Продовження. Початок – у №34
Нещодавно у Чикаго, в Українському Національному Музеї, відбулася зустріч діаспорян з українським публіцистом, істориком, ведучим телепрограми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані. Під час зустрічі журналіст прочитав доповідь «Минуле як майбутнє!». Для тих, хто не потрапив на зустріч, публікуємо текст цієї надзвичайно цікавої доповіді історика, публікаціями якого давно захоплюються і в Україні, і в діаспорі.
Колеги із сайта Тexty.org.ua (дуже якісний сайт, який візуалізує різноманітну інформацію), зробили цікаву карту. На цій карті (станом на 2012 рік) позначено двома кольорами назви центральних вулиць районних та обласних центрів. Журналісти взяли «Довідник органів влади» і подивилися, на якій вулиці розташовані мерії, ради… Виписали всі назви і показали на карті. Виявилось, що через 22 роки незалежності абсолютна більшість центральних вулиць українських міст мають назви радянської доби. Іноді це вулиця Миру чи Перемоги. Невідомо, якого миру, бо Радянський Союз воював, де тільки міг. І якої перемоги – адже якою ціною вона була здобута. Але, принаймні, такі нейтральні радянські назви були. Але в абсолютній більшості міст ці вулиці мали і мають імена Леніна, Кірова, Карла Маркса, Комунізму… Ця картина трошечки «псується» Галичиною й окремими обласними центрами – у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі. Принаймні, центральні вулиці цих міст за ці роки були перейменовані.
Зараз відбувається процес т. зв. ленінопаду. У «Вікіпедії» є дуже цікава стаття «Падіння пам’ятників Леніну», в якій розписано падіння від першого пам’ятника у Києві до останнього – у Маріуполі. Обставини, як їх знімали, як влада з цим боролася... Це фантастичне читання читається, як детектив. Звичайно, картина впродовж двох років трішечки змінилася. Але ми маємо перевернути цю ситуацію. Річ у тім, що є пряма залежність: чим менше пам’ятників Леніну, тим краще живе країна. Нема жодної країни, де б ця залежність була іншою. Це навіть в Україні видно. Де більше пам’ятників Леніну – рівень життя гірший. Зараз усе «прорвало» навіть не через Росію, а через те, що вони нещасні, бідні, обмануті люди, які ні в що не вірять. Політичний пройдисвіт і військовий злочинець Путін вклав їм у голови прості рішення. А там, де Ленін впав ще в 90-му році, ще під час перших демократичних сесій новообраних рад, живуть краще. Де є Ленін, рівень злочинності в рази вищий, рівень туберкульозу – в рази вищий. Як і рівень розлучень. Отже, є залежність.
Звичайно, не буде такого, що одразу, як знімемо пам’ятники, буде щастя. Треба зняти пам’ятник і дуже багато працювати на собою. Тому потрібен український міжнародний план Маршалла, тобто, план допомоги. Якщо ми не хочемо повторити варіант арабо-ізраїльського конфлікту, ми зобов’язані: а) закінчити цю війну; б) починати соціалізувати своїх громадян. Інакше ця війна ніколи не закінчиться.
На карті Луганська, одного з двох обласних центрів, захоплених російськими терористами і місцевими колабораціоністами, багато вулиць, ленінських провулків. Але я не про це. Для Луганська, Донецька, Харкова, Миколаєва це абсолютно природно. Не варто було цю карту робити, щоб показати вам шість ленінських провулків.
Я зробив цю карту заради «улицы ОСО». В Луганську місцеві мешканці її називають «улица Особая». «Ти де живеш?» – «На вулиці Особій», себто, Особливій. Тільки дуже літні люди і люди, які дуже люблять історію, знають, що таке ОСО. Отже, ОСО – це «Особое совещание при НКВД СРСР». Це каральний орган позасудової розправи. Тобто, це навіть не радянський суд, який приймав рішення з нібито конкурентним (адвокат-прокурор) змаганням сторін. Це – так звана «трійка», коли три людини, а часто навіть дві (бо одна могла бути у відрядженні або бути розстріляна на підставі попереднього рішення ОСО) репресували 442 тис. людей. Уявіть собі, щоб у Німеччині чи Польщі була така вулиця… Вибачте, навіть у Москві немає такої вулиці! І не тільки у Москві. В Магадані нема такої вулиці. А в Луганську є.
Проблема не тільки в Леніну. Ясно, що його треба зняти. А в тому, що людям нормально жити на вулиці вбивць. Хай так би і назвали – вулиця Вбивць! Вулиця Кілерів. Вулиця Виродків. Як назвати людей, які дозволяли собі підписувати список на 20-30 сторінок, не читаючи прізвищ? Це ж не був орган, де з’ясовували, винен хтось чи ні. Приходила інструкція: треба репресувати за І категорією (себто, розстріляти) 1000 людей. Тим часом Луганський обком партії казав: «А ми виконали список на 103%!» Тобто, вони розстріляли 1000 плюс ще 30 людей, виконавши рішення партії й уряду.
Вулиця ОСО, мені здається – причина, чому люди так живуть і чому вони воюють не за себе, а за Путіна і його імперську маячню. До речі, як було розстріляно 10 тис. людей. Абсолютна більшість людей, які перебували у місцях позбавлення волі, часто вже в тюрмі, отримували другий вирок, цього разу вже розстрільний. Іноді за погану поведінку, а часто – з метою розчищення тюрем, бо наступну партію ув’язнених вже не було куди садити.
Існує інший, не менш болючий момент. Революція назв, вулиць, пам’ятників відбувалася і на Західній Україні. Розумію, що тут є багато людей, які із симпатією і любов’ю ставляться до пам’яті героїв УПА, рядових, які створили, напевно, найбільшу в історії селянську армію, котра доволі успішно воювала з окупантами. У багатьох містах Західної України – в Тернополі, Рівному, у деяких райцентрах – стоять пам’ятники одному з перших командирів УПА Дмитрові Клячківському, якого більше знають як Клима Савура. Існування цього пам’ятника – серйозний виклик для країни, яку ми хочемо побудувати. Яку ми маємо разом придумати. Тому що ця людина в історичній пам’яті поляків є катом. Для багатьох українців він – герой, а для інших – злочинець. Й існування вулиці чи пам’ятника людині, яка вбивала твого прадіда, діда, твою маленьку родину – це серйозний виклик. Або ми захистимо право чи необхідність мати такий пам’ятник (тому що революції, війни не робляться у білих рукавичках, і ми маємо захищати своє право жити, працювати) або ми маємо думати про те, чим ми можемо пояснити своїм співгромадянам і громадянам інших держав, яких це стосується, чому ця вулиця названа саме цим іменем. Я не маю однозначної відповіді. Ми зобов’язані постійно над цим думати. Бо дуже просто зробити щось і вважати, що інші це сприймуть, як належне. Ні, на жаль, за свої громадянські вчинки треба відповідати. І громада має відповідати, яка дає «добро» на такий пам’ятник. Чи на пам’ятник Леніну. Ви знаєте, у кількох містах пам’ятник Леніну скидали, а міські ради приймали рішення про його ремонт, відновлення і повторне встановлення. Хто може заборонити міській раді приймати такі рішення? Ніхто. Тільки совість. Тому треба дуже багато знати, щоб приймати осмислені громадянські рішення.
П’ять років тому на телеканалі «Інтер» транслювали проект «Великі українці». Проект купили у британців. Його транслювали у багатьох країнах світу, зокрема, і в США. У людей питають: «Хто ваші великі португальці, греки, поляки?» І нації відповідають. Звичайно, це не референдум, це не соціологія. Це – бажання людей за один долар чи одну гривню відповісти, хто твій великий. Коли я почув, що такий проект буде здійснюватися, сам попросився у ньому брати участь, бо мені було цікаво подивитися його «кухню». Телебачення – це ж величезна індустрія. Одна людина сидить у кадрі, а на неї працює сто інших людей. От мені й стало цікаво, що буде відбуватися на «кухні» такого проекту, де країну один раз в історії запитують: «Хто для тебе великий?» Бо якщо, наприклад, у 70% українських райцентрів стоїть Ленін, то для молодих людей він також, напевно, великий, адже «поганим людям пам’ятники не ставлять».
Тому мені хотілося дослідити, чи ось цей Ленін, ось цей Бандера, Стус, Хмельницький – справжні герої. Чи так тільки тому, що про це написано у шкільному підручнику? Ми ж знаємо, нас вчать одному, а життя показує зовсім інше. Тому в цьому проекті була така можливість, проїхати всю країну і провести багато голосувань у залах, подібної до тієї, в якій ми сидимо. І не тільки. У Маріуполі голосування проходило в цеху підприємства заводу імені Ілліча, до речі. Який і досі – імені Ілліча!
Спочатку людей запитали (цього не було в телевізорі, це ми робили для себе), чи є люди, які не можуть бути великими за визначенням. Це опитування відбувалося майже 6 років тому. Тому зараз, звичайно, певна частина прізвищ звідси зникла б, а певна кількість прізвищ з’явилася б. Тому зробимо похибку на час. Якщо запитати всіх 100% українців (ми питали соціологічним чином, працювали дуже серйозні компанії), то 55% людей не змогли б назвати нікого поганого. Мені здавалося, що це дуже добрий початок. Що громадяни дуже відповідально ставляться до того, кого поставити в «поганий куток», а кого – в «добрий». Кілька історичних фігур тут є. Ми бачимо фігури ХХ ст. і Богдана Хмельницького, які уособлюють складний вимір української історії. Решта – українські політики. Тоді президентом був ще Ющенко, який перебував на висхідній позиції. Його тут нема. Думаю, що зараз він би тут був.
Ми це зробили для того, щоб зрозуміти, чи маємо право на експеримент. Бо у всіх країнах людям давали чистий аркуш – голосуйте за кого хочете. Це – демократія. Це, напевно, найчесніші вибори в історії, коли людина може вписати будь-кого.
Коли було перше голосування у Києві, на Майдані Незалежності, було дуже багато відповідей на кшталт «Моя мама», прізвище викладача університету… Люди хотіли «отсебятины». Хотіли прославитися, вони ж не знали, для чого це пишуть. Тому ми зрозуміли, що так вибирати складно. І тоді ми зрозуміли, що треба відкрити перелік. Чому ми зробили саме так? Тому що одна країна в світі, яка здійснила такий проект, визначила, за кого не можна голосувати. Це була Німеччина. В німецькому голосуванні одразу було сказано: за нацистських лідерів голосувати не можна. І якщо хтось за таких голосував, ці голоси не враховувалися. Нам було цікаво, чи ми готові бути відповідальним суспільством, яке готове визначити, до прикладу, що комунізм – зло. Виявляється, українське суспільство тоді не було готове саме собі це сказати.
Як і будь-які вибори, де беруть участь політики, вибори були фальсифіковані. Двоє політиків – Табачник і Горбаль, використовуючи найближчу для них вершину – вибори до Київради, вклали кілька мільйонів гривень, щоб заплатити мобільному оператору «Київстар», який переслав гроші з одного комп’ютера на інший, прирахувавши Тарасу Шевченкові, Ярославові Мудрому і Миколі Амосову кількадесят і кілька тисяч голосів. Це сталося в останні два дні. Це робилося для того, щоб не переміг Степан Бандера, який утримував лідерство у проекті з першого голосування на Майдані Незалежності до останнього дня. Бандера був лідером щодня, у кожному місті. Це було унікальне голосування. Зрозуміло, що це було протестне голосування людей. Звичайно, якщо зараз запитати, то не буде аж стільки прихильників Бандери. Але вони були у нашому проекті. І це не була політика. Це було щире бажання компенсувати багаторічну кампанію проти виведення українських націоналістів і українських патріотів взагалі за межі підручників, топоніміки і т. д. Це голосування і всі перипетії проекту показали, наскільки політики бояться правди і бояться пропустити нагоду використати людей. Табачник і Горбаль балотувалися в Київраду. Їм була потрібна перемога. І за два тижні до виборів (їм це не допомогло, правда) вони фальсифікували проект, який готували цілий рік і який втілюється в життя в історії країни лише один раз. Це – ще один урок, який ми маємо винести.
Ми для себе знали, як відбувалося голосування у кожному місті. І ці голосування дуже цікаві. Якщо закрити напис «Донецьк», чи ви колись сказали б, що це голосування, яке проходило у Донецьку? Нізащо не скажеш, що це той Донецьк, який нам малюють. А це голосування студентів – майбутніх істориків, філологів, політологів, з різних факультетів Донецького національного університету. Нормальне прекрасне покоління, яке по-державницьки мислить. За п’ять хвилин згадати Довженка – це небанальний вибір. Небагато людей так робили. Це показує, що ми не знаємо власної країни.
Ми часом не чуємо голос країни у сенсі історичної полеміки, бо нема де полемізувати. У нас про історію дискутують політики у Шустера. Відповідно, це завжди маніпуляція. І їхня, і його. У цьому сенсі ми намагалися зрозуміти, які ми є справді українці в їхньому історичному виборі.
Голосування у Києві. Голосують студенти двох вузів. Другий у списку – ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. В Могилянці він був перший (у залі – сміх – ред.). При тому, що офіційне рішення Могилянки було голосувати за Григорія Сковороду як за патрона університету. Профком, студентська рада підтримали Сковороду, але реальні студенти в реальній аудиторії – 500 людей – проголосували «за Брюха». І це показово.
В Україні голосували десь у 15 університетах. У двох із них перемогли ректори. Якщо дуже подумати, ви і другого згадаєте. Це – ректор Острозької академії Ігор Пасічник. Острозька академія, як і Могилянка, відроджений університет, витягнутий з провінційної райцентрівської глухомані.
А в Київському національному університеті тодішній покійний ректор отримав нуль голосів. «Брюх» отримав трохи більше, ніж 300, а там заради «приколу» ніхто не написав ім’я свого ректора. Тому це дуже показове голосування. Вони його як людину, як героя, як позитивного персонажа взагалі не сприймали.
У кожному списку присутня людина, яка є місцевою. Для Донецька це Сергій Бубка. А от у двадцятці, до прикладу, 17-м чи 18-м був Рінат Ахметов. Зрозуміло, що в жодному місті у списку більше Ахметова не було. А в Одесі це був Ілля Мечніков. Бо голосування відбувалося в університеті імені Мечнікова. В Луцьку перемагала Леся Українка. Бо голосували в університеті імені Лесі Українки, і вона сама – волинянка.
Тому можна сказати, українці – молоді і не дуже молоді – голосують достатньо подібно. Ми не чекали такого вибуху голосування за Бандеру, тому що вільне голосування виявилося нами не усвідомлене.
Далі – Київ. Зовсім інший список. Перші – брати Клички. У студентському списку їх нема навіть у десятці. Ющенко – другий. Його також не було у студентській десятці. Це – випадкові люди. Ви ж знаєте, кияни на Майдани не ходять. Це – мікс старшої країни. Це різні люди, яким нема що робити, які не знають про музеї.
У цьому списку лише чотири співпадіння, з них три – наприкінці. Це означає, якщо людей підбирати випадково, взагалі не займаючись жодною соціальною інженерією, це буде дуже дивне голосування. Тому такою важливою є відповідальність медіа.
(Далі буде)
Фотографії надані
Українським Національним Музеєм м. Чикаго
Матеріал підготували
Василь Третяк і Зоряна Франко