Гуцули споконвіків були тваринниками, вважали овець ледь не культовими тваринами, а вівчарство було одним із найпоширеніших видів господарства. Вівця давала гуцулові переважну більшість м’ясо-молочних продуктів та одяг. А ще – гуцули називали вівцю «уберихата». Виробами з вівці можна було постелити, накритися, прикрасити хату. Свиней гуцули раніше практично не утримували через відсутність кормової бази, адже для неї потрібне зерно, яке погано родить у Карпатах. Вівця зерна не потребує – їй досить трави і води. Колись кожна гуцульська родина утримувала не менше, ніж 5 овець. Навіть за роки радянської влади на території Косівського району Івано-Франківської області нараховувалося 50 000 голів овець. На сьогоднішній день цей показник упав до трьох тисяч. Є багато об’єктивних причин цього занепаду, зокрема, повна байдужість держави до цієї проблеми і заповнення ринку курячими стегенцями та іншим неякісним м’ясом.

	Власник музею Роман Бойчук починає екскурсію

Десь зо п’ять років тому мене почало турбувати запитання, чому в Україні немає музею вівчарства. Маємо музей космонавтики, металургів, шахтарів, електрифікації, а за вівчарство забули. А ще більше запалився цією ідеєю минулого року, після відвідин музею вівчарства у Словенії «Веліка планіна». І тут як у воду дивився. Виявилося, що такий музей в Україні є. Дізнався про нього через півроку після відкриття.
Перший і єдиний в Україні Музей вівчарства з’явився навесні минулого року, на подвір’ї родини Параски і Романа Бойчуків, у селі Космач (присілок Клифи), Косівського району, Івано-Франківської області. Любов до цих тварин і до полонинського господарства у пана Романа була ще з дитинства, адже його батько тривалий час вівчарив у полонині. А вже у зрілому віці Роман Бойчук зрозумів, що ці милі тварини позитивно впливають на самопочуття людини.
«Працюючи багато років на керівних посадах, – згадує власник музею, – часто бував знервованим, з чого почалися проблеми з тиском. Прийду, бувало, додому, стану біля овечок, а від них іде позитивна енергетика. Мабуть тому цих тваринок зображують на образах біля Ісуса».
Весь трудовий стаж пан Роман віддав лісовому господарству (за фахом –інженер-лісівник), а 5 років тому зайнявся зеленим туризмом. Знаючи, яку користь дають вівці, вирішив розвести цих тварин вдома. Тим більше, що вівчарство на Гуцульщині почало занепадати. Наприклад, на території Космача є 7 полонин, де, здебільшого, випасається велика рогата худоба і тільки на одній з них є вівці. Згодом прийшла ідея створити музей вівчарства, щоб знайомити туристів з усієї країни та з-за кордону з цим давнім видом господарства на Гуцульщині.

Роман Бойчук розповідає про експонати музею в першій кімнаті		Експонати музею в першій кімнаті		Друга кімната музею. Тут відпочиває «депутат»

І так, 21 травня 2013 року, в рамках проведення етнофестивалю «Відгомін космацьких полонин», відбулося урочисте відкриття музею. Одночасно відбулися і проводи на полонину. На святі були присутні всі космацькі полонинники, було ціле фольклорне дійство з музикою, смаженим на вертлюзі бараном і банушем. За давньою гуцульською традицією першим відвідувачем музею було ягнятко, яке діти завели в приміщення.
Музей вівчарства розташований у глибині садиби Романа Бойчука. Вхід до музейного комплексу охороняє собака на кличку Барон породи «карпатський волох». Маючи такого собаку, один вівчар може утримувати більше, ніж 150 овець. Колись за такого собаку давали 10 голів овець, а якщо він був уже навчений, то треба було віддати 20 овець. Іноді цей собака заміняв двох пастухів.
Найголовніша полонинська будівля музею – хата-стая – відповідає тій архітектурі, яка поширена на Прикарпатті, в Карпатах, Закарпатті та Буковині. У хаті є дві невеличкі кімнати. У першій зібрані речі, які необхідні для побуту вівчаря. Вони вже просякнуті полонинським духом. Ось кухня, де горить відкритий вогонь. У малих казанках готують їжу, великі використовують для термічної обробки молока. Дим проходить через щілини, а також потрапляє у закамарник, де вудиться будз. З будза виготовляють бринзу, пересолюють і закупорюють у бербениці. На полонині ніколи не було електрики, тому використовували різні каганці, лампи, свічки. Особу, котра займалася переробкою молока і готувала їжу, називають ватагом.

Полонина «Ледескул» у Космачі		Проціджування молока на полонині		Доїння овець на полонині

Гуцули – віруючі люди. На полонину виходять із молитвою. В перший же день запалюють вогонь і підтримують його впродовж усього сезону. Існує повір’я: «Якщо вогонь затухає – чекай неприємності на полонині». Для підтримування вогню спеціально наймають людину. Це може бути як старший чоловік, так і хлопець. Його посада має назву «спузар» (охоронець вогню). Він зобов’язаний заготовити дрова, підтримувати вогонь, принести воду, допомогти на кухні. Крім того, наймають струнгарів, які заганяють овець у струнку для доїння. Пастухів великої рогатої худоби на Гуцульщині називають бовгарями. Якщо на полонині є більше, ніж 15 коней, то наймають конюха.

	Виготовлення будза

Є в музеї ціла колекція полонинських дзвінків. Кожен має чудовий звук і своє призначення. За допомогою дзвінка легше знайти загублену тварину. А ще – звук дзвінка відлякує звірів.
І сьогодні, і в давнину ті люди, котрі працюють на полонині, обдаровані музичним талантом. Найпоширенішими серед вівчарів інструментами є сопілки, дримба, скрипка, трембіта. У вільний час ці інструменти стають розрадою і духовним піднесенням вівчарів. У музеї зібрані всі ці інструменти. Крім цього, зібрані різні кошики з ліщини. Вага над дверима висить не випадково: її спеціально так підвішували на світло, аби видно, скільки будза зважити. Зібрано також посуд, який використовували на полонині. Найбільш поширеним був дерев’яний, іноді металевий і глиняний. Є ліжники, килими, шапки-джумирі, сардаки, калошні, запаски – все з овечої шерсті.
У другій, трохи меншій за розміром, кімнаті бачимо маленьке віконце. Такі вікна були за часів Австро-Угорщини, оскільки тоді платили податок за використання світла. Гуцульські запаски в стаї теж не випадково є: колись вони заміняли штори. На ліжку в кімнаті бачимо ліжник з 1930-х років у добротному стані. Є в кімнаті зразки зброї, яку використовують на полонині. Ця кімната належить власникові полонини, якого на Гуцульщині називають «депутатом».

Вівці на полонині

Найбільша цінність експозиції – вівці. Вони стоять у спеціальній огорожі. У родині, де було багато овець, було й багато дітей. Пан Роман є власником 20 овець. Більшість віддає на випас на полонину, за що отримує будз, бринзу і масло, а вдома тримає тільки молодняк. Біля музею є струнка, де доять овець, і застайка, де вночі сидить вівчар і охороняє отару від нападу диких звірів.
Робота на полонині є дуже важкою. О 4-й годині ранку вівчарі просинаються, а спати лягають пізно вночі. Це все пов’язано з тим, що потрібно подоїти худобу, незважаючи, чи то гримить, чи дощ іде, чи сніг налітає – це нікого не цікавить. Все це роблять чоловіки. Жінки на полонині не живуть і не працюють. Навіть існує прислів’я: «З жінкою не можна спати на полонині, бо звірина буде бити худобу».
Нещодавно обійстя пана Романа відвідали представники одного з індіанських племен США, котрі перебували Україні в рамках святкування Днів культури американських меншин в Україні. Серед них був представник, котрий відповідав за вівчарство. Він сказав, що українські й американські полонинські будівлі і традиції схожі. Є схожість і в полонинській їжі: і в Україні, і в США готують їжу з кукурудзи. Та найбільше його здивувала застайка для нічної охорони овець. У них такого нема.
«Колись мій батько розповідав, – пригадує пан Роман, що продукти з вівчарства наші предки використовували в народній медицині, оскільки не було часу ходити до лікарень у далеких містах. А від дідуся та сусідів навіть записав багато помічних рецептів».

Спузар		Ділетка з жентицею		Музей вівчарства. Зліва від музею – застайка

Приготування їжі у стаї				Сушіння будза