Як відомо, слово «патріарх» вживається нами не лише у значенні титулу єпископа, головуючого у Патріархії, чи, як у східному християнстві, зокрема, православ’ї – для визначення титулу глави автокефальної церкви або ж деяких римо-католицьких архієпископів Венеції або Лісабону. У творах української літератури та в українській народній творчості це слово вживається також стосовно старших та мудрих людей, предків, дідів й прадідів, кобзарів, січових дідів та ін.
Без перебільшення Миколу Галіва, який наприкінці цьогорічного червня відначає своє 90-річчя, ми можемо назвати не лише патріархом української журналістики у країнах поселення, але й патріархом (вибачте, за деяку тавтологію) українського патріархального руху, цього доволі широкого й досить потужного громадського угрупування українців, яке майже півсторіччя тому створено з метою боротьби за патріархальний устрій Української Католицької Церкви на чолі з її Верховним Архієпископом, що під сучасну пору тримає постійний зв’язок з Рідними Землями.
Так, у свіжому числі 2 (441) від 2014 року греко-католицького аналітичного видання «Патріярхат», редактором якого понад чверть сторіччя (1977-2002) був Микола Галів, зокрема, йдеться, що Україна пережила найстрашніший період із часу радянського терору. Викрадення, побиття, залякування, фабрикування судових справ, убивства… Події 20 лютого перевершили навіть цинізм радянських бонз. У білий день спецпризначенці відкрили прицільний вогонь по беззбройних демонстрантах у центрі столиці. Загинуло не те, що багато, загинуло дуже багато людей… Ці події вже названі другим найбільшим у повоєнній Європі вбивством мирного населення після сумнозвісних подій у боснійській Сребрениці. Якщо зважити, чому той, хто віддав наказ стріляти, пішов саме таким шляхом, стає ще більш моторошно. Моторошно від того, як зло може глибоко увійти в наш світ і дмухнути своїм холодним подихом прямо нам в лице…» Слід наголосити, що часопис «Патріярхат», якому вже близько півсторіччя, за твердженням його багаторічного редактора М. Галіва, «…зародився в бурхливі роки після ІІ Ватиканського Собору, коли наша Церква відчула на собі наслідки різних карколомних процесів як зсередини, так і ззовні, що так чи інакше стосувалися її буття. Вся історія тих років може бути прочитана сьогодні на сторінках «Патріярхату». В майбутньому не один дослідник історії УГКЦ ХХ сторіччя гортатиме сторінки часопису і не буде розчарований…»
Якраз Другий Ватиканський Собор і його рішення сприяли активнішій участі мирян у житті Церкви та причинились до виникнення українського Патріархального руху, одним із чолових діячів якого став Микола Галів. Тоді соборові отці підтвердили, що роль мирянина не обмежується тільки обов’язками, але й включає права та відповідальність за долю Церкви. І започаткований тоді Патріархальний рух визначену Собором роль мирян здійснював на практиці. Слід також наголосити, що Вселенський ІІ Ватиканський Собор був незрівнянно великою подією в історії Христової Церкви, бо визначив нові шляхи для здійснення Господнього «Щоб усі були одно», а святіший Отець Іван ХХІІІ, за ініціативи якого й був скликаний Вселенський Собор, відкрив нову епоху для цілої Христової Церкви, простягнув руку миру і злагоди до діалогу з Православними Церквами і, загалом, усьому християнському світові. В нинішніх українських умовах, коли Кремль розпочав відверту військову агресію проти України, анексувавши Крим та інспірувавши кровопролиття на Донбасі, – всі українські церкви мають об’єднати свої зусилля не лише за зміцнення рідної віри та національного духу, але за збереження української державності.
З редактором Миколою Галівим, який відзначає своє 90-річчя 29 червня цього року, мене єднає багаторічна переписка: десь від кінця 1990-х років ми неперіодично, час від часу, обміюємося поштівками, листами, короткими записками з різних пропам’ятних дат та історії визвольної боротьби під егідою ОУН, УПА та УГВР. Народився ж пан Микола 29 червня 1924 року, у селі Літиня, поблизу Дрогобича, на Львівщині. Вже тепер далекого 1938 року став членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), мав організаційні псевдо – «Дир», «Коваль», «Співак». За німецької окупації М. Галів закінчив бухгалтерські курси й сільськогосподарську школу в Дрогобичі у роках 1941-1942, згодом був арештований гестапо за підпільну діяльність, сидів у берлінській тюрмі на Александерплац у 1943 році, після чого був засланий німцями до табору примусової праці в околицях Берліна.
Під час американської окупації Західної Німеччини у 1945 році М. Галів навчався у таборовій гімназії в Авґсбурзі, середню освіту здобув у Реґенсбурзі, згодом студіював на аґрономічно-лісовому факультеті направду знаменитого навчально-дослідного закладу українства на чужині – Українського технічно-господарського інституту (УТГІ) у Реґенсбурзі, студії закінчив у 1950 році з дипломом інженера-лісівника. До речі, у період від 1945 по 1952 рік до цього Інституту було прийнято на навчання (іматрикульовано) на всіх факультетах УТГІ 1290 студентів (!), з яких закінчило навчання з дипломами 307, педагогічний склад нараховував 219 осіб (зокрема, 62 професорів, 45 доцентів, понад 90 лекторів і 29 асистентів), які походили з різних земель України, з-поміж них було багато висококваліфікованих фахівців. За період 1945-51 рр. в УТГІ було видано або перевидано 47 підручників, видавалися «Вісті УТГІ», «Наукові записки» і «Науковий бюлетень УТГІ», ректорами УТГІ в Німеччині, коли там студіював Микола Галів, були Віктор Доманицький та Борис Іваницький, пізніше – П. Савицький, Р. Єндик, М. Коржан, І. Ковальський, а останім же ректором інституту став мій земляк-полтавчанини, з гончарної столиці Опішного, Іван Майстренко.
На УГТІ М. Галів продовжував студіювати й журналістику, професорська Рада УГТІ присвоїла йому звання доцента. У повоєнні роки Микола Галів був обласним провідником Юнацтва закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) у Реґенсбурзі та його околицях, де мешкало чимало українців, на початку 1950-х років він студіював право в Українському Вільному Університеті (УВУ), в той же час він був тереновим провідником Юнацтва ЗЧ ОУН на Західну Німеччину й водночас членом Проводу Юнацтва ЗЧ ОУН. Під кінець 1940-х років пан Микола став головою Української студентської громади в Реґенсбурзі, а на початку 1950-х – Головою Союзу українських студентів у Німеччині (СУСН), був членом редколеґії журналу «Фенікс», офіціозу Товариства Української студіюючої молоді імені Миколи Міхновського (ТУСМ).
Наразі Микола Галів є провідним членом ОУН за кордоном (ОУНз), багаторічнім членом її Політичної Ради, якийсь час він працював у редакції знаменитих часописів – «Сучасна Україна» та «Українська Літературна Газета», як також був членом Управи клубу «Крапка над «ї» у Мюнхені. В 1956 році він прибув до США, де працював у різних інженерних фірмах, там, за океаном, разом із ред. Романом Ільницьким, організував на терені США організацію Однодумців ОУН й став її секретарем.
Активний журналіст й громадський діяч Микола Галів плідно дописував до газет «Сучасна Україна», «Український Самостійник», «Вільне Слово», «Свобода», «Америка», «Українське Життя», «Прометей», журналів «Нові Дні», «Овид». Як я вже зазначав вище, він був багаторічнім редактором журналу «Патріярхат» та провідним членом Українського Патріярхального світового об’єднання (УПСО) й Українського Патріярхального товариства У США (УПТ), багаторічнім менеджером наукового товариства ім. Шевченка в США (НТШ-а).
Як на мене, особливим етапом у житті й діяльності Микола Галіва є його натхненна праця в Українському Патріархальному товаристві та об’єднанні – цих видатних громадських інституціях, створених з метою мати патріархальний устрій Української Католицької Церкви на чолі з тодішнім Верховним Архієпископом Йосипом Сліпим. Завдяки, зокрема, й зусиллям Миколи Галіва, УПТ висилало петиції, влаштовувало маніфестації і пропагувало серед українців і чужинців ідеї патріархату і помісности, видавало й продовжує видавати часопис «За Патріярхат» (від 1977 р. «Патріярхат») та інші видання, має понад 30 відділів і близько 2500 членів. Товариство мало осідок у Нью-Йорку, відділи у Філадельфії й Детройті, подібні товариства постали в Австралії, активними членами якого були мої приятелі – нині покійний інж. Мирослав Болюх та уродженець Боснії Антін Ґралюк, як також осередки товариства були створені в Аргентині, Бельгії, Канаді, Німеччині, Великій Британії, Франції та інших країнах поселення й разом створили Українське Патріархальне світове об’єднання. Лише для загальної ілюстрації видатної праці й визначних здобутків Микола Галіва в українському патріархальному русі зазначу, що у досить ґрунтовній Збірці «Матеріали до історії українського патріархального руху (1963-2001)» (Упорядник Андрій Сороковський, львівське видавництво «Свічадо», 2009), – прізвище та ім’я «Микола Галів» згадується в контексті діяльності серед інших провідників цього товариства близько 40 разів (!). Видатними працями М. Галіва у цій площині є наступні: «Асоціація українців в Америці» та «У шістдесятиріччя єрейських свячень Патріарха Йосифа». Пан Микола також зредагував збірку доповідей «Метрополія Нью-Йорка слузі Божому Андреєві у п’ятдесятиріччя його смерти», входив до складу редколегії ІІІ-го Збірника УГА-УТГІ, й натепер часто виступає з доповідями та дописами на політичні й церковно-релігійні теми.
Микола Галів й досі є провідним та активним членом Середовища УГВР, активним членом колись знаменитого Українсько-Єврейського товариства, проявив себе раніше як член-засновник «Клубу круглого столу» у Нью-Йорку, став членом Управи Фундації приятелів енциклопедії «Україна», як також багатьох інших організацій і товариств світового українства...
Цієї червневої днини, коли Україна переживає дуже тяжкі часи, пов’язані з відвертою, нахабною й кривавою московською агресією та нещадним терором супроти українців на Донбасі й окупацією Криму, – все ж життя продовжується, бо українство як нація та ідея є невмирущими, – хочеться заслати нашому Ювілярові, правдивому українському патріотові й патріархові українського патріархального руху та вітчизняної журналістики Миколі Михайловичу Галіву свої традиційні зичення та нагадати про пам’ять: «З роси і води Вам, шановний пане Миколо, Многая та Благая Літа! Українці на Рідних Землях добре пам’ятають вас та вашу видатну працю для добра України і її народу!»
Олександр Панченко,
доктор права Українського Вільного Унверситету (Мюнхен, ФРН), адвокат з міста Лохвиці, Полтавської області

Олександр Панченко,Лохвиця.
Спеціально для «Час і Події»