Святе місце пустим не буває – особливо в Україні. Не було опозиції – з’явилися сотники. Не було війська – з’явилися батальйони добровольців. Не було міністерства оборони – з’явилися волонтерські бригади. Зараз в країні гостро бракує суддів та прокурорів, на горизонті блимає необхідність військових трибуналів…

23 роки державу будували, як могли, – точніше, наскільки можна було будувати державу на залишках комунізму, з численною і нахабною п’ятою колоною, під уважним поглядом ФСБ. Тепер мусимо вибирати з дуже невеликого асортименту варіантів: або збудувати все заново, або ж просто розчинитися і зникнути на догоду пильному і нахабному сусідові. Сусід, звісно, не проти, однак якось майже несподівано виявилося, що проти – мільйони громадян. І ці мільйони можуть виконувати функції держави не гірше, а подекуди – і краще, ніж держава.
Тому державні чиновники, зрозуміло, цього руху, м’яко кажучи, побоюються. Однак особливо вибирати їм нема з чого – якби раптом, не доведи, Господи, Путін прийшов би в Україну повністю, навряд би чи він залишив на своїх місцях українське керівництво. Як то не дивно, у росіян завжди знаходилися ідеї, ким можна замінити того чи іншого чиновника… Для них незамінних нема. Хоча, якщо подивитися на дії більшості найголовніших чиновників України – виникає таке враження, що вони сподіваються, що Путін їх лишить хоча б начальниками птахоферм. Інакше важко пояснити те, як тяжко панове працюють на свою кишеню, і як впевнено ігнорують потреби держави. А як активно працюють панове на вибори… Шановні, якщо не буде країни – ваші вибори можна буде впевнено запхнути коту під хвіст, та й то кіт може бути проти. А шановні владоможці роблять все, щоб пролізти в депутати, і роблять мінімум для того, щоб зберегти державу. Якби не громадяни – цієї держави вже б не було.
Тож нічого дивного, що поки державні чиновники докладають зусиль, щоб пролізти в крісла, роль держави починають виконувати громадяни. І не тільки у тих випадках, коли йдеться про постачання війська чи турботу про поранених. Каральні функції в державі теж хтось має виконувати – інакше всілякі нахабні особистості з рівнем совісті нижче плінтуса доволі швидко почнуть намагатися перетворити державу на суміш наркопритону з дурдомом.
І починається ця робота – з символів.

Про це знає будь-яка людина, котра була дитиною з неблагополучної родини – особливо якщо ця родина була цілком благополучною з погляду сторонніх. Навіть якщо такій людині вдається залікувати дитячі травми, під час візиту до батьків вона почуватиметься зле – іноді сама того не помічаючи. Домашні стіни, картини, меблі – все нагадуватиме про пережитий біль, незалежно від того, усвідомлюєте ви це чи ні. Так дають про себе знати символи.
Про те, як з цим боротися, добре знає кожна людина, котра успішно зуміла пережити розлучення. Тобто ситуацію, коли символи, котрі ще нещодавно нагадували про щось приємне, починають боляче ранити. Такі символи треба або прибрати з очей, або ж о-своїти. Тобто – зробити своїми. Надати їм нового значення, іноді для цього доводиться змінити їхню функцію. Навчитися грати на гітарі краще, ніж колишня друга половинка, котра лишила в хаті злощасну гітару, підібрати інструмент-сироту і зробити своїм другом. Перейменувати улюблену гірку в парку з Гірки Кохання на Трамплін Нових Можливостей. Ну і так далі.
Проблема була в тому, що ще донедавна українська громада нагадувала дитину-підлітка в хаті, заставленій пам’ятками з неблагополучного дитинства. І, майже так само, як і дитина-підліток, не розуміла, що всі ці пам’ятки її не тільки ранять, а й заважають дорослішати, намагаються законсервувати її в стані вічного випускника дитячого садочка.
Такі «громадяни-дисадківці» ніяк не могли зрозуміти, чим заважають пам’ятники Леніну – адже конкретно їм той Ленін «нічого не зробив», «ми під ним морозиво їли». Те, що зробив Ленін і його нащадки цілій країні – це просто не усвідомлювалося як зло, це було десь далеко…
І тому не усвідомлювалася потреба просто прибрати ті пам’ятники, чи хоча б пересунути їх з очей подалі, в музей тоталітарного мистецтва – тобто, перезвати їх і о-своїти. Зробити з дядька з кашкетом того, ким він був насправді, – а був він ворогом України.
В Харкові не вперше намагалися звалити пам’ятник Леніну – однак вперше мешканці міста усвідомили, що це – пам’ятник ворогові.  Що якщо впустити до себе хоча б невеличку компанію вороже налаштованих «друзів ФСБ» – то після них прийдуть зарізяки-кадирівці і «казаки» з «градами» і «нонами». Що толерантність добра, але не в тих випадках, коли йдеться про бандитів, котрі посягають на твоє життя. Бо у цьому випадку ти вже не можеш визнавати, що його точка зору може бути правильною, жодна толерантність тут не можлива.

Те ж саме починають розуміти і мешканці Одеси.
Раніше до «політичних клоунів» на кшталт Царьова і Шуфрича в суспільстві ставилися поблажливо – мовлять, нехай мелють свої  вражаючі дурниці, піднімають своєю глупотою рейтинг телеканалам, нам від того – ні жарко, ні холодно. Так само поблажливо ставилися донедавна до маячні Жириновського. Аж поки не виявилося, що те, що в Жириновського на язиці – те в Путіна на умі. І що за дотепними у своїй явній дурості клоунами, озброєними валізами з грошима, спочатку можуть піти заробітчани-тітушки та наївні «борці за малороссію», а потім їм на зміну приходять все ті ж таки друзі ФСБ з «градами» і «нонами».
Більше того – мешканці Сходу і Півдня України нарешті починають розуміти все те, що казав Степан Бандера.
Адже славнозвісний «розкол» на Схід і Захід України базувався не на якихось міфічних цивілізаційно інших мозкових звивинах західняків і східняків. Розкол базувався на тому, що на заході країни бачили наскрізь Леніна і його послідовників. Так само, як друзі травмованих дітей помічають, наскільки нелюдським є ставлення батьків до дитини, однак сама дитина може того не помічати навіть після досягнення нею пенсійного віку.
Однак на сході країни те нелюдське ставлення намагалися щосили ігнорувати – і навіть зараз, коли російські війська та їхні поплічники вбивають, катують і ґвалтують людей, всеодно знаходяться наївні дурні, котрі, як травмовані діти, закривають на це очі і прославляють Росію.
Що цікаво, що до Європи і до Америки Бандера теж ставився без особливого пієтету. Він, зокрема, відзначав коньюктурність їхньої зовнішньої політики і поблажливе ставлення Заходу до «московського імперіялізму». Однак саме ці напрямки його думки мали набагато вужче поширення навіть на заході країни, а та ж таки коньюктурність, котра в наш час отримала назву «крайньої стурбованості», була, схоже, неабияким сюрпризом для значної частини українських громадян.

Що ж, одній частині країни довелося знімати рожеві окуляри біля пам’ятнику Леніну, іншій – біля сподівань на допомогу Заходу. Що, загалом, незле – процес дорослішання тяжко поєднати з рожевими окулярами. Особливо коли ці рожеві окуляри одягають, щоб дивитися на Європу.
Он візьміть навіть пана Арсена Авакова, міністра внутрішніх справ України.
«Ще пару розбитих облич "шуфричів", "лінчуваних пилипишиних", - і США з Європою відвернуться від переможної революції в Україні», - засмутився пан Аваков у Фейсбуку після побиття в Одесі пана Шуфрича. Читаєш – і цілий вир емоцій.
По-перше, пан Аваков явно призабув світову історію. Коли у Європи був аналогічний період дорослішання, в них гільйотина працювала, як трактор «Білорусь» на фермерському городі. Особливо після «переможних революцій». І в тому, що європейські «шуфричі» та «пилипишини» знають свої межі, є чимала заслуга і тих гільйотин, котрі кілька століть тому так активно працювали. Генетична пам'ять про те, на що здатен розлючений народ – то дороге задоволення, але загалом воно працює.
Більше того – чи знає пан Аваков, що у США досі є смертна кара? І пожиттєве ув’язнення.  І високопосадовців там можуть посадити і то надовго – і навіть революцій для того американцям не треба. Точніше, вже не треба. Часи Дикого Заходу їхнім правоохоронцям продемонстрували, в чому полягає необхідність справного функціонування правоохоронної системи, і чому не треба доводити громадян до бажання застосовувати суд Лінча. Американські міністри це знають і розуміють – або ж роблять вигляд, але досить переконливо. До українських це ще не дійшло. В більшості випадків розуміння таких процесів відбувається за стандартною схемою: мудрого доля веде, дурного – тягне. Українські високопосадовці явно не хочуть, щоб їх доля вела – то доля буде їх тягнути, іншого шляху тут немає.
Шуфрич не тільки говорив дурниці в телеефірах, він ще й роздавав команди беркутівцям на Майдані. Тим самим беркутівцям, котрі потім йшли на бійню. Той же ж таки Шуфрич намагався на перемовинах з «ДНР» та «ЛНР» представляти ті ж таки «ДНР» та «ЛНР». Більше того – в Одесі побитого Шуфрича вивозили на тому самому автобусі, яким до Києва возили тітушок.
Вже тільки ці кілька фактів, підтверджених відповідним відео, тягнуть на кілька десятків років буцегарні. Однак чомусь правоохоронна система ці факти не зауважила. Ще кілька таких голосних випадків ігнорування настільки широкомасштабних правопорушень – і від української держави, шановний пане Аваков, справді можуть відвернутися США та Європа. Гірше того, навіть українські громадяни можуть від держави відвернутися… А коли вже запрацюють альтернативні суди – тоді може виявитися, що кримінальний кодекс у тих судів жорсткіший, а судді – такі самі неуважні, як і нинішні, але в інший бік.

Он вже навіть зараз ті ж таки громадяни з подивом спостерігають за тим, як українські владоможці використовують поняття санкцій. Вимагають, щоб Європа санкції проти Росії ввела – а самі ті санкції вводити не поспішають.
Так само вимагають від Європи санкцій щодо Азарова, Курченка і так далі – а самі бізнес цих одіозних осіб не тільки не націоналізовують (що для держави, котра, теоретично, мала би витрачати купу грошей на війну, зовсім не зашкодило б), а ще й всіляко той бізнес підтримують.
Бізнес-медіа-імперія Курченка не просто активно працює, а й віднедавна має нову керівницю – відому своїми антиукраїнськими заявами Олену Бондаренко. Там за будь-які кілька хвилин будь-якого її виступу на телебаченні вже можна посадити до каталажки на кілька років – за антидержавну діяльність. Але ж ні! Більше того – пані Бондаренко навіть того не боїться, вона навіть уявити собі подібний варіант розвитку подій не може.
Он Італія ввела санкції стосовно майна близького друга Путіна, пана Ротенберга. Росія швиденько склепала на коліні законопроект, за яким Ротенбергу втрати відшкодують з держбюджету, а держбюджет свої втрати відшкодує за рахунок націоналізації майна ініціаторів санкцій – тобто італійської держави, а якщо того буде замало – то й італійських громадян. Доля законопроекту наразі невідома, але напрямок думки – зрозумілий.
А от в Україні бізнес пана Ротенберга цвіте і пахне.
Щоправда, ходять чутки, що заступник пана Ігоря Коломойського вже зателефонував директору одного з ротенбергівських підприємств і запропонував підготувати майно до націоналізації.
Пана Коломойського зрозуміти можна – він на війну вже чимало витратив грошей, а його бізнес в Росії і в Криму вже націоналізували на користь РФ. Більше того – є підозри, що пан Коломойський грошима від націоналізації розпорядився б краще, ефективніше, і з більшою користю для держави, ніж сама держава.
Але вся біда в тому, що ці питання має вирішувати не Коломойський – а Аваков, Ярема, Порошенко…

До речі, про Порошенка.
Нещодавно «влада» окупованого Криму дозволила виставити на продаж Севастопольський морський завод (судноремонтний), власником якого є Порошенко. Більше того – російський державний суднобудівельний холдинг збирається цей завод ВИКУПИТИ. Не націоналізувати – а викупити. Це в часи, коли майно бізнесменів з активною проукраїнською позицією Росія просто націоналізує.
В когось ще є питання про справжню мету «перемир’я»?
Схоже, в неймовірність судів над зрадниками Батьківщини не вірить не тільки пані Бондаренко. Долі доведеться тягнути дурнів гуртовими партіями – або ж просто перевозити їх у напрямку помудрішання в бачках для сміття.