Якби Левко Миколайович здійснив лише редагування опери свого вчителя Миколи Лисенка і дописав до неї знамениті "Засвистали козаченьки" та кілька інших фрагментів, він уже посів би почесне місце у плеяді визначних діячів української культури. Але ще є його чудові інструментальні твори, епічна Друга симфонія, геніальна кантата-поема "Хустина", написана на вірші Тараса Шевченка, понад 120 обробок народних пісень, в тому числі - "Галицькі пісні", "Козацькі пісні", збірка для дітей "Сонечко". І є когорта учнів, які також зробили вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва.

Доля Левка Ревуцького склалася певною мірою парадоксально. Від радянської влади він отримав найвищі нагороди: чотири ордени Леніна, звання Героя Соціалістичної праці, народного артиста СРСР, академіка АН УРСР, Державну премію СРСР та Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. Обирався й депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань (1947-1959 роки). Але в жодному разі його не можна назвати співцем комуністичної доби. Партійні керманичі чекали від нього, так би мовити, литаврових творів, натякали на це. Тому композитор, як здогадувалися його близькі люди, раптом замовк, полишив писати музику і цілковито присвятив себе педагогічній діяльності. Дещо схожа паралель простежується й у житті іншого нашого класика Павла Тичини. Але він виявився слабкодухим, зламав свій геніальний талант лірика і на догоду радянським можновладцям почав писати барабанні віршики. Левко Миколайович не зрадив свого таланту художника, обравши інший шлях служіння високому мистецтву.

Вперше я познайомився з музикою Ревуцького в ранньому дитинстві, коли почув по радіо його прелюд ре-бемоль мажор. У 50-ті роки з радіоприймачів-"тарілок" часто лунали інструментальні твори цього композитора. Нині, на жаль, їх не чути в ефірі. Звичайно, я пізніше дізнався, який саме музичний твір привернув мою увагу. А тоді тонка, глибока мелодія підсвідомо зачарувала мене, дитячу душу охопило незрозуміле хвилювання. Після цього завжди слухав фортепіанну музику Ревуцького, яка звучала по радіо.

А самого Левка Миколайовича вперше побачив у щойно сформованій редакції "Української радянської енциклопедії", де влаштувався діловодом одразу після закінчення середньої школи. Він нерідко приходив до нас на засідання редколегії. Його шляхетне обличчя з густими сивими вусами і добрими сірими очима завжди було привітне. Великий композитор поводився делікатно з усіма, незважаючи на посадові ранги. Я з трепетом дивився на живого класика. І не на одного. Мені пощастило, я опинився тоді серед постатей української еліти, яких бачив у шкільних підручниках. Микола Бажан, Павло Тичина, Максим Рильський, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Борис Патон, Наталя Ужвій та інші видатні діячі науки і культури також входили до складу редколегії "УРЕ".

Вже значно пізніше мені випала честь бути редактором документального фільму "Левко Ревуцький", знятого режисером Майєю Лінійчук на "Укркінохроніці". Однак у 20-хвилинній картині неможливо було показати духовну велич цієї людини, все багатство її творчої палітри. І згодом я запропонував своїм друзям з музичної редакції Українського радіо, так би мовити, корифеям ефіру безмежно залюбленим у свою справу - режисеру Вірі Горбатюк та редактору Клавдії Войтех сценарій великої радіорозповіді про життя, композиторську і педагогічну діяльність Ревуцького. Вони радо підтримали мою ідею. І робота закипіла.

Це був 1984 рік. Левко Миколайович вже пішов з життя, але ще залишалися його знамениті учні, а також син Євген Львович - відомий терапевт, доктор медичних наук, професор Київського медінституту. Євген Львович дуже допоміг мені докладними, цікавими розповідями про свого батька, дозволив ознайомитися з домашнім архівом композитора.

Судячи з відгуків слухачів і колег, радіокнига у нас вийшла гідною пам'яті великого митця. Але матеріалу виявилося настільки багато, що, як мовиться, за кадром залишилося ще чимало цікавого. Ніде не опублікованого. Я сподівався використати зібране для сценарію повнометражного документального фільму, який за завданням ЦК КПУ студія "Укртелефільм" збиралася знімати до 100-річчя від дня народження Левка Ревуцького. Мені вже навіть зателефонували з цього приводу. Однак незабаром функціонери з ЦК КПУ передумали, певно, вирішили, що цей безпартійний класик не вартий такої честі.

Отож сьогодні, напередодні 30-річчя від дня смерті Левка Миколайовича Ревуцького, гадаю, доречно згадати про нього. Бо він жив серед нас у непрості часи жахливих війн, жорстокого тоталітаризму й зумів зберегти чесність митця, створити для свого народу взірці музичної культури.

У чепурному біленькому будиночку родини Ревуцьких, який зберігся в селі Іржавець на Чернігівщині, часто звучала народна пісня. Батьки композитора - Олександра Дмитрівна та Микола Гаврилович (він був священиком) були освіченими людьми. Вони виховували своїх синів - Левка і Дмитра - особистостями. Олександра Дмитрівна дружила з відомим художником Миколою Ге, спілкувалася з іншими талановитими діячами мистецтва, добре грала на фортепіано. Вона й була першою вчителькою музики маленького Левка.

Казкова природа, повноцінне виховання, творча атмосфера в домі, безумовно, вплинули на подальшу долю братів Ревуцьких. Старший Дмитро закінчив історико-філософський факультет Київського університету і став відомим літературознавцем, музикознавцем та фольклористом, а Левко - видатним композитором. Однак спершу мати вважала, що лише заняття музикою не дасть її молодшому сину надійного матеріального статку, тому наполягла, аби він вступив на юридичний факультет Київського університету. Втім юнак вже закінчив музичну школу М. Тутковського в Києві і не думав зупинятися на цьому.

Ольга Дмитрівна все ж переконалася в неабияких музичних здібностях Левка. І тоді вона написала листа Дмитрові (він був старший за Левка на 8 років і вже жив та працював у Києві): - "Мені хотілося б, щоби ти, якщо вдасться, рекомендував Лисенкові Левка нашого, бо це єдиний доступ для нього в музичний світ. Я одна можу знати, скільки часу потрібно було мені, аби підібрати чотири пісні, що я граю, яка це легка справа з Левком. Я попросила його сісти за рояль і підібрати з мого голосу дві колядки. Він одразу зіграв їх як давно знайомі, а закінчивши, пішов у вітальню до столу й моментально, безпомилково записав по пам'яті. Що, якби за таких здібностей та придбав він знання основних законів гармонії і композиції та випав би йому на долю обдарований керівник і вчитель. Ти якось вибери час, завітай до Лисенка відносно пісень і за Левка поговори".

Левко Миколайович став учнем Лисенка (навчався у нього по класу фортепіано в Київській консерваторії, яку закінчив майже одночасно з університетом, а також - композиції у Р. Глієра). І не тільки учнем, а його справжнім творчим послідовником. У будинку-музеї Миколи Лисенка в Києві серед портретів кращих учнів композитора є портрет Левка Ревуцького.

Син Ревуцького так розповів мені про формування особистості батька: - "Однією з характерних рис Левка Миколайовича в юні роки і протягом тривалого періоду його творчого життя був постійний глибокий інтерес до надбань світової культури, насамперед музичної. Цьому в певній мірі сприяв вплив його старшого брата Дмитра Миколайовича - людини високоосвіченої,з надзвичайно широким колом інтересів, чудового співака, декламатора, знавця історії, літератури. Велику роль відіграли і поїздки до Москви, де Левко Миколайович на початку ХХ століття знайомився зі скарбами російської класичної оперної музики. Слухав Нежданову, Шаляпіна, Рахманінова, Скрябіна. Про те, настільки глибоким було захоплення російською оперою, свідчить хоча б такий факт (як згадував батько): оперу Римського-Корсакова "Казка про царя Салтана" тільки протягом одного сезону він прослухав 20 разів, бував як на спектаклях, так і на репетиціях. Не менше цікавили його й скарби західної музичної культури. Батько часто підкреслював, що для митця необхідно виховувати свій музичний смак на різноманітних зразках, у тому числі і світової класики".

Остаточне становлення Ревуцького як особистості, як художника випало на складні післяреволюційні роки. Завдяки братові у нього зав'язуються дружні стосунки з видатними діячами науки, культури. Як згадує Євген Львович, у Дмитра Миколайовича збиралися цікаві люди: відомі артисти, співаки, художники, науковці. Співали, щось обговорювали. Там бував і Максим Рильський, академік Микола Стражеско, Григорій Верьовка, Іван Козловський, Віктор Косенко. З останнім Левка Ревуцького поєднала велика духовна близькість, вони однаково ставилися до того, що відбувалося навколо.

Слід зауважити, що серед різноманітних напрямків і художніх угруповань 20-х років минулого століття, нерідко дуже короткочасних, мистецтво Косенка і Ревуцького залишалося реалістичним. Прагнення іти вперед жодним чином не означає забуття того, що дали минулі роки і колишні генії. Про це завжди пам'ятав Ревуцький - композитор і педагог.

- "Творити нове, користуватися давнім - право митця. І жодних дозувань чи заборон тут бути не може". Ці слова Максима Рильського я знайшов у щоденнику Левка Миколайовича. І там же молодий Ревуцький ніби підтверджує думку Рильського коротким записом: - "Рахманінов, як і треба було чекати, своєю композицією, фортепіанним та оркестровим виконанням привів мене прямо-таки в шалений захват".

Під час московських поїздок молодий музикант познайомився з однією з трьох дочок Писарєвих (друзів сім'ї Ревуцьких) Софією. В його щоденнику з'являються схвильовані рядки: - "Я зустрів незвичайну дівчину, якої досі не зустрічав і повз яку пройти байдуже я не міг. Хотілося мені сказати їй хоч трішки про те, наскільки вона для мене цікава як людина і вже тепер дорога, і яким щастям здалося мені мати такого друга, і як я особливо високо цінував би наші дружні стосунки. Може, це любов?"

Закоханий юнак не одразу наважився освідчитися дівчині, його мучили сумніви: - "А раптом Софія мене не любить і не полюбить. Раптом це тільки гра - вона хоче утримати мене тому, що я їй трохи подобаюсь. Раптом вона суперечність, вибагливість? Ні, не може бути! Треба гнати від себе ці думки". І нарешті згодом він пише: - "Для чого ж так пристрасно хочеться весни? Чому так повільно минає час? Чому навіть швидкий рух крижин на Дніпрі все-таки мені здається надто млявим, повільним? Тому, що хочеться, аби скоріше природою опанувало те свято, радісне, сонцесяйне свято, яке опанувало моєю душею".

Софія Андріївна стала Левку Миколайовичу вірним другом на все життя. - "Вона жила інтересами свого чоловіка, - казав мені Євген Львович про стосунки своїх батьків. - І характер вона мала твердіший, ніж у батька. Нерідко вона допомагала йому вирішувати якесь питання, де він вагався так чи так вчинити. Вона цілковито віддала себе тим справам, які безпосередньо торкалися діяльності чоловіка, допомагала йому в роботі. Вона мала гарну освіту, розумілася в музиці, літературі. У них була міцна, стійка сім'я, без зайвих хвилювань та конфліктів".

Левко Миколайович не сидів без діла. Умів робити все. Навіть за плугом ходив, коли треба було, пиляв дрова. Він виявився турботливим батьком. За словами Євгена Львовича, батько ніколи не тиснув на нього, не нав'язував свого бачення світу, вибору професії тощо. Вони часто гуляли старими вулицями Києва. Ходити пішки дуже подобалося композитору, причому на великі відстані. Йому вже було під 80 років, а він ще їздив на велосипеді.

Талант Ревуцького спалахував неповторністю, в яких би жанрах він не працював. Чи то був великий симфонічний твір, чи камерний, чи обробка народної пісні. Взяти хоча б один з ранніх його творів - кантату-поему "Хустина" на вірші Тараса Шевченка. Ось фрагмент роздумів відомого хорового диригента, народного артиста України Михайла Кречка: - "З-поміж вокально-симфонічних творів українських композиторів "Хустина" славетного Левка Миколайовича Ревуцького височить, як Говерла над іншими гірськими вершинами. Автор створив безсмертну кантату, продовжуючи справу свого великого вчителя Миколи Лисенка - написання музики до "Кобзаря". Вражає мудра простота композиторського вислову, надзвичайно яскравий національний колорит музики.

Ніколи не забуду день 12 вересня 1972 року, коли до капели "Думка" несподівано завітав Левко Миколайович. Ми всі були схвильовані, підвелися з місць і палкими оплесками зустріли його. Він одразу зніяковів, почав просити вибачення, що порушує повсякденну роботу капели, але вважає обов'язком музиканта завітати і передати в дарунок один примірник своєї "Хустини". На обкладинці композитор написав: "До Державної академічної заслуженої капели "Думка". З великою вдячністю й пошаною дарую вам вашу ровесницю - кантату "Хустина", вірші Тараса Григоровича Шевченка. У 1920 році я написав її, а в 1921-1922 роках вона виконана авторським хором робітників і службовців у місті Прилуки за участю автора. Ревуцький".

Великий художник усім своїм життям прагнув до найбільшого самовираження, до втілення найвищого духовного ідеалу. Підтвердженням цього є музика Другої симфонії Ревуцького. Доктор мистецтвознавства Ніна Герасимова-Персидська свою окрему роботу присвятила дослідженню цієї симфонії. Погляд музикознавця глибоко проникає у філософію твору, її оцінки точні. Зокрема, Герасимова-Персидська відзначає, що в симфонії автор постає в єдності з природою, своїм народом. Музика твору насичена оптимізмом, тут відчувається пантеїстичне (ототожнення Бога з природою) світосприйняття.

Вже перші такти цієї симфонії нагадують раннього Тичину з його світлим, поетичним розумінням світу, тонким відчуттям краєвидів України. Тема твору надзвичайно гарна, вона легко запам'ятовується. Їй притаманний політ, порив вітру, певне втілення мрії. Можна сказати, що Ревуцький проспівав величний гімн своєму народові, підкреслює Ніна Герасимова-Персидська. У цьому йому допомогли народні пісні, що надихнули на більшість тем симфонії. Вони мають ранг вічної краси, яку в них закладено. Але Ревуцький як великий художник переосмислив ці пісні в новій концепції, він ніби переносить народні образи минулого в дійове сучасне.

Один з найкращих учнів Ревуцького, відомий композитор Георгій Майборода також відзначає тісний зв'язок музики свого вчителя з народною творчістю. - "У творчості Ревуцького, - казав він, - зазвучала знайома нам, але немов оновлена іншими барвами українська народна пісня. Вона присутня в його творах не як етнографічний елемент, що втиснутий у звичне для нас гармонійне середовище. Як і Леонтович, Ревуцький звернувся до найглибших її джерел. Це чітко простежується в його Другій симфонії та фортепіанному концерті".

Відомо, що в 1936 році Левку Миколайовичу разом з Максимом Рильським та Борисом Лятошинським (він робив оркестровку) довелося виконати велику й копітку роботу - нову редакцію опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба". Переглядаючи рукопис лібрето опери, редактором якого був Максим Рильський, я побачив помітки поета на полях: "Дует скоротити разом з Левком", "Вибір Левка" тощо. Максим Рильський так згадує про спільну роботу над оперою "Тарас Бульба": - "Великий і самобутній художник, Левко Миколайович цілковито підкорив себе творчій індивідуальності Лисенка. А такі майстри оперного мистецтва, як Михайло Донець, Іван Паторжинський (вони співали партію Тараса), не раз говорили, що в дописаних Ревуцьким епізодах немає жодного такту, якого не міг би написати Лисенко..."

Один з перших виконавців партії Андрія в опері "Тарас Бульба", народний артист України Віктор Борищенко свого часу розповів мені про роботу над постановкою нової редакції опери в Київському оперному театрі цих трьох титанів української культури. Ось його спогади: - "Насамперед вони вирішили максимально наблизити оперу до повісті Гоголя. Для цього необхідно було, спираючись головним чином на матеріал Лисенка, дописати кілька сцен, а також доповнити лібрето. Що ж було дописано Ревуцьким? У першому акті з'явилася велика друга пісня кобзаря. Потім у сцену Січі він дописав хор "Засвистали козаченьки". Дописав сцену в гетьмана Остряниці, де Тарас розповідає про загибель Остапа ("Чуєш, батьку, чую синку...") та закликає козацьку старшину до повстання, а також велику фінальну сцену. Крім того, Левко Миколайович дописав сцену зустрічі синів з батьком, коли вони повертаються додому після закінчення бурси ("Ну-бо, синку, повернися..."), масову сцену з танцями, коли козаки оточили Дубно й торжествують перемогу. А вже потім звучить арія Андрія "Не спиться щось..." . Було дописано цікаву, хоч і маленьку, але дуже образну, сцену на площі, коли Марильця помічає Андрія і дивується: - "Який красивий хлоп!" Чудово дописав Ревуцький закулісний хор у другій картині: "Коло млину, коло броду".

Після редакції спектакль пішов у постановці Миколи Смолича, диригував Натан Рахлін, художнє оформлення зробив художник Великого театру Володимир Дмитрієв. У спектаклі були зайняті чудові виконавці: Михайло Донець, Андрій Іванов. Марія Литвиненко-Вольгемут та інші. Громадськість і критика високо оцінили нову постановку "Тараса Бульби". З того часу ця опера не сходить зі сцени Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка.

З тріумфом ця постановка опери пройшла й за кордоном. Я був свідком, як на гастролях у ФРН після хору "Засвистали козаченьки" в залі 20 хвилин тривали овації. Хочу підкреслити, що ніколи б ця опера не жила таким повнокровним життям, якби Левко Миколайович не доклав свій талант і не довів до кінця справу свого великого вчителя".

Максим Рильський назвав педагогічну діяльність Левка Ревуцького творчим подвигом. Плеяду талановитих українських композиторів виховав видатний майстер. Серед них: Георгій та Платон Майбороди, Аркадій Філіпенко, Вадим Гомоляка, Микола Дремлюга, Сергій Жданов, Анатолій Коломієць, Віталій Кирейко, Яків Липинський та багато інших і не тільки українських. Перебуваючи в евакуації в Ташкенті під час Другої Світової війни, Левко Миколайович щедро віддавав свої знання узбецьким побратимам. Важкі були роки. У Києві хазяйнують фашисти. Син на фронті, а потім важко поранений лежить у шпиталі. Але Ревуцький незмінно чуйний до лиха і турбот своїх вихованців. Цього ніколи не забували заслужені діячі мистецтва Узбецької республіки, композитор Ікрам Акбаров та Ібрагім Хамраєв. Вони любили свого українського вчителя, як рідного батька, і до кінця його життя підтримували з ним теплі стосунки.

Ревуцького цікавила не тільки доля його учнів - представників інших національностей, а насамперед музика братніх народів. Народний артист України, композитор Віталій Кирейко згадує: - "Перша народна мелодія, яку він награв мені, була узбецька. Для мене ця музика була незвичною на той час, і я спробував за його порадою гармонізувати, обробити її. Я ще навчався на першому курсі консерваторії, тому, звичайно, у мене нічого не вийшло. Але це стало для мене великою наукою. Я зрозумів, що на світі, крім української, є ще багато іншої музики, причому оригінальної, самобутньої, опанувати яку не так просто.

Пам'ятаю, як Левко Миколайович грав і показував мені фортепіанний концерт Чайковського, в якому використані українські народні мелодії - "Веснянка", "Вийди, вийди Іванку" та "Лірницька". Показував він обробки Лисенка, Леонтовича. Охоче грав і свої обробки. Вважаю, що обробки Ревуцького народних пісень є найвищим ступенем художньої досконалості і краси. Маю на увазі окремі обробки для хору та голосу з фортепіяно і його знамениті збірки "Галицькі пісні", "Сонечко".

Мудра педагогіка уроків Левка Ревуцького залишилася взірцем справжньої творчості. Можливо, за браком часу, а скоріше зі скромності, він - учений і педагог - не залишив нам книги про свої методи викладання. Про "таїнства" педагогічної творчості Ревуцького можна дізнатися лише з розповідей його учнів.

Знову слово Віталію Кирейку: - "Він якось непомітно цікавився тим, що ми читаємо, як ставимося до тих чи тих напрямків у живописі, скульптурі, архітектурі. Левко Миколайович виховував у нас прагнення до високої художньої майстерності, досконалості і витонченості музичної мови. Найбільше він наголошував на витонченості. Пригадую, як він брав додому мої недозрілі музичні проби і десь за тиждень приносив їх переписані власною рукою. Вони були настільки досконало оброблені, що я вражався. Очевидно, це і стало для мене вищою школою. Ми, учні Левка Миколайовича, вважаємо його за свого духовного батька. Його виняткова доброзичливість, чуйність, увага до них виявлялася навіть у дрібних життєвих деталях. Скажімо, у важкі післявоєнні часи він і фінансово допомагав своїм учням, тобто просто давав гроші без повернення".

- "Я не раз бачив Левка Миколайовича, - писав Максим Рильський, - в колі його учнів, бував і на його лекціях. У ставленні майстра до учнів є щось зворушливе, ніжне. Про це розповідати важко. Скажу одне: він ніколи не прагне засліпити своєю найширшою ерудицією, вчить мислити самостійно і творити по-своєму, поважаючи при цьому всю неосяжну спадщину минулого".

Композитор Яків Липинський - останній учень Левка Ревуцького - також певною мірою відкриває нам його педагогічні прийоми. - "Приходимо ми на лекцію, - розповідав він мені, - і кажемо: - "Левку Миколайовичу, ось тут ми не знаємо, як вийти зі становища, не знаємо, як тут повернути думку". Левко Миколайович покрутить вуса, вміхнеться, погляне на свого учня, а потім починає пояснювати. А ви знаєте, що ви потрапили в ту ситуацію, в якій опинився, скажімо, Берліоз у такім-то творі. Так він у подібному випадку зробив. Ось дивіться: у нього було так, а він повернув так. І ось, дивіться, як чудово. Це один варіант. А Чайковський в "Мазепі" ось так вийшов зі становища. А в мене в подібній ситуації такий варіант виходу. Я вам нічого більше не скажу, не дам конкретного рецепту, подумайте, поміркуйте.

Левко Миколайович так невимушено підводив нас до основних моментів у творчій лабораторії, до вічних естетичних та етичних категорій, що ми якось непомітно перетворювалися на його однодумців, це входило в душу і ставало твоїм".

Знову повертаюся до щоденника Левка Ревуцького, аби процитувати думки самого педагога про ставлення до своїх учнів: - "Кажуть, що чуття творця до свого твору таке ж дуже, як почуття матері до своєї дитини. Але мені відоме й інше почуття - почуття педагога до своїх вихованців, яким він протягом багатьох років віддавав усе своє вміння, свій досвід, своє серце і свою душу, і доводиться розлучатися з ними, коли вони самостійно виходять у світ. Тоді їхня доля стає твоєю долею, їхні радощі - твоїми радощами, їхній біль і печалі - твоїми".

Невіддільною від творчої, наукової була для Левка Ревуцького громадська діяльність як депутата Верховної Ради УРСР. Гадаю, цей епізод, що розповів мені Яків Липинський, додасть кілька штрихів до портрета цієї чудової людини - митця і громадянина: - "На його малій батьківщині був колгосп. Його працівники підтримували з Левком Миколайовичем постійний зв'язок. Якось один з бригадирів-механізаторів надіслав Ревуцькому листа, в якому писав, що колгоспу конче потрібен бульдозер, а обласне начальство зволікає з виконанням заявки селян. Чи не допоможете ви нам? І відкладає Левко Миколайович усі свої справи, усі свої ноти, йде десь у високі інстанції, і бульдозер відправляють у цей колгосп".

Композитор також зустрічався зі своїми виборцями. Мені поталанило почути аудіозапис однієї з таких зустрічей, що відбулася в Чернігові 1967 року. Того вечора щире і сердечне спілкування композитора з людьми тривало довго. Левко Миколайович багато розповідав про себе, відповідав на запитання. І звучала його Перша симфонія, присвячена Р. Глієру. Велика шана вдячного учня видатному майстру, педагогу. Шана, яку, в свою чергу, зберігатимуть усе життя учні Ревуцького до свого вчителя.

Завершуючи розповідь про видатного композитора-педагога, хочу ще раз підкреслити, що все його життя пронизувала ідея народності, служіння народові, віра в людину і любов до людини, а втім, про значення для нас Левка Ревуцького не можна сказати краще, ніж це зробив його учень, відомий композитор Георгій Майборода: - "Образи природи, історії, побуту, пісні, - всього того, що закарбоване в свідомості народній і виражено мистецтвом великого художника, - це і є те неповторне, що відзначає Левка Миколайовича Ревуцького як митця національного. Його музика буде постійним супутником нашого життя, бо вона створена яскравим, самобутнім талантом. Вона не може бути підвладною часовим оцінкам і вимірам, вона завжди буде сучасною".