Наприкінці минулого тижня очільнику Києва Віталієві Кличку вдалося за три дні те, що не вдавалося його попереднику Олександрові Попову, а разом з ним – тодішнім президентові Віктору Януковичу, міністрові внутрішніх справ Захарченку, іншим силовикам цілих три місяці – прибрати «Майдан» з Майдану, тобто, з Площі Незалежності та прилеглих вулиць.

Причому, вдалося майже безкровно, хоча й не безболісно.
Реакції на це були різними, хоча хід подій усім відомий і широко висвітлювався вітчизняними ЗМІ.
А почалося все 7 серпня, коли комунальники почали зранку прибирати Хрещатик. А як його прибереш, не зачепивши те наметове містечко, яке й досі іменувалося Майданом, і в якому жила маса не зовсім зрозумілих людей із не зовсім зрозумілими цілями?
Чому я так висловлююсь?
Щоб це зрозуміти, потрібно ще раз осмислити трансформацію Майдану, зокрема, і те, як виглядав Майдан після перемоги опозиції і до початку серпня.
Коли Янукович втік і опозиція стала владою, у повітрі повисло питання – а що робити з Майданом, яка його подальша доля?
Історичний попередник – помаранчевий Майдан-2004 року після перемоги Ющенка якось одразу і без шуму розсмоктався.
Майдан-2014 «розсмоктуватися» явно не хотів. Зазвучали заяви про необхідність контролювати нову владу, відслідковувати – наскільки її дії відповідають тому, за що боровся Майдан, за що загинула Небесна Сотня. Аргумент про Небесну Сотню належав уже до аргументів «важкої артилерії», з якою не посперечаєшся без ризику втратити репутацію революціонера і патріота.
Тож зрозуміло, що після таких аргументів ніхто не наважився прискорювати евакуацію Майдану, і різноманітні майданівці ще досить довго розташовувалися у приміщенні Київради і подібних місцях. Потім площа Майдану почала, все-таки, потроху звужуватися, поодинокі барикади розбирали, звільняли транспортні розв’язки.
Адже не варто забувати, що Хрещатик із низкою прилеглих вулиць є стратегічним транспортним вузлом столиці, і зовсім заблокувати на ньому рух – означало би створити великі незручності для сотень тисяч автомобілістів і викликати масове роздратування.
А роздратування киян і так зростало.
Адже минули лютий, березень, квітень, травень, відбулися і вибори президента України, розпочалося літо, відшуміли червень і липень, а наметове містечко у серці Києва продовжувало існувати, при цьому, щораз більше почало нагадувати подобу циганського табору.
Усі активні майданівці ще з весни пішли у добровольчі батальйони, вирушили на війну, де отримали можливість ще раз ділом довести своє бажання захистити Україну.
А хто ж залишався на Хрещатику, хто продовжував там існувати, і чим ці люди займалися?
Кияни з дедалі більшим незадоволенням спостерігали біля наметів на Хрещатику доволі велелюдну групу здорових чоловіків, які засмагали на сонці, викурювали безліч сигарет, періодично їли біля наметів, сушили на мотузочках свою білизну і, взагалі, було видно, що вони влаштувалися доволі комфортно, мають доволі їжі, питва, сигарет і не відчувають жодної потреби кудись їхати і щось робити. Біля них товклися і жінки, також у камуфляжах, які також нікуди не поспішали йти чи їхати, а поралися по наметовому господарству і прикрашали життя чоловікам, як тільки могли.
Яким чином ця різношерста публіка хотіла контролювати владу – було незрозуміло. Адже громадськість фактично не розуміла систему їхнього управління, не знала уповноваженого органа цих людей, шляхів, якими вони мали намір формулювати і доводити до влади свою думку і результати свого «контролю». Звучали якісь слова про раду сотників, але ніхто не знав її складу, не бачив лідерів цього «післямайданного» Майдану, і громадськість не знаходила собі відповіді на питання – а хто нині несе відповідальність за цей загін людей, чи всі вони мають моральне право називатися майданівцями і присвоювати собі якісь особливі привілеї та функції якогось вищого контролю над владою?
І головне – щоб контролювати владу, зовсім необов’язково паралізувати центральну магістраль столиці і перетворювати Майдан Незалежності у якусь подобу, перепрошую, бомжатника. Можна отаборитися в інших місцях столиці, набагато більш підходящих для цього, або ще краще – періодично з’їжджатися звідусіль на недільні віча і там вже обговорювати питання та формулювати свої думки, рішення, звернення тощо.
Адже Майдан має бути не просторовим явищем, а моральним і інтелектуальним, якщо хоче виконувати свою роль у нових умовах. Тому не обов’язково розводити антисанітарію на одній із найкрасивіших вулиць Європи – Хрещатику.
А антисанітарії вистачало. У наметовому містечку стояв стійкий неприємний запах не часто митих тіл і рідко праного одягу, завелися щурі – адже об’їдків вистачало, і вивозилися вони не завжди і не одразу.
Відчувши невдоволення київської громади, маючи оперативні дані, що там насправді почало відбуватися і хто там прижився – а там вже поміж інших були й особи мало достойні: алкоголіки, бомжі, прилипали, дармоїди і провокатори – вирішили Хрещатик очистити від того мало естетичного табору, в який перетворився колишній Євромайдан.
Думаю, що це рішення не могло бути прийнято без, принаймні, президента Порошенка, прем’єра Яценюка, спікера О. Турчинова, колишнього Голови РНБОУ А. Парубія, (і колишнього коменданта Майдану), мера В. Кличка.
Проте відкрито ніхто не взяв на себе відповідальність за це рішення – не хотіли зайвих звинувачень у «зраді Майдану». Навіть Кличко зробив великі очі і сказав, що такої команди не давав, що це рішення комунальних служб міста. Комунальники, зітхнувши, взяли на себе і відповідальність, розуміючи, що політики завжди прагнуть бути осторонь, бо дбають про рейтинги.
Проте Кличко на суботник прийшов і активно вантажив шини, дошки, інший непотріб на грузовики. Таких грузовиків із сміттям виїхало з Хрещатика десятки.
Мешканці наметового містечка, оговтавшись ввід першого шоку, спробували чинити опір. Вони чіплялися за намети, навіть кидалися на них, коли силами комунальників та киян ці вирвані намети вже волокли по землі. Вони відчайдушно билися, захоплювали автомобілі і вантажну техніку комунальників, викидали водіїв із кабін, били їх, відривали дверцята автомобілів – словом, боронилися не на жарт.
Запалали шини – першим їх підпалив хлопчина-майданівець зі Здолбунова, що на Рівненщині, услід за ним це зробили інші. Над Майданом піднялися чорні клуби диму. Саме побачивши їх і не знаючи, що відбувається, на Майдан примчав нардеп з «Батьківщини» Володимир Яворівський, почали збігатися кияни.
У відчаї дехто з майданівців схопився за коктейлі Молотова, але їхні руки заблокували і кидати їм не дали. Справа в тому, що, окрім комунальників, за три дні протистоянь сюди вже підтягнулися і правоохоронці, і бійці батальйону «Київ». Тож блокували майданівців по-серйозному, зокрема, і свої, тобто, хлопці з батальйону.
Тільки правоохоронців постраждало більше, ніж півсотні, поранених і травмованих комунальників також було чимало.
А виявилося, що майданівцям та псевдомайданівцям було чим оборонятися. Під демонтованими наметами знайшли ящики з коктейлями Молотова, зброю, включно з автоматами та гранатометом, російські гроші і паспорти. СБУ затримали і машину з російськими номерами та зброєю у багажнику, яка миттєво виїхала на виручку псевдомайданівців і провокаторів, які там, безсумнівно, були.
Казали про те, що ними опікується, можливо, В. Медведчук, але доказів поки що не оприлюднили.
З понеділка 11 серпня Хрещатик і прилеглі вулиці були очищені, підметені, по них відновився рух машин. А залишенці почали шукати собі нові місця – на Трухановому острові, деінде. Частина вперто не хоче нікуди йти, але вважати їх органом якогось контролю поки що не доводиться. Вони самі не дають на це підстав, перетворившись у мало організовану групу людей без особливих занять.
Хтось із майданівців нині працює, хтось на фронті, а ось ці ні працювати, ні воювати не хочуть. А що ж вони хочуть? Хто і для чого їх там тримав?
На це дала не найкращу відповідь одна з колишніх «сотень», здійснивши днями озброєний наліт на ресторан. Їх найняли для озброєних «розборок» одного бізнесмена з іншим, але правоохоронці пов’язали невдах-робінгудів. Подібні злочинні дії кидають пляму на той Майдан, яким він був у боротьбі проти режиму Януковича.
Майдан залишається історичним явищем новітнього періоду. Нікому не дано перетворювати його на фарс і виклик киянам. Тому й відбулася 7-10 серпня зачистка псевдомайдану.
А владу контролювати потрібно й надалі, щоб вона діяла в інтересах України і народу. Але контролювати громадянським суспільством, у правовому полі та на високому інтелектуальному рівні.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»