«…І потрібно зійти
в Пекло,
щоб вивести всіх звідти.»
Борис Херсонський

ТАКОГО Дня Незалежності в України ще не було. Такого сумного і такого радісного. Ніколи раніше ВСЯ Україна так не цінувала свій прапор, ніколи раніше ВСЯ Україна так не співала слова Гімну, ніколи раніше ще ВСЯ країна не віталася «Героям Слава!». Звісно, це тільки початок усвідомлення цінності власної країни і власної Незалежності. Однак він просто не може не тішити.

Одеська область. В тих самих маршрутках, в яких ще рік тому звучав тільки «шансон», біля водія – синьо-жовтий прапорець, накидки на кріслах – в тих самих кольорах. «Ніколи не думала, що я ТАК буду цінувати наш прапор, співати гімн, раніше думала – ну які в нас можуть бути воріженьки, а тут…», – розповідає в поїзді сусідці киянка, росіянка за національністю. Дівчатка років 15, в синіх коротких спідницях і жовтих футболках, фотографуються на фоні чиїхось синьо-жовтих воріт. Хлопці років 20 в літню спеку в Києві фарбують перила моста – який явно взагалі не бачив фарби і пензля вже років 10 – в синьо-жовті кольори, один з них стоїть збоку з шапкою і картонкою «Збираємо на фарбу». І пофарбованих мостів стає чимраз – то більше. Дрібні бізнесмени по селах купують за свої гроші щебінь і пісок – латають ями на дорогах: бо це – наша країна. Бо люди віддають за неї життя – а я що, не можу машину щебеня віддати?
Ще рік тому уявити таку картину було нереально.

	Тетяна Ричкова

Так само, як і нереально було уявити таку кількість відчайдухів, котрі не тільки готові йти, а справді йдуть на смерть заради своєї країни. При тому, що держава цієї країни явно демонструє свою не-ідеальність. Але тут якимось дивом спрацювало головне правило психогігієни, яке, буває, роками втовкмачують своїм клієнтам психологи і психіатри: об’єкт любові не зобов’язаний бути ідеальним. Більше того – він ідеальним бути не може, хіба за винятком того випадку, коли об’єкт любові – сам Бог. Бог – може. Всі решта – можуть тільки хіба мірятися мірою своєї не-ідеальності, бо для всіх решта любов – це праця. А у випадку, коли об’єкт любові живий і в межах досяжності – то і спілкування.
Якоюсь мірою це диво – що цю просту і дуже необхідну для здорового функціонування психіки істину відразу відчули і почали використовувати мільйони людей.
І саме тому є цілком реальні, аргументовані надії на те, що країна найближчим часом стане кращою. І, разом з тим, є аргументовані підозри, що для дуже багатьох чиновників це все добром не закінчиться – дуже і дуже багато хто з них наразі активно претендує на те, щоб стати символом вдалої народної боротьби з жадібністю.
А все тому, що панове не розуміють суті функціонування психіки – як своєї, так і всенародної. Для них «харизма», «архетип» – це лишень технічні поняття з арсеналу їхніх політтехнологів, котрі все намалюють, все зроблять, якщо добре заплатити. Панове не розуміють, що країна до війни і країна після, навіть під час війни – це дві різні країни. І що душа народу, як і його архетипи, мають своє життя, над яким політтехнологи мають владу тільки до пори – до часу…
Адже як було в нас ще рік тому? Мільйони людей були переконані у власній мізерності і нікчемності. В тому, що більшість громадян – дурні і ліниві, і тільки вони самі та ще може кілька друзів – розумні, але що вони зроблять проти більшості? І все навколо – і буденне життя, і ЗМІ, і книги їх в тому переконували – що в країні дурні й ліниві в більшості, розумні і працьовиті – в меншості, вважаєш себе розумним і працьовитим – ну то сиди і не висовуйся, бо дурна більшість затопче.

Так діє так звана спіраль мовчання – коли галаслива меншість робить вигляд, що їхньої позиції дотримується більшість, а більшість хоч і проти, але мовчить, бо кожен з тієї більшості вважає, що його думку не підтримають – і просто боїться, що його ігноруватимуть, а то й по голові дадуть.
Війна цю схему руйнує – бо з’являються речі, котрі є важливішими за ймовірне несприйняття сусідами. Просто з’являються інші цінності, на порядок вищі. І на міркування про власну немічність просто не лишається часу – яка тут немічність, цілком очевидно, що треба робити і навіщо. І результат перед очима – врятовані тобою люди.
Коли чоловік йде на фронт, дружині стає все одно, що скажуть родичі чи бабці в під’їзді – вона може продати свій бізнес, відправити дітей до родичів, і присвятити весь свій час і натхнення волонтерству. Так, як це зробила Тетяна Ричкова, успішна власниця пекарні в Дніпропетровську, а зараз – одна із найктивніших волонтерок, тендітна жінка, яка не боялася возити передачі 25-й і 79-й бригадам в «котел», в найнебезпечніші місця фронту – туди, куди сильні чоловіки їхати боялися. Чоловік Тетяни, Вадим Ричков, загинув. Однак Тетяна далі продовжує працювати. «За себе і за того хлопця».
І, на жаль, «тих хлопців» стає дедалі більше. Однак в цьому страшному явищі є й позитивний момент – звісно, не зараз, а згодом.
Коли на війні помирає близька людина – родичі, друзі і бойові товариші якийсь час застигають в горі. Потім – починають себе картати в тому, що не були поряд, не затулили, не допомогли. Для них найважче – це вийти з того бою, в якому залишилася близька людина. І вже згодом, за якийсь час з’являється усвідомлення – щось на кшталт відчуття того, що ти живеш в борг. Що хтось заплатив своїм життям за те, щоб ти жив. Хтось відважніший, сміливіший, відчайдушніший врятував своїм життям тебе. І тому ти тепер, як чесна людина, маєш жити за двох – вдвічі відважніше, вдвічі сміливіше. І вже руки не піднімаються скаржитися на життя – і краще видно, що ти можеш це життя покращити своїми руками – за себе і за того хлопця.
Розповіді про дідів, котрі віддали за тебе життя, так не зачіпають душу, завжди можна знайти для себе «відмазку», що зараз часи не ті, життя не те, герої перевелися. А от коли бачиш цих героїв зблизька, коли розумієш, що вони пішли на смерть не тому, що в житті сенсу не бачили, не тому, що жити не хтіли, а саме тому, що любили життя і вміли жити – от тоді це змушує задуматися. І – жити за двох. Навіть тоді, коли людину, яка загинула за те, щоб решта могли мирно жити, до того ніколи не знав.

І, до слова, є підозри, що Господь Бог теж явно про цей механізм знав…
Людина, котра не пережила цієї втрати, може жити так, ніби чернетку пише – і вважати себе нікчемою, від якої ніц не залежить. Людина, котра отримала життя у подарунок, житиме інакше. Вона вже добряче подумає, чи терпіти хама, давати хабара, слухати брехню і вдавати, що дощ іде. Це зовсім інакше світосприйняття.
За приблизними суб’єктивними враженнями, на півдорозі до цієї стадії перебуває вже десь чверть країни.
Це вже зовсім інакше суспільство, зовсім інакше розуміння суті державних процесів.
Країна побачила, що вона справді може створити ефективні механізми функціонування суспільства. І що тільки страх і невіра у власні сили заважали їй це зробити раніше. Ми заплатили – і далі платимо – страшну ціну за відсутність цілі в житті, за апатію, за страх. Волонтерські мережі почали працювати в час, коли боятися просто не було коли, для сумнівів не було часу.
Волонтери успішно замінили Міністерство оборони у справі постачання фронту.
Коли війна закінчиться, вони ж можуть і замінити суди у питаннях відповідальності за злодійство і саботаж. Особливо коли з’ясується, що багатьом загиблим на фронті військовим як причину смерті пишуть «необережне поводження зі зброєю», а місце смерті замість Донбасу – Херсонська область…
Це зовсім інші люди, і чиновники та олігархи ще до цієї думки явно не звикли.
Це звучить дещо дивно, але після Євромайдану ті чиновники та олігархи, котрим вистачило витримки не втікати, раптом повірили у свою всемогутність і невразливість.
Особливо так звана «група Льовочкіна», екс-голови Адміністрації президента Януковича.
Завдяки війні Фірташа-Льовочкіна з Коломойським країна дізналася, що пан Льовочкін неабияк доклався до організації Майдану, спочатку – коли організовував «Майдан без політики», потім – коли «доклався» до ескалації насильства на Майдані.
Задум спрацював – Майдан прогнав Януковича і фактично розійшовся, Льовочкін не тільки добре себе почуває, а й разом з Даркою Чепак та Андрієм Єрмолаєвим спочатку створив свій «аналітичний центр», публікації якого в провідних ЗМІ країни активно обливали відомою субстанцією Турчинова, а зараз створює ще й нову політичну силу – Партію розвитку України. Скорочено – ПРУ. На установчому з’їзді голова виконкому ПРУ Сергій Ларін сказав, що вся провина за анексію Росією Криму і війну на Донбасі лежить на Україні і що ПРУ не допомагає силам АТО. Член виконкому ПРУ Микола Машкін заявив, що в Криму не відбувся акт анексії, і що АТО є «каральною операцією». З цих двох речень відразу стає зрозуміло, якого напрямку партія.
Люди просто не зрозуміли, що якщо в них на певному етапі вийшло скористатися енергією народу зі своєю корисливою метою, це ще ніц не означає. І загалом це ще велике питання, хто ким скористався. Адже, з великим рахунком, Льовочкін просто допоміг реальному обличчю Януковича вийти на поверхню. Але це не означає, що в якийсь момент ніхто не продемонструє світові реальне обличчя самого Льовочкіна.
І, знову ж таки, саме такі люди допомагають народові побачити своє реальне обличчя – в боротьбі.
І цим вони з певного погляду навіть корисні. Шкідливі вони тим, що в процесі боротьби з цими паразитами гинуть найсвітліші сини України – як то було на Майдані, і як це триває і зараз на Донбасі. Однак тут загалом логіка процесу така ж сама, як і в боротьбі з паразитами в кожному окремо взятому людському організмі. В людині паразити живуть рівно до того часу, поки людина сама не знає, куди подіти свою енергію, не має цілі в житті – на надлишку цією енергії і паразитують всілякі неприємні створіння. Такий собі взаємовигідний симбіоз. Однак як тільки людина знаходить своє місце в житті – в неї змінюються смаки, змінюється харчування, змінюється сам темп функціонування організму – і паразити або ж самі втікають, або гинуть і виводяться з організму.
Те ж саме відбувається і з країною. Поки більшість громадян не бачать цілі в житті, не знають, для чого живуть, не мають орієнтирів – на них можна паразитувати досхочу, вони самі з радістю віддаватимуть свої сили і гроші за гречку, та ще й сперечатимуться, у кого паразит вгодованіший і крутіший. Але як тільки у людей з’являється розуміння цінності життя, цінності власної країни – на них вже не попаразитуєш.
І тих паразитів, котрі не встигнуть втекти, можуть не просто винести – а ще й цей факт відсвяткувати на загальнонаціональному рівні. І додати до Дня прапора (теж свято, котре досі було майже непомітним, а тут раптом отримало нове несподіване звучання) і Дня Незалежності ще й третє свято – День перемоги над паразитами. Наразі це припущення звучить неймовірно – але події цього року ще рік тому теж здавалися неймовірними, тож чом би й ні?
З Днем Незалежності, Україно! Світанок вже близько!