Вторгнення російських військ на територію України у районі Новоазовська різко зламало ситуацію на східному фронті. Низка ударів зведених сил росіян та бойовиків відкинула війська АТО і змусила їх віддати назад деякі села і міста. Стало зрозуміло, що на даному етапі сили АТО не в змозі атакувати та перемагати, особливо зважаючи на некомпетентність, відсутність координування, можливо, й зрадництво у штабах та командуванні різних рівнів, а також – повну перевагу росіян і бойовиків у сучасному озброєнні та обладнанні.
Над військами АТО замаячила небезпека подальшого відступу і нової поразки.
Потрібно було перевести дихання, провести необхідне перегрупування і дообладнання сил АТО.
З іншого боку, лавина трун російських десантників, що пішла до Росії, та відповідна реакція її громадськості, передусім, солдатських матерів, вимагала від керівництва Росії також якогось перепочинку, щоб придумати, як зменшити дію такого фактору. Адже історична аналогія нагадувала, що саме потоки трун радянських солдатів з Афганістану у 80-х роках ХХ сторіччя були одним із факторів розхитування внутрішньополітичної ситуації і посилення дисидентства в СРСР.
Тож обидві сторони війни на Сході України потребували паузи.
Такою паузою стала зустріч у Мінську 5 вересня цього року і підписання там документа.
Щоб точно оцінити цей документ і наслідки його підписання, розглянемо ключові фактори цієї ситуації.

Перший фактор – учасники перемовин

У будь-яких перемовинах важливо визначити – як називаються сторони, кого вони представляють, їхній правовий статус та повноваження для підписання документів за підсумками зустрічі.

Контактна група на переговорах

Учасники переговорів іменувалися офіційно Тристоронньою контактною групою.
Україну представляв другий президент Леонід Кучма. Росію – посол Росії в Україні Михайло Зурабов. ОБСЄ – посол Хайді Тальявіні, єдина жінка на цих перемовинах, чий підпис під документом був першим.
А це, нібито, означало, що контактна група працює під егідою ОБСЄ.
Сепаратистів представляли двоє людей, чиї посади у самопроголошених ДНР і ЛНР були настільки самопроголошеними, що до документа не ввійшли. Під документом стоять лише два прізвища без посад – І. В. Захарченко та І. В. Плотницький.
Якщо без дипломатії, то склад і правовий статус учасників перемовин був недостатньо серйозним і відповідав ситуації, коли всі розмови і документи очікуються суто попередніми.
Судіть самі: Л. Кучма є політичним пенсіонером. Хоча у світі існує традиція використання колишніх очільників держав та урядів у якості емісарів та переговірників, фігура Л. Кучми не є найкращим вибором. Хіба тільки найкомпроміснішим, бо сам він є політиком із Дніпропетровська, здебільшого розмовляє російською і має давні міцні зв’язки з Росією та її політиками.
М. Зурабов також має невелику вагу і не може рівнятися впливовістю з колишнім послом Росії в Україні екс-прем’єром РФ покійним Віктором Черномирдіним, давнім, до речі, другом Л. Кучми. Свого часу посол Черномирдін міг у контактах з українським керівництвом одноосібно вирішувати такі питання, які звичайному кар’єрному дипломатові, послу були не під силу. М. Зурабов цього явно не може – не той масштаб зв’язків та авторитету, – отже його присутність була певною формальністю. Складалося враження, що він на цих перемовинах лише позначав російську присутність.
Щодо представників самопроголошених ДНР і ЛНР, то тут спостерігався явний парадокс. Генпрокуратурою України обидві ці організації оголошені терористичними, отже й їхні представники автоматично отримують статус терористів. І ось ці терористи сідають за стіл міжнародних перемовин поряд із послом ОБСЄ, екс-президентом України, главою дипломатичного представництва РФ в Україні, і таким чином що – легітимізуються, узаконюються?
Виходить за фактом, що так, на цій зустрічі узаконюються, визнаються, як сторона переговорів.
І це є, з одного боку, визнання Україною реальності – без участі ватажків сепаратистів-терористів домовитися про припинення вогню, навіть тимчасове, не вдасться. А з іншого боку – це явне приниження для української сторони – адже офіційними представниками обох областей є легітимно обрані свого часу голови Донецької та Луганської обласних рад, або депутати цих областей, а не терористи, які самовільно захопили владу, відсунули легітимних керівників областей, присвоїли собі липові посади, окупували частину цих областей і ось тепер уже здобули, за підтримки російських багнетів, певні повноваження і вважають, що з ними змушені говорити і домовлятися.
Ті, хто допустив розвиток ситуації від першого захоплення луганського СБУ ранньою весною до окупації частин обох областей, і, як наслідок, до того, що у вересні ці антиукраїнські терористи ставлять ще свої умови Україні та ОБСЄ, повинні будуть коли-небудь за це суворо відповісти згідно зі законом.
Зустріч представників Росії, України, ОБСЄ та лідерів самопроголошених ДНР і ЛНР почалася о 13:00, в «Президент-Готелі», в Мінську.
Перед засіданням контактної групи Україна – Росія – ОБСЄ Леонід Кучма заявив: «Ми приїхали до Мінська за миром. З боку України жодних застережень до підписання немає. Якщо всі сторони так само налаштовані, то документ обов’язково має бути підписаний – мова йде про негайне припинення вогню не сьогодні, так завтра».
Мався на увазі документ з мирного врегулювання ситуації на південному сході України. Посол РФ Михайло Зурабов заявив, що очікує за підсумками зустрічі того ж.
Президент України Петро Порошенко під час саміту НАТО у Великобританії заявив, що ставиться з обережним оптимізмом до зустрічі в Мінську, проте допускає прийняття рішення про двостороннє припинення вогню на Сході України завдяки переговорам контактної групи. При цьому, глава держави підкреслив, що територіальна цілісність і незалежність України не є питанням переговорів.

Документ: про що домовились

Організація з безпеки і співпраці в Європі оприлюднила в ніч на неділю, 7 вересня, текст документу. Офіційно він називався так: Протокол за результатами консультацій тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію мирного плану президента України Петра Порошенка та ініціатив президента Росії Володимира Путіна.
Перші дві політичні поразки України були у тому, що неназвані «ініціативи президента Росії Володимира Путіна» були позначені як аналогічні мирному плану президента України Порошенка і винесені в назву документа, а також в тому дивному факті, що оригінал Протоколу був складений чомусь російською мовою – а не, принаймні, трьома мовами учасників перемовин.
Постає питання – як після цього довести Заходу, що президент РФ В. Путін є ініціатором всебічної підтримки сепаратистів, терористів, а також вторгнення російських військ на територію України – як про це невпинно твердить МЗС України і президент з прем’єром та спікером, а за ними – й маса політиків і журналістів, українських та іноземних?
А тепер уважно читаємо український переклад тексту.
Протокол за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану президента України Петра Порошенка та ініціатив президента Росії Володимира Путіна
За результатами розгляду й обговорення пропозицій, внесених учасниками консультацій у Мінську 1 вересня 2014 року, Тристороння контактна група у складі представників України, Російської Федерації та Організації з безпеки і співпраці в Європі досягла порозуміння щодо необхідності здійснити наступні кроки:
1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї.
2. Забезпечити моніторинг і верифікацію з боку ОБСЄ режиму незастосування зброї.
3. Здійснити децентралізацію влади, зокрема, шляхом ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» (Закон про особливий статус).
4. Забезпечити постійний моніторинг на українсько-російському державному кордоні і верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки у прикордонних районах України і Російської Федерації.
5. Негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб.
6. Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що сталися в окремих районах Донецької і Луганської областей України.
7. Продовжити інклюзивний загальнонаціональний діалог.
8. Вжити заходів для поліпшення гуманітарної ситуації на Донбасі.
9. Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей» (Закон про особливий статус).
10. Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців із території України.
11. Ухвалити програму економічного відродження Донбасу і відновлення життєдіяльності регіону.
12. Надати гарантії особистої безпеки для учасників консультацій.
Учасники Тристоронньої контактної групи:
Посол Гайді Тальявіні (підпис)
Другий президент України Леонід Кучма (підпис)
Посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов (підпис)
Олександр Захарченко (підпис), Ігор Плотницький (підпис)
Чи помітив хтось із читачів, що у першому абзаці документа не згадуються представники ДНР і ЛНР – вони разом із Л. Кучмою гамузом названі представниками України. А це ще одна малопомітна, але важлива перемога Росії – адже вона стверджує, що війна на Сході є суто громадянською війною в Україні, внутрішньо-українським конфліктом, і Росія тут ні до чого, вона не є стороною конфлікту.
А звідси ще одна за одною йдуть перемоги Росії у формулюваннях пунктів Протоколу.
Судіть самі.
Пункт 1 – Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї. Хто має забезпечити? Сили АТО і сепаратисти-терористи? А третя сторона, яка тут навіть не згадана, але яка найбільше лупить по українських силах АТО з «Градів», «Ураганів», «Смерчів» та інших систем ракетного залпового вогню – причому – і з території Росії, як регулярно стверджують українські військові. Про цю третю російську сторону – ні слова. Значить, вона не зобов’язана нічого припиняти?
Пункт 3 – Закон про особливий статус фактично приведе до узаконення факту, що території, окуповані місцевими терористами та російськими регулярними військами, будуть фактично непідконтрольні центральній владі України. А це шлях до заморожування ситуації і виникнення варіанту українського «Придністров’я».
Пункт 5 – Негайно звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних осіб. Про льотчицю Надію Савченко та режисера Сенцова, які утримуються у російських тюрмах – ні слова. Тому й прозвучали вже наступного дня висловлювання, що цих обох в’язнів звільнення не стосується.
Пункт 6 – Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що сталися в окремих районах Донецької і Луганської областей України.
А тих, хто катував, убивав українських патріотів – і місцевих мешканців, і журналістів, також не карати? Тоді наступного разу вони це робитимуть іще з більшим розмахом. Такі нелюди повинні бути покарані обов’язково. Але в Протоколі це не обумовлено.
Пункт 10 – Вивести незаконні збройні формування, військову техніку, а також бойовиків і найманців із території України. Питання – хто має виводити? Росія? Про це – ні слова. Значить, фактом підписання цього Протоколу Україна визнає повну перемогу російської версії подій на Сході України – як внутрішнього українського конфлікту, до розпалювання якого Росія не причетна, тому нічого й не зобов’язана робити – що і зафіксовано кожним пунктом Протоколу. Я навів найбільш кричущі пункти. У всіх інших також із біноклем не знайдеш перемоги українських формулювань.
Аналіз тексту змушує мене констатувати – перемовини у Мінську, склад учасників, текст Протоколу – повна і незаперечна перемога Росії і ганебна поразка України.
Будемо реалістами – інколи й ганебний мир потрібен для того, щоб оговтатись, зміцнитись, перевести подих, провести вибори до Верховної Ради України.
А що потім – повернення до перемог чи поглиблення поразок – побачимо.
Тяжко дається Україні кожен крок. Дуже тяжко. І не завжди можна точно визначити – чи то об’єктивно зумовлена поразка, чи то змарнований шанс. Про зраду я вже не кажу – надто болюча тема.
На завершення, щоб не звинувачували мене у суб’єктивізмі, приведу заголовки деяких закордонних ЗМІ. Стаття Лінди Кінстлер в ліберальному журналі New Republic – «Перемир’я в Україні провалиться. Результат вирішено наперед». Стаття Чарльза Краутхаммера у Washington Post – «Україну кинули напризволяще».
А у вас, шановні читачі, нема такого відчуття, як у авторів цих статей?
Тим більше, що уже з ДНР і ЛНР прозвучало, що вони хочуть під контроль усю територію обох областей і не згодні бути в складі України. Це що – успіх окрилює, чи стимулює знахабнілість?
P. S. За декілька днів так званого перемир’я в результаті обстрілів і нападів на сили АТО загинуло вже 5 наших вояків. Є з ким миритися, є кому вірити?
Наші воїни бачать дуло, що націлене на них з того боку навіть і під час перемир’я. Але терплять обстріли, поранення і загибель, стиснувши зуби і солдатські ремені. Вірять через силу, що так треба.
Доки терплять і вірять?