В історії було безліч англо-шотландських воєн, але та, що трапилася у 2014-му, завершилася рішучою перемогою Шотландії. Проголосувавши в результаті проти проголошення незалежності, шотландці досягли такого привілейованого становища в Об’єднаному Королівстві, про яке мешканці інших частин цієї країни можуть тільки мріяти. Так, принаймні, вважає частина англійської політичної еліти.
Британська традиція «відкуповуватися» від сепаратистів сягає 80-х років XIX сторіччя. Така тактика не спрацювала стосовно Ірландії, але не раз допомагала заспокоювати пристрасті у Шотландії. Ось і цього разу лідери трьох головних партій Великобританії, включаючи прем’єр-міністра Кемерона, пообіцяли шотландцям ще більше розширити і без того чималі права самоврядування. Це стосуватиметься податкової та соціальної політики та багатьох інших сфер. Фактично, як визнав автор цього проекту, колишній британський прем’єр Гордон Браун, мовиться про докорінну зміну конституційного державного устрою королівства, про крок у бік федералізації. Але при цьому збережеться і «формула Барнетта», прийнята близько 35 років тому, яка давно викликає лють багатьох англійців і валлійців: Шотландія отримує з центрального бюджету більше, ніж 10 тисяч фунтів на душу населення, у той час, коли Англія – тільки вісім з половиною тисячі. Тепер фінансова нерівність може стати ще більшою.
Років сто тому шотландці заробляли у рази менше, ніж англійці, тепер же становище майже вирівнялося. Шотландія стала третім за рівнем економічного розвитку регіоном королівства, поступаючись лише Лондону і південному сходу Англії. Та й з історичної точки зору, це ж шотландський король отримав англійську корону в XVII сторіччі, а не навпаки. Через сто років парламенти двох країн ратифікували договір про Унію, ніхто нікого не завойовував. Щоправда, більш багатий і сильний партнер завжди задавав тон у цьому союзі, породжуючи у шотландського населення неприємне відчуття деякої неповноцінності, синдром «молодшого брата». Проте, впродовж сторіч шотландці відіграли колосально важливу роль і в політиці, і в промисловості, і в збройних силах, і громадянами другого сорту їх назвати було б складно. До того ж, два етноси перемішалися. Деякі кажуть: «Потріть британця і, цілком імовірно, виявите у нього шотландські корені».
Проголосувавши проти проголошення незалежності, шотландці досягли такого привілейованого становища в Об’єднаному Королівстві, про яке мешканці інших частин цієї країни можуть тільки мріяти.
З 18-ти прем’єр-міністрів, попередників Кемерона, вісім були народжені або росли у Шотландії. Та й Кемерон – прізвище суто шотландське, так само, втім, як і Блер. Ну а безпосередній попередник нинішнього глави уряду, Гордон Браун, шотландець і етнічно, і за місцем народження, та й зараз живе у Файфі, де і голосував на референдумі. До речі, на парламентських виборах у більшості випадків впродовж останнього сторіччя шотландці отримували саме той уряд, за який голосували. Востаннє, щоправда, трапився розлад: торі виграли тільки в одному з 59 округів. Як тепер кажуть багато шотландців, англійці нав’язали їм ненависну партію та її політику жорсткої економії. І ця обставина була одним із головних козирів у пропагандистській кампанії сепаратистів.
Отже, референдум закінчився мирно, але тепер починається інша «війна» – англо-англійська. Референдум викликав різке пожвавлення на правому фланзі консервативної партії, яка вже давно точить свої політичні ножі. Тепер там пішли розмови про те, що Кемерон, який дратує їх своїм лібералізмом і готовністю до компромісів, повинен мало не піти у відставку. Або, принаймні, відмовитися від своїх надмірних обіцянок. «Занадто довго права 55 мільйонів англійців зневажалися заради чотирьох із половиною мільйона шотландців, які дуже голосно кричать. Пора покласти цьому край», – заявив член Палати громад Джеймс Грей.
Інший парламентарій-консерватор, Філіп Девіс, сказав, що проголосує проти розширення шотландської автономії. Він вважає, що ця обіцянка була дана «у стані паніки», коли опитування показували зближення кількості прихильників і противників незалежності. «Я точно не готовий видати Шотландії чек з непрописаною сумою, за яким доведеться платити моїм виборцям», – сказав він. А колишній віце-голова консервативної партії Майкл Фабрикант заявив, що виникають «серйозні питання» про помилки, скоєні на етапі підготовки до референдуму і прем’єр-міністром, і лідером лейбористів. Критично висловитися про спроби умиротворити шотландських націоналістів «занадто високою ціною» дозволили собі навіть і близькі соратники прем’єра, серед них, як мінімум, один міністр.
Ще різкіше висловив ці настрої лідер партії незалежності Об’єднаного Королівства Найджел Фарадж, який заявив: «Англія повинна знайти свій голос. Хвіст не може і далі крутити собакою». Мова не тільки про матеріальну складову взаємин усередині королівства, а й про його державний устрій. Зараз 59 депутатів, обраних від Шотландії, голосують у Вестмінстері з усіх питань, що стосуються Англії, і в деяких ситуаціях їх голос може бути вирішальним. І в цьому теж нерівність, оскільки англійські парламентарії дедалі менше можуть впливати на шотландські справи. Прем’єр-міністр Кемерон і його заступник, лідер ліберал-демократів Нік Клегг, вже поквапилися заявити, що права англійців повинні бути захищені. Мабуть, буде знайдена нова формула, за якою англійські депутати зможуть в окремих випадках голосувати окремо від своїх шотландських колег.
Розлучення вдалося уникнути. Але, пишуть оглядачі, референдум проходив в умовах таких запеклих ідеологічних суперечок, шквал емоцій сягнув такого рівня, що тепер це буде шлюб без кохання, в якому подружжя заледве терпить одне одного заради дітей, наприклад (а в даному випадку – швидше заради збереження єдиної валюти і виходячи з інших економічних міркувань). Коментатор «Times» Метью Періс навіть оголосив, що, незалежно від результату голосування, шотландсько-англійський союз є «мертвим». Але мені здається, це перебільшення: рани цілком можуть загоїтися – і швидше, ніж може зараз здаватися. Референдум може мати інші далекосяжні наслідки для всього королівства. Ясно, що і валлійці, і мешканці Ольстера неминуче почнуть вимагати і для себе чогось подібного до шотландських привілеїв. Але справа не тільки в цьому. На початку ХХ сторіччя боротьба навколо проблеми самоврядування Ірландії призвела до найглибшої політичної кризи у Британії, кардинальної перебудови системи. Розкололася навпіл і в результаті перестала існувати найбільша і найважливіша партія країни – лібералів-вігів, місце яких незабаром зайняли лейбористи. І «шотландське питання» може призвести до радикальної зміни всього політичного «ландшафту» Об’єднаного Королівства.
Автор: Андрій Остальський, лондонський журналіст і політичний коментатор