Продовження
Початок – у № 34, 35, 36, 37
Нещодавно у Чикаго, в Українському Національному Музеї, відбулася зустріч діаспорян з українським публіцистом, істориком, ведучим телепрограми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані. Під час зустрічі журналіст прочитав доповідь «Минуле як майбутнє!». Для тих, хто не потрапив на зустріч, публікуємо текст цієї надзвичайно цікавої доповіді історика, публікаціями якого давно захоплюються і в Україні, і в діаспорі.
На фронті також гинуть різні люди. Бо на фронт йдуть дуже різні. Попереду – вибори. Я живу в Києві, і кілька депутатів у моєму окрузі у своїх автобіографіях написали, що вони – «ініціатори подій на вулиці Грушевського» і т. д. Є люди, які йдуть на передову, або, принаймні, пишуть про це, аби потім використати цю ситуацію. Але, переконаний, що 99,9% людей, які є там, хочуть перемогти це зло. Тому ви можете і маєте допомагати тим, хто реально допомагає війську, а хто живе в Україні і є її громадянами, мусять виконувати громадянську програму: ходити на пікети, писати статті, блокувати, звертати увагу депутатів. Ось я, до прикладу, ходив до Верховної Ради і своїм дуже хорошим друзям-депутатам «вставляв в голову шуруп» щодо заборони Комуністичної партії. Із самого початку, з 20-х чисел лютого. Кілька днів ходив. Повірте мені, наші націоналісти і демократи казали наступне: «Не переживай, вони будуть голосувати з нами. Вони – залякані». Минув місяць. Більшості без цих злочинців не існує. А без Партії регіонів, яка розвалилася на чотири частини, «всеми любимой», не буде жодного позитивного голосування. Ось вам результат непринциповості і бажання насправді нічого не змінювати.
Звісно, що я зробив дуже мало. Менше, ніж міг зробити. Я спробував, побачив реакцію і зрозумів, що без політичної волі моїх друзів нічого не буде. А вони це не роблять, бо «на фракції» це питання не пройде. Бо у фракції є свої рахунки: ви голосуєте за це, а вони – за це. Бо весь парламент – це бюджетний комітет. Все робиться заради бюджетного комітету. Один дуже популярний політик, який «усіх рятує», є, щоб ви розуміли, членом саме бюджетного комітету. Там – усі основні гроші. Сотні мільйонів – на ці шахти, сотні – на ось ці гідростанції. Усе робиться там. А решта… Ситуацію треба змінювати.
Тому будуть вибори – треба голосувати за нових людей. Я і сам балотувався в Київраду. І щоразу підтримую молодих людей. Як правило, молодих, але вік не завжди є єдиним критерієм. Тому у нас не так багато можливостей – поки влада не захоче змінювати бодай щось. Тобто, ми не можемо зробити справу за Порошенка. Ми не можемо зробити справу замість 226 депутатів. Ось просто не можемо, при всьому бажанні. Є речі, які вони мусять зробити самі. Ось я мушу написати статтю. Бо замість мене мою статтю не напише ніхто. Не проведе передачу. Можуть радити, допомагати. Хотіти, щоб я її зробив. Але зроблю її я. Але моя стаття – настільки нікчемна паралель… А їм треба взяти і прийняти цей закон. І треба налякати, купити, взяти на роботу, знайти тисячу рішень, щоби це пройшло. Я не бачу, щоби люди, які є при владі, зі шкури лізли, щоби це зробити.
Яка є причина, щоб не заборонити Компартію? Жодної. Я не бачу жодного раціонального зерна в існуванні комуністів. З регіоналами інша історія – без них більшості не буде. Я це розумію. З тактичної точки зору з ними складно. Але 30 комуністів – і за історію, і за те, що вони робили останні півроку – як то кажуть, можна обличчям до стіни ставити… Їхня політична історія завершена. І закон «Про люстрацію» шкуркою просто мав зачистити це місце. Щоб не було, як у 91-му. Компартію заборонили, але їм дозволили створити нову партію. Й іти в парламент і набирати 24% голосів! Закон «Про люстрацію» якраз для цього й існує. Комуніст? Значить, протягом 5 років не можеш працювати на державу.
Займайтеся бізнесом, городами. Любіть Леніна. Що хочете робіть. Але ви не можете працювати у владі. Тому створення нової Компартії не мало жодного сенсу. У різних країнах по-різному їх усіх виводять за межі політичного поля. Але ж треба захотіти це зробити. Якби я був депутатом, я мусив би казати: «Рубікон має бути перейдено! Ми маємо це зробити. Нема нічого важливішого, ніж покарати партію, яка вбивала мільйони людей у ХХ сторіччі й українців зокрема».
Нічого важливішого у політиці не може бути, крім життя людей. Якщо це буде зроблено, потім треба буде тактично думати, що зробити з регіоналами. Але тут є об’єктивна реальність. Не буде без них закону «Про вибори», не буде багатьох інших законів. Це – справжня політика. Але з цими покидьками треба було давно закінчити. Чому не роблять? Порошенко чи Яценюк – комуністи? Та ні. Їм все одно, є комуністи чи ні. Вони домовляться і з тими, хто комуністи, і з тими, хто ними не є. Тут, мені здається, ми – заручники людей, які є в політиці. А в політику нормальні люди не йдуть, а коли йдуть, за них не голосують. Це – замкнене коло, яке, крім нас, ніхто не розірве.
Згадав найяскравіший момент Майдану. Це та допомога, якою ми можемо поділитися з ближніми. І це – зовсім не геройство. Але сильнішого за це не буває нічого. Це було не в ті страшні дні 18-20 лютого, а в ніч з 10 на 11 грудня, коли була перша спроба розігнати Майдан. На вулиці Інститутській була велика лава, в якій стояли кілька тисяч людей. І музиканти, до речі, були, і високі чиновники, і різні-різні люди. Людей на цьому відтинку було настільки багато, що протягом десь 40 хвилин руки були стиснуті. Я тримав під руки інших. Піт заливав очі. Дихання якогось чоловіка позаду було просто нестерпним – настільки гарячим, хоч було дуже холодно. І впродовж тих 40 хвилин не можна було навіть руки розтиснути. І коли після певних подій стало трохи легше, позаду задзвонив телефон. А це була третя чи четверта година ранку. Я не бачу людину, якій телефонують. Відчуваю тільки її страшне гаряче дихання в потилицю протягом півгодини. Чоловік бере слухавку й абсолютно спокійним, навіть тихим, нібито його розбудили, голосом каже: «Так, можу». І читає молитву. Комусь. Мені так здається, що цей чоловік – протестант. Він промовляє ці Божі слова людині, заспокоює її. А потім ховає телефон і знову бере сусідів за руки. Ось він здійснив подвиг. Він врятував людину, яка не знала, на що опертися тієї ночі, коли думали, що це вже все. І він просто стиснув руки. Ось так Бог був за мною.
Тому, думаю, колись ми будемо згадувати такі сильні моменти, які насправді важать в історії у тисячу разів більше, ніж дії політиків. Але ми це зробили. Зробили тисячі киян, які не побоялися і вийшли. А потім була ця страшна трагедія 18-20 лютого. Трагедія випадкових людей, які там були невипадково. Хлопчик, який зі Львова вперше приїхав на Майдан. Прийшов на Майдан – і ніколи звідти не повернувся. Це – Божий промисел. Тому заради цього хлопця і заради тих, хто на фронті, ми справді маємо зробити те, що ми кажемо. Справді. Тому, якщо ми лише на 50, на 30, на 10% реалізуємо свої плани, то нічого не буде. Ми, може, і відновимо Україну. Формально. Але якщо будемо мати таку ситуацію, яка була, з перспективою повторення, то краще цього не робити. Бо людей ми вже точно не повернемо. Тому давайте одне одному допомагати. Це – моє головне послання.

На доповіді «Минуле як майбутнє!» була присутня і відома українська співачка Марія Бурмака, яка виступила з коротким зверненням.
Дуже рада бути тут, з вами. Дуже рада побачити Вахтанга. Рік тому я була на фестивалі при парафії св. Йосифа Обручника. І навіть неможливо повірити, що за рік стільки сталося в Україні і в світі щодо України. З одного боку, це був страшний рік. А з іншого – це був по-своєму величний рік. З величезними жертвами формується українська нація. Усі, хто може, долучаються до того, щоб захистити свою свободу. А ті, хто залишаються в тилу, допомагають тим, хто йде на фронт. Серед моїх друзів є багато тих, хто пішов добровольцем.
Я сама брала участь у турі «Підтримаймо своїх!» Це були концерти у прифронтових містах, у штабі АТО, штабі Нацгвардії. Є безліч різноманітних акцій у Києві. Допомагають волонтери, збирають кошти. Коли можна купити в Україні, купували засоби захисту там. А коли в Україні не можна було придбати, то купували за кордоном. Україні допомагає весь світ.
Ми, люди мистецтва, які виходять на сцену, які повинні промовляти життєстверджуючі слова і своєю музикою, можливо, вселяти надію, не маємо права казати, що ми не переможемо. Але ситуація драматична. І в ній повинні перемогти ми. Але мені дуже допомагає спілкування з о. Миколою та о. Володимиром, священиками церкви св. Йосифа Обручника. Протягом року ми спілкувалися, і ця настанова, що на все є воля Божа, мені дуже допомагає. Усіх, хто сюди приїхав, хтось чекає вдома. І кожен робить свою місію там, в Україні.
Зараз звучать голоси, що ми не чуємо Донбас. Скажу чесно, я з концертами об’їхала всю Україну. Пісню «Ой, на горі, на Маківці» я співала на центральній площі Луганська декілька років тому. І люди співали разом зі мною. А в місті Куп’янськ, це така дуже східна-східна Україна, коли я почала співати цю пісню, то подумала, що вчиняю маленьке самогубство. І так самісінько всією Україною їздив Фома і Тарас Чубай. Багато людей намагалися вберегти Україну, українську мову, українську культуру, себе в Україні. І саме, можливо, тому розрахунки президента Путіна, що тут, у Східній чи Південній Україні, російські війська будуть зустрічати з короваями, не виправдалися.
Тому ми повертаємося, щоб продовжувати боротьбу за Україну, за українську цілісність, за право бути українцями. Ми рік тому навіть не могли повірити, що за східні області люди будуть проливати кров. Тому, дай Боже нам перемоги. Кожен із нас мусить «лупати сю скалу», цінувати своє, знати свою історію. До речі, у проекті «Великі українці» я була в тій команді, яка захищала честь філософа Григорія Савича Сковороди, славетного харків’янина. Скажу, що мені близька ця філософія. Мусимо мати філософську настанову на життя і розуміти, що, крім нас, наше ніхто не захистить. Окрім нас, ніхто не захистить майбутнє наших дітей. Окрім нас, ніхто не захистить Україну й українську мову.
Чому я сказала, що цей рік був величним? Бо ми бачили багато моментів, коли у найбільш небезпечні хвилини солдати співали український гімн, не знаючи добре слів і не знаючи добре мелодії. Просто у найважчі моменти українці мають мати на що опертися. Вони маються опертися на щось своє. Тому давайте залишатися собою. Давайте берегти Україну – хто як може.