15 серпня в Чикаго, в Українському Національному Музеї, відбулася зустріч діаспорян з українським публіцистом, істориком, ведучим телепрограми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані. Під час зустрічі журналіст прочитав доповідь «Минуле як майбутнє!». Для тих, хто не потрапив на зустріч, публікуємо текст цієї надзвичайно цікавої доповіді історика, публікаціями якого давно захоплюються і в Україні, і в діаспорі.

Я поясню, чому я тут. Тут, у Чикаго, є Український національний музей. Час від часу знайомі журналісти, історики, дослідники, приїжджаючи в Київ чи пишучи замітку в Інтернеті, казали: «Тобі там треба побувати. Це – твоє місце». Коли кількість цих пропозицій стала критичною, я вирішив таки сюди поїхати. Я у США, звісно, не вперше. У мене тут живе мама, яка, як і багато людей у цьому залі, понад 20 років тому виїхала за кращим життям в Америку. Вона стала американською громадянкою. Вона любить Америку. Я сюди приїжджаю як син. Але цього разу частину відпочинку вирішив віддати Чикаго.
Кілька днів тому я у Фейсбуці написав статус, що «я в раю». Як дослідник, я справді в раю. Ви ходите вулицями цього міста, можливо, не до кінця розуміючи, які скарби є в цьому будинку. Це – фантастичний будинок і фантастична колекція. Тут є речі, котрі б принесли славу світовим музеям. Тому громада просто зобов’язана підтримувати музей, щоби ця будівля була домом і для мистецтва, і для дослідників, і для студентів, які приїжджають з нашого Католицького Університету на практику. Це означає, що цей дім живе. Тут є абсолютно унікальні речі, які належали найсвітлішим людям нашої країни, тому я щасливий, що громада це все зберігала вдома, а тепер дарує музею.
Я приїхав попрацювати у фондах з політичними, сатиричними, літературними, іншими виданнями, які, власне, і складають історію української періодики. Це накладається на мою давню мрію створити в Україні перший музей преси. Музеїв преси у світі небагато. Є в Китаї, є в Німеччині… Музею, повністю присвяченого паперовим носіям, які перестають вже бути головним джерелом новин, в Україні немає. Мені дуже б хотілося, щоб колекція, яку я збирав майже 30 років, стала надбанням людей. Бо я вже не маю сил дивитися на ці закриті коробки, на ці стоси, на ці купи… Тепер, дякуючи чудовій жінці, бізнесмену Оксані Макаровій з Києва, у Музею преси є безкоштовне приміщення. Я теж писав у Фейсбуці: «Шукаю велике світле приміщення за одну гривню». Люди казали: «Так починаються казки». Людина відписала: «Приїдьте, подивіться, можливо, це вас влаштує». Я зміг з різних міст перевезти приблизно 3 т газет, розкласти їх за допомогою волонтерів. Поки що Музей преси є віртуальним, але вже зараз ті, хто є в Києві, телефонують, просять подивитися. Якщо серед вас і ваших знайомих є багато людей, які все життя збирали газети, журнали, бюлетені, і ви не знаєте, куди це діти, то принесіть у музей. Сподіваюсь, ми будемо дружити з іншими музеями, адже найкращі зразки періодики української діаспори дуже хочеться показати в Україні.

Я мав у колекції першу українську газету, видану українською мовою. Уся історія решти газет та летючок, які видавалися в Україні, починалася з львівської «Зорі Галицької». Дуже хочу на відкритті Музею преси показати цю газету.
Українці в Україні не читають книжок. Наклади видань дуже малі – сотні примірників на сотні мільйонів населення. Майже не читають газет і журналів. Наклади – десятки тисяч, що дуже мало. Натомість, люди багато дивляться телевізор і сидять в Інтернеті. Тому, відповідно, програма «Історична правда» існує і в телевізійному форматі, і, звичайно, існує онлайн. На цьому сайті ми показуємо дослідження, показуємо цікаві тези, гіпотези, навіть іноді розважаємо людей, які хочуть знати про Україну більше. Місія сайту – популяризаторська. Ми маємо свої політичні погляди, але ми відкриті і для націоналістів, і для лівих, якщо тільки люди стоять на державницьких позиціях.
Працюючи журналістом (за фахом я – історик), намагаюсь поєднувати ці дві іпостасі. Дещо розповім про те, над чим важливо думати. Чому така назва «Історична правда»? Правда взагалі дуже зобов’язуюче слово. Коли я створював сайт, дуже відомий історик Касьянов сказав: «Ну ви й аферист!» Питаю: «Чому?» «Правди ж не існує, а ви ще й історичну правду хочете шукати». Відповів: «Ми все одно будемо шукати, не сподіваючись на те, що колись її знайдемо».
Тому хочу, щоб ми думали. Бо коли людина думає, вона не робить тих помилок, які і наш народ, і кожен з нас здійснює. Часом ці помилки стають просто фатальними.

В історії буває таке, чого люди не можуть пояснити. Тому дозволю собі розпочати з карти Польщі, на якій позначені місця, де живуть польські кабани. У мене була підозра, що я цю карту бачив, тільки не про кабанів. І тоді я почав шукати історичні карти Польщі. Погляньте на карту, яка показує результати президентських виборів у Польщі. Карти – ідентичні. Існує якась залежність. Де є кабани, голосують за «Громадянську платформу» (Президент Польщі Броніслав Коморовський обраний від неї). Там, де кабанів нема – голосують за партію «Право і справедливість», яку очолює Ярослав Качинський. Ця залежність, звісно, в історії. Кабани не вчать історії, на відміну від нас, але її вони враховують чомусь у своїй щоденній діяльності.
Там, де була Російська імперія, кабанів нема. Наприкінці 18 ст. Польща була розділена між Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Цей поділ країни чомусь відображається на житті польських кабанів. Це означає, що певні політичні культури – культура полювання, ставлення до природи, до людей позначається навіть на такому маргінальному дослідницькому полі, яким є кількість польських кабанів.

Це означає, що ми зобов’язані дивитися на світ широко відкритими очима і думати, що це має означати. Ця залежність цікава тим, що в Польщі, де інтерес до історії просто феноменальний, набагато легше пізнати історію. Там є телеканали, десятки газетних журналів, майже у кожній газеті є історична рубрика, багато музеїв, які мають прекрасне фінансування… Всього цього майже немає в Україні. Польща декомунізувалася і пережила свою історію, і переживає досі, чого ми не робимо.
У цьому, думаю, відповідь, чому ми живемо не так добре, як могли би, як живуть гідні нації. Ми маємо пройти певні сходинки, зрозуміти, що історія – це не тільки те, що в підручниках. Історія – це те, що розповідають вам батьки чи бабуся з дідусем. Але це все треба верифікувати – перевіряти. Бо людська пам’ять часом забуває про дуже погані речі. Або навпаки – ми пам’ятаємо тільки погане. Тому в історії, в книжках, публікаціях, телепередачах є багато матеріалу, який дозволяє нам не втрачати надію і діяти, йти тим шляхом, який дає нам Бог.
Ми маємо реалізувати (а це можна зробити тільки засобами політики) свою історичну політику на кожному з рівнів. Здавалося б, родина. До чого тут держава? Не було в Україні родини, по якій у 20 сторіччі не проїхався комуністичний чи нацистський танк.

В Америці є люди, які живуть у тому самому будинку, у якому жили їхні прапрабабусі. В українських містах таких людей майже нема. Якщо у сільській місцевості можна знайти людей, які можуть показати могилу свого прапрапрадіда, то міські мешканці нічого подібного не мають. Ніхто з покоління, народженого у 20-30 роках минулого сторіччя, не може знайти кінців людей, яких комуністична система закидала в Казахстан, за Урал чи у Сибір. Чи просто люди зникали. У цьому сенсі родинна пам’ять теж є недостовірною. Тому що політика потопталася по цій родинній пам’яті. І люди бояться розповідати своїм онукам чи правнукам, якою була їхня юність, їхнє дитинство, що їм розповідали.
У Львові, де культурний шар величезний, де всі, здається, мають все знати про своє минуле, дуже важко знайти родину, у родинному альбомі (умовно кажучи) якої зберігалися б дані про родичів, які жили хоча б сто років тому. Це – велика проблема.
Ми знаходимо «правильні» родини Крушельницьких, Калинців. Але ж ми хочемо знайти звичайні галицькі родини!
Радянська влада змушувала на старих фотографіях замальовувати чорнилом обличчя рідних людей! Тому на допомогу родині має прийти школа. Є такий майже анекдот: «В Україні нема нічого більш непередбачуваного, ніж українське минуле». Кожен новий міністр освіти переписує шкільні програми. Нема жодної тяглості. Тому люди протягом десяти років можуть вчити різні версії історії. В одному підручнику повстанці – герої. В іншому, через два роки – колабораціоністи. Потім – знову герої. Потім – знову колабораціоністи. І людина закривається. Їй нецікаво досліджувати. Вона хоче, щоб їй дали спокій.
Держава робить усе, щоб людина була дезорієнтована. Щоб у неї не було твердої землі під ногами. А цією твердою землею є пошук історичної правди.

Те, що зараз відбувається на Сході України… Трагедія, що українська держава не забезпечила власним громадянам власну інформаційну політику, можливість отримувати правду. Не лише інформацію. Слава Богу, ми – демократична країна, і навіть за часів Януковича журналісти були порівняно вільними людьми. Ми не можемо донести своє слово до значної частини України. А «святе місце» не буває порожнім. Туди приходять російські канали. Якби туди приходив СNN або французькі чи німецькі медіа, це, можливо, було б не дуже потрібно, бо, все-таки, країна має жити своєю інформаційною політикою, але, принаймні, це не було б трагічно. Але українці у багатьох регіонах стають об’єктом інформаційних атак, воєн з боку Російської Федерації.
І журналісти, й експерти впродовж багатьох років кричали: «Це – ненормальна ситуація!» Адже тільки один (!) український канал має покриття, близьке до 100 відсотків. Треба було поставити передавачі або дати можливість розвивати кабельні мережі. Держава, натомість, не робила нічого. Якби ж йшлося про історичні сюжети. Мовиться про новини – місце отримання інформації, на підставі якої ми завтра робимо пені кроки. Ви думаєте, що фінансова установа Х – стабільна. Даєте туди гроші. Виявляється, вона є недобросовісною. Люди ж мають про це знати? А українські громадяни вкладають гроші і своє найдорожче – голоси – у явно недоброякісні «товари». І українські політики мають можливість, маніпулюючи тими каналами, які є, вкладати людям неправильні, а часом просто злочинні ідеї.
Ідея, що «Путін спас?т», яка живе у головах багатьох людей на Сході, не в один день з’явилась. Ще за півроку до початку Майдану у Луганську встановили білборди з написом «Путин, спасибо за мир!». Багато хто думав, що це просто неправда, мовляв, хтось у фотошопі намалював і так знущається. Це була політика сусідньої держави, підкріплена величезними фінансами, на забезпечення у головах людей, щонайменше, інформаційного дискомфорту, щонайбільше – повної дезорієнтації. А дезорієнтація у головах людей відбулася, бо у них нема системи цінностей. Наприклад, у християн є система цінностей. Вона визначається Святим письмом, релігійними практиками і т. д. А в радянських людей, які через політичні обставини були позбавлені і формальних обрядів, і віри навіть у глибині душі, у серці – будь-що. Вони можуть бути хорошими або поганими. Вони можуть щось робити добре і тут же робити погані речі. Немає системи цінностей.
І медіа, які б у нормальній країні мали б доносити цінність родини, любові до Батьківщини, цінність допомоги ближньому, роками цього не робили. На екранах можна було побачити фільми про сталінських комісарів, життя чужих країн і чужих родин, які не давали нічого ні розуму, ні серцю. Вони розважали. Розважати телевізор навчився дуже добре. Це – правда. У нас якісне розважальне телебачення. Чого не можемо робити самі, купуємо у росіян. На українських екранах я взагалі не пригадую серіалів польського виробництва. А це теж наш сусід.
Це трагедія, що ми йдемо в Європу, повернувши голову в бік Росії. Ми отримуємо значну частину розважальної інформації звідти. І трагедія, що ми отримуємо значну частину громадянської інформації з Росії. Зайдіть в Україні у книжковий магазин. Цілі кілометри полиць – російської історичної літератури. Кілометри! І скромні полички українських книжок. Як у гетто. Це – ненормальна політика. Але це робиться російською державою навмисно. Вони спеціально знімали податки зі своєї книжки, щоб вона: а) читалася росіянами, бо це також важливо; б) була механізмом і джерелом русифікації, інтелектуальної та мовної зокрема. Не так страшна російська мова (вона – не страшна), як те, що нею говорить Путін.

Думаю, що в ситуації війни ми маємо ці уроки якось вчити. Ми маємо своїх громадян захистити від російських політичних, історичних та інших проявів. Якщо ми цього не зробимо, то у головах людей буде така каша!
Я працюю на телеканалі ZIK, який є у Львові. У кожній нашій програмі беремо якусь історичну дату чи подію і опитуємо людей на вулиці. У Львові є вулиці пам’яті Романа Шухевича та генерала Чупринки. Запитуємо львів’ян: «Хто такий Чупринка?» 90% львів’ян – патріоти. Вони кажуть: «Він – герой». На уточнююче питання відповідають: «Щось чув, але він герой стовідсотково». Яка відповідь! 90% людей навіть не задумується. У них в голові система цінностей, у якій нема місця Чупринці, ні Шухевичу. Бо це як наліпочка на яблуку, яку можна відірвати, і нічого не буде. Тобто, нема цій легендарній сміливій людині місця по-справжньому у серцях людей. І лише дуже мала частина людей, молодих людей, знають, хто такий Шухевич. Тобто, молоді люди перспективніші у цьому сенсі. А середнє покоління і передусім, старше не хоче знати. «Якби він був достойною людиною, про нього говорили б у телевізорі». А у нас у телевізорі кажуть про Шуфрича, про Ганну Герман. Про Шухевича не розповідають! За 20 років про нього знято лише великий художній фільм. Документальних не пригадую. Найпоказовішим казусом усіх цих опитувань була російськомовна жінка, яка сказала: «Так, Шухевич – це герой України. Він в УПА воював». А на запитання, хто ж такий Чупринка, відповіла: «Це – теж герой України. Він разом з Шухевичем воював» (у залі – сміх – ред.). Насправді це важливо, щоб люди знали, до прикладу, чим Бандера відрізнявся від Шухевича. Якщо б наша країна виконувала крок за кроком програму нормальних країн (що має бути в інфраструктурі пізнання), то не було б цієї катастрофи на Сході…

(Далі буде)

Фотографії надані Українським
Національним Музеєм м. Чикаго
Матеріал підготували
Василь Третяк і Зоряна Франко