Рік тому, 17 червня, обірвалося  життя талановитої поетеси Марини Брацило.
Цьогоріч у цей день в Будинку письменників зібралися найближчі друзі Марини – аби пом’янути яскраву, талановиту і неординарну жінку і письменницю, яка навіки залишилась тридцятишестирічною…
Як пам’ять про Марину Брацило – ця добірка її поезій, що увійшли до посмертної книжки «Шовкова держава».

АМАЗОНКА

Кам’яній Могилі - від мене, живої

Так, напевно що - кров.
Чорна й пристрасна кров амазонки
закипіла на мить,
стрівши сонячне сяйво очей.

Пролетіла стріла.
Цілувала пронизливо й тонко.
Перестиглими маками
спів опливав на плече.

Зупинялася мить.
Розтиналися в подиху груди.
Пульсувала стерня
відцвітанням останніх пожеж.
Так, напевно що - кров.

Темна злива змиває полуду,
Заливаючи солоно
рани нав’язаних меж.

І по тому - мовчань,
відцвітань і байдужосеті повінь.
І реальний лиш час,

що мовчить - і розмотує шлях.
Жодних сумнівів. Все.
І, напившись - ворожої? - крові, -
П’яти в ребра коневі.
Байдуже, що рани болять.

    ***

А від вітру нема рятунку.
Він цілує тебе наскрізно.
Він зриває усі лаштунки
І торкає твою білизну.

А на вітер - немає ради.
Надірвавши несказане слово,
Вітер глушить місцеве радіо,
Перевіюючи полову.

Цьому вітру немає спину
Він пульсує, мов кровотеча.
Він жене, відриваючи, тіні
Й начервоно фарбує вечір.

Він заходиться хвацьким свистом.
Він зриває лахміття сіре.
Місто в шоці. Німує місто,
Навесні відлітаючи в вирій.

    ***

Воля згинула - смертю наглою.
Навіть свічку ту - де поставить?
Вікна - настіж. А душі - наглухо.
Жаль, на душах немає ставень.

Причинили би. Причаїлись.
Примудрилися - пережити
І прокинутись - не чиїмись,
Не останнім окрайцем житнім.

Дотерпіли би. Домовчали.
Перетліли - безглуздим глумом,
Утоливши усі печалі
Тих, кому і без нас не сумно.

Відхрестилися б - в нас же діти!
Відмолилися б - по каплицях.
Тільки - людоньки! Як же - жити?
Є порода. Немає криці.

Що кричати - немов у вату.
На майбутнє - немає креслень.
Ми ж не птахи - зазимувати
І вернути у теплу весну

Розщебетаною юрбою
В ніби-звичність і ніби-спокій...
Люди, згляньтеся над собою!
Ви ж - живі! Ну принаймні - поки.

ЗОМБІ

Знайшли на полі словесних герців.
Спочатку думали - гаплик, тромби.
Вкатали ін’єкцію полину в серце...
Ось так ми робимо наших зомбі.

Головне - знати, звідки він родом
І відповідне дібрати зілля.
І знов стоятиме перед народом
Автопародія на божевілля.

Тільки б ін’єкції не переплутать!
А то були вже страшні випадки.
Одному вкололи Євшан-руту.
Таке поніс він!.. Простіть, нащадки.

Та, мабуть, зрештою, не те страшно.
Не те смішно. І не те - соплі.
Камінь припутній: «Welcome, Europe!/ Welcome, Russia!»
Зомбі обмислює філософськи...

    ***

Я буду тихою і послідовною -
Все, як зазначено і перелічено.
Дні будуть світлими, дні будуть
довгими.
Тільки скажіть-но, які будуть ніченьки?

Все перероблено. Все заскирдовано.
Бачте - жнива. Буде всім
непереливки...
Дні будуть світлими, дні будуть
довгими.
Всім буде весело. Правда, орелики?

В осінь задивлено: дні будуть
довгими.
Що вже там вартість котроїсь
лозиночки?
Я почуваюсь пустою стодолою.
Певно, і мишам радітиму взимочку.

    ***

Тиша затаїлася в кутку
Кошеням, пухнастим і безжурним
Заспіваю пісеньку дзвінку -
Тільки продивлюся партитуру

Втім, співати вмію я і так -
Мов носити воду із криниці
І кричати тужно, наче птах
На прицілі чорної рушниці

Голос мій тривожно мерехтить
В келиху невипитої тиші
Ти пригубиш, потім станеш пить -
І мені ні краплі не залишиш...

Що ж, нехай - мовчання прийде знов
Дар такий трапляється не часто:
Пити пісню так, як п’ють вино
І п’яніти, сповнюючись щастям

Хай я буду темна і німа -
Ти мене шукатимеш тривожно:
Хто мій голос спробував на смак -
Вже чужим напитися не зможе
    04.02.98

    ***

За чиїсь первородні гріхи
По раменах вицвьохкує кара:
Я родитиму потурнаків,
Виростатимуть з них яничари.

І помчить стоголоса мара,
Помандрують сліпими степами
Котивітер, Незнайжура,
Випийкрові та Витопчипам’ять.

І проситимуть груди меча -
За народження плати - «по-свійськи».
Ґвалтуватимуть наших дівчат,
Щоб з прокльонами множити військо.

А коли понасвистує рак
Вітру й волі - радітимуть з нами
Котивітер, Незнайжура,
Випийкрові та Витопчипам’ять.
І засіють у землю ножі,
І зросте з них кривава розпука,
Бо давно уже діти чужі
Спородили не наших онуків.

- Ой, синочки! Неправедна гра
- Ваше горе, - відказують, - мамо, -
Котивітер, Незнайжура,
Випийкрові та Витопчипам’ять.

    ***

Ні, не як вони, - не на аркані,
Не ясиром, а відтак - не тілом.
Я сама прийшла до тебе, хане,
І цілую - бо сама хотіла.

І в намет - беззбройною. І ще я -
Вітер поміж сполохами шалу -
Гірко-полиновою душею
До руки з нагайкою припала.

Де Перун замкнув огненне коло,
Де по Святославу змовкла тризна,
Я спокійно п’ю свою неволю
З присмаком солодкої трутизни.

Зупинюся. Поцілую в очі.
І побачить сонце, коли встане:
Вістря найпрекраснішої ночі
Простромило твоє серце, хане.

    ***

А що липень минув -
не липами
То таки не моя вина
Налили - дотепер не випили
Ми з тобою свого вина

Лиш вустами -
ледь затерплими -
Краплю з вінця. Вино гірчить
Переходять дорогу серпневі
Пасма холоду уночі.

А у травні були -
півонії.
А у червні - тепло суниць.
А от - чуєш - серпи видзвонюють
Не з моєї ж таки вини.

Ми іще поблукаєм
босими.
Надіп’ємо терпкі меди
Поки першим пришестям осені
Перший лід не торкне води.

    ***

Тоншають контури -
Памороззю беруться.
Безмір безпам’яті –
зорями у вікно.
Ти відбуваєшся
буцім, так треба. Буцім.
Все, що лишилось, -
потроху впиватися сном.
 
Тихо. По краплі
Точити пітьму загуслу
В пальцях гойдати
келихів передзвін
Рікам колишнім
нові простеляти русла
Прагнення неба
вшептувати траві.
 
Так і минеться –
даром в обидві руці.
Скалкою сонця,
завмерлою в вітражі,
Де наші контури
памороззю беруться
Ніжність лишаючи
віхою при межі.
    28.03.10

    ***

Розкажи мені сон чарівний,
Розкажи про мою Україну,
Про ясне розмаїття весни,
І про білії шати калини.
 
Розкажи та іди, бо й вночі
В чужині залишаючи втому,
На Україну линуть ключі,
Й лише я не вертаю додому.
 
Додому...
 
Вечорниці квітучих садків,
Десь у зорях пісні завмирають,
Лиш відлунює болем той спів
У чужому далекому краї
 
Хай летить, хай торкається вій...
Дайте крила мені, я полину...
Розкажи ж мені сон чарівний,
Розкажи про мою Україну.
 
Україну...
    2001 р.

    ***

Сьогодні вночі
ізнов приходило море
Все шарпало берег,
стриножене, наче кінь
І дихало тепло,
і брало губами зорі,
Довірливо тягнучись
до моєї руки
 
Тулилося море,
лизало пісок з долоні
Жалілося море –
ніяк йому не втекти
І я не сказала,
що заздрю його полону
І темно-смарагдовій
тиші його самоти
 
Я плутала пальці
у піняво-білій гриві
Немов обіцяла,
що ми таки утечем...
І небо стояло
таке стривожено-сиве
І сіль на вустах
лишала ледь-чутний щем
 
А сніг не вгавав.
А ніч малювала чорним
А втеча сміялась –
на відстані, звіддаля
З-за іншого світу,
де берег нічного моря
Лежить, мов вітрило
загиблого корабля.
    16.03.10

    ***

Звір, що біжить на ловця,
Не відчуваючи скону...
Як все стає на місця?
Певно, існують закони.

Мармуру - шрам від різця,
Автору - скарб по монетці...
Як все стає на місця?
Так, як і ніч, що минеться.
Так, як визнання - митцям, -
Жаль, не завжди прижиттєво.
Як все стає на місця?
Так, як і має, напевно.
 
Так, наче кров до лиця -
Радість? Закоханість? Сором?..
Як все стає на місця?
Мов диригент перед хором.

Мов невагомість оця
Слова - по безвісті й тиші.
Як все стає на місця?
Господу, певно, видніше.
    5.12.12

    ***

Мелодія
А кожна з струн - по-своєму самотня.
І кожна з клавіш - досі у мовчанні.
На ліжку кіт згорнувся у дрімоті.
Він - тиша, що її колись не стане.

Та звуки вже у пальцях причаїлись.
І пальці стануть музику творити...
І житимуть пісні - хай не твоїми -
В тобою подарованому ритмі.
 
А поки струни плинуть у самотність.
Їм снисться божевільне ніжне скерцо...
Ти ж, мною не проспіваний по нотах,
Залишишся мелодією в серці.
    9.12.12

    ***
Не спиш… Який кумедний збіг.
Мовчиш… То й добре, мій хороший.
З-поміж усіх моїх скарбів
Любов до тебе – найдорожчий.
 
Він – поза межами жаги,
В гіркому, чорному мовчанні.
Я не ховалась від богів.
Вони позаздрили, звичайно.
 
Не я – тепло твоїх безсонь
І сонний усміх прокидання…
Але – ти тут. Моїм ласо.
Моїм невидимим арканом.
 
Світаннями мого вікна.
Легким вогнем мого багаття…
Що з того, що немає – «нас»?
Я є. люблю. І тим багата.
 
Без жодного «якби», «або»,
Без майбуття, мети і мрії
Живу. Співаю. І любов,
Мов дитинча, під серцем грію.
    23.11.12

    ***
День пам’яті
На місто падає імла.
Звичайний день. Осіння сутінь.
І вогник тягнеться до скла –
Минулим, нинішнім, майбутнім.
 
І вже на відстані руки
Незримі тіні проростають.
І прокидаються свічки
Очима тих, кого не стало.
 
І ці маленькі пломінці
Стають тихенько перед кожним,
Щоб на окраєць у руці
Дивитись строго і побожно.
 
Щоб милосердя – мов закон.
Щоб жити – й хвильки не прогаять…
І наша пам’ять ланцюжком
Між цих свічок перебігає.
    24.11.12

    ***

Ноктюрн з монеткою
Остання, найрозмінніша з монет
По мандрах – згаслим сонцем на землі…
Я майже полюбила Інтернет –
Як люблять дощ. Бо в нім не видно сліз.
 
А той, хто взяв і витрусив з міхів
Із непотрібним мотлохом чуттів,
Без жодних слів, без намірів лихих
Давно пішов. Мені здалося – втік.
 
Дощить. І повертає на сумне.
В калюжах – зорі. У калюжах – лід…
Я лиш боюсь, не вистачить мене –
Якраз мене! – на постіль або хліб.
 
З моїх безсонь, розсипаних вночі,
Росте полин. Гіркий і запашний.
В Інеті – тиша. Скайп також мовчить
Укупі з тим, хто винен без вини.
Тож – не пристало плакати мені:
Напевно, в нього є що віддавать
За постіль, хліб… За лід і перший сніг,
В якому сліз вже точно не сховать.
    19.11.12

    ***

Ти залишаєшся в цьому місті за старшого
Ти залишаєшся в цьому місті за старшого.
Тож уявляю, яку ти влаштуєш паті –
З масками і плащами. З парадами й маршами.
З пізніми прокиданнями у незнайомих кімнатах.
 
 Всі ліхтарі спішно втечуть в різноколірність.
На конфеті підуть усі газети.
Факт, що ніхто не помітить на темній колії
Єдиного, хто від’їжджає. Темного силуета.
 
...Падає сніг. Вистеляє гніздечко ватою.
Сплять по готелях запрошені маги й артисти.
Тож і не здумай казати, що ти сумуватимеш.
Лиш не забудь, що на тебе лишили місто.
    1.04.05

    ***

Сонце усіх порятує
«Сонце! Я тобі вдячний! Ти сієш у мою душу золотий засів.
Хто знає, що вийде з того насіння? –
Може, вогні?»
                         М. Коцюбинський
 
Мамо, забудь про мене
Особливо – на нинішню безвість
Так, як було речéно:
Особливо тоді, як твереза.
 
Мамо, вибач, що боса –
Це тихенький протест на нінащо –
Нас, південноголосих,
Таврованих ницим ледащом –
 
Цим огромом дощу
І здриганням північного вітру
Той, хто каже: впущу –
Лиш примара холодного світла.
 
Він не вирветься з башти.
Він вервиці торсає всує…
Та невже ж ви не бачите? –
сонце усіх порятує.

Троянда вітрів
Гірські перевали.
Тотальний екстрим.
Вічні сходження.
Мені здарували
Троянду вітрів
При народженні.

Був вітер. Він кликав
Безмежжя поміряти кроками.
Відтоді й довіку
Пульсую веселим неспокоєм.

Купаюся в зливах.
Молюся, під ними танцюючи.
Я просто щаслива,
Дорогам себе офіруючи.

І завтра, й позавтра
Шляхам уклоняється наново
Моїх аргонавтів
Залюблена в мандри компанія.

Аздійснення мрій
І удачу мені наворожує
Троянда вітрів,
Що розквітла мені при народженні.
    28.05.12

    ***
Вежа
Я будую цю вежу.
Думка по думці. Слово по слову.
Я будую цю вежу.
Трохи ненависті. Трохи любові.
Я будую. Може
Все просто з часткою «не».
Я забудусь на хвильку –
А вежа будує мене.
Самота в самоті.
Тільки соло чумної струни.
Всі ми тут, всі ми ті.
Нічиєї немає вини.
Ще не рано. Не світло.
І смішно: ми все-таки є…
Надобранок, мій світе.
Ти сам над собою встаєш.
    4.05.08
    ***

Ти, що шукаєш
Ти, що шукаєш – ти неодмінно знайдеш
Воду і сіль, жорна і сім зернин.
Цього задосить не тільки для просто зайди –
Цього достатньо, щоб врешті забути сни.
 
Дому чужого торкнешся хіба слідами.
Не за гостинність подяка – за дрібку сну.
Східцям пробач, що назвали тебе Адамом –
Ти у них перший за всю цю смішну війну.
 
Вітру подякуй – це він говорив з тобою
Цілу вечерю зітханнями всіх тіней.
Більше не буде ні гніву, ні сліз, ні болю.
Більше не буде усіх неможливих «не».
 
Бачиш, як просто – в віконницях неба латка,
Шкури на ліжку. Холодна вода в цебрі.
Цього задосить, аби приручити згадку,
Як ти шукав найпростішу з усіх доріг.
    09.05.08

    ***

Ти в наплічнику носиш вітер
Ти в наплічнику носиш вітер,
Випускаючи лише вдома.
Силуетами ніби-літер
Ти лікуєш вечірню втому.
 
Ти дотепний, хоча й не модний:
Дотепер визнаєш двобої.
І у тебе в кишені злодій.
Кишеньковий, само собою.
 
 І я хочу з тобою в завтра,
Навіть якщо воно – аврали…
О! помітила лише зараз,
Що у мене – мене забрали.
 
Силует в надвечірніх водах.
Затамований подих – поряд…
Твій малий кишеньковий злодій
На мені зупиняє погляд.
26.09.08

Я рада за тебе
Я рада за тебе, –
що ти сьогодні не сам.
Я рада, що за три тижні –
місяць Нісан.
Принаймні, як я розумію
собі його.
Принаймні, як я і мріяла
перед Різдвом.
Так важко знати
про те, що вже відбулось.
Ні, ти не мати.
Але дитя твоє – ось.
Так дивно плач
ізбирати у глеки знов:
Тій, що – імла, –
Смакує лише вино.
І скрипти – німо -
Оті, що болять мені,
Спитаєш: винен?
І вкотре – почуєш: ні.

Ти споглядаєш краплину власної крові
Ти споглядаєш
Краплину власної крові
Так відсторонено –
Мов препарат в мікроскопі.
Ти осягаєш –
Хіба що не вперше – знову
Значення болю,
Який не притишить опій.
 
Ти завмираєш,
Бо маєш напевне знати
Колір і смак,
Густину й лікарняні дані...
Певно, так само
На руки дивився Каїн:
Кров – наче рідна,
Проте до цих пір незнана.
 
Ти споглядаєш
І знаєш: бракує – болю.
Ти не зважаєш.
Ти сам пережив і втратив.
Тільки не звикнеш
До смаку чужої солі.
Тільки не хочеш –
В пропиляні іншим ґрати.
 
Так і минає.
Тобі не стане тривоги,
Розпачу й тиші
По вбитих твоїх воланнях.
Маєш, що хочеш, –
Лише не останню змогу
Не перейти (перейшовши)
Останньої грані.
Даність: вазі
Наступати на власні груди.
Sik tranzit...
Так і минає...
Глоріа – мунді.
    3.07.03

    ***

Передчуття
передчуття
       передбіль
             передсон
                   передспокій
передлюбовний і
     перед-
           нестямний ковток
передгрози
     передблискавки
           передпротоки
передшосе
       передсутінки
           передавто
передстіна
     перед очі твої
           передстане -
передмета
       передвибух і
             передмежа
хто ти єси -
     передденна і
           передостання -
перед лицем
     передп’яного
           леза ножа?
передцвітіння і
     передосипання квіту
передпокоєм у мареві
       передплетінь
передблукає легенький блідий
     передвітер...
 
післябіда
     післясхлип
         післязблиск
                  післятінь
                     
    17.06.02

    ***

Ну от. Лише струна.
Струна нап’ята.
Як не крути – одна:
Ти-мама-тато.
Пощо шукати дна –
Тут є обличчя.
Іди. Куди струна
Тебе покличе.
Блукай поміж гілок.
Прийдеш під сутінь
До того, хто кілок
Тихенько крутить.
Поговорімо з ним –
Два музиканти.
А бути поза тим –
Дай Бог таланту.
Побачиш світ без дна
І без покришки.
А що струна одна –
То так простіше.
    Липень 2008

    ***

За дві свічки до того, як маю поставити третю,
Себто, трохи до того, як навіть зібралася в
храм,
Я так само – як досі – кружлятиму в цій круговерті
І, можливо, до хати – усіх, що набралися
вхлам…
 
І не знаю, як потім – до того – і вже говорити.
Благо, є панотець, і, здається, він знає, чому
Нам потрібен Господь – оцієї, ось…
самої миті –
І, можливо, ми разом прокажемо все, що
належить Йому.
 
А допоки – вітри, і облуда, і біль, і омана.
І хапливе збирання – а мо’, й дочекається
 Храм.
Я говорю і бачу, як в небі на провесінь тане
Все, обіцяне Богу. Марії. Мені. І, напевно,
вітрам.
    11.02.09

    ***

Ознака дня – стривожений танок
Під усмішку небесної емалі.
Напевно, ми замало мовчимо
Про те, чого допіру не сказали.
 
Брак тиші – і одвічний брак мовчань
Про те, що справді бачиться важливим…
Цей час такий, як кожен інший час –
Занадто гомінкий і метушливий.
І кожне з нас – щасливе, та сліпе.
І знає лиш дівча в мені трирічне,
Про що мовчить рудий вокзальний пес,
Вдивляючись у очі електричок.
    22.08.07

    ***
Болить… Переболить… Переболієш
(Так зі всіма стається – от в чім штука.),
В лампади доливаючи олію
Й тремтіннями свічок уклавшись в руки.
 
Стискає. Перев’є. Перезав’ється
Стрічками на вінках і на віночках.
Хто не збагне – той в очі засміється.
Хто вже збагнув – зітхне, закривши очі.
 
Від плачеться. Попустить. І відпустить
Кому – гріхи, кого – навік у вирій.
 Мовчить, мовчить у серці чорний згусток.
 Солоні письмена від сліз – на шкірі.
 
А комину – шкода збуватись сажі:
Ну, чорна, але рідна – хай їй буде…
Болить. Переболить. Так люди кажуть.
А люди знають. Знають. Знають? …Люди?
    27.05.12

    ***

А небо – його лише прихилити.
Далі все просто: пий – не нап’єшся.
На дні твого келиха будуть віти.
Над ним зав’ється твоє волосся.
 
А очі – що там, заплющ, як треба.
Лиш не запитуй, що буде далі.
Бо, звісно, в келиху буде небо.
А ти чого в нім сподівався – Грааля?
    2.09.08

    ***

Темний смак солодкої трутизни.
Темний сміх порожнього екрану.
От біда: сміятись надто пізно.
От нещастя: плакати зарано.
 
Білий світ загорнуто у чорне.
Не збагнеш – поминки чи причастя.
Вже запізно радісному горю
І не час – згорьованому щастю.
 
В сльози – нелогічно й нерозумно.
В сміх – немає приводу неначе.
Надто запізнився перший сумнів,
А останній – здимів необачно.
 
Мав би плач – натомість в’ється пісня.
І тебе звивають в ніжність стебел
Я – що є. І я – що буде після
Вкупі з тою, що була – до тебе.
    5.06.12

    ***

Ти сумуєш, моє серце,
що дощі ідуть холодні?
Ти ж бо знаєш, що веселка –
то коромисло Господнє.
 
За дощем проходить далі
і несе, немов два міхи:
Ув однім цебрі – печалі,
а у іншому – утіхи.
 
Ти ж бо знаєш: хмари в небі –
просто думає Всевишній.
Чорні хмари – невеселі,
ну а білі – думи втішні.
 
А іще ти, певно, знаєш:
пасма холоду ночами…
Певно, в сад лисиця-осінь
прокрадається дощами.
 
Ну а що вони холодні –
не сумуй. Зате нечасті.
Є й для нас дещиця щастя
на коромислі Господнім.
    6.10.07

    ***

Казали люди – вдовине життя.
Казали люди – ой і не солодке!
Мій чорний біль, мов голочка шиття,
Все коле – і не може наколотись.
 
Я колисаю – а воно кричить,
Волає, аж заходиться, мовчання.
Аж будить в небі зорі уночі.
І лиш на ранок скрикне – і розтане.
 
Все мертво. Попіл. Паморозь. Зима.
Лиш кров у крик зривається у жилах.
Вже й небо знає, що мене нема…
А люди кажуть: хоч би затужила.
                   10.05.12
    ***

Снитимешся – навряд чи.
Ти, як і завжди, стерпиш.
Ніжне моє звірятко.
Голочко мого серця.
 
Стишишся. Не стривожиш.
Кроками серед ночі.
Згадки – по одній – кожну
Впустиш – куди захочеш.
 
Так воно і минеться:
Рік – позарік – на потім.
Трохи пожовкнуть нецке
І потьмяніють фото.
 
Хоч і відплачуть зливи –
Віритимуть затято
Руки мої – в можливість
Звичного: обійняти.
 
Не бережи – занадто.
В біль мій приходь хоч снами,
Ніжне моє звірятко.
Серця мого уламок.
    10.05.12

    ***

Не говорю – сотаю відчуття,
Од світу вкриті темною габою.
Обтяла коси – мов своє життя,
Те, що було – до тебе і з тобою.
 
Мою весну відспівують гаї,
Кружляють дні у ламаному ритмі…
Незнана жінка в дзеркалі моїм
Із привидами вчиться говорити.
 
Усе шепоче, закликає їх:
Некликані, невпізнані, невчасні!
Гіркі слова – неначе й не мої! –
Йому віддайте, мов волосся пасмо.
 
 
Скажіть йому – простелено рушник.
Скажіть йому – збережено обручки.
Скажіть – мій темний, зболений двійник
Щоночі небо спогадами мучить.
 
Скажіть – щоночі двері відчиня,
Щоранку вітер просить до кімнати…
Скажіть йому, що наше кошеня
Заснути відмовляється без тата…
 
Ламаю нігті – зламую печать.
Ламаю пальці – скришую розпуку.
Обтяла коси. Привиди мовчать.
Лиш кошенятко моститься на руки.
    10.05.12

Лицарю минулого
Ми поєднані вічністю,
та роз’єднані часом.
Причаровані іншими –
не закохані ми.
І зірки не сплітаються
в миготливі прикраси,
Щоб звінчати поєднання
із весною зими.

Бо між нами стіною –
п’ять сторіч із печалі.
Видно, нас розмістили
у віках навмання…
І я бачу крізь сльози:
ти відводиш все далі
По гарячому степу
вороного коня.

Характерник
Колись давно він жив у тім селі,
Де стигнуть в небі сполохи лелечі.
Він був поетом: сіть звичайних слів,
Як мантія, йому вкривала плечі.

Спитаєте: «Де твори?» А нема, –
Ті вірші не помацаєш руками.
Була його поезія німа –
Отож і не розчули за віками.

Дорослим він здававсь жахливим сном,
Марою, що втрача ночами тіло,
Його взивали стиха чаклуном,
Хоч навіть в чорта вірить не хотіли.

Лякали ним дітей. Неначе звір,
Ходив наклеп, чутки повзли пихаті…
А діти набивалися у двір,
Аж в тім дворі ставало тісно хаті.

Що він казав? Ніхто тепер не зна.
Які казки злітали до малечі?..
Він жив у тім селі, де допізна
Вирують в небі сполохи лелечі.