Oт і надійшла черга нашого Літературного додатку. Цього разу ми знову потішимо наших читачів ексклюзивом: цей роман читали тільки експерти журі Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» та родичі автора! : )

Оксана Радушинська люб’язно дозволила нам надрукувати її роман «Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва» ще до того, як він з’явиться на книжкових полицях.
Цього року роман посів четверте місце у списку переможців «Коронації слова» – і то лише тому, що перша премія – лише одна, і ділити її на всіх – геть несолідно : )
Більше того – за останні три роки це найкращий твір про кохання з усіх тих романів, котрі потрапляли до рук журі «Коронації слова». Адже кохання – це така крихка річ, що дуже легко описати його початок, і дуже тяжко провести розповідь так, щоб вона і не відлякала надмірним оптимізмом, але й не створювала враження, що любов буває тільки нещасливою. На цій золотій серединці дуже тяжко втриматися – але автору вдалося.
Наші читачі пам’ятають, що з кожного з прочитаних романів ми, іноді непомітно для самих себе, вчимося, як поводитися в тих чи інших ситуаціях. Так от: цей роман поганому не навчить! : )
Та й у самої авторки є чому повчитися – людей з такою силою духу і активною громадською позицією в Україні не так вже й багато.

Перед тим, як ви відкриєте перші сторінки роману, відкрию вам невеличку таємницю: дивним чином герої будуть змушені захищати свою Батьківщину від навали князя-душогуба, що прийшов з величезним військом вишколених найманців. Однак навіть з цієї тяжкої ситуації є вихід!

Ну і для кращого читання – традиційна цитата, актуальність якої просто неможливо не помітити (нагадую, роман писався ДО 1 грудня 2013 року):

«- Ти говориш туманно. – похитав головою Світозар. – Ворожа армія відступила з наших земель, її вижили морози.
- Не вижили... Хотова орда засіла в селищі болотичів. Мине день-другий, і вони поновлять криваву ходу. Якщо досі не поновили… Вони нищитимуть дрібні поселення… Звичайно, твоєму городищу, з оборонними ровами, з кількома сотнями вправних досвідчених воїнів особливо не варто остерігатися нападу. Тільки ж Хот, переконавшись у власній непереможності, рано чи пізно, стане і тут, перед воротами городища…
- Що це означає? – сполошився княжич. – Оримире, говори ясніше. Хот прагне завоювати нас? Коли це станеться? Ти знаєш напевне?
- Скільки запитань одразу… – сумно усміхнувся Оримир. – Я не знаю цього напевне, але добре знаю підлу і кровожерливу сутність Хота. Він прагне слави, приниження слабких, безвідмовної покори. Він не зупиниться. Твоє городище – не найперша його ціль, але він її не обмине. Ті, кого він прагне поневолити найшвидше, не зупинять навали убивць. Вони не навчені тримати оборону і давати відсіч справжнім воякам, вони – рибалки, хлібороби, мисливці. Хот зітре їх з лиця землі…»

Не засмучуйтеся – герої відіб’ють навалу. Але про це – вже на сторінках роману…


P. S. Редакція висловлює подяку Оксані Петрівні Радушинській за можливість ексклюзивно опублікувати на сторінках нашої газети її роман. Ми сподіваємося, що вдячні читачі безумовно відгукнуться на нашу пропозицію підтримати талановиту молоду письменницю.