У своїх публічних виступах Путін невтомно підкреслює, що українці є де-факто росіянами, тобто, одним і тим самим народом. Що українці – це збіговище без власної самобутності, без жодних ознак іншої етнічності чи виразної окремішності. І Путін робить це не випадково: бо якщо українці – це ті самі росіяни, то й війна в Україні є, логічно думаючи, війною громадянською. Прошу читача вдуматися в цю перверсійну логіку. Щоправда, дедалі більша кількість українців вже знає, що вони українці.
Але чи знає це решта світу? Ні! І цю решту світу Москва вже понад 200 років «фарширує» Київською Руссю, яка була, буцімто, «російською», що там у Києві, нібито, ще в 9 сторіччі постала Росія. Результат такий, що пересічний громадянин Заходу, одурманений вже сторіччями триваючою брехнею Москви, тямить це просто так, що «малороси», які чомусь себе величають українцями, були колись і залишаються досі тільки сепаратистами. І це (яка сумна пародія!) на власній землі. І якщо в їхню країну навіть вдираються російські танки чи «Гради», і коли навіть Московія відриває силою кавалок її суверенної території, то це ніяка не чужа агресія чи агресор, тільки знову ж і тут ті самі «свої», які просто й тільки прийшли «по своє». Таким чином зникає, як за дотиком чарівної палички, факт іноземної агресії чи агресора. Мова тільки про внутрішній політичний конфлікт. Подібних і в інших частинах світу – повно.
І Захід це, власне, так і в більшості розуміє. Тому поспішливо надає мілітарну допомогу, наприклад, курдам в Іраку, бо курди хоч і іракські громадяни, але довели світові свою національну ідентичність. Їх не плутають з турками, іранцями чи сирійцями. Під час колись вигаданої москвинами балади «братерства», казки про «старшого і молодшого брата» жодний український політик чи діяч не заперечив. Ані офіційно, ані приватно. Ані в Україні, ані за кордоном. Деякі завбачливо мовчать, інші навіть підтакують, ми, мовляв, «історично пов’язані» чи інші подібні небилиці. Ніхто з них ніколи і ніде досі не взяв у своїх виступах під захист справжньої історії України та самобутності українців. Не заперечив непричетності українців до Московії, а цим і однозначно не підтвердив існування українців як окремої нації. І це, як бачимо, веде на міжнародній арені до фатальних наслідків – світ не може відрізнити Україну від Росії. А якщо й починає десь відрізняти, то з великим трудом і тільки катастрофічно повільно.
Але й це ще не все. В інформаційній лавині про збройне протистояння на Сході України у світових ЗМІ, про щоденні втрати в людях та матеріалі, забуто якби цілком ще й інший фронт – психологічну війну, яку невтомно, 24 години на добу, веде Москва. Проти України і проти цілого вільного світу. І це не тільки на сторінках газет чи екранах телевізорів. За останні десятиріччя прибули з України на Захід десятки тисяч нових «емігрантів», здебільшого, молодих жінок, які з успіхом приїхали на готове, бо «вийшли заміж» у ці суспільства. І це, здебільшого, жінки російськомовні. Хутко отримали громадянство країн поселення, замаскувалися за новими германськими чи франкомовними прізвищами, чимало з них мають за собою впливових чоловіків на високих посадах. Як гриби по дощі, з’явилися не тільки російськомовні газети (бо гроші звідкись на це мають?), але й численні нові товариства, та так звані клуби. Серед них і такі, які себе афішують російсько-українськими.
В Інтернеті і ЗМІ ведуть агресивні вербування, запрошують їх відвідувати, у них перебувати, звичайно все, буцімто, спільно, бо ж народ один?! Хоч і в клубах та товариствах й слова українського не почуєш. Нові «українці» вторглися в уже існуючі давно до них українські діаспори та організації, подаючи себе за «патріотів» України, але трохи «особливих», бо мови цієї країни не знають і знати не хочуть. Стара українська патріотична і національно свідома еміграція захиталась, почались конфлікти і розколи, сталося щось, що не потрафили осягнути протягом десятиріч тисячі висланих на Захід агентів і провокаторів совєтського КҐБ!
Тут бачимо й українсько-російські ресторани (б ж один народ, то ж і все спільне!), і страви впереміш українсько-російські (як все невинно, та не політично. Але викривлене політичне обличчя України у світі повстає! : ), ба, навіть демонстрації російськомовних «українців» по містах Заходу. Більше того, самі себе називають «бандєровцамі» (пригадалося, як й НКВДисти переодягались на бандерівців, та по-варварськи пацифікували західноукраїнські села), здобляться блакитно-жовтими стягами та тризубами, виголошують гасла «Слава Україні» та інші... і розмовляють й далі російською. Від російського й кроку не відступлять, не відмовляться. Не відмежуються!
І на запитання, а чого розмовляєте мовою окупанта, обуряться, назвуть такого неодмінно «ксенофобом», а мова, якою балакають, адже, нібито, без значення, (хоч російська для них понадзначна!), стосується, нібито, лише справ. От тільки яких?
Автор цих рядків жив кілька років у Варшаві і зустрічав там росіян, які... (ти диви!) навчились хутко польської мови. Нинішні російськомовні «українки» з таким самим успіхом навчилися мови країн їх замешкання: італійської, німецької, французької чи навіть арабської. Все, отже, можуть. Якщо хочуть. І все опанують, за винятком мови української. Хоч і звідти прибули! То й для еміграції вимагають точно того самого, що Путін від України – федералізації. По цім бачиться, як рідко яблуко паде далеко від яблуні, що ці, м’яко кажучи, до запеклості заангажовані пані, ангажуються цілком не для України, тільки для них любого «русского мира». Що вони – нові емісари Москви, завданням яких є розбити єдність українців ще й поза межами України. А досвід у цьому, як вчить нас історія, мають багатющий. Тримаймо очі і вуха відкритими!