Ситуація на Сході країни зависла. Вона характеризується поки що класичною формулою «ні миру, ні війни». Перемир’я, нібито, ніхто не скасовував, але терористи ДНР і ЛНР його не дотримуються.
За свідченнями української сторони, порушень цього нестійкого перемир’я за останні дні близько двохсот. І це не просто ліниві перестрілки, а активний вогонь з того боку, включно з обстрілами з важкого озброєння, включно з атаками на позиції вояків АТО, як це було в районі села Пантелеївка, біля Донецька.
Однак у цій завислій ситуації є декілька сильних течій. Перша течія – прагнення країн Заходу наполягти на тому, щоб військові дії з боку України не поновлювалися. Подібний дипломатичний тиск на Україну стимулював президента Порошенка запропонувати низку кроків. Серед них – підписання мінського протоколу та підготовка низки законопроектів у розвиток мінських домовленостей.
Головним документом цього пакету став законопроект про особливий порядок самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей.
Згідно з ним, на окупованих територіях Сходу України терміном на три роки запроваджується за фактом порядок формування та здійснення місцевої влади, відмінний від того, який існує на всій іншій території України.
І ось тут виникають настороженість, питання, заперечення і цілий букет критичних висловлювань, який заполонив медійний простір України.
Головні з них – як це так, невже, згідно з цим законом, вчорашні і сьогоднішні бойовики, терористи матимуть змогу балотуватися у депутати місцевих рад і складуть основу селищних, районних, міських та обласних рад Донбасу? Адже головні обласні міста – Донецьк та Луганськ – у їхніх руках, значить, будуть там і обласні ради? І вибори мають відбутися там ще до кінця цього року – в умовах нищення всього українського, переслідування українських патріотів, фактичної окупації, під дулами автоматів. Уявляємо їх підсумки?
Більше того – повноваження депутатів місцевих рад і посадових осіб, обраних на позачергових виборах, призначених Верховною Радою України цим Законом, не можуть бути достроково припинені, як сказано в проекті. А така недоторканість вже всім розв’яже там руки.
А на голови розгублених критиків, які ще не переварили перший документ, падає ще один документ у розвиток мінського протоколу – законопроект про амністію і недопущення переслідувань учасників збройних сутичок на Сході.
І знову ошелешені критики запитують – невже будуть амністовані ті, хто знущався над місцевими мешканцями, грабував, вчиняв мародерство, брав у заручники, катував, убивав українських патріотів, вояків, полонених?
Їм відповідають – ні, мовляв, це не стосується убивць, у яких на руках кров. Тих, нібито, мають покарати.
А як же їх відрізнити від простих сепаратистів, як знайти кривавих катів, убивць і притягнути їх до відповідальності?
Адже міліція, суди, прокуратура теж будуть формуватися за активної участі отієї новообраної місцевої влади Донецька і Луганська. То хто з них дозволить київській міліції, прокуратурі провести нормальні слідчі дії, хто видасть Києву своїх вчорашніх поплічників-бандитів ? – запитують критики цих законопроектів.
Держава у цих проектах гарантує східнякам і широкі гуманітарні права – право вивчення і підтримки, використання російської або будь-якої іншої мови у суспільному та приватному житті, їх вільний розвиток і рівноправність.
Нібито, до того на Сході, як і Півдні України, хтось утискав російську. Скоріше, там відкрито дискримінувалась українська, а російська була масово вживаною скрізь.
Але виникає питання – а хто ж буде утримувати цей відколотий від України шматок Донбасу, невже вони самі?
Виявляється, ні.
Підтримку соціально-економічному розвитку Донбасу, згідно з проектом, надає Україна. Цитую:
«Державна підтримка полягає у запровадженні відмінного від загального економічного режиму здійснення господарської та інвестиційної діяльності, спрямованого на відновлення об’єктів промисловості, транспортної та соціальної інфраструктури, житлового фонду, переорієнтацію промислового потенціалу, створення нових робочих місць, залучення інвестицій і кредитів для відновлення та розвитку об’єктів, розташованих в окремих районах.
У законі про Держбюджет України щороку передбачаються видатки, що спрямовуються на державну підтримку соціально-економічного розвитку окремих районів. Україна гарантує визначення таких видатків загального фонду Держбюджету захищеними видатками, обсяг яких не може змінюватися при здійсненні скорочення затверджених бюджетних призначень».
Ну а щоб мешканці цього відірваного від України шматка території почували себе повністю задоволеними, законопроект обіцяє «посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними громадами, органами місцевого самоврядування окремих районів з адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації…»
Критики цих законопроектів передають їх сутність дуже простими словами: виходить так, що після тривалої і кривавої війни, після стількох жертв Україна віддає ці території під владу сепаратистів і терористів, задовольняє їхні потреби, не заважає утвердженню там бандитської влади у вигляді законних депутатів, не вимагає від них ні вивчення української мови, ні шанування української культури, ні виконання українських законів, ні відновлення українського кордону.
Та ще й зобов’язується утримувати цю антиукраїнську квазі-республіку за рахунок українців материкової частини України та Державного бюджету України.
У критиків виникає питання – а навіщо тоді треба було йти війною на ці області? Адже ранньої весни перші сепаратисти Донбасу вимагали від України набагато менше. Чому тоді не задовольнили їхні вимоги, а задовольняють тепер у набагато більших обсягах? Та ще й втративши дорогоцінні сотні і тисячі життів, розрушивши чимало міст і сіл, об’єктів промисловості, інфраструктури, зануривши економіку у глибоку кризу тощо.
Поки лунають критичні і надкритичні заперечення, звинувачення у бік влади, Верховна Рада України 16 вересня на закритому засіданні прийняла обидва законопроекти – і про особливий порядок влади в зоні сепаратистів, і про амністію.
Їх обговорення, пояснення ініціаторів і прихильників, а також гостра критика противників вже розпочалися.
Президент і його команда заявляють, що пропонують стратегію миру і компромісу. Противники звинувачують його і прихильників у зраді і, натомість, агітують за стратегію перемоги. У чому та перемога, і як її досягнути – думки дуже різняться.
Мусимо уважно почути всі аргументи «за» і «проти».
Адже проблема є надзвичайно складною та болючою.
Вона розпалює температуру суперечок до межі. А вибори ще й додають свого жару, бо це питання стає одним із головних тем передвиборчого піару усіх партій і кандидатів.
Аналіз обох голосувань покаже, які франції і нардепи голосували «за», а які «проти». Це вже дещо прояснить.
А поки що збурення більше, ніж миру. І ще одна тема на порядку денному, яка роз’єднує Україну.