Кожна система охорони здоров'я збалансовує охоплення, якість і вартість послуг – часто з акцентом на один чи два аспекти за рахунок інших.

Наприклад, європейські системи, як правило, зосереджені на охопленні та забезпеченні загального доступу до медичної допомоги, а в Сполучених Штатах, навпаки, головне – це якість. Але, незважаючи на власний погляд на пріоритети, ясно, що в США є можливості для поліпшення в усіх трьох аспектах. На щастя, вже є певні зусилля для знаходження рішень у кожному з них. А зусилля в США мають наслідки і для інших країн.
Американський «Закон про захист пацієнтів і доступне медобслуговування» (інноваційне законодавство, яке нині широко відоме як «Obamacare») спрямований на розширення охоплення послуг, в той час, коли так звані організації, відповідальні за медичну допомогу, такі, як Kaiser Permanente, намагаються стримати витрати, поєднавши інтереси постачальників і платників. Проте, спроби підвищити якість через застосування доказової медицини можуть проігнорувати все те, що ми знаємо про людське пізнання та досвід, і можуть знівелювати ту важливу роль, яку відіграє експертна оцінка лікаря.
Є, принаймні, три причини для побоювань. Для початку, доказова медицина заснована на фундаментальній недовірі до лікарської інтуїції, тобто, до прийняття рішення на основі досвіду багаторічного стажу. Варто відзначити, що існують вагомі причини для скептицизму до інтуїції, враховуючи численні випадки, в яких вона виявилась помилковою. Але з цього не випливає, що всі випадки інтуїції недосконалі, або що досвідчена інтуїція не грає жодної ролі в сфері охорони здоров'я.
За багато років лікарі розвивають свої експертні знання, і коли вони мають широкі можливості для зворотної реакції щодо своїх суджень, їхні інтуїції є цінними, насамперед, у більш складних випадках. Досвідчений лікар буде оцінювати життєво важливі симптоми пацієнта і результати тестів у контексті життя пацієнта – наприклад, чи є він вісімдесятирічним пенсіонером з діабетом і кашлем курця, чи тритижневою недоношеною дитиною? З евристикою, інтуїцією та досвідом великодосвідчений лікар може зрозуміти складний випадок краще і розробити план дій.
Фактично, висновки досвідченого лікаря можуть бути точнішими, ніж забезпечені методами доказовою медициною (ДМ). Це тому, що ДМ, хоча і заснована на даних з рандомізованих досліджень і строгих експериментів, призначена для ситуацій із подібними умовами пацієнтів у цих дослідженнях. Проблема в тому, що при зміні контексту результати випробувань стають менш надійними.
У таких випадках лікар повинен визначити, наскільки близько збігається ситуація його пацієнта з тією, яка описана у відповідних дослідженнях. Якщо хвороба ще не досягла рівня, описаного у випробуваннях, то лікар має вирішити, чи слід приступити до рекомендованого протоколу, чи ні. Лікарі можуть не знати, які обмеження є недоторканними. У кінцевому рахунку, остаточне рішення поліпшується при врахуванні особистого досвіду і розпізнавання подібностей, а саме до такого підходу прихильники ДМ ставляться зі значною зневагою.
Друга проблема з доказовою медициною – це те, що вона пропонує мало вказівок при розвитку хвороби. Наприклад, медична допомога, спрямована на лікування гострої астми у пацієнта, може потім зміститися на лікування його ж діабету. Вказівки ДМ зосереджені на лікуванні астми або діабету, але не на обидві хвороби чи навіть не на їх взаємодію і зміну з плином часу.
І нарешті, можливо найважливіше питання – це як лікарі повинні приймати рішення, коли навіть у базі знань ДМ є прогалини. Лікарі часто визначають тенденції і розробляють гіпотези, які включають здогадки і підтверджуються тільки пізніше при випробуваннях. Чи повинні лікарі тепер ігнорувати спостережувані закономірності, поки дані не підтвердять їх наявність? Справді, можна було б поставити питання, як такі випробування ініціюються взагалі, якщо лікарі не вивчають проблему попередньо. Наполягати, що всі методи лікування повинні базуватися на існуючих кращих практиках, придушують ці випробування й унеможливлюють потенційні медичні прориви.
Прихильники ДМ відповідають, що робота дослідників – це отримання даних, які перетворяться на курс лікування, а роль лікаря є втілення результатів. Але такий підхід суперечить історії хвороб, в якій досягнення приходять тільки після того, коли практикуючі лікарі помічають аномалії, виявляють недоліки в поточній «найкращій практиці» або покращують існуючі підходи. Багато медичних досягнень, від терапії виразки до заміни суглобів, розвивалися внаслідок цікавості лікарів, а не в результаті випробувань.
Крім того, важливі джерела ДМ самі вводили в оману. У дослідженні «Framingham Heart Study», яке вважалося золотим стандартом у своїй галузі, були виявлені недоліки у зв'язку з його концентрацією на білих чоловіках. Наприклад, один із ключових симптомів серцевого нападу, ідентифікований в дослідженні (почуття «слона, що сидить на моїх грудях»), був виявлений тільки у 5% жінок. Один лікар у відділенні невідкладної медичної допомоги сумно зізнався нам: «Я думаю про всіх жінок, яких я послав додому вмирати, тому що я дотримувався передової практики».
Коли ми дивимось у привабливе майбутнє, в якому лікарям, котрі дотримуються ДМ, платять більше, мусимо аналізувати когнітивні обмеження і людську ціну беззаперечного дотримання так званих «кращих практик». Більш ефективним підходом було б об'єднати ДМ із досвідом і інтуїцією досвідчених лікарів, тим самим збагачуючись перевагами від обох систем.

Devorah E. Klein, Gary Klein, Shawna J. Perry
What’s Wrong with Evidence-Based Medicine?
Gulf Times,
Зреферував О. Д.
Джерело: Збруч (http://zbruc.eu )

ВІЛ-вірус проти ВІЛ-інфекції

Данські вчені винайшли спосіб, який допоможе використати вірус імунодефіциту людини на благо медицини – як інструмент у боротьбі зі спадковими хворобами і проти самої ж ВІЛ-інфекції. Технологія полягає в модифікації людського геному – «вирізанні» з нього певної інформації та її заміні на потрібну. Спеціально видозмінений збудник СНІДу й здійснюватиме ці маніпуляції.

Вчені планують використати особливості вірусу імунодефіциту для боротьби з ВІЛ-інфекцією. Робоча вакцина проти наразі невиліковної хвороби може з'явитися вже до 2016 року.
Ідея використовувати віруси для генної терапії набуває популярності з кінця 1990-х рр. Упродовж мільйонів років ці паразитичні мікроорганізми інфільтровувалися в живі клітини, долаючи захисні механізми. З цієї «проникної» властивості вірусів учені й прагнуть скористатися – щоб з їхньою допомогою пересаджувати потрібні гени хворим.
Проте не всі мікропаразити успішно долають бар'єри на шляху до клітини. Багатьох з них може розпізнати й ефективно знешкодити антитілами імунна система. Звідси – ідея залучення до операцій з геномом вірусу імунодефіциту людини, невразливого до захисних потуг організму. Над цим завданням працюють науковці з кафедри біомедицини Орхузького університету (Данія), а їхнє нещодавнє відкриття може стати поворотним пунктом у лікуванні низки хвороб, які наразі вважають невиліковними.
Видозмінюючи частинки ВІЛ-вірусу, данським науковцям вдалося, діючи на рівні біологічних процесів, «вирізати» пошкоджені елементи людського геному й одразу ж «вставити» на їхнє місце інші. Фактично, технологія пропонує новий спосіб «коригування» людської ДНК. Новизна експерименту полягає в тому, що одні й ті ж ВІЛ-частинки вчені зробили одночасно інструментом для вирізання генного коду й знаряддям для його «латання», – розповідає Якоб Гійм Міккельсен, ад'юнкт-професор Орхузького університету.
Нова техніка генного редагування є до того ж значно безпечнішою, порівняно з попередніми методами. Раніше для видалення інформації у клітину пересаджували спеціальний ген, який міг відтворюватися і потім «різати» без угаву. Тепер «ножиці» для ДНК виготовили у вигляді нетривкого протеїну: вони розраховані лише на кілька годин роботи. Як вважає Якоб Гійм Міккельсен, винайдений вченими процес заміни генної інформації є швидким і таким, що не залишає слідів.
Тривалі дослідження вірусу імунодефіциту дозволили дослідникам перетворити його на «перевізника» генної інформації. Проте, коли мікроорганізми стають транспортерами протеїнів, яких немає в клітинах за нормальних умов (як у теперішньому випадку), частинки змінюються. Фактично, вірусні частинки перетворюються на звичайні наночастинки, функція яких – всього лиш переносити потрібну інформацію до цільових клітин.
Лікування ВІЛ-інфекції – одна з цілей, яку вчені хочуть досягнути новою технікою генного редагування. Юйдзя Кай з дослідницької команди університету розповідає: «Змінюючи потрібні клітини імунної системи (Т-клітини), ми можемо зробити їх стійкими до ВІЛ-інфекції. А, можливо, одночасно й «забезпечити» їх генами, що допоможуть у знешкодженні вірусу. Таким-от чином збудник імунодефіциту може перетворитися на інструмент у боротьбі з ВІЛ-інфекцією».
Зроблене відкриття обнадіює багатьох, уражених наразі невиліковною хворобою. За статистикою, від початку ВІЛ-епідемії майже 75 мільйонів людей заразилося вірусом, з них близько 36 мільйонів – померло. 2012 року в ЄС та Європейській економічній зоні зареєстрували 29.000 нових випадків зараження.
Орхузька команда науковців обіцяє продовжувати роботу над своїм методом боротьби з ВІЛ-інфекцією. Першу вакцину вчені сподіваються представити вже до 2016 року. Результати їхніх останніх експериментів опублікували в науковому журналі «eLIFE».

Зреферував Олег Качан, Збруч (http://zbruc.eu/node/22889)
Оригінал за посиланнями: http://www.sciencedaily.com; http://www.designntrend.com.

Нові нервові клітини спричиняють забування

Дорослі, зазвичай, мало пам'ятають про досвід перших років життя. Одне з можливих пояснень цьому наступне: мозок у дитинстві ще сильно змінюється, і старе наповнення пам’яті переписують нові нервові клітини, що формуються.

Цю гіпотезу через експерименти на тваринах перевірили вчені на чолі з Полом Франклендом з Університету Торонто (Канада).
Дослідники спочатку посадили мишей у клітку, в якій лапки тварин несильно вражали електричним струмом. Потім дорослі тварини впродовж тижня пам’ятали про пережите: як тільки вони поверталися до клітки, яку пов'язували з електричним струмом, ціпеніли від жаху. Молодші тваринки забували про подразники болю вже через кілька днів, поводилися без ознак остраху.
У наступних експериментах учені через ліки або програми руху впливали на формування нових нервових клітин у гіпокампі – частині лімбічної системи головного мозку (нюхального мозку). Ця структура мозку важлива для процесу навчання і для пам'яті. Й у мишей, і в людей упродовж усього життя в ній утворюються нові нервові клітини. Комплексний процес виникнення клітин та формування нових зв’язків між нейронами – нейрогенез – може зумовлюватися, наприклад, рухом.
Отже, у дорослих мишей, які бігають у колесі, виникає більше нових нервових клітин, і вони забувають електричний струм так швидко, як і мишенята. Коли  дослідники за допомогою медикаментів пригнічують утворення нових нейронів, молоді й старші тварини довго тримають у пам’яті больовий досвід.
Нові нервові клітини підвищують здатність навчатися і допомагають зберігати отриманий досвід. Тим не менше, саме вони також і зумовлюють забування: причина, на думку вчених, полягає в тому, що нові нейрони впливають на існуючі схеми в головному мозку. При цьому вони, очевидно, частково замінюють попередні поєднання і переписують старі спогади новою інформацією.
У немовлят нейрогенез виражений найяскравіше. Для них цей ефект відіграє особливо важливу роль. Але встановлення нових ланок у «ланцюгах» головного мозку може також пояснити, чому люди дорослими не можуть пам'ятати все й упродовж тривалого часу. Забування допомагає запам'ятовувати нові речі.

Зреферувала Соломія Кривенко
Оригінал за посиланням: www.spektrum.de