Дмитро Нитченко дійсно живий… Не лише в своїх книгах, але й у своїх нащадках
Свої спогади «Від Зінькова до Мельбурну» мій незабутній земляк Дмитро Нитченко, який побачив світ 8 лютого 1905 року, у колишньому сотенному містечку Зінькові, на Полтавщині, розпочав так: «…У глухому кутку Полтавщини, ніби в чотирикутнику, віддаленому на 85 кілометрів від Полтави, 35 – від Гадячого, 30 – від Миргороду і 54 – від Охтирки, та ще 14 кілометрів від нашого повітового міста Зінькова, заховався в долині, біля маленької безіменної річечки, маленький хутірець, що дістав назву від прізвища мого батька, Василя Ниценка, першого поселенця в цій місцевості – Ниценків хутір. Крім нас, пізніше побудувалися ще 4 господарі: Патенко, Кривошия, якого більше звали Рак, Слинько та Силка. Нашу хату ззаду закрив від вітрів садок, що розкинувся на двох десятинах землі. Він складався з вишника, сливника, а посередині між ними були яблуні та груші. Вздовж тієї річечки, за якою були три господарства сусідів, росли верби та очерет, а з другого боку, від поля, мов на варті, стояли дуби та берестки…. Ледь пам’ятаю, як на шляху цього потічка копали ставок, перегородивши потічок греблею. Ставок копали грабарі. Мені тоді було, може, 3-4 роки.
Ставок був глибоченький. У ньому батько розвів і рибу. Навколо нього пізніше виросли верби та чагарники. На ставок зрідка сідали й дикі качки. А через те, що навколо були верби, то вода в ставку влітку була досить холодна, то ми рідко там купалися, а ходили до другого ставка, що був за клунею. Цей ставок теж був утворений з річечки, яку перегородили греблею…»
Коло тих полів, ставків, верб, очерету, дубів та берестків волею долі народився та замешкав і я, щоправда, набагато пізніше за свого уславленого земляка Дмитра Нитченка та й у іншому сотенному містечку українських козаків, – у Лохвиці, за кілька десятків кілометрів від нитченкового Зінькова.
За Дм. Нитченком історія його «…патріотизму ішла з самого ґрунту, з історії країни та підрадянського оточення. Змалку я прочитав дещо про боротьбу Мазепи проти Москви, потім додали розповіді діда про дії москалів в Україні, про бій під Полтавою та зраду Полуботка й Кочубея. Уже в Харкові позичив мені один робітник ще на ґудзиковій фабриці «Історію української культури» митроп. Іларіона, яка справила на мене велике враження….».
Перемовлюючи згадане мною вище видання спогадів Дмитра Нитченка відомий науковець проф. Марко Павлишин зазначав, що «…Спогади Нитченка бачать людей за національними категоріями. Важливим елементом представлення читачеві кожної нової дієвої особи є визначення її національності. І правдою є, що обурення історичними та сучасними кривдами доводить Нитченка до відверто антиросійського настрою: як же воно могло б бути інакше?.. Він же був очевидцем долі цінностей української мови й культури, української політичної самобутності, у своєрідному продовженні царської імперії, яким став Радянський Союз. В останньому дослідженні мотором цих спогадів, як і життя, на якому вони базовані, є любов до України і її культури і заклопотаність її долею. Це почуття зовсім не ідеологізоване, не теоретизоване. Воно природне, сповнене справжнього ентузіазму і справжнього болю…»
Обидві Нитченкові доньки, – Леся й Галина, – пішли патріотичним, науковим і творчим шляхом свого батька, творчий доробок якого становить не один десяток книжок та перекладів.
Пані Галина, яка відзначає свої уродини цієї днини, побачила світ у часі лихоліття Другої світової війни на початку серпня 1944-го у місті Форсті, що Західній Німеччині. П’ятирічною дитиною разом з батьками прибула маленька Галинка до Австралії у 1949 році, спочатку разом з татом та мамою замешкала у Мельбурні, а згодом, від 1968 року, перебралася до Сіднею, закінчила Університет ім. Монаша (1966), здобула ступінь магістра в Університеті ім. Макворі (1987), а 1994 року стала доктором філології. Розпочала пані Галина свою викладацьку діяльність у статусі старшого викладача української мови й літератури у Макворі університеті та університеті імені Монаша, згодом очолила Асоціацію Україністів Австралії та славістичний відділ у Макворі університеті. Українська наукова громадськість від 1979 року іменувала Галину Дмитрівну спочатку членкинею, а згодом і дійсною членкинею Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Слід також нагадати, що Галина Кошарська (Нитченко) є авторкою книжки, що вже на Рідних землях стала знаменитою – «Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності», яка побачила світ з 20 років тому у Києві.
До доробку пані Галини слід зарахувати редагування сіднейського видання (1990) «Історії українського поселення в Австралії», як також англомовної праці – «Ukraine Today – Perspectives for the Future» (Нью-Йорк, 1995), в якості співредакторки вона виступила у книгах «Ukrainian Settlement in Australia» (Сідней, 1989) та «Nationalism and Postcommunism» (1995, 1995), як також стала авторкою низки наукових статей, серед окремих її видань слід зазначити такі: «В центрі українознавства в університеті Макворі» – в Альманасі українського часопису «Вільна думка» та Фундації українознавчих студій в Австралії (Сідней, 1994), «Дороговкази Тараса Шевченка – чи вони не застаріли?» – в Альманасі «Новий обрій» (Мельбурн, 1999), «Літературна тематика і національна свідомість: Твори В. Шевчука, Л. Костенко», у ч. 11 знаменитого журналу «Сучасність» (1992), «Ще один підхід до поезії Ліни Костенко» у ч. 8-9 часопису «Слово і час» (1996).
«…Костенко має глибинний зв’язок з природою, – зазначала у своїй книзі про цю видатну українську поетесу Галина Кошарська. – Вона постійно оживає в її спогадах, даруючи душевну рівновагу та велику втіху. Для неї природа завжди жива; вона дає задоволення на естетичному та емоційному рівнях…».
Дійсно, у баченні Ліни Костенко, як, мабуть, у світоглядному сприйнятті самої ювілярки Галини Кошарської (Нитченко), природа не тільки жива, а ще й наділена розумом і почуттями:

«Летить під ноги, немов птахи, листя.
Сплітає різнобарвні килими,
Пустує осінь круг мого обійстя,
Забувши перші подихи зими.
До рук складаю Золочені крила
Дивуюся майстерному творцю
Який зумів казкові ці вітрила
Припнути в пору в’янучу оцю.
Бреду отак, забувши все на світі,
Всі горизонти зором перетну,
Я, може, десь лишила тебе в літі
І вже не знаю, як тепер верну,
Шепоче під ногами чудо-килим,
Шепочуть візерункові уста
Хай нашу вроду вітром легкокрилим
Розвіє всюди осінь золота.
І в цій красі, вмираючій, величній,
Є суть життя, є істина одна:
Є на землі її закони вічні.
Щоб в серці поверталася весна…»
…Тож, з уродинами Вас, шановна моя землячко, гідна донько свого уславленого батька Дмитра Нитченка, – пані професорко Галино Кошарська! Нехай і далі у вашому серці завжди квітує і буяє весна!