Його ім’я, як і багато інших нових імен, впізнаваним зробив Майдан. Це його, фотографа Олега Панаса, кинули у в’язницю прихвосні господаря Хонки. А потім були суди, довга боротьба друзів та соратників. І хлопця витягнули. Він міг би «піти у депутати», зробити вдалий політичний старт-ап. Натомість, пішов у волонтери. Новий сепаратор клітин крові, подарований Львівському військовому госпіталю, працює завдяки і його участі. Наприкінці розмови Олег Панас просив тільки одне: «Зрозумійте, мені не потрібен піар. А ось Фонду «Нова країна» – треба. Ось-ось зима, а наші хлопці на передовій – голі. Ми саме збираємо гроші на їхній одяг…»

• Через активну участь у подіях на Майдані ваше ім’я стало впізнаване. Більшість винних у силовому розгоні Майдану не покарані. А частину тих, кого посадили в СІЗО, відпускають за рішенням суду. Ви після Майдану відчули якісь зміни?

Не буду оригінальним. Думаю, моя думка співпадає з думкою більшості. Нічого не зроблено. Все, що декларувалося, залишилося порожніми словами. Навіть якщо там (у владі – ред.) сидять брехуни, вони хоча б для замилювання очей зробили для людей показове покарання. Але нічого подібного не відбувається. Система перефарбувалася. І все. А методи – ті ж.
Чому Порошенко тримає цього Гелетея? Це такий «дурник», який йому потрібен. Про якого сказано, що він – незамінний. Але ж люди, набагато розумніші за мене, кажуть, що він – бездарність. Це спеціально робиться, щоб при владі не був нормальний бойовий генерал, який, у випадку чого, може скинути того ж Порошенка. До чого я веду – система не хоче змінюватися. Люди, які були при Януковичу, дуже добре прижилися. Ті самі люди, які працювали при Януковичу, й далі працюють. Що ми бачимо – прокуратура, суди – нічого ж не змінюється. Є купка фанатів, які борються з цією системою.
Мій адвокат Тетяна Козаченко разом з Єгором Соболєвим проштовхували люстраційний закон. Його просто чудом якимось прийняли. Але ж мало прийняти закон. Треба, щоб його втілювали в дію. Але ж ким його втілювати, якщо на всю країну, може, тільки десять чесних прокурорів? І то, їх ще треба шукати. Вони ж бояться також.
Я колись фотографував в обласній прокуратурі у Львові. Бачив усіх цих прокурорів. Бачив, на яких вони машинах з’їжджались. Бачив показові наради з боротьби з корупцією і показовий «розстріл» якогось нещасного капітанчика: «Ти – негідник. Напартачив, не борешся з корупцією». І в той же час роздають квартири полковникам або секретаркам. Ось тобі й маєш – боротьба з корупцією!
Тому не вірю, що можна почати боротися з корупцією згори. Треба починати знизу. В горизонтальній площині. Іншого виходу нема. Ось зараз кидають депутатів у баки для сміття. Це – смішно. Ну, виліз хлоп. Витерся і дальше пішов. Посміялися з нього. Але ж він набрався злості, і тепер буде мстити.

• Можливо, народ не вірить у люстрацію зверху. І саме таким чином розпочинає її з низів.

Чому я поїхав на Майдан? Причина дуже проста. Я з 2004 року, з часів Помаранчевої революції, безмежно вірю в українських людей, їхню самоорганізацію. Вірю, що люди не дурні. Серед нас, тих, хто вийшов на Майдан, не так уже й мало високоосвічених. А про тих, що були, можна було б книжку написати. Там були і доктори наук, і відомі на увесь світ люди. Але я не про те. Загалом, не всі у цій масі патріотів – чемні і порядні люди. Сам по собі суджу. Я не є законослухняною людиною. Мав багато пригод у житті.
Але патріотизм – це як жінка. Не варто задумуватися, за що ми її любимо. Їх, жінок, просто треба любити. Так само і Батьківщину. Я ж не можу точно сказати, за що люблю Україну.
Певною мірою я – анархіст. Погляньте, що творилося на Майдані. Тільки-но влада, нібито, опозиція, починали все, нібито, брати у свої руки – нічого не виходило. Поки люди, грубо кажучи, не посилали їх.
Із самого початку був наш Майдан, студентський. Тільки-но вмішалися політики – розгін. Усіх побили. Руслана «звалила» кудись. Дзиндзя це все записав. Ясно, що це все відбулося за чиєюсь прямою вказівкою і за чиєїсь мовчазної згоди.

• Днями український медіапростір сбурив скандал за участю сім’ї заступника Генпрокурора України Анатолія Даниленка, якому приписують 140 га водойм біля Києва.

Ярема – це такий собі фарбований лис. Я не вірю у тих людей, які працюють в прокуратурі. Подивіться цим людям в очі. Подивіться будь-якому обласному прокуророві в очі. Та вас вроки вчепляться або вам погано стане! У цих очах така порожнеча! Там настільки збочене відчуття справедливості та моральності… Це люди, які звикли все життя брехати. Для них нема нічого святого.
Який Ярема? Про що ми кажемо? Я вважаю, що тим, кому за сорок, у владі взагалі нема що робити. Вони вже були в цій системі! Мені – 34. Я був піонером. Вважаю себе старим для цього всього.
Я пам’ятаю Совєцький Союз. Пам’ятаю демонстрації. Пам’ятаю, що таке «відкати». Я «відкатом» у 20 років заробив на комп’ютер. Розумієте, я вже не є придатним для чогось нового у цій системі.

• Як сприймаєте рішення комбатів, журналістів, того ж Володі Парасюка, які подалися у депутати?

Ніяк. Я – ні «за», ні «проти». Я поважаю їхнє рішення. У нас будь-хто може піти у політику. І мені були пропозиції. Зараз – ні, але ще зимою – були пропозиції вступити у партії… Але я для себе прийняв рішення. Я спілкувався з депутатом Михайлом Хмілем, який мене визволяв, штраф за мене заплатив. І зараз багато допомагає нашому Фонду… Запитав його: «Може, і мені податися у політику?» Він каже: «Ой, чоловіче, ти добре подумай, чи тобі то треба, бо не будеш мати ні сім’ї, ні особистого життя». Я тоді не дуже його розумів. І ось із кожним днем розумію, що не хочу в жодну політику. У мене мрія – аби то все нарешті завершилося. Візьму кредит, куплю фотоапарат. І буду займатися своєю улюбленою справою. Мені більше нічого не треба. Для мене зараз головне – сім’я. Звичайно, найголовніше – це Україна. Аби там усе було добре. Аби ця війна завершилася. Путін здох. А політика мене абсолютно не цікавить. Розумію, що більше зроблю, якщо не буду ні під ким. Нікому нічого не винен. Ні від кого не залежний.
Я – грубо кажучи, вічний революціонер. Хоч зараз Порошенка майже не критикую, бо це нічого не дає. Але дуже багато у чому з ним не погоджуюсь.
Мене, чесно кажучи, інше нервує. Ось поливають болотом Парасюка. Перша думка: «Люди, а ви були там? Ви маєте право?» Я, взагалі, не беруся судити, з якого боку у нього пов’язка, з якого – рука перемотана. Катетер стояв, до речі. Той, хто ніколи не здавав кров чи йому не ставили крапельницю, не зрозуміє.
То чому люди лізуть, куди їх не просять? Усі стали такими експертами. Не суди – і не будеш судимим.

• Ці нові обличчя, на вашу думку, зможуть переламати систему? І, з іншого боку, якщо не вони, то хто?

Це все можна охарактеризувати одним галицьким анекдотом. «Сидять дві пані. Одна каже: «Ти сі подиви, які у Верховній Раді сидять гімнюхи. Що ж то робити? Треба гнати в шию тих бандюганів! Парасюк йде у депутати. «Ти сі подиви! Во засранець! Вже до влади сі рве!» І де логіка? З одного боку – там сидять гади, треба нові обличчя. Ідуть нові – і починається…
На моєму окрузі знаю Веремчука, Радика. Подоляк менше знаю.

• Це – частина львівського Майдану. І чиновник Львівської міськради.

Вони усі для мене – троє чесних і порядних людей. Не можу когось із них особливо виокремити. Ще й досі не вирішив, за кого голосувати. Але чому вони всі троє пішли на один округ? Чому не розпорошилися по всьому Львову?

• Мали би більше шансів пройти до парламенту.

Певно що так. А тим часом людина за 200 тис. доларів носить годинник! За ті гроші можна було купити 400 бронежилетів! А він годинник носить! Я цій людині написав: «Подаруйте годинник!» Мене почали зупиняти, мовляв, він і так багато помагає. Нема питань. Я й не заперечую, що він допомагає. Мене дивує: «Чого ти, хлопе, носиш такий годинник дорогий?» Я не хочу його грошей! Лише його годинник. Віддай годинник! «Де ти його продаси?» – Я продам. Зроблю аукціон, і куплять той годинник. Мені не потрібні його гроші. Але хай віддасть годинник.
Чому, на вашу думку, в армію часто беруть не добровольців, а тих військовозобов’язаних, які найменше хотіли б опинитися на передовій?
Я не хотів йти добровольцем, бо у липні переконався, що здоров’я заслабке у мене, коли був два дні у зоні АТО як фотограф. Свого часу я вийшов на пікет Сех Ірини (екс-очільниці Львівської ОДА). Бо вона, якщо чесно, вже була всіх «дістала». Мені зателефонували друзі, яким прийшли повістки – музикантам, скульпторам, художникам… Людям, які не служили. Які мають проблеми зі здоров’ям. Склалося враження, що це не загальна мобілізація, а, радше, вибіркова. Ніби воєнкому кинули список, і він за тим списком йде. І чомусь усі ці люди виходили на пікети Сех. Мене це так обурило! Я сказав: «Чому мене не мобілізовують? Мені – 33 роки». Хоч я не служив, у мене лише військова кафедра. Це було таке питання з підколкою.

• Проблеми зі здоров’ям почалися після Майдану?

Насправді мій Майдан завершився 2 грудня. У той день я вже ледве ходив. Вернувся додому, бо мене дуже боліли коліна. Я – колишній танцюрист. 17 років народних танців – маю дуже травмовані коліна. А на Майдані ти ж майже цілий день – на ногах. І цілі ночі мерзнеш. Я навіть у лікарню звертався, але лікарі сказали, що коліна дуже затовчені. Треба просто відпочивати. Зараз на зміну погоди все одно їх відчуваю. Тому мій Майдан дуже швидко закінчився.
Потім мене «прийняли» «менти». А потім були свята… Я жалів свою маму, дівчину (тепер вже дружину – ред.). Хоч мене тягнуло на Майдан. У мене все було в хаті – і бронежилет, і каски. Я вже був готовий їхати. Але так і не наважився. І не поїхав. Може, то мене й врятувало. Бо, якщо я, припустимо, був би там у лютому, я вже був би серед (задумався – ред.)…

• Може, Бог вас беріг для чогось іншого?

Не знаю, чи Бог беріг. Чи банально не вистачило мужності… Страшно було. Мені було страшно. Не можу собі уявити, як ті хлопці лізли під кулі. Можливо, я би не поліз. Я хоч трохи цікавлюся військовою технікою. Розумію, що таке снайперська гвинтівка. О. Андрій Сапеляк, який після багатьох років, проведених в Аргентині, повернувся в Україну, сказав досить складні речі для людини, яка не вірить у Бога: «Ви не бійтесь за тих хлопців, які полягли. Так було треба. Вони вже з Богом в раю».
Рівень героїзму цих людей такий, що його неможливо описати. Це – подвиг, який можна порівняти з подвигом Хреста. Чи їм було страшно? Якраз через те, що їм не було страшно, вони й загинули… Вони не боялися. Я, напевно, належу до тих, хто боїться. Але цей страх іноді рятує… Можливо, ще мій час не прийшов. Я ще потрібен для чогось іншого.

• Де-юре в зоні АТО триває перемир’я. А де-факто щодня Україна втрачає своїх людей, адже бої не припинилися. Чи потрібне таке перемир’я?

На це питання не можу відповісти. Не вистачає компетентності. Та й права не маю оцінювати, адже до влади не маю стосунку. І мої слова ні на що не впливають. Я був в АТО. Бачив цих хлопців. Спробував поносити цілий день бронежилет, після чого зрозумів, що не витримаю.
Чи потрібне перемир’я? Не знаю. Якби ж то було перемир’я. Але ж його нема. Наші збройні сили не стріляють. Добровольчі батальйони (слава Богу, що ними так важко керувати!) хоч відстрілюються. А збройні сили приречені – у них наказ. Стріляти не можна.
Кучма – учасник перемовин. Невже не могли знайти в Україні кращого кандидата? Щороку 16 вересня ми ходимо на вечір пам’яті, присвячений Гії Гонгадзе, у смерті якого винні Литвин з Кучмою. Виходить, нема у нас кращих керівників, ніж Литвини. Це ж плювок в обличчя всіх патріотів! Нема жодного перемир’я! Щотижня прилітають літаки, привозять у госпіталь поранених хлопців. Звідки вони беруться, якщо – перемир’я?

• Не так давно в Києві відбулася зустріч волонтерів. Яка мета цієї зустрічі?

Основна мета – скоординувати дії. Припустимо, хтось займається бронежилетами, «пробив» хороші ціни. Так давайте всі гроші на бронежилет скеровувати цій людині. Хтось займається медикаментами. Значить, усі гроші, отримані на медикаменти – йому. Звісно, якщо тільки люди не заробляють на цьому. Це – не бізнес. Тут не може бути конкуренції. Ми всі займаємося однією справою.
Зараз є ідея створити щось подібне у Львові. Щоправда, тут дуже важко комусь сказати: «Давайте об’єднаємось». Натомість, кожен хоче працювати самостійно. Не знаю, чому. Може, хтось шукає якихось політичних вигод. Я – не шукаю.
Потрапив у фонд «Нова країна», коли ще десь у травні познайомився з керівником фонду Ростиславом Макухом. Я був знайомий із Наталією Смуток, яка є учасником «СТОП хабар!» У цій ініціативі брав участь і Ростислав. Так ми і познайомилися. У червні у нього виникла ідея створити фонд «Нова країна». Тоді до нього телефонувало дуже багато людей із проханням знайти бронежилети, шоломи, оскільки він займається торгівлею. Знає багатьох виробників у Європі. Він розумів, що запаси вживаних бронежилетів і шоломів, які зараз просто «вигрібають» у Польщі, Ізраїлі, Австрії, рано чи пізно закінчаться. Тому вирішив діяти. Знаходити постачальників, які будуть давати нове. Вважаю, що наші солдати заслуговують на кращий захист, ніж списані бронежилети.

• А кевларові шоломи мають дуже короткий термін придатності.

Шолом, взагалі, рятує тільки від уламків, рикошету. Пряме попадання жоден шолом не витримає. Коли снайпер стріляє, ні «бронік», ні шолом не рятують.
Вже у червні Ростислав запропонував долучитися до справи. Ми поспілкувалися, він показав мені всі документи, які стосуються фонду. Розповів, як усе працює. У фонді, до речі, дуже сувора звітність. Питання «відкату» в принципі неможливе. Моє основне завдання – збирати кошти на Фонд, який працює з різними програмами. Якщо люди дали гроші на якусь конкретну програму, ми не можемо їх перекидати на інший рахунок. Звичайно, основна програма – медикаменти і медичне обладнання. Друга програма – продовольча, ціль якої – закупівля побутових речей, одягу. Третя програма спрямована на закупівлю засобів індивідуального захисту, бронежилетів та шоломів. Діє й програма допомоги сім’ям постраждалих в АТО.
Ми збирали кошти на сепаратор клітин крові для Львівського військового госпіталю. Зібрали всі необхідні 445 тис. гривень! Тоді нам дуже допомогли багато бізнесменів і звичайних людей. До речі, ми купили найновішу модель у світі! В Європі таких лише декілька. Це, знову ж таки, завдяки Ростиславові Макуху.

• Нещодавно Фейсбук вибухнув звинуваченнями на адресу генерал-лейтенанта Анатолія Пушнякова, який дозволив собі применшити результати діяльності волонтерів.

Та цього «паркетного генерала» можете… Навіть не я, не ви. Олексій Мочанов, автогонщик і тележурналіст, відписав: «Я тебе покажу, гнида, как вы снабжаете свои войска и как у них всё есть. Есть вариант, что там тебя пацаны и закопают. Заживо. Как вы их закапывали и оставляли без ничего». Триває дискредитація волонтерів. У тюрму садити треба деяких генералів, які займаються забезпеченням армії. Думаю, це буде зроблено рано чи пізно. Якщо, звісно, Порошенко, не ідіот, і розуміє, що так жартувати з людьми не можна. З людьми, які пройшли Майдан, які пройшли зиму. Які вже нічого не бояться. З ким він жартує? Бачу, забув. Не можна жартувати з українцями.
Є категорія людей, які на Фонд щотижня дають сто гривень. І я знаю, що вони ці гроші десь позичають. Уже з ними сварюся. Деяким кажу: «У вас же двоє дітей!» Від цих людей – на фоні деяких місцевих депутатів, які дозволяють собі розкошувати – у мене голова «кипить».

• До бізнесменів у Львові зверталися? Допомагають?

Усіх, кого я знаю, вже просто замучив своїми проханнями. Ходити по фірмах і закидати їх листами – це ж не дієво. Усе тримається на особистих контактах. Один знайомий перерахував 20 тисяч гривень. Інший – приніс 10 тис. гривень готівкою. До речі, Оля Дутчак, донька диригента, організувала в Львівському оперному театрі збір коштів. Їм вдалося зібрати до 20 тис. гривень. За ці гроші ми придбали добре укомплектовані, вартістю 110 доларів, аптечки: там були і Celox, і джгути, які не рвуться – не гумові, а професійні, медичні. Солдат із ним може впоратися сам, без сторонньої допомоги. Я, коли побачив ті джгути, згадав Миколу Березового. Він помер від втрати крові, бо не мав чим затягнути пахову артерію. Були б такі джути у наших солдатів – це реально врятовані життя. Усі придбані аптечки завезли бійцям Яворівської аеромобільної бригади. Але ж таких аптечок треба ще дуже й дуже багато.
Ростислав Макух нещодавно був на військовій виставці. Побачивши всі ці медичні засоби захисту, не витримав – закупив зразки. За власний кошт, до речі.

• Олеже, коли був Майдан, важко було повірити, що все завершиться перемогою. Але ж Майдан переміг. А зараз? Вірите у перемогу України?

Ми – переможемо. Це взагалі не обговорюється. Але треба звикати жити в умовах війни. Треба бути готовим, що не сьогодні-завтра тебе можуть призвати. І не боятись цього. Жінкам можу порекомендувати: «Не панікуйте!» Ваша паніка через те, що чоловіків забирають в армію, зневірює. Згадайте княгиню Ольгу. Які тоді були жінки! Бо що значить дружина – жінка, яка проводжає свого чоловіка на війну без сліз. З гордістю. Жінки, поважайте своїх чоловіків! Коли ви плачете, моральний дух чоловіка падає. Такі чоловіки довго не живуть. І – навпаки. Якщо воїн знає, що його вдома чекає жінка і пишається тим, що він – на війні, його бойовий дух тільки зміцнюється. Його взагалі нічого не зламає.
Я – затятий оптиміст. Тому у всьому шукаю позитив. Війна – це, звісно, погано, адже вмирають люди. Але ж ще півроку тому у нас не було армії – а тепер є. Якщо президент та його соратники не розчарують нас і, все-таки, зрозуміють, як треба діяти, то це стане першим кроком до створення армії за ізраїльським або швейцарським зразком.
Це – нормально, коли люди мають вдома зброю. Чому Швейцарію не можна завоювати? Там у кожній хаті є кілька рушниць. Спробуй на неї напасти. Там зі всіх вікон як почнуть палити, то будь-який диверсант буде приречений.
Війна буде довгою. Вже треба готуватися до зими. Ми вже збираємо кошти на теплий одяг бійцям. Усім «героям» скажу: одягніться вдома максимально тепло, одягніть усі зимові куртки і простійте ніч під під’їздом. Ось вам і будуть враження, що стояти на блокпосту. А бійці не можуть одягнути усе те, що ви одягнули. Вони просто не мають у що вдягнутися. А зима буде вирішальною.

• Але ж якою ціною…

Треба працювати, щоб ціна була якомога меншою. Щодня вмирають наші хлопці. Я з цим живу щодня. Багато смертей є просто безглуздими. Серед військового керівництва багато зрадників. Дехто зраджує через дурість. Іноді – через марнославство. Коли генералові кажуть, що справи погані, а він: «Ні, нічого подібного»... Усіх цих «штабних щурів» треба кинути на передову, щоб побачили на власні очі, як хлопці живуть.
Вірити треба. Не падати духом. Тоді – переможемо.
Детальніше про БФ «Нова країна» дивіться за адресою: http://www.fnewcountry.com.ua/

Зроби свій внесок!
КРЕДОБАНК
Отримувач: БФ «Нова країна»
ЄДРПОУ 39263061
р/р 2600201530827
МФО 325365
ПАТ «КРЕДОБАНК»
(без комісії в мережі Банку)
ПРИВАТБАНК
Отримувач: «Нова країна»
ЄДРПОУ 39263061
р/р 26003053823195
МФО 325321
ПАТ КБ «ПриватБанк»
ВІЕЙБІ БАНК
Отримувач: БФ «Нова країна»
ЄДРПОУ 39263061
р/р 2600 1130100148
МФО 380537
ПАТ «ВіЕйБі Банк»
(без комісії в мережі Банку)
Для валютних переказів
Отримувач: Charity Foundation «Nova Krajina»
Адреса отримувача: Ukraina, 79040 Lviv, str. Gorodotska 311/51
Банк отримувача: CENTRAL LVIV BRANCH OF JSC KREDOBANK
SWIFT: WUCBUA2X
Адреса банку отримувача: Ukraina, 79060 Lviv, Ukraine str. Naukova 47
Призначення на англ.: charitable help
IBAN: UA383253650000002600201530827
(Ці дані обов’язково потрібно вказати. Далі номери рахунків та банки кореспонденти)
Рахунок отримувача: 2600201530827/985 – PLN
Correspondent bank – PLN
PKO Bank Polski S.A. Warsaw, Poland
SWIFT-CODE: BPKOPLPW
PL27 1020 0016 1201 1100 0000 0218
2600201530827/978 – EUR
Correspondent bank – EUR
Commerzbank AG
Frankfurt am Main, Germany
SWIFT-CODE: COBADEFF
4008881005
2600201530827/840 – USD
Correspondent bank – USD
The Bank of New York Mellon
New York, USA
SWIFT-CODE: IRVTUS3N
8900057211
2600201530827/978 – євро
2600201530827/840 – долар США
2600201530827/36 – австралійський долар
2600201530827/756 – швейцарський франк
2600201530827/826 – фунт стерлінгів
Фото зі сторінки Олега Панаса у Фейсбук