Продовження. Початок – у № 34, 35, 36
Нещодавно у Чикаго, в Українському Національному Музеї, відбулася зустріч діаспорян з українським публіцистом, істориком, ведучим телепрограми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані. Під час зустрічі журналіст прочитав доповідь «Минуле як майбутнє!». Для тих, хто не потрапив на зустріч, публікуємо текст цієї надзвичайно цікавої доповіді історика, публікаціями якого давно захоплюються і в Україні, і в діаспорі.
Історія з Тимошенко дуже проста. Вона як політик вже відпрацювала свій політичний та історичний максимум. Робота в уряді Ющенка на посаді віце-прем’єра була її зоряним піком. Тоді вона дійсно провела величезну добру роботу. Вони розгрібали завали в енергетиці. Ось це, мені здається, і був пік її політичної кар’єри. А далі були боротьба з Ющенком за неіснуючу владу, ранній фальц-старт літа 2005 року, початок власної нової політичної кампанії з розгойдуванням ситуації, мовчання в ключові моменти національної історії, мовчання в момент атаки Росії на Грузію; плакати Тимошенко, зроблені в Луганську на вибори, де вона – разом з Путіним – і підпис «Они договорятся» (це не компромат. Це – штабна робота). Тому думаю, що Тимошенко – талановита, навіть блискуча в українському масштабі людина в політиці. Але вона – в минулому. І це показують результати виборчих кампаній. У Києві три людини зі 120 у Київраді пройшли від «Батьківщини». Ось це її, так би мовити, поріг. Бути маленькою неагресивною корумпованою опозицією. Бо таких людей, яких вона проводила в парламент… Навіть якщо спеціально шукати всіх цих покидьків, ви не знайдете стільки, скільки збирала вона. Мінімум, третина кожної фракції в кожному парламенті завжди йшла від неї. Тому для мене вона – людина з минулого. І крапка.
Що стосується Гриценка – він мені симпатичний. Він має своєрідний характер, який багато людей сприймають так, ніби він постійно всіх повчає… Але якщо він каже правильні речі, але їх не роблять, не роблять висновки з цих речей, і потім знову наступають на ті самі граблі… Людина у цій ситуації, звісно, мусить сказати: «А я попереджав». Це продовжується дуже довго. На місці президента Порошенка закінчив би цю історію, давши йому відповідальну посаду. Він мені симпатичний, але ж ми за політиків голосуємо не тому, що вони симпатичні, а тому, що вони мають певну функцію і зобов’язані її добре виконувати. От якщо він каже, що вміє, знає, то треба брати його в команду на конкретний фронт роботи і контролювати. І він себе покаже. Або позитивно, і тоді стане конкурентом, а люди зрозуміють, чого його не беруть у владу. Або покаже свою нездатність добре працювати і відійде в минуле, як відійшло багато політиків, яких ми колись обговорювали, а тепер не можемо навіть згадати, як вони виглядають. Тому я би на Гриценка дивився з певною надією. Він – один із представників старих політичних сил, на кого по-людськи можна покластися. Але я не завжди з ним погоджуюся. Наприклад, я проти його позиції щодо суперпрезидентської влади та жорсткої вертикалі. Українці – нація, де кожен сам собі президент. Тому ми маємо розосереджувати владу. Максимальна влада в одних руках – це Янукович. Або це Тимошенко, яка теж була б януковичем. І тільки Ющенко не був януковичем, але чим це закінчилося, ми знаємо. Тому, думаю, нам просто треба слухати розумних людей, а Гриценко – один із таких людей у політиці.
Пане Вахтанг, я спілкувалася з багатьма колишніми військовими, які пройшли війну в Чечні, в Афганістані. Вони кажуть, що в Україні їх не допускають до служби в АТО, натомість, туди йдуть воювати молоді необстріляні хлопці. Прокоментуйте, будь ласка.
Я, відверто кажучи, не знаю, чи справді гинуть тільки молоді хлопці. Гинуть різні люди. Жодної, хотів би у це вірити, не може бути злої волі щодо того, щоб не пускати на фронт професійних вояків, а навмисне відсилати молодиків. Відмовляюсь вірити, що існує такий мефістофельський, зацікавлений у такому сценарії, розум у владі.
У Рожнятівському районі, на Івано-Франківщині є загін самооборони, який очолює полковник, розвідник. Його хлопці – високої кваліфікації. Але їх не допускають до служби в АТО.
Це – перша частина питання. Чому деякі загони самооборони, от ви назвали франківський або той, який вже воює давним-давно, загін «Правого сектора», не мають відповідної зброї? Пряма політична відповідальність у тому, що гинуть їхні люди, лежить на Яценюкові, на міністрі оборони, на Головнокомандуючому і на керівникові АТО. Ось цих 8-10 щодня вбитих – 50% відповідальності на владі. Цей загін, про який ви кажете, є загоном добровольців, тому він може спокійно поїхати до Яроша і туди записатися. Або в «Азов». Його візьмуть. Але йому не дадуть зброї. Ось у чому питання. Терористи чи путінські диверсанти озброєні абсолютно нормально, а наші добровольці мусять добувати зброю в бою. Або їх, вибачте, озброює весь світ і діаспора зокрема. Це – абсолютно ненормальна ситуація. Ось тут відповідальність влади безсумнівна. Не існує відповіді, чому це не роблять. Точніше, вона існує. Вони бояться, щоб ці добровольчі батальйони не стали чинником української політики. Бо якщо ці люди будуть воювати успішно, вони мають право сказати: «Ти – щур тиловий!» або запитати: «Що ти робив?!»
Усі не повинні бути на фронті. Є робота і для вчителя, і для музиканта, і для багатьох інших. Не треба всім бути там. Є багато людей, які можуть це зробити краще. Але не озброювати того, хто може і хоче піти в добровольчий батальйон – це політичний злочин. А їх не озброюють саме тому. Завтра вони прийдуть у Київ і скажуть: «Ми це зробили. А чому ти не зробив цього і цього?» Це – велика політика. На жаль, саме так.
Під час Майдану люди організувалися і досягли свого. А зараз усі розсіялися і розгубилися. Як, на вашу думку, можна було б згуртуватися, організувати якісь організації з контролю за владою? Як бути корисним?
Не думаю, що знаю точну відповідь. Є люди, які зараз займаються допомогою армії – а їх кілька десятків (Юрій Бірюков, Юрій Касьянов, Оксана Коваленко та ще багато хороших людей, яких я не назву), тому треба допомагати їм. Вони вже «намацали» те, що потрібно. Вони працюють під замовлення чи конкретного підрозділу, чи конкретного напрямку. І вони мислять стратегічно. Розумна влада поставила би собі цю силу (на озброєння – ред.)… Бо коли буде перемога, виграє влада, а не інженер, підприємець чи журналістка, яка це робила. Отримає «зірочку» генерал. Чи полковник стане генералом.
Думаю, це тому, що масштаб чи калібр оцих людей у політиці, зокрема, тих, за яких ми голосували, – нікчемний. Вони не люди, вони – такі малесенькі людці. Вони хочуть бути великими. Навіть фізично вони – великі. Але фактично вони мислять дуже примітивно.
Знаю людей, які привозили фахівців із інших країн, платили за це особисті гроші. Не Міноборони запрошує, а приватні люди! Повний цикл – від навчання до, будемо казати відверто, озброєння, роблять добровольці. Деякі, які займаються наколінниками і препаратами, пишуть про це у «Фейсбуці», а дуже багато людей, повірте, про це не пишуть, бо це просто небезпечно робити. Але вони це роблять. Є багато людей, яким у цій ситуації можна довіряти, які показують надвисокий рівень людяності. Думаю, що це саме ті люди, які під час Майдану і робили Майдан. Бо, на відміну від 2004 року, штаб Майдану – це була повна ефемерія. Якщо у 2004 році був штаб, який приймав рішення, то за весь Майдан я жодного разу не був у Будинку профспілок. У цьому не було жодної необхідності. Для усього, що треба було зробити, можна було знайти конкретних людей. Цим – потрібні дрова, цим – шини, цим – гроші, цим – ліки, цим – автомобіль і т. д.
Тому треба забути, що у нас є влада, у тому сенсі, що ми нічого не отримаємо. Але треба не забувати, що ви її туди поставили. Тому, безумовно, має здійснюватися і політичний, і громадянський тиск.
Я пишу про це. У мене є така можливість. Я пишу колонки. Незабаром буду писати текст про людину, яка допомагає Українському Національному музею. Але цю проблему виведу на Порошенка. І, якщо щось зміниться, то буде користь і для цієї доброї людини, яка неймовірно багато робить, і для нашої країни.
Бо те, що дотепер оподатковуються благодійні платежі, – це ж елементарне завдання (парламент кілька днів тому скасував податок на прибуток із благодійних внесків на потреби АТО – ред.). Це завдання на один день. Можливо, ви знаєте, що зі зібраних близько 100 млн. грн. для потреб людей із Небесної Сотні держава забрала 17% податків. Зібрані кошти мали роздати родинам на поховання, на ліки та інші потреби. А потім фонди мали допомагати щомісяця, бо діти ростуть, їм треба буде вчитися і т. д. Але держава сказала: «17 відсотків!» І що вони зробили? Вони роздали гроші, позбавивши можливості створити фундамент для підтримки понад ста сімей. Така у нас держава. І всі розуміють, що не просто аморально. Це – просто хамство! Це не має виправдання. Цей злочин вже здійснений. І наш прем’єр-європеєць, і наші Мінфін та Мінекономіки спокійно пережили цей момент. Бюджет отримав десь 20 млн. гривень. Це ж у нас така «свята корова» – бюджет. Тепер із цього бюджету вони вкрали, а діти втратили перспективу. От вам і відповідь на питання: «Що робити?» Їх усіх треба тримати в шорах.
Ви розповідали про Грузію, про позитивні реформи, які у ній відбуваються. Але в музею в Горі пам’ятник Сталіну то знімали, то ставили знову. Якою, на вашу думку, має бути доля подібних місць?
Можливо, не всі знають, але музей у Горі – це музей на батьківщині Сталіна. Це – циклопічний величезний музей Сталіна, де років так зо 50 нічого не змінювали. Я вважаю, що це – пам’ятник сталінському часові. Це не музей навіть 70-х років. Це – музей 50-х років. Мені, як історикові, дуже цікаво там бувати. Видається, що там навіть пил із 50-х років не витирали.
Не знаю, чи варто про це полемізувати. Я би зробив інакше. Але в Грузії є частина неосвічених і дуже проросійськи налаштованих людей, місцевих совків, у яких в голові – сталінізм. Для них Сталін – це найвидатніший грузин в історії ХХ сторіччя. Вони пишаються ним. Я пам’ятаю, як під склом автомобілів у моєму дитинстві ставили портрети Сталіна. Зараз цього нема. При Саакашвілі, де була можливість, поперейменовували вулиці і зняли, принаймні, два пам’ятники Сталіну. Просто у Саакашвілі була така метода реформ – він спочатку показував видимі результати, ті які, люди можуть помацати або побачити, а потім втручався в голову. У нас же часто починають навпаки. Знімають пам’ятник Леніну, а після цього нічого не роблять. А в них робили навпаки – спочатку реформи, а потім, коли знімають пам’ятник, вже нікого це не цікавить. Люди кажуть: «Правильно зняли». Люди, які його зняли, мають авторитет, і вони багато роблять. Бувають ситуації, коли це треба робити одночасно.
Грузія, з одного боку, дуже подібна на Україну, але, з іншого, це дуже гомогенна, дуже цілісна цивілізація. 96% її мешканців є православними християнами. Майже 100% є грузинськомовними. І рівень культури в житті грузинів є достатньо високим. А у нас – дві католицькі, три православні, десятки протестантських церков, кілок атеїзму чи агностицизму в голові… Ми – дуже різні. Набагато більше різні, ніж грузини. Тому українським політикам доводиться працювати більше, ніж грузинським. Саакашвілі затиснув цей пасок і почав працювати. І вже через рік люди побачили реальні результати. А у нас це буде не рік, а два, три. Але цим маршрутом треба йти.
Як, на вашу думку, можна зупинити конфлікт на Сході? Хто може зупинити східного агресора?
США. Але дуже-дуже великий ризик отримати ще одну світову війну. Тому зупинити Путіна має український народ. Це – набагато складніше. І це будуть ще десятки жертв. Хочеться, щоб за нас вписався світ. Але ми довели до цієї ситуації. Путін – військовий злочинець, і ні в кого це не викликає сумніву.
Але все погане, що ми могли зробили, щоб полегшити йому роботу, ми зробили. Усі «русские фашисты», які були в українській політиці, були і є на свободі. Роками поширювали пропаганду, підтримували партію політики Путіна, діяли і грішми, і підкупом, і провокаціями… Ніколи українська влада на це не реагувала! Ми допустили цю катастрофу. Ми несемо відповідальність. Тому влада має мобілізувати всі сили суспільства, які вже давно готові, та озброїти тих, хто хоче і вміє воювати. Це і є відповідь.
Але люди мають знати: якщо вони загинуть, то будуть не тільки героями на словах, а ми як громадяни маємо пам’ятати про їхній подвиг завжди. А це означає, що, мінімум, протягом життя одного покоління їхні діти до 18 років будуть отримувати гроші, матимуть певні пільги. На їхніх прикладах ми будемо вчити наших дітей у школах. Ми маємо перейменувати всі ці осоружні назви вулиць у Донецькій області на імена людей, які загинули на цих вулицях. І зробити ще тисячу кроків, щоб вони загинули не намарно.
(Далі буде)