Марш в честь Героїв УПА в Харкові

Цього тижня уявлення українських громадян про свої країну і самих себе знову зрушило з місця – і то в бік плюсової позначки. Багатотисячні марші в честь Героїв УПА в… Харкові, сотні людей на марші-молитві в Одесі, сотні – в Сумах…
Ще рік тому в це б ніхто не повірив.
У Харкові на площі Конституції зібралося близько 5 тисяч (!!!) осіб. Без піротехніки, без бійок, майже без масок. Славнозвісним Гепі і Допі здалося би трошки понервуватися…
Роками до цього люди слухали розповіді російської пропаганди про то, як упівці «пили кров російських немовлят» та тому подібні жахи. А тут треба ж таке – тими самими формулюваннями і тими ж картинками російська пропаганда почала розповідати про те, що вже «страшні укри» «п’ють кров російських немовлят». Тут би вже і геть некмітливі люди почали здогадуватися, що щось тут не так – і не все так просто з тією війною було, як то російська пропаганда показує.
Іншими словами, з людським розумінням вже маємо певний прогрес.
Інша справа – з розумінням офіційним. Президент України Петро Порошенко знову спробував «проскочити між краплинами дощу». І ніби визнав УПА – бо призначив День Захисника Вітчизни саме на річницю створення цієї організації, а таких збігів випадково майже не буває. Але з іншого боку, Верховна Рада 14 жовтня не змогла не то що прийняти закон про визнання ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні за свободу і незалежність України – цей закон взагалі навіть до порядку денного внести не змогли. Хоча намагалися аж цілих 7 разів. Спікер ВР Олександр Турчинов з горя почав було видавати такі «перли» про депутатів і буфет, що ще трошки – і перевершить Плюща за оригінальністю промов. Однак ні перли, ні ґвалт під стінами парламенту не допомогли. А країна ж знає, що якщо Петро Олексійович захоче – то будь-який закон через ВР протисне, як не добрим словом, то грізними жестами. А тут якось не склалося…
Є така підозра, що пан президент просто злякалися міжнародної спільноти. Адже навіть Вікіпедія знає, що «УПА – то колаборанти Гітлера». Не переживайте, про «укрів» російська «Комсомольська правда» в США зараз теж доволі схожі речі розказує.
І здавалося би – якщо нам настільки потрібна підтримка Заходу, як про то розповідає пан президент – то може взагалі на це офіційне визнання «закрити очі»? Неофіційно країна почала вже визнавати і на Заході, і на Сході – то може й досить?

Але не так все просто.
Підійдімо здалеку – від основ християнської моралі.
Нещодавно католицький суспільно-релігійний часопис «CREDO», який взагалі докладає величезних зусиль, щоб пояснити громадянам основи праведного гніву, розмістив цікавий текст. А точніше – розмову з о. Кшиштофом Гживочем про почуття.

«…Мені здається неможливим, щоб Христос не сміявся. Однак, безперечно, людей більше шокувало, коли вони бачили, як Він плакав і гнівався. Такий пророк, покірний, ніби ягня, а тут, як читаємо в Євангелії, подивився на усіх із гнівом. І вже точно учні були здивовані, коли побачили в Гетсиманському саду, що Ісус боїться.
– А чи ми маємо право злитися на Господа Бога? Чи це добре почуття?
– Вважаю, що почуття це одне з основних місць на стику наших стосунків із Богом. Злість або жаль це дуже добрі почуття як такі. У традиції існує молитва почуттів. Часто ми з нею стикаємось у псалмах.
…Пам’ятаємо відому сцену, де Яків бореться з Богом. Добрий Батько може «змагатися» з сином. Ми знаємо, що в деяких племенах син, який не стане до боротьби з батьком, то несправжній чоловік. Батько чекає на боротьбу із сином. У стосунках із Богом є місце також і на суперечки, гнів, жаль.»
«CREDO»

Тривалий час більшість українців вважали оптимальним способом співжиття з довколишнім світом – з Богом, сусідами, начальством – діалог з відсутністю гніву. Поганий мир вважали ліпшим, ніж добра війна. Аж допоки не прийшло таке перемир’я, від якого щодня десятки людей гинуть. І тепер вже, хоч і повільно, країна починає осмислювати своє право на спротив, на гнів і на бунт.
В історії більшості країн є герої, котрих сусіди цих країн вважають злочинцями. Всі ці герої боролися за незалежність своїх народів від сусідів. Зрозуміло, що сусіди були тим незадоволені. Це, загалом, типова нарцисична психологія – якщо людина, яку нарцисична особистість вважає частиною себе, починає хотіти жити окремо або щось робити окремо, у нарсцисичної особистості з того приводу з’являються не найкращі міркування.
Якщо дитина раптом виявляє, що мама – то є окрема людина, і вона може хотіти бути окремо чи щось робити окремо – в дитини настає шок, плач, сльози. Якщо це трапляється в дітей до семи років – це нормально. В 12 років – це вже трохи патологія. В 30 – то вже біда, в 50 то вже майже безнадійно.

Те ж саме – і з народами. Були часи, коли легше було триматися разом – і без купи колоній імперії тяжко жилося. Зараз навіть невеличка країна на пустельній землі має всі шанси вижити самостійно, якщо її громадяни не будуть лінуватися і використовуватимуть Богом даний розум за призначенням.
Після певного «ставання на ноги» країни можуть виявити, що ліпше жити разом – і об’єднатися, як то є, для прикладу, з ЄС.
Але на будь-якому етапі цілком нормальними є тертя з сусідами. І якщо країна буде захищати точку зору сусідів у такій ситуації, і не цінуватиме своїх героїв – то ця країна має бути готовою до того, що сусіди вилізуть, образно кажучи, їй на голову, і будуть по тій голові топтатися ногами. Так, як то наразі роблять працівники ФСБ і російські війська на Донбасі.

Під час Форуму видавців у Львові, на зустрічі авторів «Коронації слова» Світлана Талан, одна з найтиражніших письменниць України, розповідала про те, як «ламає» окрему людину оце небажання держави захищати свої цінності.
«Я приїхала з Сєвєродонецька – і мені важко переключитися…. Десь ми самі в чомусь винні… Я 30 років – після переїзду до Сєвєродонецька – не розмовляла українською мовою, я піддалася на вмовляння колег, котрі натякали, що розмовляти українською – неввічливо… З цього все і почалося. За той час, поки ми чекали українську армію, ми почали цінувати свій прапор… Цінувати те, що маєш, нас навчила біда».
Є певні паралелі між тим, як «зламували», нехай і ніби цілком логічними проханнями «бути такими, як всі», українців, що переїжджали на Донбас, і тим, як ніби логічними натяками на «колаборантів» нас намагаються обережно повернути в бік ігнорування своїх героїв. А відповідно – і повної неповаги до себе. А якщо людина не буде поважати сама себе – її ніхто не буде поважати. І з країною – те ж саме.

Тим більше, що зараз країна входить на той період розвитку, коли повага з категорії «вищих матерій» перетворюється на цілком практичну річ, без якої керувати державою буде не те що важко – практично неможливо. Народ, котрий нарешті навчився бунтувати, перетворюється на підлітка, котрого дуже важко навернути на шлях істинний силою чи погрозами – його можна в чомусь переконати тільки повагою.
Інтелігенти, котрі повернулися з фронту зі зброєю, крім поваги не сприйматимуть більше нічого. І тут вже стають цілком реальними і осмисленими твердження про «легітимність влади», «повноту влади» і так далі. Жодними обіцянками про «мир після виборів в один тур» такої поваги, а разом з нею – і легітимності, не отримаєш.

От вам невеличкий приклад, який нещодавно розповіла в Фейсбуці відомий волонтер Тетяна Ричкова:
«Київ, свято, вечір... Хрещатик, святкує батальйон Азов. Я і двоє військових у відпустці, гуляємо. Стрільба з ПМ. Під’їхала міліція, подивилася збоку і поїхала. П’яні молодики з Азова в кількості близько двадцяти осіб попрямували в нашу сторону з криками: «Ви тут гуляєте, а ми, відважні воїни...» Бунт морально знешкодили. Бійці Азова впізнали мене, почали вибачатися, говорити: «Ми більше не будемо». Задумайтесь: озброєні люди в центрі столиці. Виправдання – «ми напилися». Аргумент – «ми більше не будемо». Здорові дядьки.. Пане Аваков, куди ви дивитеся, про що ви думаєте. Морок. Словами описати не можу, одні емоції. Це злочинці! Де міліція? Чому патрульна машина, бачачи стрілянину, поїхала? А якби ми не були в той час і в тому місці? Якби вони мене не впізнали? А якщо, а якщо… Не впевнена в тому, що вони слухняно пішли по домівках. Слів немає, одні вирази».

Справа в тому, що таких людей ставатиме доволі більше. І не обов’язково нетверезих. Люди повертатимуться з фронту, де на їхніх очах вбивали товаришів – і оцінюватимуть дії влади не за шкалою «моя хата скраю, хай роблять, що хочуть, аби тільки мене не чіпали». Люди думатимуть про те, чи варті були смерті їхніх побратимів такої влади. І такого «миру», де за добу гинуть десятки людей. За приблизними підрахунками волонтерів, під час АТО на Сході загинуло понад чотири тисячі осіб. Точних цифр не знає ніхто.

Зараз ще можна робити вигляд, що в Україні – мир, що фактична легітимізація «ДНР» і «ЛНР» та розмова з тамтешніми бандами – це все нормальні речі. Для людей, котрі бачили, як на фронті за ці «нормальні речі» вмирали їхні побратими, такі аргументи і ламаного шеляга не варті. Та само, як і влада, котра такими аргументами розкидається направо і наліво.
Це для того, щоб заспокоїти звичайних громадян, можна звільнити Гелетея з посади міністра оборони. Люди, котрі повернуться з фронту, обов’язково запитають, хто ж винен у всіх помилках? Хто має відповідати за Іловайськ, за інші «котли»? Якщо не Гелетей – то хто тоді? Хто винен?
…Після Другої світової в містах з’явилося надзвичайно багато інвалідів. Всі вони розказували про фронтове минуле, просили у кафе та забігайлівках «100 грамів від нервів». А після тих «ста грамів» починали розповідати все, що думали про Сталіна, Жукова та тому подібних персон. В один прекрасний день всі ці неспокійні люди з вулиць міст раптово щезли. Їх позбирали в своєрідні «будинки відпочинку», де і лишили помирати в жахливих умовах. Так «вождь народів» віддячив тим, хто віддав здоров’я за Батьківщину. Що буде робити з такою ж проблемою українська влада? І чи буде щось робити взагалі?

Для країни прогноз наразі втішний. Нафта падає, Путін намагається якось втримати обличчя перед Заходом, схоже, санкції таки дістали за живе. Тож є підозра, що конфлікт як мінімум спробують заморозити на деякий час.
Терористи на Донбасі з жахом повідомляють, що «глюки косять їхні лави» – дедалі частіше банди починають битися одна з одною, часом це призводить до того, що цілі групи працівників ФСБ чи російських військовиків знаходять в лісосмугах в стані, не сумісному з життям.
Українські громадяни доходять до того стану патріотичного альтруїзму, що дрібні бізнесмени віддають в армію свої джипи за «дякую».
Тобто, для громадян прогноз більше позитивний, ніж негативний.
З іншого боку – Фонд Діани Макарової доповідає, що бійцям АТО досі не дають документів про те, що вони перебували в зоні бойових дій, та й поранення кваліфікують як фактично «побутові травми». Їсти не дають, спорядження доходить «через раз». Тому для влади наразі позитивних прогнозів немає…