Події вівторка, безумовно, мають увійти в історію. Безсовісне проштовхування закону «Про особливий статус», вражаюче проштовхування нардепа-екс-регіонала Віталія Журавського в сміттєвий контейнер, ностальгічне запалювання шин на Грушевського… Буде колись що згадати – якщо буде кому згадувати.

Те, що президент Петро Порошенко не особливо церемониться з народом і не дуже любить пояснювати свої дії, було давно відомо. 16 вересня всій країні стало відомо, що з депутатами він церемониться ще менше.
За даними видання INSIDER, депутати не дуже хотіли голосувати за закон про «особливі території», і необхідної кількості голосів «за» не було. Поки в Раду не приїхав президент. Президента перед тим добряче надихнув радник Путіна Владислав Сурков, котрий власною персоною завітав до Києва, тож натхнення голові української держави не бракувало. Він намагався переконати депутатів, що якщо проголосувати за закон, то Путін, котрий «постійно на телефоні», передумає йти «повномасштабною війною», а якщо на додачу до закону «здати» терористам Донецький аеропорт, то сепаратисти відійдуть аж на цілих 5 км від Маріуполя… Пан президент, кажуть, виступав емоційно і на підвищених (а подекуди і дуже підвищених) тонах.
Але, вочевидь, депутатів недопереконав.
Інакше тяжко зрозуміти, чого голосування велося в закритому режимі та ще й з відключеним табло.
А от значну частину громадян пан Порошенко таки переконав. Принаймні, люди, котрі палили шини під Верховною Радою, не вимагали імпічменту, не обіцяли посадити на порохову бочку чи вчинити якийсь інший акт вандалізму.
Вся агресія натовпу фактично майже щезла після того, як депутати з сьомого (!) разу проголосували за закон про люстрацію – документ ще наразі доволі нечіткий, і незрозуміло, хто його виконуватиме.
Значну частину фейсбук-інтелектуалів Порошенко теж переконав. Принаймні, в соцмережах можна було зустріти і пости на тему «ви собі як хочете, а мені наш президент подобається», і потужні інтелектуальні головоломки на тему «це в нього такий хитрий план, а закони – та хто в нас їх виконує» і т. д.

Одне лихо – росіян пан Порошенко не переконав. Не помогли ні емоційні промови, ні крики, ні погасле табло. Навіть те, що з приїздом пана Суркова з російських телеекранів майже зникли страшні розповіді про «київську хунту» – навіть ця хитка ознака поліпшення двостронніх відносин виявилася ненадійною.
Міністр оборони Росії Сергій Шойгу того ж таки вівторка заявив, що «загострення ситуації в Україні та іноземна військова присутність поблизу російського кордону» вимагають «розгортання повноцінного і самодостатнього угруповання військ на кримському напрямку».
Так що з обіцянкою Путіна не розгортати «повноцінну війну» пан Порошенко вже пролетів. Що і варто було очікувати. Не сідайте грати з професійними шулерами, панове, – це ще з Майдану було відомо. На крайній випадок – подзвоніть Тимошенко, вона пояснить, чому. Бо коли ця істина стане повноцінно очевидною – може бути трошки пізно…
До речі, цікаво, як там поживає фабрика в Липецьку… Є така підозра, що до виборів до ВР її точно ніхто не купить… Кілька років тому Порошенко збирався йти балотуватися в мери Києва. І раптом на тій фабриці знайшли бракований продукт, почалися проблеми. Як тільки Петро Олексійович йти в мери передумав – тут всі проблеми відразу і щезли. Наразі на фабриці браку ніхто не помітив…
Але от що цікаво – десь в той час, коли в Україні будуть проходити вибори до ВР, почнуться проблеми з Керченською переправою – через погодні умови зазвичай наприкінці жовтня кількість рейсів поромів скорочують, а інколи – і взагалі скасовують. Звичні для того часу шторми можуть запросто повикидати пороми на берег. А це означає, що Крим буде повністю відрізаний від Росії. З літаками там теж сутужно.
А відтак що б в Україні не приймали, хоч із відкритим табло, хоч із закритим, а російський лідер таки буде проривати собі коридор на Крим будь-якою ціною.

І от тоді вже або на фабриці почнуться проблеми – або ж виникне потреба обкласти контейнерами для сміття не тільки Грушевського, а й Банкову… От тільки біда – чи буде вже тоді яка користь з тих контейнерів.
Бо те, що треба робити зараз, цілком зрозуміло – про це дзижчать експерти у всіх соцмережах. Повикидати до біса хабарників з Міноборони та решти міністерств, ще далі повикидати звідти дурнів. Вони ж навіть гелікоптери миротворців на озброєння прийняти не можуть – не те що мобілізацію організувати. Повишукувати вкрадену зброю, змусити злодіїв покласти гроші назад, поремонтувати зброю яка, внаслідок активного злодійства, стала тимчасово непридатною до вживання. Налагодити постачання армії за схемами, за якими вже давно і чітко працюють волонтери. Провести розслідування причин жахливих втрат в «котлах». Покарати винних. Ну і так далі.
Але з тих чи інших причин людина, котра в’їхала на обіцянках-цяцянках в президентське крісло, того не робить. І, на жаль, не буде робити – про це красномовно свідчать початки виборчої кампанії і методи роботи пана президента.
Загалом, це передбачувано, а відтак – не цікаво.
Принаймні, не настільки цікаво, як інше питання – чому значна кількість українців і зараз його так завзято підтримує та виправдовує.
І тут на допомогу приходить психологія…

«Люди, що виховувалися в родинах, де практикувалося фізичне та/або психологічне насильство, схильні розглядати будь-яку власну спробу захиститися, як агресію на адресу ґвалтівника. Їхні аргументи на захист своєї позиції можуть бути просто вражаючими.
Вони кажуть: так, тато риється в моїх речах, але йому буде боляче, якщо я буду забороняти йому. Так, мама б’є мене при моїх друзях, але їй буде прикро, якщо я нагримаю на неї. Мої рідні втручаються в мої справи, кажуть мені принизливу гидоту при свідках, розкривають мою пошту, витрачають мої гроші, але... я не можу заборонити їм це, адже їм буде боляче.
У чому тут ключовий момент? Таких людей виховували в стані сплутаності кордонів. Їх вчили, що злитися, протестувати і захищатися – означає ставати менш зручними для рідних, і за це карали. Їм давали зрозуміти, що власний дискомфорт – не привід спричиняти незручність тим, хто є авторами цього дискомфорту. Щоб дозволити собі засумніватися у звичній логіці і ризикнути подумати інакше, потрібно поставити необхідність цієї «зручності» під питання. А в дитинстві їх карали раніше, ніж у них встигали виникнути подібні сумніви.
Впізнавання себе в цій зоні для такої людини – величезний ризик і колосальна праця. Адже їм буквально доводиться йти поперек власної природи. І як Уроборос, що кусає себе за хвіст, це неможливо і можливо одночасно. Потрібно лише захотіти.»
Поліна Гавердовська

Це вже не про насильство в сім’ях – це про насильство в країнах. Це ми всі боїмося стати менш зручними для нашого «внутрішньокраїнного агресора» (тому і обрали президентом людину, котра найменше здатна спричини дискомфорт всій тій різнобарвній зграї, котра грабувала країну), а він, в свою чергу, боїться стати менш зручним для нашого зовнішнього агресора. І це вже ми цілою країною вважаємо будь-яку спробу захисту агресією стосовно ґвалтівника.
То байдуже, що Петро Олексійович собі зібрав під крило всю регіоналівську зграю – його критикувати не можна, йому і так важко. То байдуже, що Путін залив кров’ю весь Донбас – його нервувати не можна, в нього робота тяжка, до нього треба підлещуватися, раптом його «попустить».
І якщо і знайдеться людина, котра всерйоз (а не так, як дехто з вилами) матиме і бажання, і можливість поставити цих агресорів на місце – ми ж перші всім народом її «гризти» почнемо, бо вона, за нашими мірками, буде видаватися нам «надто жорсткою і радикальною», агресивною, а то й взагалі «самашедшою».
І так триватиме доти, доки ми не зрозуміємо, що внаслідок нашої поблажливості до агресії (поєднаної з дивовижною нашою ж агресією до тих, хто нас захищає) в геометричній прогресії зростає ймовірність повного знищення цілої країни.
От якщо то дійде хоча б до 30% громадян – от тоді і буде можливий якийсь прогрес. І контейнери для сміття згодяться.

А до того часу можна просто дивитися на політичне шоу і розчулено витирати хустинкою сльози щирого подиву. Поки є шоу, є комп’ютер і є хустинка…
От хоча б на потенційних депутатів подивіться. На тих, котрі ще донедавна були майже надією нації… Особливо потішив тепер вже екс-колега Мустафа Наєм, котрий заявив, що не уявляє, як йому прожити на депутатську зарплату – 6,5 тис. грн. Шановний колишній колего, ви собі не уявляєте – майже 80% ваших потенційних роботодавців, українських громадян, живуть на зарплату, майже у п’ять- шість (!!!) разів меншу. Це все – ваші потенційні роботодавці, ви ж про то не забули? І при цьому вони ще зі своєї заплати відраховують гроші на те, щоб 450 таких геніїв, як ви, бідкалися, що їм бракує грошей. Гірше того – з того, що після цих відрахунків лишилося, вони ще відраховують гроші, щоб годувати армію, аби вона могла захистити, зокрема, і таких скигліїв, як ви. Де ви бачили найманого працівника, котрий в 5 разів багатший за роботодавця? Ви впевнені, що ви на такий бідний народ прагнете працювати? Чи ви туди йдете працювати на когось іншого?..

До речі, ще одне цікаве питання – що може дати країні людина з психологією жертви, котра таки вибилася на керівну посаду. Практичного матеріалу на цю тематику в Україні вже назбиралося – хоч греблю гати, а от дослідників щось не чути. І де їх взяти, і як рятуватися від тої психології жертви – теж наразі незрозуміло…
Зрозуміло інше – що якщо більшість громадян і далі будуть підтримувати цю психологію, то від України лишиться те, що зазвичай лишається після активного спілкування типової жертви та типового маніяка. Тобто – ріжки та ніжки.
На щастя, в країні є люди, котрим психологія жертви не властива, і котрі повставали проти агресора, і не зламалися навіть в умовах відвертих катувань. Тут вже маємо якраз ту ситуацію, коли за одного битого двох небитих дають. Питання в тому, чи підтримає їх широка громадськість – а чи ми так і обмежимося запиханням різноманітних журавських до сміттєвих ящиків…
Звісно, еволюція – вона тим і характеризується, що рано чи пізно люди мудрішають. Але хтілося би, що якось так країна помудрішала до того часу, коли стане занадто пізно…