…Наш блокпост чимось схожий на церкву,
А окоп – мабуть на вівтар.
«Хочу сина твого у жертву», –
Знову просить Старий Вівчар
Війна, як найточніше дзеркало, оголює душу. У ній, як у небесному горнилі, викристалізовуються найчистіші душі. А душа поета, переходячи через те чистилище, перероджується вдруге. І поет, головною зброєю якого досі було Слово, починає стріляти свинцем. Бо іноді у житті поетів постає Великий Вибір. Коли Слово стає безсилим, поети беруть до рук зброю. Сент-Екзюпері сів за кермо літака. Шандор Петефі ринув у бій із військами російської армії. Байрон поквапився на допомогу грекам. А український поет Борис Гуменюк – визволяти від російських зайд рідну вотчину. Але писати не полишив. З його «Віршів з війни» скупими рядками кричить до нас солдатський біль. Проблискує надія. Народжується нова країна.

• Чому поет пішов на війну? Адже більшість поетів воюють за допомогою слова, а не автомата.

Все ж таки, пішов не поет. Пішов чоловік. Пішов українець. «Бо поетом можеш ти не бути», як відомо, «а громадянином бути зобов’язаний»… Чоловік або народжуєшся чоловіком, або не народжується взагалі. І якщо ти – чоловік, і на твою країну напали, то, незалежно від того, ким ти є – батьком, менеджером, міністром чи письменником – все це стає абсолютно другорядним. Ти повинен взяти зброю і піти обороняти свою країну. Так, як можеш. І бути корисним своїй країні там, де можеш принести користь. Тому абсолютно жодного немає значення, ким ти був і чим займався до війни. Зараз країні потрібні солдати, і, якщо ти можеш, то повинен тим солдатом стати. У нас у батальйоні є різні люди. Є люди з трьома вищими освітами. І з трьома судимостями. Є люди, які мають вчені ступені. Люди, які читають багатьма іноземними мовами. Люди, які знають світову філософію і поезію. А є люди, чий освітній рівень закінчився на рівні середньої школи, на рівні «Івасика-Телесика»…
Але прийшла війна, і люди пішли захищати свою Батьківщину. Одягнули однаковий одяг, взяли в руки автомати і роблять свою важку буденну чоловічу роботу. Вони захищають свою землю. Вони – рівні серед рівних. І всі вони – герої.

• В одному з творів нової збірки «Вірші з війни» ви пишете: «Поки батальйон стояв у Бердянську, вони (судді – ред.) мали хоч якийсь страх, а коли «Азов» перебрався до Маріуполя, ці тварі знову за старе взялися». А в той час хтось із ваших побратимів гине, когось ранить. Не опускаються руки?

Насправді руки не те, що не опускаються. Ми стаємо ще більш злими. Але, на жаль, так воно у нас, українців, відбувається, що воювати завжди доводиться на два фронти. Завжди так було. І так є зараз. Є зовнішній ворог, очевидний ворог, з яким треба битися, якого треба перемагати і якого треба знищувати. І є внутрішній ворог, всередині країни. Є якась там «Партія миру». Невідомо якого. Інші кажуть: «А навіщо нам цей Донбас? А навіщо нам цей Крим? Ну пішли собі, і нехай ідуть. Давайте відгородимося по Дніпру. Або по Збручу». Рівень безсовісності суспільства – це найстрашніший ворог. Він, можливо, гірший, ніж зовнішній ворог.
Люди далі купляють дорогі авто, їздять у дорогі закордонні тури. Так, наче немає війни. На всіх телевізійних каналах – розважальні шоу. Ось тут – новини. Розповідають скільки загинуло, скільки покалічили. Не тільки наших солдатів, але й цивільних. І тільки закінчилися новини, починаються розважальні шоу. На тому ж каналі. Це ніби викопали домовину, поклали в могилу домовину з молодим хлопцем, прикидали землею. А потім на цій могилі починаються танці і дискотека. Люди, ви безсовісні! Рівень вашої безсовісності, рівень вашого паскудства вже перейшов усякі межі! Вам не треба ніякого х…ла. Ви просто самі себе знищите.

• Після Форуму видавців – знову на війну?

Неодмінно вернуся. Вже наступного тижня повернуся в Донецьк, поза всяким сумнівом (і слова свого дотримав. Борис Гуменюк вже серед своїх бойових побратимів – ред.). Хочеться бути там якомога більше часу. Там почуваєшся якось (задумався – ред.)... Там – чесно. Ти там, де слід тобі бути. Але так уже сталося, на мені в батальйоні лежить дуже багато, зокрема, й зв’язки з громадськістю. Тепер ще й значна частина тилу, бо так уже склалося, що публічній людині, людині відомій, краще дають гроші. Ми – повністю на забезпеченні українського народу. Власне кажучи, волонтерів. Ми не отримуємо жодної допомоги з боку української держави. А я веду блог на Фейсбуці. Там і пишу, прошу прийти, забрати те чи інше…

• Чого батальйон «ОУН» зараз потребує найбільше?

Нас уже настільки багато, і настільки довго ми там перебуваємо... Нам уже, напевно, потрібно давати статус, бо у нас нема жодного офіційного статусу. І давати нам табельну зброю. У нас достатньо гранатометів, кулеметів, але ми потерпаємо від браку автоматів. Автомат – це табельна зброя. Щоб її видати, потрібен статус військового підрозділу. Нам головне, щоб цей статус давав нам право на зброю. У нас такого статусу нема. А бігати за кимсь і когось просити – це безглуздо. Це ж ми повинні залишити передову, з-під Донецька поїхати у Київ і там шукати якогось міністра? Чи навіть не міністра, а «восьмого помічника восьмого заступника», щоб він вирішив це питання? Цього не буде. Ми ні за ким бігати не будемо. Ми як є під Донецьком, так і будемо там стояти. Хай цей «восьмий помічник восьмого заступника» приїде до нас. І скаже: «Хлопці, ми про вас знаємо. Ви – герої. Ми вам привезли автомати і військові квитки. Доукомплектовуйтеся. Знаємо, що у вас на полігоні в Ніжині ще сто хлопців на вишколі». Штатних одиниць у батальйоні має бути 500, а у нас тисячі людей, які хочуть служити у нашому батальйоні. І через кілька тижнів чи через місяць замість сотні, яка зараз реально на передовій, буде 500 бійців. І ми будемо вирішувати, очевидно, більше військових завдань, ніж вирішуємо на сьогодні.

• Чому в Україні склалася така ситуація? Абсолютно парадоксальна.

Не просто парадоксальна. Вона якась така смішна і дивна. В Україні оголошена мобілізація. Правильно оголошена. Намагаються мобілізувати хлопців, чоловіків, які відслужили свого часу у війську або військовозобов’язані. Зараз їх беруть. Ці хлопці ідуть і воюють добре. Але значна їх частина воліє цього не робити. Вони б воліли залишитися вдома, з дружинами, з дітьми, батьками. Або взагалі не хотіли б знати про цю війну. Або допомагати під час війни в якийсь інший спосіб – як волонтери тощо. Але їм кажуть: «Ні, ми вас мобілізовуємо. Ви йдете служити. Інакше, згідно з законодавством, за дезертирство – тюрма». Себто, не дуже хочуть йти, але їх мобілізують. Це нормально, що хтось не хоче воювати. Не всі можуть бути героями. У кіно про Штірліца був персонаж – професор Плейшнер. Такий милий чоловічок, який, проте, казав: «Якщо мене ще раз візьмуть у гестапо і битимуть в нирки, я ж не витримаю і все розкажу». І це не означає, що він – погана людина. Просто він – не герой. Він – не Рембо. І треба до цього нормально ставитися. Хлопець відслужив у війську, бо у нас всі мають служити у війську, але він – не герой. Він не хоче на війну. Якщо він не хоче, не беріть його. Не забирайте його в родини. Він хоче стовідсотково вижити. Стовідсотково потім повернутися додому. Він буде намагатися сховатися.
А доброволець – це завжди людина, яка шукає війни. Це людина, яка хоче йти воювати. Доброволець із самого початку оцінює свої шанси 50 на 50. Він чітко розуміє, що там ворог. Ворог добре навчений, добре вишколений. Добре озброєний. Який дуже добре стріляє. Тому шанси вбити ворога і у ворога вбити його приблизно рівні. І не дати можливість добровольцю у який-небудь спосіб потрапити на передову – це безглуздя. Ці чоловіки, яким від 18 до 65, просять: «Я хочу на війну. Дайте нам зброю». І вони повинні її отримати згідно з паспортом. Прийшов, показав, що він – громадянин України, і йому зобов’язані видати табельну зброю. З чоловіків-добровольців треба формувати роти, батальйони, полки, дивізії… І ми дуже швидко виграємо цю війну.
Наш батальйон воює. Наш батальйон воює добре. Про наш батальйон уже всі знають. Про нього, нам сказали, знає навіть Петро Олексійович. Тим більше, що є два звернення до нього.

• Ви очікували на відповідь, коли особисто зверталися до президента України?

Моє головне завдання – щось зробити з інформаційним простором і прорвати його. Ми, все ж таки, молодий батальйон. Багато хто з нас починав війну з «Азова». Я, перш ніж потрапити у батальйон «ОУН», два місяці був бійцем батальйону «Азов».

• А чому перейшли до «ОУН»?

Виникла можливість створити новий батальйон і вивести на передову додатково 500 бійців. Як нею не скористатися? Кожен свідомий українець, тим більше з державних кабінетів, який ці питання курує чи має вирішувати, має радіти такій можливості.

• Чи отримали відповідь на ваше звернення до президента?

Безпосередньо відповіді нема. Але, тим не менше, у нас підтримуються контакти. На різному рівні. І по лінії Міністерства оборони, і по лінії Міністерства внутрішніх справ, і депутатського корпусу. Я приятелюю з десятком депутатів. Час від часу я їм надзвонюю, їх накручую. Час від часу кажу їм: «Чого ви там, сидите, му…ки, і нічого не робите?» Вони ж кажуть: «Чому ми нічого не робимо? Робимо все, що можемо». Сергій Пантюк, видавець і класний поет, каже, що наше відеозвернення на флешці віддав Володимирові Дацюку, також хорошому поетові і депутату Верховної Ради. Він узяв цю флешку і пішов із нею до Юлії Володимирівни Тимошенко. Не знаю, подивилася вона це відео чи ні.

• Але ж вона зараз не при владі…

Але, тим не менше. Суспільний резонанс є. Яка інформація є у мене чи у батальйону? Петро Олексійович про наш батальйон знає. Гелетей про наш батальйон знає. Наливайченко зобов’язаний знати про наш батальйон. Бо як керівник Служби безпеки України може не знати про чоловіків, які мають у руках кулемети та іншу зброю? Бо, якби не знав, його треба було б звільняти з роботи. Тобто, вони знають, де ми. Знають, що ми є, ми воюємо. І воюємо добре. І в тому, що ми робимо, нам ніхто не чинить жодних перешкод. Залишається тільки формалізувати те, що батальйон існує фактично. Дати нам статус. І дати можливість доукомплектувати батальйон. Зрештою, ми це можемо зробити самі. Ми не заводимо на передову ще сотню людей, а потім ще три сотні тільки тому, що на всіх не вистачає зброї. Дайте нам зброю – а ми доукомплектовуємо батальйон людьми.
Нам не потрібні командири. Ба, більше. З Києва прислали кадрового офіцера, підполковника. Він каже: «Я – бойовий офіцер». Перепитую: «Може, все-таки, не бойовий, а кадровий?» Відповідає: «Так-так. Я обмовився – кадровий. Буду тут командувати». «Добре, будеш командувати. Але давай подивимося на тебе».
Бій. Обстріл. Летять міни. Летять снаряди. В нього в одній руці – мобільний телефон, у другій – рація. І якщо це все перекласти звичайною мовою, то він кричить: «Рятуйте, у нас стріляють!»
Але це ж війна! У тебе повинні стріляти. А ти повинен відстрілюватися. І в цьому нема нічого ганебного. Він пішов у військове училище, так, як хтось пішов в університет, щоб здобути собі фах. І ходив собі на роботу, отримував чергові звання. У нинішньому суспільстві всі засадничі поняття вояка повністю нівельовані. Вояк – це хто? Вбивця. Якби ж у нас була зовсім інша військова доктрина. Ти йдеш у військове училище? Ти хочеш стати офіцером? Ти маєш готувати себе до двох речей: вбивати і бути вбитим. У нас тоді б зовсім інші люди йшли у військове училище. Ось цей підполковник був не такою людиною. Але ж обстріл ведеться. І якщо не стріляти у відповідь, будуть бити прицільно. А ось дядько зі села, який ніколи не служив у війську, але є мисливцем, уміє користуватися зброєю. У нього, відповідно, і позивний «Дядько». Бере одного пацана за шкірку: «Ти стріляєш туди». Другого – за шкірку: «Стріляйте, засранці! Бо якщо ви не будете стріляти, вони будуть стріляти у вас». Ти не мусиш стріляти по живій мішені. Головне – стріляй. Якщо ти будеш стріляти, вони у відповідь будуть стріляти погано.

• Днями відома українська співачка Ніна Матвієнко зі сцени у львівській філармонії закликала батьків бійців Нацгвардії забирати своїх дітей додому…

Мене сьогодні вже запитували про співачку Руслану. Може, перекрутили її слова. Мовилося про те, що вона, нібито, сказала, що по той бік проти нас воюють ті люди, які теж стояли на Майдані. Це – неправда. Але якщо хтось таке каже, то у відповідь хочеться сказати одне: «Краще займайтеся своєю основною роботою». Вміє людина співати – от нехай співає. Нехай людина не займається дурницями. Не треба вносити такі деморалізуючі фактори. Нам і так важко. Ця війна – надовго. Ця війна не завершиться ні цього року, ні наступного.
Що означає забрати своїх дітей? А хто буде воювати? Припиняти війну? А що означає припинити війну? Здати Росії Донбас? Змиритися зі здачею Криму? Та це – зрада! Це просто державна зрада! Люди, які таке кажуть, не тямлять, що кажуть. Такого допускати не можна. Нехай вони позатикають собі роти. Нехай співають. Нехай не вносять деморалізуючі фактори в суспільство.
Особисто я, Борис Гуменюк, заявляю: «Незалежно від того, який буде настрій в українському суспільстві, незалежно від того, якою буде позиція української влади, я не складу зброю, поки останній окупант буде на території України. Це стосується і Донбасу. Це стосується і Криму». Ми їх виб’ємо. Ми їх знищимо. І мені плювати, яку зворотну реакцію Росії це спровокує. Віддати Крим чи віддати Донбас – означає програти війну. Суспільство країни, яка програє війну, впадає у глибоку депресію, яка зачепить усіх. Від економіки до демографії. В країні, яка програла війну, жити не хочеться! Дітей народжувати не хочеться. Добробут будувати не захочеться. Нашій країні буде гаплик! Ось чим це закінчиться.
Ба, більше. Ніколи Росія не змириться з тим, що вона собі взяла Крим, Луганськ, Донецьк і не зупиниться. Піде далі. Якщо ми зараз не з’ясуємо стосунки з Росією і не поставимо переможну крапку в цій війні, на це поле бою, в ці окопи, через 10-20 років прийдуть наші діти. А через 30-40 років – наші онуки. І почнуть гинути. Ця війна ніколи не закінчиться. Тому наші діти будуть гинути тільки через те, що ми зараз проявили слабкість, що ми виявилися боягузами. Я не хочу, щоб мої діти казали про мене: «Батьку, ти був боягузом! Ти мав можливість виграти цю війну, а ти просто втік з поля бою, рятуючи свою смердючу шкуру». Тому нехай наші співаки співають. І нехай не кидають такі меседжі в суспільство.
Це – монстр. Він не може зупинитися. Він так влаштований. Як крокодил. Він не ходить назад. Росія ніколи не піде назад. Вони вважають, що існування нас, українців, це якесь непорозуміння. Існування нашої держави – це непорозуміння. Ми завжди для них – кістка в горлі. Вони завжди будуть намагатися нас проковтнути. І так вже сталося, що на наше покоління, на наш час випало це випробування. Мусимо з честю, з гордістю, з мужністю це питання вирішувати. Не треба це відтерміновувати. Не треба його вирішення перекладати на наших дітей і онуків. Нормальний інстинкт будь-якого батька, будь-якої матері: краще вмру я, ніж мають вмирати мої діти. А ситуація зараз саме така.

• Як ви та ваші побратими сприйняли вчинок Тетяни Чорновол (українського журналіста та Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики; після загибелі на фронті її чоловіка, Миколи Березового, несподівано сама вирушила у зону бойових дій – ред.)?

Це просто якась фантастична жінка! Вона стільки пережила за цей останній рік. Взагалі, не розумію, як вона тримається. Дай їй, Боже, здоров’я. Можливо, для неї це така своєрідна реабілітація – взяти автомат і піти на передову. Щоб не плакали очі слізьми, нехай автомат плаче кулями. Так мені це уявляється. Навіть не можу собі уявити той рівень болю, який переживає ця жінка.

• Між українськими поетами Романом Скибою та Іваном Андрусяком не так давно розгорілася полеміка. Суть якої зводилася до осуду пацифістської позиції Романа Скиби. Несподівано в полеміці виринуло і ваше ім’я, до якого апелював п. Андрусяк, показуючи, яким має бути справжній поет.

Ще рік тому я би втрутився у такі словесні дуелі. Я – солдат. Зараз мені це не до лиця. Тим більше, що зараз я не тільки особисто себе представляю. Я змінився. Те, що міг собі дозволити колись, не можу зараз. Колись, на Форумі видавців, ми йшли пити каву з коньяком, то зараз я – у формі, у мене оунівський шеврон на рукаві. Я не можу підлити коньяку у каву. Скинь форму – і йди пити коньяк. А наші хлопці кажуть: «Носи форму. Навіть, коли будеш у Львові. Через солідарність з нами».
Не хочу навіть це коментувати. Скиба – хороший поет. Іван Андрусяк – мій хороший близький друг. І теж хороший поет. Знаю про цю дискусію. Але у нинішньому моєму статусі не хочу це коментувати.

• Не так давно всіх приголомшила новина, що під час звільнення Іловайська загинув американець українського походження Марк Паславський, який несподівано для всіх відмовився від усіх благ цивілізованого світу і пішов воювати на боці Нацгвардії. Чи серед вас є бійці, які наслідують приклад Паславського?

Є. І це ні для кого не таємниця. Це вже світоглядний вибір. Є у нас італійці, шведи, росіяни. Є люди, які навіть не розмовляють ні українською, ні російською мовами. Живе собі людина десь у Мельбурні. Чи в Брюсселі. Вона живе собі і знає, що є добро, а що є зло. А в Україні відбувається абсолютний поділ на добро і зло. Ця людина вирішила не стояти осторонь, а стати на бік добра. Ось вона знайшла спосіб приїхати в Україну, під Донецьк. Підійти до наших вояків і сказати: «Я – солдат іншої армії. Але ж це – наша планета. Я живу на ній. Я хочу стати разом з вами на боці добра». Хто йому може відмовити? Це не в’яжеться з українським законодавством? Плювати на українське законодавство! Якщо закони етики, моралі, Божі закони, вселенські, космічні закони не в’яжуться зі законодавством якоїсь країни – розтоптати це законодавство! Нехай законодавці змінюють це законодавство! Нехай вони його узгоджують із законами етики, моралі і Божим законами.

• А на боці бойовиків воюють представники інших національностей?

Ми знаємо, що на боці росіян є серби. Ні для кого це не таємниця. Недавно загинула жінка-снайпер, яка мала білоруське громадянство. Кожен робить свій світоглядний вибір.
На цю війну дивиться цілий світ. Світ має з цієї війни свій зиск і свій інтерес. Як би це підло і жорстоко не звучало. Колись, сто років тому, Україна постала як держава. Антанта ж щось намагалася собі у цій війні виторгувати. Чим це закінчилося – знаємо. Постав просто нелюдський режим Леніна-Сталіна. А німці собі виплекали Гітлера. Це – наслідки Першої світової війни, революції і громадянської війни. А могло би бути інакше. Зараз ті самі країни, які називалися Антантою, стали натовцями, але їхня політика, їхні підходи такі самі. Вони бачать, що Росія зайшла в клінч з Україною. Вони зацікавлені, щоб Росія якомога більше виснажилася в цій війні. Аж до розпаду Росії. Думаю, розумні китайці готові проковтнути весь Сибір по Урал, японці не відмовилися б від Камчатки і Сахаліну. І навіть ліберальні фіни залюбки забрали б собі Карелію. Американцям же, як завжди, достатньо нафти і газу. Якого в Росії – багато. А на Кавказі 20-30 країн оголосили б про суверенітет і незалежність. За великим рахунком, нехай так і буде. Нехай Росія розпадеться на 20-30 країн. Бо географію не поміняєш. Ми не перестанемо бути сусідами. Але краще сусідами мати 20 країн, невеличких, без ядерної зброї, ніж мати такого монстра, який завжди буде тебе ненавидіти. І завжди буде намагатися тебе проковтнути. І завжди буде казати, що саме твоє існування – це якесь непорозуміння. Але щоб це відбулося, українці мають заплатити страшну ціну. Бо все це відбудеться на крові і на кістах українських солдатів. На жаль. Але виглядає на те, що немає вибору.
Є два варіанти, як можна було б цього уникнути. Перший – це процеси всередині Росії. Коли хтось набереться мужності і застрелить Х…а. І до влади прийде інший керівник. Зміниться країна. І вони скажуть: «Пробачте, українці. Ми були неправі. Ми вкрали у вас Крим. Ми завдали вам стільки болю. Давайте, ми віддамо Крим назад. Забираємо свої війська. Порахуйте, скільки ми вам винні, віддамо компенсації вашим загиблим, пораненим, за зруйновані села і міста. Давайте протягом десяти років ми ці сотні мільярдів доларів повернемо вам нафтою і газом. Ми вже не будемо друзями, очевидно, але сусідами мусимо бути». І ми б їх зрозуміли. Війна б припинилася за один день.
Другий варіант – це процеси всередині Росії. Коли настане критична маса цинкових трун з їхніми солдатами, які загинуть тут, на українській землі, якими ми закидаємо всю Росію. Коли піднімуться їхні батьки, дружини і запитають у свого Х…а: «А що наші чоловіки робили в Україні? Чому вони там загинули? Які інтереси вони там захищали?»
Є ще один варіант. Коли, умовно кажучи, «Антанта», фрау Меркель чи містер Обама нарешті почнуть щось робити. Не тільки висловлювати «глибоке занепокоєння». Розумію, що не варто на когось розраховувати. Треба розраховувати на власні сили. Але, до прикладу, як може маленька Естонія розраховувати на власні сили, якби напали на неї?

• Навіть Польща визнає, що нездатна себе самостійно захистити у випадку нападу Росії.

Уявіть собі, йде маленька дитина. На неї напав величезний гевал. А поруч йдуть люди – жінки, чоловіки, молоді, старші. Невже ми зробимо вигляд, що це – не наша справа? І той здоровенний лобуряка продовжуватиме бити маленьку дитину? Чи, все-таки, заступимося за цю дитину? Це – по-людськи! Це ж наша планета! Позиція стосовно України так званого цивілізованого західного світу просто підла.

Довідка
Борис Гуменюк – український поет, прозаїк. Автор проекту «Українські книги – українським тюрмам», координатор проекту «Інша література». Член Національної спілки письменників України. 22 червня 2014 року приєднався до спецбатальйону МВС України «Азов» та вирушив у зону бойових дій на схід України. З кінця липня 2014 р. – заступник командира «Батальйону ОУН». Автор книг «Спосіб захисту» (1993), «Лук’янівка» (2005), «Острів» (2007), «Та, що прибула з неба».