Наталя Тисовська — українська письменниця, перекладач, редактор. Народилася й виросла в Києві. Походить з родини інженерів. Закінчила звичайну київську середню школу. Вищу освіту отримала в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (романо-германська філологія), а також отримала ступінь магістра Університету Лейкгед (Lakehead University) у Канаді зі спеціалізацією в канадській літературі.
Автор романів «Соло для комп’ютера», «Останній шаман», «Укус огняного змія». Лауреат літературного конкурсу «Смолоскип». Роман «Три таємниці Великого озера» отримав другу премію літературного конкурсу «Коронація слова» та був номінований на премію Валерія Шевчука і «Книгу року» за версією ВВС. «Буремна затока» – це продовження «Трьох таємниць Великого озера», до того ж, це продовження тільки ще готується до друку. Тож пропонуємо вам насолоджуватися ексклюзивним текстом.
А тих, хто хоче віддячити автору за його працю, Наталя Тисовська просить допомогти українській армії.
Реквізити для допомоги:

BENEFICIARY: BIRIUKOV IURII
ACCOUNT: 5167987204531228
BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK: JP MORGAN CHASE BANK
SWIFT CODE: CHASUS33
CORRESPONDENT ACCOUNT:
0011000080

або:
BENEFICIARY: KOSINOVA HANNA
ACCOUNT: 5168742011739731
BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK: JP MORGAN CHASE BANK
SWIFT CODE: CHASUS33
CORRESPONDENT ACCOUNT:
 0011000080
IBAN:
UA723052990005168742017380183

Усім революціям присвячується
На початку світу нема нічого. Хіба вода.
Є тільки Койот, і Койот спить. Койот спить собі, і Койот бачить сни. А коли Койот бачить сни, будь-що може трапитися.
Це я вам кажу.
Томас Кінг, «Течуть води, зеленіють трави»


БО-ЖО
Сидячи на березі Великого озера, Пітер Аніт уважно роздивлявся власну руку. Шкіра була засмагла, з червонуватим відтінком, обвітрена. Шкіра як шкіра, не краща й не гірша ні за білу, ні за чорну, ні за жовту. Зрештою, що таке шкіра? Просто собі епідерміс, зовнішній покрив тіла людини. І колір його тут ні до чого.
А що ж тоді?
Пітер окинув оком сірі води Великого озера – неозорі води, ззаду підперті Оджибве-парком, а на обрії розтяті кам’яним тілом Сплячого Велетня, який вічність уже вартує Срібний острів, щоб не проникли зайди у срібну копальню... Сплячий Велетню, добре чатуєш! У срібну копальню нікого не пускаєш. То як же ти, могутній Нанабіжу, дозволив зайдам скорити оту всю землю, об яку б’ються хвилі Великого озера? Благословенну землю анішинабів?..
Рвучко підхопивши з-під ніг камінь, Пітер люто пожбурив його у воду, та хіба долетить камінь до Сплячого Велетня, коли навіть грізний птах Буревісник, який вергає на землю громи та блискавки, не здатен за один день перетнути Ґічіґамі – Велике озеро? Камінь гулькнув і пропав.
Аж знагла Велике озеро дихнуло останнім літнім теплом, і Пітерові примарилося, що тяжкі груди Сплячого Велетня ворухнулися. Пітер махнув перед обличчям рукою, та лячного видива вже було не зупинити: з води, облитий піною, підводився Сплячий Велетень, помалу обертаючи до суходолу голову.
І коли Пітерові вже здавалося, що хвиля, яку збурило кам’яне тіло Нанабіжу, зараз поглине і його, і берег, і всеньку Буремну Затоку, і навіть Гніздо Буревісника, – Сплячий Велетень розплющив важкі кам’яні повіки й запитав:
– А як благословенну землю анішинабів чатуєш ти?


Частина перша
Віндиго

За океаном
Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший вкотре поглянув на обручку на підмізинному пальці правої руки. Золото химерно зблиснуло у світлі сорокаватної лампочки у персиковому бутоні нічника понад широким двоспальним ліжком.
Поряд розніжено, як кішка, потягнулася чорнокоса відьма у рожевій нічній сорочці. Сьогодні вона була пухнастою й лагідною, проте Валерій чудово усвідомлював: у цих ніжних лапках, точніше, в цих білих довгих пальчиках ховаються гостренькі
пазурі.
Старший лейтенант міліції Нечипоренко, який одного разу голіруч знешкодив на темній вулиці містечка Рябокінь трьох п’яних розбишак, що грабували перехожого, досі не міг збагнути, як цим панським слабеньким долонькам вдалося так спритно й, головне, надійно прибрати його до рук.
А відьма на ім’я Мокрина, вигідно загорнувшись у теплу ковдру, промуркотіла:
– Була панна Мокош – а стала пані Нечипоренко... Хто б міг подумати!
Валерій уловив у словах дружини незрозумілий підтекст, і хоча не до кінця втямив натяк, не зміг втриматися від ображеного зауваження:
– Чим це тобі прізвище Нечипоренко не вгодило? Невже аж таке хлопське в порівнянні з...
Мокрина цьомкнула чоловіка в голе плече й розреготалася:
– Хлопське, хлопське, ще й яке! За що його й люблю. «Я єсмь народ...»
– Тю на тебе!
– Та годі тобі! – чорнокоса відьма звелася на лікті, спираючись на подушку. – Куди на медовий місяць гайнемо? Нормальні люди ще до весілля такі подорожі планують. А ти...
– Я, щиро кажучи, навіть не сподіваюся, що дядько Валера мене просто зараз кудись відпустить. Казав же я тобі...
– Що ти казав? Може, в грудні, в піст слід було одружитися? Не верзи дурниць. Вересень – найкращий місяць для весільного турне. Я тут собі подумала...
– Але дядько Валера...
Не брехав, ой не брехав Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший, запевняючи молоду дружину, що його рідний дядько й безпосередній начальник майор Валерій Миколайович Нечипоренко-старший не відпустить підлеглого, хай і племінника, у медовий місяць. У містечку Рябокінь, як і скрізь в Україні, досвідчених міліційних кадрів бракувало, а в їхньому відділку – і поготів. Не лишати же справи на вайлуватого й наївного Марадону?..
– Уяви: Римські канікули, – тим часом зваблювала кароока відьма. – Старовинні сірі кам’яниці; бруковані вулички, схожі на львівські дворики-колодязі; скляні двері, а за ними на порохнявих сходах з поштових скриньок стирчать газети; дерев’яні віконниці на вікнах і квіти у вазонах; древні муровані церкви, де просто під ногами поховані попід мармуровими плитами святі...
– І не забудь страйки на транспорті й гори невивезеного сміття...
– Або Єгипетські піраміди, море тепле як суп, коралові рифи, барвисті рибки у прозорій воді...
– І схована у смітнику бомба.
– Боже, і як я примудрилася за мента заміж вийти? – трагічно вигукнула Мокрина, закотивши очі.
Валерій гмикнув.
– Знаєш, скільки у мене справ нерозкритих? Мені тільки у відпустку зараз їхати...
– Ти й гадки не маєш, який сюрприз на тебе очікує, – хитро мовила Мокрина.
– Спи вже, – позіхнув Валерій.
– Ще ж тільки дев’ята година! – награно здивувалася колишня панна Мокош.
– Збуди мене завтра о шостій, будь ласка, – замість відповіді попросив міліціянт. – У нас нарада о восьмій.
– Як скажеш, – стенула плічками Мокрина, випростала з-під ковдри руку, щоб загасити нічник...
І тут-таки? в двері настирливо подзвонили.

* * *
– Ось, читай, – вкотре намагався втовкмачити Валерій Миколайович Нечипоренко-молодший своєму колезі по службі Марадоні (прозваному так іще в школі не лише за виняткову пристрасть, але й неабиякий хист до футболу), тицяючи йому в руки отриману вчора ввечері телеграму, – читай чорним по білому! «Старший лейтенант Нечипоренко В. М. запрошується на стажування в місто Буремна Затока...»
– Ти хоч уявляєш, де ця Буремна Затока? – не здавався Марадона. – Та туди десять годин на літаку, далі ще добу на автобусі, ще й три дні волами... себто бізонами!
– Ти подивись, ким підписана телеграма! Це ж із Головного управління!
– Вже не знаю, як на пошті могли пропустити такий жарт, адже всі офіційні телеграми мають подаватися на бланку й з печатками, але що це жарт – не маю жодних сумнівів. Ні, ти тільки подумай! Старшого лейтенанта районного відділку міліції запрошують на стажування... Співайте для Господа пісню нову, бо він чуда вчинив...
– Не блюзни, – сердито обірвав колегу ображений Валерій. Учора, отримавши з рук знайомої поштарки телеграму, він майже повірив у те, що дива трапляються. Та ще й чорнокоса відьма, прочитавши телеграму вголос, змусила чоловіка повірити у реальність того, що відбувається. Але сьогодні на позір наївний і непрактичний романтик Марадона швиденько скинув старшого колегу з небес на землю, посіявши в душі таке тверде і ялове зерно сумніву...
– Нікого просто так на стажування не посилають, – не вгавав Марадона. – На тебе мало бути принаймні подання... Та й за якою програмою стажування? В рамках інтернаціональної дружби? Агов, поміркуй логічно: ти бодай колись чув, щоб у нас у міліції такі програми існували?
– Ну... читав щось таке... в Інтернеті... Інтерпол там...
– Боюся, це невиліковно, – підсумував Марадона. – Доведеться залучити важку артилерію.
– Це ти про що?
– Зараз побачиш.
За дві хвилин старший лейтенант Валерій Нечипоренко і його підлеглий Марадона стояли під дверима кабінету, де на золотавій табличці було викарбовано: «Майор Нечипоренко В. М., відділ карного розшуку». Марадона постукав, прочинив двері, застромив у шпару патлату голову й, безневинно кліпнувши синіми очиськами, пробурмотів:
– Можна?
Валерій Нечипоренко-молодший сердито відтрутив підлеглого, ширше розчахнув стулку й гаркнув:
– Дозвольте увійти?
– Заходьте, – прозвучав зсередини нерозбірливий голос і долинув шелест целофану. Переступивши поріг, Валерій устиг зауважити пакунок з бутербродами, який похапцем зник у шухляді великого письмового столу. – Слухаю, – мовив Валерій Миколайович Нечипоренко-старший, прожовуючи підобідок.
– Валерію Миколайовичу, тут така справа... – почав був Марадона, але обпікся об лютий погляд старшого лейтенанта.
– Пане майор, – урвав колегу Нечипоренко-молодший, – дозвольте звернутися... – і без переходу простягнув рідному дядькові трохи прим’яту вже телеграму, – ось.
Валерій Миколайович-старший, обтерши долоні об штани, узяв папірець до рук. Кілька секунд намагався прочитати текст догори дриґом, тоді нарешті обернув телеграму й довго її вивчав, посопуючи й зітхаючи. Пару разів він спідлоба зиркнув на племінника, і погляд його при цьому був загадково непроникний, але начебто трішечки винуватий. Спливло чимало часу, перш ніж дядько Валера відклав папірець, востаннє тяжко зітхнув і простягнув руку до тоненької течки, яка лежала на столі просто перед ним і з якої він саме уважно щось вичитував, коли двоє колег безцеремонно порушили його спокій.
Майор Нечипоренко вийняв з течки верхній аркуш і простягнув його племінникові. Валерій зіперся на стіл, втупившись у документ. Над його плечем застигла патлата голова Марадони, який теж устромив цікавого носа в папірець. Ще не встиг Марадона прочитати і двох рядків, як його сині безхитрісні очі розширилися на пів-обличчя.
І було від чого. Адже на офіційному бланку МВС України, за підписом заступника міністра, з чіткою синьою печаткою внизу, красувався такий текст:

Наказ
Відрядити Нечипоренка Валерія Миколайовича, майора, начальника відділу карного розшуку Рябокінського районного УМВС України, в рамках програми міжнародного обміну фахівцями з метою стажування терміном на один місяць з 16 вересня по 15 жовтня в місто...

Саме на цьому слові в Марадони широко розтулився рот, а очі зовсім полізли з орбіт, отож він і не зміг дочитати, в яке саме місто. Натомість він зиркнув спершу на Нечипоренка-старшого, тоді перевів погляд на Нечипоренка-молодшого, й хрипко запитав:
– Куди-куди?
– В місто Буремна Затока, – догідливо пояснив Валерій Миколайович, – до наших заокеанських колег набиратися, так би мовити, капіталістичного досвіду.
Тим часом Валерій Нечипоренко-молодший підхопив зі столу учорашню телеграму, тричі її перечитав, упевнившись, що йому нічого не привиділося, й заледве з себе видушив:
– Але ж тут написано... старшого лейтенанта... мене...
– Ну, не знаю, не знаю, – знизав плечима пан майор. – Видко, помилка якась на пошті сталася. Але ж у мене – наказ офіційний, кур’єром сьогодні доправлений. Бланк, підпис, печатка – все на місці. Тож звиняй, мені час готуватися до від’їзду. Справи, знаєш, слід заступникові передати...
Валерій Нечипоренко-молодший почервонів, як рак. З його вуст ладне вже було зірватися дошкульне слівце, цілком припустиме в сімейному колі, проте аж ніяк не годяще в кабінеті начальника карного розшуку, в присутності молодшого за званням колеги, аж тут сцена урвалася на найцікавішому місці.
У двері постукали.
Не встиг майор і рота розтулити, щоб дати новому гостеві дозвіл увійти, як двері рвучко розчахнулися й на порозі постала зваблива панянка в рожевій сукенці на короткий рукав і з глибоким викотом.
– Мокрино, це ти? – звівся назустріч гості майор Нечипоренко, розпливаючись у цілком неофіційній усмішці. Він одним оком глипнув на племінника, і в зіницях його знагла майнуло щось схоже на легеньку заздрість. Так ніби він подумки зітхнув: «Ех, мені б років зо двадцять скинути!»
– Валерію Миколайовичу, – дзвінко заговорила чорнокоса гостя, – ви не повірите: не встигла я цього старого парубка заарканити, як він зібрався чкурнути від мене аж на другий бік планети. Ви уявляєте?
– Кхе-кхе, – ніяково прокашлявся Нечипоренко-старший. – Взагалі-то...
– Ой, – вигукнула Мокрина, угледівши в руках Марадони горезвісний наказ.– Уже й папір офіційний надійшов? Ні, ви тільки подумайте! А я саме збиралася забрати чоловіка у весільну подорож... Ану, ану, дайте поглянути... – і вона спритними пальчиками чіпко вхопила крайчик аркуша й висмикнула його з ведмежої долоні Марадони.
І раптом вуста її розтягнулися у здивованій усмішці.
– Не може бути! З родиною! Партнерська сторона бере на себе витрати на проживання й видає щомісячну стипендію в розмірі семиста доларів... Негусто, негусто... Але скільки там нам треба!
– Там нічого про родину... про стипендію... не було, – зачудовано втрутився Нечипоренко-старший.
– Як це не було? – стенула плечима Мокрина. – Чи, по-вашому, я сама в наказ кілька речень дописала? – розреготалася відьма в рожевій сукні, дмухнула на цупкий аркуш паперу, недбалим рухом змахнула з нього невидимі порошинки й простягнула Валерію Миколайовичу. – Ось, самі погляньте.
Пан майор узяв до рук наказ, прочитав раз, не повірив, перечитав удруге – і тепер уже в нього очі полізли на лоб.

Наказ
Відрядити Нечипоренка Валерія Миколайовича, старшого лейтенанта, оперуповноваженого відділу карного розшуку Рябокінського районного УМВС України, в рамках програми міжнародного обміну фахівцями з метою стажування строком на один місяць з 16 вересня по 15 жовтня в місто Буремна Затока (Північна Америка).
Витрати на дорогу, проживання стажера з родиною та щомісячну стипендію в розмірі 700 доларів забезпечує партнерська сторона. Витрати на оформлення візи та страховку бере на себе українська сторона.
Валерій Нечипоренко-молодший і Марадона воднораз підскочили до столу. Тепер уже три голови схилилися над офіційним папером, читаючи й перечитуючи текст і не вірячи власним очам. Нарешті відірвавшись од аркуша, три пари зіниць перелякано втупилися в Мокрину.
– Ти?! – водносталь видихнули трійко чоловіків.
Аж тут у двері знову шанобливо постукали, і на порозі постав черговий з тоненькою поки що справою в руках.
– Пане майор, ось, з архіву передали...
– Давай сюди, – крекнув майор, відклав убік наказ, упівголоса при цьому зронивши: «Чортівня якась», – і примостив перед собою нову справу.
Черговий відсалютував і мовчки вийшов.
– Ой, – стрепенулася Мокрина, – зовсім забула, чого я сюди насправді прибігла! Валерію Миколайовичу, в нашої сусідки малий знову пропав, доведеться або з потяга знімати, або, не дай Боже, десь аж у Києві ловити, то ви вже допоможіть, будь ласка... простежте... Ага?
– Ага, – понуро мовив майор, кинув останній погляд на бісівський наказ і кивнув на згоду.
– Дякую! – дзвінко сказала Мокрина і, війнувши чорною косою, зникла за дверима.
Троє чоловіків провели її зачарованими поглядами.
– От же ж бісова баба! – не втримався Валерій Миколайович-старший, незважаючи на присутність племінника й водночас законного «бабиного» чоловіка. – А ще сестра священика!
Враження було, що пан майор би й перехрестився, але останньої миті стримався.
Розгорнувши тоненьку течку, він утупився в якусь справу. В кабінеті начальника відділу карного розшуку завжди був увімкнений телевізор, створюючи такий собі білий шум, аж тут гучна електронна музика сповістила про початок блоку новин, і всі голови мимохіть обернулися до екрана.
– Сьогодні у випуску, – швидко говорив диктор. – У Києві застрелили директора готельного комплексу. Депутати хочуть скасувати заборону на куріння в кав’ярнях. Міноборони вирішило розпродувати землю та майно. І наостанок – ексклюзивний репортаж нашого спеціального кореспондента з міста...
Наче щось передчуваючи, двійко Нечипоренків і блакитноокий Марадона нетерпляче втупилися в телевізор.
– ...Буремна Затока.

Буремна Затока
Літак запізнився на чотири з половиною години. Навіть якби у подружжя Нечипоренків була зайва тисяча доларів, щоб здійснити ще один переліт – до Буремної Затоки, їм би довелося чекати до завтрашнього ранку, адже останній рейс на далеке провінційне містечко вилетів три години тому.
Опинившись у величезному й гамірному нутрі столичного аеропорту, Валерій, якому далі Києва ще бувати не траплялося, цілком сторопів. Від десятків конвеєрів, по яких водночас з’їжджали валізи безлічі рейсів, від величезних електронних табло, на яких раз у раз блимали нові написи, від оголошень одразу двома мовами – англійською та французькою (англійську він іще так-сяк розумів, хоча одна справа – лінгафонний прискорений курс, а зовсім інша – живе мовлення), від незліченної кількості строкатого заклопотаного люду в нього закрутилося в голові. Притискаючи долоню до кишені з паспортом, він завмер з розтуленим ротом, гадки не маючи, куди прямувати далі.
Натомість, Мокрина Нечипоренко, в дівоцтві панна Мокош, не розгубилася ні на мить. Окинувши чіпким оком вертушки з валізами, вона миттю відшукала потрібний конвеєр і підштовхнула до нього неповороткого чоловіка.
– Ондечки наші валізи вже їдуть, – мовила вона й помчала рятувати добро, поки воно знову не заїхало всередину вертушки.
Трішки прочумавши, Валерій побіг за нею. Біля конвеєра, проштовхуючись крізь натовп пасажирів і раз у раз наступаючи комусь на ногу, він, хекнувши, стягнув зі стрічки одну по одній обидві важезні валізи. Від докладених зусиль у нього нарешті проясніло в голові, тож на митному контролі він не мав уже такого ошелешеного вигляду. Але рота не розтулив ні разу, бо англійські слова цілком повилітали в нього з голови.
– Ви разом? – запитав заклопотаний митник, кладучи перед собою обидва паспорти. – Мета вашого візиту?
– Стажування, – жваво мовила Мокрина, простягаючи митникові три офіційні документи – лист із Міністерства внутрішніх справ, запрошення з поліційного відділку Буремної Затоки та бланк посольства.
Митник уважно вивчив папери, звів очі на Мокрину.
– А ви?
Чорнокоса відьма в рожевому піджаку, невинно кліпнувши очима, помахала перед носом митника правою долонею, де на безіменному пальці красувалася простенька обручка.
– Дружина.
– Ваш багаж? – запитав митник.
Мокрина вказала на валізи.
– Оце все ваше? – відступив на крок митник, угледівши розмір багажу.
– Нам сказали, – довірливо схилилася до нього Мокрина, – що Буремна Затока – це як Сибір. То ми й узяли трохи теплих речей, те-се... Відчиняти?
Митник похитав головою, відступаючи від величезних валіз іще на крок.
– Приємного вам перебування в Сибіру... пробачте, в Буремній Затоці.
Митний контроль забрав п’ять хвилин, і цього Валерієві не вистачило, щоб зібратися на думці. Опинившись у величезній залі невідомого призначення, бо тут і проводжали пасажирів, і зустрічали, і очікували на свій рейс, він підкотив валізи до лавки й присів. Мокрина крутилася й роззиралася – довкруж сяяли вітрини безлічі крамниць.
– Я собі перед виїздом роздрукував розклад, – нарешті здобувся на слово Валерій, порпаючись у кишені. – На Буремну Затоку йде кілька автобусів на день, можливо, ми ще не запізнилися... Треба тільки з’ясувати, звідки вони вирушають...
– Ти тут поки що посидь і добре вивчи розклад, а ліпше заодно з’ясуй, де станція, а я... а мені треба... словом, я на п’ять хвилиночок, зараз буду... – і Мокрина миттю зникла в парфумерній крамничці.
Валерій довго вивчав розклад міжміських автобусів. Якщо пощастить, вони ще встигнуть на останній рейс, який вирушає в довжелезне турне на захід, перетинаючи країну од можа до можа, себто від океану до океану, дорогою проїжджаючи й Буремну Затоку. Згорнувши цінний аркуш, Валерій Нечипоренко-молодший звів очі – й просто перед собою побачив маленьку сувенірну крамничку, з вітрини якої на нього гострим оком поглядав дивовижний звір.
Покинувши валізи напризволяще, Валерій мимохіть звівся з лавки, перетнув коридор і опинився перед вітриною.
Статуетка була безпомильно кістяною й безпомильно індіанською. Згори – вороняча голова з великим дзьобом; нижче – начебто вороняче тіло з розпростертими крилами, проте крила якоїсь дивної форми, і якщо придивитися, то виявлялося, що це зовсім і не тіло, і не крила, а знову голова – цього разу вухастий писок койота; а ще нижче, де мало би бути тіло койота, ще одна лобата голова з гакуватим дзьобом, у якому затиснута велика рибина.
Валерій обігнув вітрину, ступив до крамниці та, склавши в голові найпростіше англійське речення, спитав:
– Вот із іт?
Продавець простежив його погляд, підійшов до вітрини, узяв статуетку і вклав її Валерієві в руку.
– Це – Буревісник. Легендарний птах з оджибвейських міфів.
Валерій Нечипоренко зблизька подивився на кістяного триголового звіра. Три пари білих очей незмигно втупилися в нього.
– Гау мач?
Продавець перевернув статуетку і показав папірчик, приклеєний знизу. Цифра, зазначена на ньому, як на міліційні статки була просто астрономічною. Валерій уже простягнув руку, щоб поставити сувенір на місце, але знагла піймав погляд білих очей Буревісника.
І поліз у внутрішню кишеню по гроші. «Мокрина сваритиме... – промайнуло в голові. – Скажу, що це їй подарунок... А це, власне, так і є... На такі гроші тиждень жити можна... Ну то й що... А які чудернацькі очі – наче справді дивляться...»
Розплатившись і затиснувши в кулаці сувенір, Валерій повернувся до валіз, де вже нетерпляче притупувала Мокрина. Хай як дивно, вона його навіть не насварила за те, що покинув без нагляду всеньке їхнє майно в далекій заокеанській країні. Натомість, не могла відвести погляду від кулака, наче шостим якимсь чуттям здогадалася, що там.
Валерій розтиснув долоню та простягнув сувенір дружині.
– Це – птах. Буревісник.
Мокрина зиркнула спершу на кістяну статуетку, тоді дивно подивилася на чоловіка. Знову перевела очі на сувенір. Валерій простежив її погляд – і здригнувся. Йому примарилося, що ворон кліпнув великим білим оком з чорною зіницею, койот стріпнув рудим вухом, а риба у величезному гакуватому дзьобі Буревісника забила лускатим хвостом.
Яким чином подружжя Нечипоренків опинилося на автобусній станції, Валерій так збагнути і не зміг. Після кількох переговорів з уродливими, здебільшого чорношкірими дівчатками в інформаційних віконечках аеропорту (переговори вела Мокрина, оскільки акценту білозубих усміхнених дівчаток Валерій і близько не розумів) парочка, навантажена двома величезними валізами, сіла в автобус, який прямував до іншого терміналу, там пересіла на ще один автобус без розпізнавальних знаків, потім кількасот метрів Валерію довелося тягнути валізи в темряві, не розбираючи дороги, аж поки вони не вперлися в міжміський автобус із гордовитою назвою «Хорт».
Автобус прямував на захід.
Попід автобусом рядком стояли валізи з ярликами; на кількох з них – рожевеньких – Валерій прочитав: «Буремна Затока».
Водій докурив цигарку, кинув недопалок собі під ноги, підхопив дві найближчі валізи й поніс у багажне відділення. У Валерія глухо загупало серце: автобус ось-ось вирушить, коли буде наступний – хтозна, а в Нечипоренків і квитка немає...
Та не встиг він додумати речення до кінця, як три речі сталися водночас: Мокрина звеліла йому поставити валізи в кінці довгого ряду попід автобусом, крутнулася перед водієм, сліпучо йому всміхнувшись і тріпнувши чорною косою, а за мить уже поверталася зі станції з квитками й затиснутими в долоні рожевими ярликами, які її спритні пальчики миттєво причепили на валізи.
Водій саме дійшов до кінця шереги, гучно хекнувши, підхопив багаж Нечипоренків і запхав у багажне відділення. Потім обернувся до Мокрини та припросив у автобус. Підтримуючи її під лікоть, допоміг залізти всередину, провів на вільне місце. Потім, нарешті згадавши про другого пасажира, коротко кивнув і йому на крісло поруч із дружиною.
Валерій почувався ні в сих, ні в тих. Не ображатися ж на кокетку Мокрину за те, що вона за одну хвилину залагодила автобусну подорож?
Попри грізну назву, «Хорт» чукикав до Буремної Затоки двадцять одну годину, рідко коли перевищуючи швидкість у шістдесят кілометрів. За вікном пропливав одноманітний пейзаж: ліси, ліси, одинокі вогники невідомих станцій, знову ліси, ліси, ліси... Двічі за добу автобус зупинявся на вузлових станціях якихось більших містечок, тут можна було вийти подихати повітрям і розім’яти ноги.
Після одного такого походу Мокрина повернулася з місцевою газетою. Швидко її переглянувши, вона, схиливши голову набік, дивно зиркнула на чоловіка й передала газету йому. Валерій навіть не встиг її розгорнути. Вже на першій сторінці його око зачепилося за великий заголовок: «Онтаріо вимагає додаткового розслідування загибелі сімох корінних мешканців – учнів старшої школи в Буремній Затоці». Валерію пригадався ексклюзивний репортаж, який вони з Марадоною прослухали в кабінеті Валерія Миколайовича-старшого. Загадкові смерті підлітків збурили суспільство так, що інформація просочилася навіть за кордон.
«За останні роки, – помалу почав Валерій читати важкий газетний текст, – за нез’ясованих обставин загинуло семеро підлітків, що приїхали з резервацій у Буремну Затоку для навчання у старшій школі. Майже всіх учнів знайшли у двох річках, що впадають у Велике озеро. Головний судовий слідчий Онтаріо проведе додаткове розслідування цих смертей. На питання, чому влада тільки зараз вирішила об’єднати ці справи в одну й поновити розслідування, д-р Ендрю Маккаллум повідомив, що „після перегляду досьє у цих справах виявилися деякі спільні риси“. Нагадаємо, що перша смерть була зафіксована ще далекого 2000-го року. Всі підлітки були з віддалених резервацій, сполучення з якими переважно здійснюється повітряним шляхом».
Валерій перевів погляд нижче – за перелік прізвищ, озаглавлений «Трагічний список».
Джетро Андерсон, 15 років, з озера Касабоніка; тіло знайшли в річці Макінтайр 11 листопада 2000 р.
Карен Странг, 18 років, з селища Пікангікум, зник 22 вересня 2005 р.; тіло було знайдено в річці Макінтайр 26 вересня 2005 р.
Пол Паначіз, 17 років, з селища Мішкігогамонг, помер 11 листопада 2006 р. в Буремній Затоці.
Робін Гарпер, 18 років, зі селища Ківейвін, померла 13 січня 2007 р.
Реджі Буші, 15 років, з Тополиного Пагорба, зник 26 жовтня 2007 р.; тіло було знайдено в річці Макінтайр 1 листопада 2007 р.
Кайл Морісо, 17 років, зі селища Ківейвін, зник 30 жовтня 2009 р.; тіло було знайдено в річці Макінтайр 10 листопада 2009 р.
Джордан Вабасі, 15 років, зі селища Вебекві, зник 7 лютого 2001 р.; тіло було знайдено в Кам’янистій річці 12 травня 2011 р.
Валерій Нечипоренко не міг повірити власним очам. Семеро дітей, схожі обставини смерті – і ще досі ніхто не здогадався об’єднати справи? Це що за неподобство коїться в цій заокеанській поліції?.. Але дорога заколисувала, і скоро його думки перескочили на щось інше.
Валерій зануривсь у якусь дивну сонну апатію: і спати начебто не спав, і реальність була якоюсь туманною, нечіткою, розмитою, і він ніяк не міг відділити сновидіння від яви. Одні пасажири виходили, інші сідали в автобус, а Валерій їхав і їхав, заледве дослухаючись до щебетання дружини, яка вже встигла заприятелювати з чорнявим хлопчаком, що сидів через прохід і не міг натішитися з її кумедного акценту.
І саме в цьому дрімотному стані Валерій став свідком дивної пригоди, так і не втямивши до кінця, відбулася вона справді чи наснилася йому.
Сивокоса бабуся чорнявого хлопчака, типова сувора індіанка, якій хіба що бракувало традиційного вбрання з м’якої оленячої шкіри, раз у раз обсмикувала онука, щоб він занадто не надокучав пасажирці. Автобус саме під’їжджав до станції, бабуся почала збиратися, штовхнула онука, щоб виходив уже у прохід. Мокрина розстебнула змійку на сумочці й дістала звідти крихітний сувенір – глиняного півника. Простягнувши хлопчакові сувенір, вона звеліла йому дмухнути в півнячий розфарбований хвіст. Малий радо приклав півня до вуст і щосили дмухнув. Свиснуло так, що озирнулися пасажири з усього автобуса.
А старенька бабуся, затримавши на сувенірі довгий погляд, зачудовано перевела очі на Мокрину й сказала:
– Нокоміс, біданаквад.
– Анішинабе-вініказо, – тихо відповіла Мокрина.
Дві жінки – молода й стара – шанобливо вклонилися одна одній, автобус нарешті зупинився, і бабуся підштовхнула онука до виходу.
За хвилю місце бабусі з онуком зайняли нові люди, автобус рушив далі, а Валерій крізь сон намагався згадати, якими саме словами обмінялася Мокрина зі старою індіанкою. Хіба то була англійська мова? Проте якою ж іще мовою можна заговорити до незнайомки тут, у заокеанському «Сибіру»?..
Заколисаний м’яким рухом, він знову поринув у дрімоту, а Мокрина притулила голову йому на плече.
Коли Валерій розплющив очі, був уже ясний день. За вікном пропливали кам’янисті пагорби, густо порослі зеленню. Скільки не вдивлявся мандрівник, а крім сосон, ялин і кленів майже не впізнавав дерев: була тут рослинність така барвиста й чудернацька, яку ні в Криму, ні в Карпатах не зустрінеш, поминаючи вже рідний Рябокінь. Над головою ясніло безхмарне небо, сонечко припікало, наче літо ще й не думало поступатися місцем осені.
Темно-сіра стрічка асфальту крутилася поміж лісистих пагорбів, і з-за чергового рогу раптом вискочила охайна станція, на якій величезними літерами писалося «Буремна Затока». На станції вже стояло кілька автобусів, але й новому сусідові знайшлося місце. На нетвердих ногах Валерій дійшов до виходу, подолав кілька сходинок, став на тротуарі, вдихнув на повні груди... І миттю видихнув. У повітрі висів дивний кислий запах. Валерій ніяк не міг його упізнати. Начебто сморід паленого, а от чого...
Тим часом Мокрина прийняла здоровезні валізи від усміхненого водія, тепло з ним попрощалася, в автобус завантажилося кілька нових пасажирів, і він помалу потрюхав геть, полишаючи двох мандрівників у чужому незнайомому місті.
Ні, не місті. Містечку.
Після вогнів столиці вандрівців обступили нескінченні ліси, серед яких зовсім губилася будівля станції. Рятуючись од древнього незайманого пралісу, подружжя Нечипоренків сховалося в станційній будівлі. Телефон-автомат, кав’ярня, розклад руху автобусів, каса. У крайньому разі, звідси можна буде втекти назад – до рятівних вогнів цивілізації.
За домовленістю Валерій мав іще зі станції подзвонити своїм новим колегам у поліційний відділок, і по подружжя Нечипоренків обіцяли вислати машину. Прилаштувавшись біля автомата, старший лейтенант, почуваючись першокласником у незнайомій школі, опустив у проріз сріблясту «чвертку» і набрав номер.
Було зайнято.
Мокрина встигла принести кави в паперових горнятках, накритих пластиковими кришечками, переглянути вранішню місцеву газету «Бортовий журнал», яку хтось лишив на лавці, перемовитися з сусідами по лавці... – а номер поліційного відділку і далі був зайнятий.
Час було вступати в переговори з місцевим населенням.
– Поліція? – промовив Валерій з питальною інтонацією.
Мабуть, кмітливі мешканці населяють Буремну Затоку, бо дідок, до якого звернувся Нечипоренко-молодший, одразу вловив суть справи:
– О, це зовсім близько. Пішки можна було б дійти, якби не ваші валізи!
Валерій окинув оком свій багаж і згодився: навіть один квартал з таким вантажем – це вам не жарти.
– Автобус? – знову коротко запитав він.
– Он через дорогу зупинка, бачите? Синя така табличка... Сідайте на восьмий або дев’ятий маршрут, вони обидва туди йдуть. У водія спитаєте, де вам вийти.
– Дякую, – мало не вклонився Валерій, а Мокрина солодко всміхнулася.
– Щасти вам, мандрівники!
Хвилин за двадцять, витративши всі дрібні гроші й заприятелювавши з водієм автобуса, подружжя Нечипоренків нарешті підтягнуло валізи до поліційного відділку. Після півторадобової подорожі паморочилось у голові, й ні Валерій, ні Мокрина вже не здатні були дивуватися, що зустріла їх добряче наштукатурена блондинка, яка суворо представилася: «Детектив-сержант Коен». У цю мить із заходу, де вдалині виднілися ліси й нечіткі обриси якоїсь гори, знову гостро війнуло дивним кислуватим запахом.
– Вот із іт? – поцікавився Валерій, який з місцевим населенням поки що спілкувався здебільшого односкладовими словами, а для підкріплення свого питання махнув у потрібному напрямку рукою й наморщивши носа. – Смердить!
– А, це з паперової фабрики, – пояснила детектив Коен. – Там уже місто кінчається, починається індіанська резервація. Он, – тицьнула вона пальцем у вікно, – де гора Гніздо Буревісника.

Гніздо Буревісника
У найсміливіших мріях не міг собі уявити Валерій Нечипоренко, що йому випаде пожити у справжнісінькому старовинному особняку з червоної цегли – в одній з найстаріших будівель у Буремній Затоці. Ґотичний дах-башточка, на другому поверсі – балкон з білою балюстрадою, ґанок на дві сходинки, вузькі високі вікна з віконницями, а головне – на першому поверсі, попід сходами, кімнатка для прислуги. Зараз у кімнатці для прислуги зробили ванну з туалетом.
Дві суміжні кімнати на першому поверсі для подружжя Нечипоренків орендував місцевий відділок поліції. Була тут іще й невеличка кухня, яку нові мешканці мали ділити зі старожилом особняка, поки що незнайомим. Він винаймав другий поверх, себто, з жалем подумав Валерій, саме йому належить чудовий балкон з балюстрадою і краєвидом на гору Гніздо Буревісника.
– Нічого, – підморгнула Мокрина чоловікові, мов прочитавши його думки (що Валерія давно вже не дивувало), – ми потоваришуємо з новим сусідою і щовечора питимемо на балконі чай, спостерігаючи, як один по одному гаснуть вогні Буремної Затоки.
У Валерієвій уяві миттю спалахнула картинка: напередодні відрядження, отримавши нарешті на руки паспорт із візою, він блукав Інтернетом у пошуках інформації про далеку заокеанську землю. І натрапив на нічну світлину американського континенту, зняту з супутника. На ній, на самому вершечку Великого озера, сяяв цілий розсип вогнів Буремної Затоки. Таке, начебто, маленьке містечко, а світиться, мов столиця...
Поки Мокрина облаштовувалася в спальні, розвішуючи в шафі одяг, розкладаючи на комоді косметику, а у ванній – мило й зубні щітки, словом, обживаючи нове помешкання, Валерій увімкнув телевізор, аби пересвідчитися, що всі канали – англійською мовою. Він навіть спробував послухати новини, проте мало що втямив і перемкнувся на спортивний канал: хокей не знає мовних кордонів.
Після важкого перельоту, до якого ще додалися двадцять одна година в міжміському автобусі й година в поліційному відділку, хокей заколисував, незрозумілі вигуки коментатора, де Валерій заледве вловлював окремі слова, зливалися зі свистом і лементом уболівальників у монотонний шум, і Валерій незчувсь, як задрімав...
Прокинувся від оглушливого реву реклами. Швидко клацнувши пультом, він перемкнувся на якийсь місцевий канал. Устиг прочитати титри внизу екрана, перш ніж вони зникли: «На північ від шістдесятої паралелі». Фільм якийсь. Валерій зручніше вмостився на канапі та втупився в телевізор.
Увесь екран займала парильня не парильня, лазня не лазня, а якась дивна хатина (дерев’яний склепінчастий каркас, на який напнуті шкури), вщерть повнісінька пари; на землі по центру парувала гірка розжареного каміння, вочевидь нещодавно политого водою, а поряд, теж на землі, схрестивши ноги, сидів хлопець з вилицюватим обличчям, довгим чорним волоссям, що вилискувало червоним, і смаглявою, аж червонуватою шкірою. Очі його були заплющені, він хитався вперед-назад і щось бурмотів. Піт градом котився йому по обличчю, по шиї, по грудях, по спині.
І раптом сталося неймовірне: від хлопця відділився ще один, такий самий, тільки прозорий, розплющив очі, обома руками – розчепіреними пальцями – зачесав назад мокре волосся, ступив кілька кроків до виходу з лазні, відкинув запинало, наче він – людина з плоті та крові, а не безтілесний дух, і вийшов надвір...
– Лазня – лаз на той світ, – почув Валерій позаду себе й здригнувся. Мокрина в тоненькому рожевому халатику й мокрому рушнику, туго закрученому на голові, перед дзеркалом мастила обличчя кремом. Валерій придивився у її віддзеркалення: зараз, коли волосся дружини було затягнуте назад мокрим рушником, чіткіше проступили широкі вилиці, розпашіла після душу шкіра набула червонуватого відтінку, а карі очі на білому тлі рушника стали ще чорнішими. Валерію на мить привиділося, що Мокрина як дві краплі води схожа на хлопця в телевізорі, який щойно вийшов із власного тіла.
Але Мокрина стягнула з голови рушник, тріпнула чорними косами й заходилася їх витирати. Дивна схожість між нею та індіанцем зникла.
У телевізорі знову заверещала реклама. У Валерія склалося враження, що в Буремній Затоці показують не передачі з перервою на рекламу, а рекламу з перервою на передачі. Поки Мокрина сушила волосся, він пішов на кухню ставити чай – цілком забувши, що ніякого чаю в хаті немає, бо вони з дружиною ще нічого не встигли купити, взагалі ще не вибралися по крамницях, тому немає не тільки чаю, а й хліба, ковбаси, сиру, яєць, м’яса, риби... Що довше Валерій подумки перераховував, чого немає в хаті, то голоднішим ставав. Нарешті не витримавши, він гукнув:
– Мокрино! А у нас...
– Нічого немає, – підтвердила з вітальні дружина, знов прочитавши його думки. – Але це не страшно. Навпаки – гарний привід познайомитися з сусідою...
І наче у відповідь на її слова в замковій шпарині скреготнув ключ, але виявилося, що двері незамкнені. Здивований парубок у чорному плащику переступив поріг будинку. Валерію закортіло протерти очі: парубок був заледве не точною копією хлопця в телевізорі: те саме довге чорне волосся з червоним полиском, ті самі карі очі-мигдалини, ті самі вилиці випинаються на обличчі, та сама червонувато-смаглява барва шкіри... Валерій аж підвівся з канапи.
– Привіт! – усміхнувся тим часом парубок, виймаючи з замка ключ і зачиняючи двері. – Ви сьогодні в’їхали?
Якби у вітальню не вийшла Мокрина, яка вже встигла змінити халат на рожеву кофтину та джинси, Валерій так і стовбичив би посеред кімнати, неспроможний вичавити ні слова.
– Добридень! – дзвінко привіталася до незнайомця дружина. – Так, буквально пару годин тому. Нам кімнати орендував місцевий відділок поліції. Мій чоловік тут у вас на стажуванні... До речі, я – Мокрина, а це – Валерій.
– Дуже приємно... Пітер Аніт, професор Університету, – представився сусіда.
– Доктор Аніт? – перепитала Мокрина.
– Ні, ще не доктор, тільки пишу дисертацію.
– З якої теми, якщо не секрет?
– Кафедра філософії автохтонів. Тема – вплив політики департаменту в справах індіанців початку двадцятого століття на життя анішинабів у районі великих озер.
Валерій нахмурив брови, але не встиг запитати – Пітер уже сам пояснював:
– Анішинаби – самоназва індіанців-оджибвеїв. «Анішинабе» по-нашому – людина... До речі, моє прізвище на анішинабе-мовін, тобто на оджибвейській мові, означає «гарпун»... Але це так, до слова. У вас незвичні імена...
– Ми з України, – радо пояснила Мокрина. – Знаєте, де це?
– Ще б пак! З Україною в мене пов’язані деякі спогади... – задумливо пробурмотів молоденький професор Аніт, але не став нічого пояснювати.
– А ви роздягайтеся, – припросила Мокрина, – і приходьте до нас чай пити. Познайомимося ближче.
– Залюбки, – кивнув Пітер, піднімаючись сходами на другий поверх.
– Зі своїм чаєм, – засміялася йому навздогін Мокрина, – а то ми ще не облаштувалися й у нас нічого нема!
– Без питань! – реготнув у відповідь Пітер з дерев’яного балкона, який на другому поверсі правив за коридор. – Чай у шафці над холодильником. Там і печиво є.
– Дякую! – гукнула Мокрина, але Пітер уже зник за дверима кімнати.
Валерій підійшов до холодильника, легко дотягнувся до шафки – зріст дозволяв, і дістав картонну коробку з чаєм, у якій одиноко лежало три пакетики. Схоже, професор Аніт до припасів ставився так само недбало, як і українські мандрівники. Але печиво справді було – пласкі вівсяні кружальця, всіяні шоколадними горошинами.
Хвилин через десять спустився Пітер. На нього вже чекав чай, запарений просто в горнятках, і на великому круглому тарелі в центрі столика – вівсяне печиво. Незважаючи на скромність гостини, Мокрина вміла створити затишну застільну атмосферу: по-особливому скрутила серветки й поклала обіч горняток, поряд з тарелем печива притулила срібну цукерничку, невідь-звідки випорпану – десь із самих нутрощів буфета, бо Валерій точно бачив: цукор стояв на видноті у високій чотирикутній картонці – дешевий сіруватий тростинний цукор-пісок, але в срібній цукерничці кришталики раптом почали переливатися, як сніг на сонці гожої днини.
– Як перемінилася вітальня! – зронив професор Аніт, спускаючись сходами. Вдягнений він уже був по-домашньому: в бавовняну сорочку та м’які темні штани. – Мокрино, та ви чаклунка!
Валерій нервово гмикнув: професор Аніт навіть не уявляє, що поцілив простісінько в яблучко!
Але Мокрина вже припрошувала Пітера до столу, тож Валерій, поки ще не зникло з тарелю все печиво, і собі примостився на розхитаному попередніми пожильцями стільці.
– А ваше стажування, – звернувся до нього професор Аніт, розколочуючи в горнятку цукор, – планове чи пов’язане з якоюсь справою?
Валерій не встиг відповісти: за нього це зробила дружина, яка володіла англійською значно краще:
– Стажування планове, але якщо пощастить...
«...то я раніше строку отримаю омріяну зірочку на погони», – подумки продовжив речення старший лейтенант.
– ...то ми допоможемо заокеанським колегам зі справою про тих підлітків, що потонули у вас тут за одинадцять років, – закінчила Мокрина.
«Ми?!» – здивувався Валерій.
Професор Аніт кинув на неї погляд.
– Уже і в Україні знають про цю справу?
– А що, – спитав Валерій, – там дійсно все так нечисто?
– Якщо пам’ятаєте, першим загинув п’ятнадцятирічний Джетро Андерсон. Так от, його тітка наполягає, що коли тіло виловили з річки Макінтайр, на голові в її небожа була рана аж до середини чола. Може, чимось ударили гострим, а тоді вже кинули у воду. Проте поліція навіть не розглядала версію вбивства.
– Але підозри лишилися?
– Але підозри лишилися.
Професор Аніт маленькими шматочками кусав печиво, роззираючись по вітальні.
– А це що таке? – раптом вигукнув він, підхоплюючи з серванта статуетку. Валерій миттю упізнав у ній сувенір, який сам попросився йому до рук в аеропорту. – Та це ж Буревісник! По-нашому – Анімікі. Бачите, – почав пояснювати Пітер, – оця верхня голова – це ворона, трикстер і провідник між світами. Під нею – то не крила, то вухатий койот – теж трикстер. Койота більше шанують південні чиппева, а тут, на півночі, більше поширені легенди про ворону... Це мініатюрний тотем-вотик – тотемний стовп: ворона й койот тут символізують темне та світле втілення Бога, жіноче й чоловіче начала, які одне без одного існувати не можуть. А в самому низу оцей великий дзьоб, який тримає рибу, то наш легендарний Анімікі. У мене з балкона видно гору Гніздо Буревісника... хочете, покажу?
– Та ми вже бачили її здалеку, – промимрив Валерій, якому вже вдруге привиділося, що риба у великому дзьобі ляснула хвостом, а білі лупаті очі Буревісника-Анімікі кліпнули.
– А хочете, я вам екскурсію до Гнізда Буревісника влаштую? Сьогодні сонячно, ще не пізно, гайда?
– Дякуємо! – погодилася Мокрина і за себе, і за чоловіка, який, заціпенівши, витріщався на статуетку в смаглявій руці. – До речі, про балкон... Запрошення буде в силі й завтра? Знаєте, дуже вже чоловік той балкон уподобав – ще й порогу хати переступити не встиг...
– Ви ще питаєте! Вихід на балкон – з отієї веранди, що опоясує другий поверх. Уранці там неймовірно гарно, тільки в другій половині дня на той бік переповзає сонце. Але зараз уже таке сонце, що зовсім не палить... То як, збираємося на екскурсію?
За парубоцькою застарілою звичкою він сам сполоснув своє горнятко в раковині й поставив сушитися, а тоді легко збіг сходами нагору. За кілька хвилин він уже знову спускався, причому довге його волосся тепер було заплетене в дві косички.
– Чекатиму на вас у машині! – кинув він уже в дверях.
– Ми майже готові! – відгукнулася Мокрина. Коли вона вийшла у вітальню, де на неї вже очікував цілком зібраний чоловік (а що йому: портмоне в кишеню поклав – і вже готовий), то Валерій від подиву мало рота не роззявив: Мокрина заплела такі самі дві коси, які він щойно бачив у професора Аніта...
...Дорога пролягала через незаможні квартали Буремної Затоки на захід – до індіанської резервації. Щоправда, табличка на в’їзді сповіщала, що це ніяка не резервація, а «тубільне селище». Тільки дорога в тому селищі була та сама, що лишилася ще з часів резервації: вузька, звивиста, поорана ямами.
«Тубільне селище» лишилося ліворуч (коли Пітерова червона машина його проминала, Валерій тільки встигнув зауважити на околиці старезну хату-зруб зовсім без вікон), а екскурсанти поїхали далі – туди, де над Буремною Затокою нависла гора Гніздо Буревісника. Дорога звивалася вгору, зовсім як карпатський а чи кримський серпантин, і з двох боків височенним живоплотом її обгороджував мішаний ліс, майже не торкнутий осінніми барвами, – такого розмаїття зелені Валерій у житті своєму не бачив.
А коли маленька автівка, підвиваючи мотором, нарешті видерлася на верхівку гори, перед враженими очима українських мандрівників постало озеро кругле, синє і прозоре, як цебро студеної води.
– Яка краса! – вигукнула Мокрина, підбігаючи до крайки води й занурюючи руку. – А холоднюча яка! А пити можна?
– Можна, – запевнив її професор Аніт. – З цього озера вся Буремна Затока воду п’є.
Мокрина зачерпнула жменю води й пожадливо випила.
Зненацька на тому боці озера показався ще один подорожній – старезний сивий дід. Обличчя він мав безвусе, а довгі білі косми стягнуті були ззаду в хвіст. Валерій одразу пригадав чорно-білі світлини індіанців, які колись роздивлявся в музеї на виставці знаменитого фотографа Едварда Куртиса: старий мав точно такий самий суворий пронизливий погляд, як і цілі покоління його кочових пращурів. Але вдягнений він був по-сучасному: у брезентові захисного кольору штани й картату бавовняну сорочку.
Пітер здалеку вклонився старому, і той неквапливо попрямував до трійці екскурсантів.
– Це Трапер, – швидко пояснив Пітер. – Він усе життя полює на хутрового звіра. Кращих капканів і силець ніхто не вміє ставити.
– Як його звати? – запитав Валерій, роздивляючись старого.
– Хтозна! Він такий старий, і все життя всі кличуть його Трапером, імені вже давно ніхто не пам’ятає...
Наблизившись, старий у першу чергу вклонився Мокрині й мовив:
– Нокоміс, а-нин!
– Бо-жо, Великий Заєць! – шанобливо відгукнулася Мокрина. Пітер звів на неї зачудовані очі, а Валерій знагла пригадав, як дружина обмінювалася репліками зі старою індіанкою в автобусі. І здається, індіанка теж назвала її «Нокоміс». Що це може означати? І якою мовою? «Анішинабе-мовін», – мов підказав хтось Валерієві на вухо, але він відігнав неймовірний здогад.
– Добридень, – нарешті привітався старий до чоловіків.
– Бо-жо. Як справи, Трапере? – відгукнувся Пітер. – Що вполювали?
– Нічогісінько. До нас унадився патрач капканів.

Патрач капканів
– А-нин, – уклонився Пітер і приєднався до мовчазного кола старійшин, яке мовби чогось вичікувало. Пітерова ніноше, себто тітка, мамина сестра, тільки повела на нього оком, але не привітала його окремо навіть кивком голови. На раді старійшин так не заведено.
Довгаста дерев’яна хатина не мала вікон – точно так само, як і старезна домівка Пітерової ніноше. Старійшини сиділи просто на підлозі, на розстелених вовчих шкурах. Хоча жодного разу ще Пітер не був присутній на раді старійшин, оце сьогодні опинився тут уперше, ці хутра він пам’ятав усе своє життя: щоліта їх просушували надворі, припнувши прищепками до мотузки поміж двох старих кленів, і рік у рік шкури тоншали, хутро сипалося, й от уже де-не-де світять залисини, але нікому не спадало на думку їх міняти. Бо за легендою ці шкури – дарунок самого Нанабожо.
На раді старійшин Пітер почувався більш ніж ніяково. Коли він узявся до дисертації з життя анішинабів, у тубільному селищі спершу ставилися до цього неприязно: сакральні знання пращурів не можна переливати на папір, аби дізнатися таємниці анішинабів міг будь-хто. Пітер і сам усвідомлював, що якоюсь мірою порушує традиції, адже сам колись обурювався, побачивши в інтернеті світлини сонячного танцю: давні закони забороняють фотографувати під час проведення ритуалів. Проте з роками Пітерова позиція змінилися: усна культура неминуче занепадає, в сучасному світі на те нема ради, і якщо не визбирати її по крихті зараз, якщо не зберегти бодай на папері, може так статися, що завтра від неї взагалі не лишиться сліду. Скільки в світі зосталося носіїв анішинабе-мовін? Вимре покоління дідів і бабусь – і жодного не лишиться...
Саме тому Пітер був здивований і не на жарт схвильований, коли його запросили на раду старійшин. Запрошення передала йому ніноше, причому зробила вона це в такій офіційній формі, що Пітера аж мороз поза шкурою продер: може, вперше він почувся невід’ємною частиною народу, в існування якого останнім часом узагалі мало вірив. Адже однолітки його здебільшого відцуралися власного коріння і в так званому культурному тиглі Північної Америки, в якому плавилися прибульці, перетворюючись на глобалістів без роду й племені, вирізнялися хіба що чорними очима й широкими вилицями.
На цьому тлі не так кумедними, як жалюгідними видавалися потуги уряду підкреслити повагу країни до автохтонів: оті костюмовані танцюльки аборигенів під час відкриття Олімпійських ігор, написи на дорожніх знаках трьома мовами – англійською, французькою і тубільною (складовим письмом, яке насправді мало хто здатен прочитати), кафедри тубільної філософії в університетах – здебільшого за браком фінансування вони скасовувалися вже за пару років по відкриттю...
На раді старійшин Пітер сидів як мишка – не був певен, що зможе вичавити з себе бодай слово, якщо хтось звернеться безпосередньо до нього. Але поки що до нього ніхто не звертався. Після короткого ритуалу: молитви під супровід барабанного бою, заговорив вождь – старий Маквá, прямий спадкоємець Великого Ведмедя, чиїми нащадками вважалося їхнє плем’я:
– Вчора з печери повернулися двоє хлопців і дівчина...
На хвильку запала напружена тиша. Пітер, розхвилювавшись сам не знаючи чому, насторожено чекав. Хтось зі старійшин теж нервово посовався, але Пітер не встиг зауважити, хто саме. Здавалося, старий Маква і не збирається провадити. Першою не витримала Пітерова ніноше:
– Новини невтішні?
Старий Маква зітхнув:
– Селище пращурів знелюдніло.
Мовчанка, яка зависла над хатиною, була такою зловісною, що Пітер аж мерзлякувато стенув плечима. Він геть нічого не розумів. Як так – Селище пращурів знелюдніло? Воно не може знелюдніти, адже там мешкають чібі – душі, а душі безсмертні! Раз у житті анішинаби мають змогу зустрітися з пращурами – під час ритуального переходу з дитинства в доросле життя. Мало кому щастить перемовитися з пращурами вдруге – духи мертвих рідко приходять дати пораду простим смертним. Хіба що станеться щось уже геть несосвітенне.
Пітер перевів очі на свою ніноше, і вона, мов уповноважена радою старійшин, спроквола почала пояснювати – йому пояснювати, і Пітер пересвідчився, що опинився тут невипадково:
– Вперше це сталося минулого літа. Ожавашко і Міквам прийшов час здійснити перехід. Я сама відвела дівчат до мадодисвану, сама розпалила вогонь, кілька разів поливала розжарене каміння водою, а потім чатувала біля входу. Все було начебто як завжди: співи, барабани... Коли музика урвалась, я полегшено зітхнула: Ожавашко і Міквам здійснили перехід. Але, прочекавши годину, я занепокоїлася: раптом ніякого переходу не було? Раптом дівчатам просто стало зле? Ці сучасні діти... Кволі, хирляві... Я зазирнула у лазню. Біля погаслого багаття скулились Ожавашко й Міквам і світили на мене переляканими очима. Я ледве допиталася, що сталось. Виявляється, вони таки здійснили перехід. Але біля підземної річки їх ніхто не зустрів. І за рікою – ні знаку селища. Жодного багаття. Жодного вігвама. Жодного сліду присутності чібі... Повернувшись, дівчата боялися гукнути мене. Їм здалося, що вони взагалі не здійснювали переходу. Що пращури не схотіли прийняти їх у себе й дати настанови...
Ніноше замовкла. Пітер шанобливо чекав. Усі мовчали, наче й так усе було ясно. Нарешті Пітер наважився розтулити рот:
– Ви кажете, навесні це сталося вперше? Отже...
Ніноше мов прокинулася:
– Відтоді було ще чотири переходи. І всі невдалі. Останній ритуал – учора. Селище пращурів знелюдніло...
Пітер хотів запитати, чи не пробував хтось зі старійшин теж здійснити перехід – може, до них пращури виявили б ласку, але терпеливо чекав, коли йому все розкажуть із власної волі. Ні старійшин, ні тим паче вождя не заведено розпитувати – самі повідають, коли прийде час.
– Ми хочемо знати, – врешті-решт заговорив старий Маква, – чи не стикався ти у своїх дослідженнях зі згадками про щось подібне. Можливо, так уже колись було? Коли анішинаби відмовлялися від своєї віри та приймали християнство... Чи коли підписували земельні угоди... Чи коли пристали на негласну заборону сонячних танків... Не знаю, в історії мав би залишитись якийсь слід!
– Ні, – чемно похитав Пітер головою, – мені таких згадок не траплялося.
Про Селище пращурів узагалі відомостей було дуже мало. Бо то було одне з найсакральніших знань, і ділилися люди ним неохоче. Тим паче що білі в усьому, навіть у здійснюваному підлітками переході, бачили психічні розлади й намагалися підвести під ритуал медичне обґрунтування.
– До того ж, – по паузі провадив Пітер, – ми ж говоримо про дітей. Навіть якщо їх змалечку хрестили, хрещення немовляти – то акт сваволі. Дитина не в змозі зробити усвідомлений вибір, тому й не може відповідати за наслідки... Ні, Селище пращурів знелюдніло не тому...
Пітера раптом прошила думка, як йому самому пощастило: він бо в юності і видіння отримав, і здійснив ритуальний перехід – побував-таки в Селищі пращурів! Він мало що пам’ятає з того – у спогадах лишилося тільки відчуття свята, а ще – тисячі зморщок на усміхненому обличчя прабабусі... А ці діти... Ожавашко... невже вони ніколи цього не побачать?
Ожавашко... А він-бо все дивувався, чому вона останнім часом його уникає! Раз у раз він поривався перемовитися з нею, і раз у раз відкладав розмову – Ожавашко трималася своєї подружки Міквам, як реп’ях собачого хвоста, і неможливо було заскочити її віч-на-віч.
Одного разу Пітер навіть навідався до неї додому. Ожавашко відчинила двері. Гримотів телевізор; пустивши гостя в хату, дівчина, ні слова не кажучи, вляглася на підлогу, підхопила пакетик чипсів і втупилася в телевізор. Пітер щось говорив до неї, але вона мовби й не чула. Коли Пітер зазирнув їй в очі, його вразив порожній, відсутній погляд розширених зіниць – як у наркоманки. Пітер злякано відвів зір – і хапнув ротом повітря: понад ліжком Ожавашко гойдалася павутина ловця снів, безжально протята ножем...
Від думок Пітера відірвала жінка на ім’я Дора. Пітер знав її: далекого 2000-го року в неї зник восени небіж. А за кілька місяців потому його тіло виловили з ріки.
– ...Вони тільки весь час «ні» та «ні», – казала вона, – а потім: та він десь загуляв, як усі аборигени. Ось і все, що вони казали...
«Вони» – це, звісна річ, поліція, здогадався Пітер. Попри те, що за одинадцять років у Буремній Затоці за нез’ясованих обставин загинуло семеро тубільних підлітків, поліція оце аж тільки зараз похопилася, вирішила об’єднати справи й поновити розслідування. Та чи не запізно?
– Нехай старійшини сходять до пращурів, нехай спитають! – гаряче говорила Дора. – Вони підкажуть – завжди підказували...
– Ти не думай, – відповіла на це ніноше, – уже тричі старійшини здійснювали ритуал у мадодисвані...
Тричі й – нічого. Навіть пробували перенести лазню на інше місце – і тільки на гірше: мало всі не згоріли живцем. Ще не встиг хоронитель вогню занести в лазню розжарене каміння, як знагла війнув вітер, вогонь від поблизького багаття лизнув оленячі шкіри – і вігвам запалав. Добре, що той самий вітер вирвав вербові гілки, на яких були напнуті шкіри, з землі – і старійшини, на щастя, врятувалися.
– Щось дуже, дуже дивне коїться на землі анішинабській, – закінчила ніноше.
– Здійснюється пророцтво, – заговорив старий Маква, – ми живемо в часи Шостого вогню. Зневірені анішинаби, які вважають, що перше пророцтво їх обдурило, забули традиції, їхні онуки та правнуки обернулися проти Старійшин. Старійшини втрачають сенс свого буття на землі... втрачають мету свого життя. Нова хвороба поширюється поміж людей, і чимало захворіють на неї. Чаша життя перетвориться на чашу жалоби...
Пітер добре знав пророцтва Сімох вогнів. Бо п’ять із них уже здійснилися. Пророцтво Першого вогню про те, що анішинаби, якщо не хочуть загинути, мають прямувати за міде-вігвамом – священною цілитель нею – в пошуках обіцяної землі – Острова Черепахи, змусило пращурів покинути домівки й рушити на захід. Але, як і передрікало пророцтво Другого вогню, анішинаби опинилися біля великої води, проте втратили свій священний орієнтир – міде-вігвам, розділилися на окремі племена й розпорошилися. Однак народився хлопчик, який указав народу анішинабському новий напрямок і завдяки якому розпорошеним племенам удалося відновити втрачені зв’язки. Як і передвіщало пророцтво Третього вогню, анішинаби знайшли обіцяну землю на заході, біля Ґічіґамі – Великого озера, де «їжа росте у воді», адже саме тут росте дикий рис, от тільки щастя це не принесло.
Як сказано у пророцтві Четвертого вогню, прийшли блідолиці. Спочатку французи, спілка з якими була навіть вигідна анішинабам. Але за ними прийшли англійці – і зовсім не з дружніми намірами. Серця блідолицих переповнила жадоба природних багатств Острова Черепахи. Блідолиці принесли з собою смерть. І тоді ріки потекли отрутою, а рибу стало неможливо їсти... І прийшов час пророцтва П’ятого вогню. Час війни, якої не зміг уникнути ніхто з анішинабів. І з’явився поміж анішинабів той, хто обіцяв спасіння. Тільки вчення його виявилося оманою і призвело воно до загибелі – народ анішинабський опинився на межі знищення...
...Тут поява нового гостя повернула Пітера до реальності. Звівши очі, він миттю упізнав сиві косми Трапера – й одностайно з усіма півголосом привітався:
– Бо-жо.
До Трапера в резервації пошана була особлива. Траперу стільки років, що ніхто вже й не пам’ятає: здається, він уже був дідом, коли сьогоднішні старійшини тільки народилися. З появою нового прибульця атмосфера мовби змінилася. Наче з ним разом увійшов земний дух – наче вся рада перенеслася просто неба.
Тим часом ніноше дістала маленьку дерев’яну мисочку й насипала в неї різних сушених трав. Останньою кинула дрібку тютюну. Перемішавши трави, вона пустила мисочку по колу, й кожен із присутніх брав з неї дрібку священної суміші лівою рукою – від серця – й промовляв коротку молитву до Ґічі Маніду. Коли мисочка дійшла до Пітера, він тремтячою рукою і собі взяв дрібку тютюну й, затинаючись, проказав: «Бо-жо. Ґічі Маніду в усьому навкруги, воно в повітрі, яким ми дихаємо, і в траві, яку ми топчемо, і у воді, яку п’ємо, і у вогні, яким зігріваємось...» – і передав мисочку далі.
Тепер усі вкладали назад у мисочку свої дрібки трав’яної суміші. Коли ж мисочка нарешті повернулася до ніноше, вона натоптала травами священну люльку, добре її розпалила і, промовляючи неголосні слова молитви до землі, до неба, до води, до вогню, затягнулася й видихнула дим угору. І з цим димом до Ґічі Маніду – Великого Духа полетіли всі молитви, проказані щойно на зібранні старійшин й увібрані травами.
А ніноше вже передала люльку Траперу. Він теж затягнувся – ніноше й далі бурмотіла – і пустив люльку по колу. Пітерові, наймолодшому, люльку вручили останньому. Люлька була чорна, кам’яна (маленькою катлінітовою копальнею справіку володіли анішинаби, і священний камінь використовувався тільки для різьблення люльок), формою схожа на топірець, із довгим витким дерев’яним цибухом, прикрашеним різнобарвними перами й намистинками на тонких шворочках з оленячої шкіри. Ніяковіючи в колі поважних старійшин, Пітер легенько затягнувся, щоб не закашлятись од міцного диму, й видихнув угору. І в цю мить у нього дивно закрутилось у голові та здалося, що на плечі Трапера сидить чорна як ніч ворона, а зашкарубла долоня його лежить на рудій голові вухастого койота... Видіння тривало якусь мить – і зникло.
Тим часом люлька повернулася до ніноше, яка вибила залишки тютюну у вогонь, що палахкотів у коминку посеред хати. Старий Маква підніс руку – просив слова.
– Трапере, – заговорив він, – Ґічі Маніду відвернулося від нащадків Великого Ведмедя. Селище пращурів знелюдніло. Наші діти більше не можуть здійснити переходу.
– Перед очищенням у мадодисвані діти проходять ритуал видіння? Отримують знак?
– Так, – кивнув Старий Маква. – Двійко хлопців, які вчора в лазні не змогли здійснити перехід, перед тим отримали видіння. Вони по черзі постували у нашому святому місці в лісі – один чотири дні, а другий три, – й обом явилися знаки: орел і лось. Хлопці отримали нові наймення, як і личить дорослим чоловікам. Але пращури не схотіли їх благословити... Це почалося ще навесні. Ґічі Маніду...
– Ґічі Маніду ніколи не покине нащадків Великого Ведмедя, – помотав головою Трапер, – хіба що вони самі від нього відвернуться. А справа в тому, що на наших землях з’явився непроханий гість. Ви знаєте, що я живу з продажу хутрового звіра. Ще з весни я почав натикатися на випатрані капкани. Той, хто це робить, має довгі й міцні, як у ведмедя, кігті та гострі ікла: після його нападу хутро на тваринах цілком попсоване...
– Трапере, ти бачив сліди? Може, це звір?
– Ні, сліди людські, хоча й величезні. Але цей патрач капканів – не людина. Його веде інший голод.

Голод
Перший день на новому робочому місці заскочив Валерія Нечипоренка зненацька. Надивившись американських фільмів про тамтешню поліцію, він чомусь був певен, що в Буремній Затоці буде точно так само: галасливий відділок, купа народу, скляні перетинки, протистояння підлеглих і начальства, «донати» (себто, пончики з дірочкою) на обід, причому з’їдається цей обід на ходу, де-небудь в машині під час патрулювання.
З усього цього справдилися тільки донати, та й то не повною мірою: один з колег детектива Коен і справді замовив собі кілька пончиків, а сама детектив їла сандвічі, добре присмачені салатним листям, і Валерієві порадила зробити те саме. І відбувалося це не в машині на патрулюванні, а в маленькій забігайлівці неподалік відділку.
Сам відділок виявився зовсім маленьким, і ніяких скляних перегородок у ньому не було, а натомість було кілька окремих кабінетів, і детектив Коен ділила спільний кабінет зі своїм підлеглим – ще одним слідчим на ім’я Джері Ґрант.
– Радий знайомству, – привітав він Валерія, щойно той переступив поріг. – А ти, бісової мами син, аж з-за океану до нас приїхав?
Детектив-капрал Джері Ґрант поставився до стажера дуже привітно, а коли з’ясувалося, що той має ранг старшого лейтенанта, заповажав іще більше: не знаючи всіх тонкощів української міліції і її відмінностей від його рідної, північноамериканської поліції, він чомусь вирішив, що Валерій за рангом уже точно стоїть вище, ніж він сам, Джері. Валерій, звісна річ, його оманливих поглядів не спростовував.
Начальник, себто шеф поліції, теж виявився дуже привітний: дебелий дядечко, чимось схожий на Валерія Миколайовича Нечипоренка-старшого, сидів у великому підземному кабінеті (чому начальство загнали під землю, Валерій уявити не міг); українського стажера він прийняв дуже люб’язно і висловив сподівання, що той не тільки навчиться в місцевих колег чогось нового, а й поділиться з ними власним досвідом.
Справи у відділку велися здебільшого дрібні, та й не дивно: Буремна Затока – містечко провінційне, і гучна справа востаннє тут була пов’язана з загибеллю юнака на водоспаді Какабека.
Прописали українського стажера в кабінеті детективів Коен і Ґранта, але окремого столу не дали – не було. Валерій присів на тумбочку й роззирнувся.
– То чим же ви тут займаєтеся? – не дуже ввічливо поцікавився він. – Дрібним хуліганством?
Детектив Коен хмикнула:
– Здебільшого... – і раптом посерйознішала. – А ще наркоманія, особливо серед тубільного населення, катастрофічно поширюється. Водночас зріс і рівень самогубств. Наркомани не від передозу вмирають – самі собі віку вкорочують!
– Це ви про тих сімох підлітків, – мовив Валерій, – яких з ріки за одинадцять років виловили?
– Вже місцеву пресу почитали?
– Не без того, – зронив стажер. – А ви не думали, що якось підозріло це для самогубств: сім смертей за дуже схожих обставин? Раптом не збіг?
– Не вигадуйте! Я що, цих дітей не бачила? Та в них типові наркоманські очі!
– А загальна злочинність зросла?
– Не сказала б, – похитала головою детектив Коен. – Так, наркомани, коли не мають грошей на чергову дозу, вчиняють дрібні крадіжки, але переважно перебувають у такій собі апатії... Та що я вам розповідаю! Самі все побачите.
І Валерій справді побачив, буквально того-таки дня.
Великий торгово-розважальний центр «Вікторіявіль» розташований був у центрі Форту, біднішого району Буремної затоки (на відміну від Порту, де містилися коледж, Університет, адміністративні будівлі, театр і місцевий варіант палацу культури). Безпосередньо до Форту прилягала колишня індіанська резервація, котра зараз, як уже дізнався Валерій, політкоректно називалася «тубільним селищем». З Фортом резервацію з’єднував автобус № 10, вічно напхом напханий переважно тубільною молоддю. Як пересвідчився Валерій, далеко не завжди пасажири автобуса №10 були тверезі, тож час від часу на станції «Вікторіявіль» зчинялися бучі.
Ось на один такий скандал і викликали детектива Коен: двох п’яних індіанців заарештували патрульні на автобусній станції, поки вони не почали бити вікна. Заарештованих повезли у відділок, а детектив Коен мала опитати свідків, і Валерій усіляко їй у цьому допомагав. Зважаючи на не надто високий рівень володіння англійською мовою, можна добре собі уявити, чим саме займався Валерій, доки його зверхниця опитувала свідків: роззявивши рота, спостерігав за молоддю, яка готувалася до вечірніх розваг, принюхувався до смороду з паперової фабрики, довго витріщався на дядечка в справжній шотландській спідниці-кілті й у гетрах – словом, допомагав складати протоколи, як тільки міг.
Під’їхав автобус № 10; пасажири, вишикувані в чергу, дочекалися, поки вийдуть усі, кому потрібно, а потім почали вервечкою вантажитися в салон через передні двері. Тільки одна дівчина бігала вздовж черги й щось бурмотіла. Від неї відмахувалися. Валерій прислухався.
– Е трансфе? Кен ю ґів мі е трансфе? – вигукувала дівчина.
Валерій миттю згадав: «трансфер» – так називається довгастий талон, який видається тобі, коли ти платиш при вході в автобус. На ньому водій відбиває час видачі, і протягом години ти можеш зробити по цьому талону пересадку на будь-який інший автобус. Отже, грошей у дівчини катма, а їхати дуже треба!
Черга зменшилася – один по одному пасажири зникали в череві автобуса. Дівчина була у розпачі. Роззираючись навсібіч, вона наткнулася поглядом на Валерія, який стояв біля невеличкої станційної будівлі, більше схожої на будку. Схрестившись очима зі скляним поглядом дівочих очей, Валерій пополотнів. Таких безтямних, прозорих, невидющих зіниць він у житті своєму не бачив. Навіть у наркоманів, яких по очах можна вмить відрізнити. Це був якийсь голодний, нелюдський погляд – дві крижини замість очей.
Валерій потягнувся рукою, щоб смикнути детектива Коен, але в цю мить хтось нарешті зглянувся на дівчину, кинув їй крізь віконце «трансфер», вона підхопила його на льоту та зникла в череві автобуса. Той захряснув дверцята й рушив з місця.
Дорогою до відділку Валерій переповів свої враження напарниці.
– А це воно і є, – підтвердила детектив Коен, – Ми їх називаємо – люди з крижаними очима. І вони, до речі, зовсім не агресивні – навпаки, пасивні. Заарештовуєш їх – навіть не опираються. Їх здебільшого доводиться відпускати, бо нічого протизаконного наркомани не коять – за що їх тримати за ґратами? Та й у крові наркотик не виявляється...
– Тобто?
– Це щось новеньке. Ми сто разів брали аналіз крові – і не змогли знайти жодних слідів відомих нам заборонених речовин. При цьому свідчення затриманих підтверджують: наркотик вони вживали, на вигляд це – білий порошок, схожий на кокаїн, але виблискує він як сніг... Проте нам жодного разу не вдалося затримати ні наркомана, ні торгівця бодай з однією дозою.
– Як це так?
– А не знаю,– знизала плечима детектив Коен.– Чи вони його вчасно скидають, чи мають при собі одну-дві дози та продають тільки тим, кого добре знають, але факт: хімічного аналізу ми так і не провели.
– А в інших провінціях стикалися з невідомою речовиною?
Наштукатурена білявка кивнула.
– Почалося все звідси, наскільки нам удалося простежити, але останнім часом новий наркотик упевнено розгулює країною. І зауважте: головним чином до нього виявляють слабкість автохтони, переважно підлітки... Це як з горілкою: наче індіанський організм зовсім не здатен опиратися.
– Якщо зріс рівень самогубств, – стиха мовив Валерій, – значить, усе-таки здатен. Тільки опирається індіанський організм у не зовсім звичний спосіб...
...Увечері Мокрина наготувала чудову вечерю: вона десь вичитала рецепт гарбузяного пирога й випекла цю смакоту. Пітер Аніт повернувся з університету, коли подружжя Нечипоренків саме сідало за стіл. Він так блиснув чорними очима на гарбузяний пиріг, що Мокрина миттю припросила до столу і його. Пітер і не відмовлявся: навіть рук не помив, тільки плащика скинув – і зразу до гостини.
– Ну, як перший день на стажуванні? – поцікавився він у Валерія, наминаючи картопляне пюре й не зводячи очей з пирога. – Дуже ваша система відрізняється від нашої?
Підчепивши на виделку шмат котлети, Валерій почав відповідати – й англійські слова раптом навдивовижу вільно полилися з нього. Єдиний день повного занурення в англомовне середовище – і прискорений лінгафонний курс дивним чином активізувався в нього в голові, й іноді вискакували такі звороти, що Валерій сам собі дивувався.
– Та не дуже. Паперів у вас трохи менше пишуть. І «п’ятихвилинка» зранку справді п’ятихвилинна, а не розтягується на годину. А так – ті самі п’яні бійки та квартирні крадіжки... Затримали сьогодні два декласовані елементи.
– Індіанців? – гмикнув Пітер, і Валерій засоромився. Він легко розкидався такими означеннями як «декласований елемент», мало замислюючись, чому люди стають такими. А тим більше не переймався проблемами індіанців – та взагалі нічогісінько про них не знав, поки не познайомився з теперішнім своїм співмешканцем.
– З пісні слова не викинеш, – буркнув Валерій українською, а тоді додав англійською: – Але ж це правда, що серед індіанців рівень декласованого елементу значно вищий!
– Білі всі так кажуть...
– А я сьогодні, – втрутилась у розмову Мокрина, – по крамницях пробіглася та дві підліткові програми по телевізору подивилася: в одній дівчатка середнього шкільного віку тест на детекторі брехні проходили – спали вони вже з хлопцями чи ні, а в другій аналіз ДНК на батьківство проводили серед потенційних татусів старшого шкільного віку... Я як усілася перед телевізором з роззявленим ротом, так і всі реклами просиділа – очам не могла повірити. Думала – з глузду з’їду!
– Це не одне й те саме, – мовив Пітер. – Білі роблять свідомий вибір. Анішинаби цього вибору позбавлені.
Мокрина прибрала зі столу брудні тарілки, розлила чай і розкраяла гарбузяний пиріг. Пітер відкусив від пирога великий шмат, прожував, кивнув: добрий пиріг, навіть чудовий!
– Це ж діти, – вигукнув Валерій, – як вони можуть робити свідомий вибір?
– Я не дітей маю на увазі, а загалом суспільство, яке підштовхує їх до такого вибору. А індіанців до пиятики підштовхує не розбещеність, а повна відсутність прав, захищеності, можливостей і перспектив...
– Але ж ви, Пітере, он вчитеся в докторантурі!
– Вчуся... Якби ви ще знали, чого мені це коштувало.
Пітер помовчав, замислено жуючи пиріг. Потім мовив:
– Це все земля, земля... Я вам розповім, звідки коріння росте, щоб ви бодай трошки розуміли ситуацію. Я усвідомлюю, що ще десяток років тому, до розвитку всесвітнього павутиння, ви й не могли дізнатися про те, що тут насправді коїлося два з гаком століття, адже інформація потрапляла до вас здебільшого через офіційні джерела. І була добре просіяна.
– Ну чому ж,– утрутився Валерій. – Ми читали про резервації...
– Резервації – це не біда насправді, а спасіння. Бо в іншому разі нас би вже давно не було. У сімнадцятому й на початку вісімнадцятого століть, ще до Конфедерації, в різних районах нашої теперішньої країни були свої місцеві уряди, які проблему індіанців вирішували по-своєму. Скажімо, якщо тут, у нас, на початках землю в тубільців відбирали не відкрито, а через земельні угоди, навзамін пропонуючи резервації, щорічну ренту в розмірі п’ять доларів на людину, безплатне навчання й можливість полювати на вільних землях, то з народом мікмак учинили дуже просто: землю в них відбирали без жодної компенсації, таким чином позбавляючи людей засобів існування, і коли 1873‑го року острів Принца Едварда приєднався до Конфедерації, чисельність народу мікмак становила триста двоє людей. Я не обмовився – триста двоє, три-нуль-два; це офіційна статистика...
– А ми ще бідкаємося, що нас уже сорок шість мільйонів! – пробурмотіла Мокрина. – Он де справжня біда!
Пітер допив чай і витер серветкою губи.
– Знаєте, в тридцятих роках дев’ятнадцятого сторіччя лейтенант-губернатором північних областей був призначений такий собі сер Френсіс Бон Гед, який був переконаний, що індіанці – приречена раса, тож треба їх усіх просто переселити на острови Манітулін – і нехай собі доживають свої останні дні...
– Мені це дещо вельми нагадує... напевно, теж вагонів забракло, – зронила Мокрина, але Пітер, захопившись, її не почув.
– Індіанці були позбавлені права голосувати і загалом усіх цивільних прав. Тільки двадцять років потому був прийнятий «Акт про поступову цивілізацію індіанських племен», у якому писалося, що дорослий чоловік-індіанець, доброго поводження, без боргів, з вільним володінням англійською або французькою мовою, може претендувати на громадянство... Вам не здається дивним, що в Штатах перший кольоровий президент – чорношкірий, а не індіанець? Ні там, ні тут ми досі не змогли відвоювати власну землю...
– Стривайте, – мовив Валерій, – ви згадували земельні угоди. Чому ви йшли на них?
Пітер гмикнув.
– Може, ми і б не здали свої землі без бою, але автохтони та європейці мали дуже різні погляди на володіння землею; ми просто не усвідомлювали, що через угоди позбуваємося власної землі. Європейці як ставилися до землі? Для них це була матеріальна цінність, яку можна вільно продати й купити. А анішинаби вважали, що земля, як вода і повітря, спільна, вона не може належати нікому... Навіть якщо уряд пропонував компенсацію у вигляді резервацій, то на одну індіанську родину вділяли десять акрів, тоді як білій родині нарізали сто шістдесят акрів, і ще чотириста вісімдесят вона могла купити. Звісна річ, через такі утиски почалися заворушення – і помста влади не забарилася. Нам тут іще пощастило, а Британська Колумбія пережила найтяжчі репресії, аж до бомбардувань прибережних поселень.
Похитавши головою, Мокрина перезирнулася з чоловіком.
– Коли на півночі й на заході таке чинилося, – провадив Пітер, – ми тут, на Великому озері, можна сказати, як сир у маслі купалися. Але дійшла черга і до нас. Штати загрожували цілісності нашої країни, постало питання про те, щоб прокласти залізницю зі сходу на захід, таким чином установивши від Штатів захисний щит. А як це зробити, якщо більшість земель тут досі належать індіанцям? От тоді й була підписана Угода №3, за якою ми позбулися отого всього, що ви бачите навкруги, – Пітер махнув рукою у вікно, за яким простиралася сутінкова вулиця, а десь за нею, вдалині, вгадувалися обриси лісу та Гнізда Буревісника. – Землі відібрали, але кордон провінції Онтаріо ніяк не могли визначити. Спершу він мав пролягати отут неподалік, трохи на північ від Форту (тоді ще Форт і Порт були окремими містечками, це згодом вони об’єдналися в Буремну Затоку). Нарешті столиця погодилася віддати провінції Онтаріо ще й частину земель теперішньої Манітоби, але з умовою, що Онтаріо візьме на себе виплату щорічної ренти індіанцям за відібрані землі. Але уряд Онтаріо платити відмовився, і на початку двадцятого століття провінцію офіційно звільнили від зобов’язань. І не останню роль у цьому зіграв такий собі Дункан Кемпбелл Скотт.

Дункан Кемпбелл Скотт
Невидющими очима Пітер дивився в комп’ютер. На столі навколо нього височіли стоси книжок і гори паперів. І майже з кожної сторінки до нього палали три слова: «Дункан Кемпбелл Скотт». Навіщо Пітер вигадав сам собі такі тортури? Навіщо вирішив писати дисертацію про політику департаменту в справах індіанців початку двадцятого століття, коли його очолював саме Скотт?
Учора, коли Пітер із запалом проводив лікнеп для двох українців, дійшовши до Дункана Кемпбелла Скотта, він обірвав лекцію на півслові. Згадуючи це ім’я, він відчував лють і тугу, наче зсередини його роздирало навпіл. Він не міг зізнатися навіть собі, що й досі, коли в пам’яті зринали величні рядки:

Хто порахує час, який проліг
Від сну Акузи аж до динозаврів?
Він незліченний, він же – тільки подих
Тривких вітрів у преріях безмежних;
Як тінь, він гасне на заході сонця, –
серце його дивно стискалося, і він ненавидів себе за це.

Коли в руки Пітерові вперше потрапила коротенька збірочка Скоттових віршів «Via Borealis», йому було дванадцять років. Він навчався у звичайній школі – уже минулися часи, коли для білих дітей і для індіанців школи були окремі, причому, школи для білих функціонували під юрисдикцією провінційних департаментів освіти, тоді як індіанські школи підпорядковувалися безпосередньо федеральному департаменту в справах індіанців. Для чого це робилося? Мета була одна: знищити зв’язок індіанських дітей з культурою їхніх пращурів, асимілювати їх у домінантне суспільство.
Хто вклав Пітерові до рук книжку Скотта, він уже не пам’ятав. Можливо, шкільна бібліотекарка – дуже мила жіночка в окулярах, яка завжди діставала йому будь-яку книжку, хай що він попросить. Їй здавалося, що вона робить святу справу – дає можливість маленькому червоношкірому хлопчикові отримати гідну освіту, влитися в суспільство, не почуватися білою вороною серед білих приятелів... яка сумна гра слів! Іноді Пітерові здавалося, що ліпше б він зовсім не цікавився книжками й не вчився – став би трапером; і хоча торгівля хутровим звіром в околицях Буремної Затоки останнім часом занепадає, адже тепер його переважно розводять на фермах, все одно для Пітера це було би краще: жити в лісі, виходити до людей тільки у крайньому разі...
Але повернімося до Дункана Кемпбелла Скотта. Четверта збірка віршів, яка вийшла 1906 року, присвячена була індіанській тематиці. Твори, вміщені в ній, так струснули Пітерову душу, що він просто закохався в поета. Розшукав усе, що було в шкільній бібліотеці. У дванадцять років він іще не вмів читати поміж рядків, і згадки про «зникому расу» не відкладалися в голові. Пітер якось не проводив паралелі між собою – і «зникомою расою» Скоттової поезії. Він не усвідомлював підтексту, коли читав вірш «Нічні співи на озері Ніпігон»: каное тихенько ковзає темними водами озера і розчиняється в темряві; на каное пливуть представники двох світів – «цивілізованого» і «дикого»; вони співають свої пісні – одні «шляхетною латиною», другі «давньою оджибвейською мовою, незграбною і сумною»... Натомість у серці чіпко трималися рядки, і звучали вони як музика, та сама музика, яка у вірші поволі згасає, що далі відпливає каное:

Довгий переспів злітає, як голуб з-під даху,
В темряві котиться, мить у повітрі пульсує,
І повертається знову по срібному колу,
Падає в тишу.

Читаючи про дівчину-напівкровку, в душі якої борються суперечливі почуття: вона нібито є частиною нового суспільства, і водночас їй «тривожать груди тіні» минулого, а зорі здаються їй «очима мертвих душ» – очима її червоношкірих пращурів, Пітер десь глибоко в нутрі сам почувався таким напівкровкою – не у фізичному сенсі, а в ментальному. Європейська культура захоплювала його, давала нові можливості, й воднораз щось у ньому, щось глибинне і потужне, тягнуло назад. Він мовби на власні вуха чув голос, який у вірші зваблює дівчину на той бік річки, де її вже не тривожитимуть тіні мертвих:

І кличе її голос
У водну круговерть,
Він більший за її життя
І за майбутню смерть.

Навчаючись на першому курсі магістратури (спеціалізація – англійська мова й література), Пітер навіть написав роботу, яка називалася «Міфічний поет у творчості Дункана Кемпбелла Скотта». І жоден м’яз у нього не здригнувся, коли він порівняв мертвого індіанця, що пливе в ніч у своєму каное у вірші «Барабан Повасана», з міфічним Орфеєм – з тим Орфеєм, який уже двічі втратив свою Еврідіку, і чия мертва голова поряд з лірою пливе річкою до моря, до острова Лесбос, так і не уриваючи співу. Цього мертвого і вічного живого співця Пітер побачив у безголовому індіанці, що,

наче вилитий з бронзи,
тягне свою відтяту голову
крізь мертві води,
тримаючи її за волосся,
закосичене волосся,
в яке вплелися стебла зубрівки і срібні
нитки.

Пітерові здавалося, що поезія Скотта – то жалоба за давнім устроєм життя аборигенів, за тим, чого вже ніколи не повернеш; що в ній зринають докори сумління від імені всієї білої раси за те, що індіанці зараз перебувають на межі вимирання; що кордони на землях анішинабів не етнічні, а політичні, і що оджибвеї по цей бік кордону вже не почуваються братами оджибвеїв по той бік кордону, які чомусь називають себе «чиппева». Пітерові навіть увижалося, що Скотт бачить далі – бачить, як анішинаби знову постануть господарями на своїй землі:

Прозирає обличчя у воді,
Споглядає свій трон на плечах влади,
Невгасимі очі палають у воді,
Розтинають далечінь за плечами влади,
Де вже купчаться грозові хмари.

Очі на політичну діяльність Дункана Кемпбелла Скотта Пітерові розплющив Адизокан, батько Ожавашко. Але зробив він це так емоційно, що викликав зворотну реакцію: посварившись з Адизоканом, Пітер затявся у своїй любові до Скоттової поезії.
А потім йому до рук потрапила книжка про інтернати для індіанських дітей, створені руками Дункана Кемпбелла Скотта, керівника департаменту в справах індіанців. Чисті факти, жодної лірики. Починаючи з 1920-го року всі індіанські діти віком від сімох до п’ятнадцятьох років мають учитися в інтернаті. Крапка. В інтернатах діти утримувалися в жахливих умовах; смертність перевищувала п’ятдесят відсотків, а подекуди з десятьох дітей до закінчення школи доживав тільки один. Діти піддавалися фізичній, моральній і подеколи сексуальній нарузі, але на такі випадки влада не зважала, адже мета виправдовує засоби.
Скотт навіть декларацію випустив: «Час позбутися індіанської проблеми. Особисто я не вважаю для нашої країни доцільним нескінченно оберігати клас людей, які здатні впоратися самотужки... Наша мета – працювати, поки не залишиться жодного індіанця, який не підпорядковувався б загальній політиці, поки не зникне і індіанське питання, і департамент у справах індіанців...».
На все, пов’язане з індіанською культурою, з традиціями, було покладене суворе табу. «Безтямні танці під биття барабанів» (це слова самого Скотта) засуджувалися як християнською церквою, так і урядом. Якби під таким тиском сонячний танець та інші ритуали не згасли самі, уряд готовий був заборонити їх законодавчо.
Чому раніше не потрапила Пітерові до рук остання прижиттєва збірка творів Скотта «Коло прихильності»? Та, мабуть, навіть якби й потрапила, належного враження на той час вона б не справила. Він був занадто юний, занадто палкий, занадто покручений системою... Покруч – ось гарне слово для нього тогочасного. Індіанець, який захоплюється творчістю найбільшого індіаножера. Який навчається за квотою (аякже, куди без квот, адже за земельними угодами навчання для індіанців – безплатне) в Університеті Буремної Затоки на факультеті англійської мови й літератури. Який щороку і досі отримує п’ять (!) доларів як компенсацію за землю, що її колись зреклися його пращури. Якому не треба перепустки, щоб рибалити на берегах Кам’янистої річки; його перепустка – його червона пика...
Важко сказати, чи бодай колись відчував Скотт прихильність до індіанців, справами яких займався все своє свідоме життя, та до збірки «Коло прихильності» потрапило есе під назвою «Остання індіанська угода». Вже в другому абзаці есе Пітер прочитав буквально таке: «Природа індіанців тепер схожа на вогонь, який згасає, ледве жевріє і з попелом помирає; а колись вона була повна сили й жару. Вона готова була щомиті прорватися назовні в дикунських танцях, диких відчайдушних оргіях, у яких смпліталися древні забобони з європейськими ідеями – заледве зрозумілі, зате підсилені бурхливою уявою, запаленою ромом». Ось так двома реченнями відомий поет, «цілитель душ», перекреслив цілу расу.
З цього сиропно-цукрового есе постав зовсім інший Дункан Кемпбелл Скотт. Той, який понад усе переймався тим, що й досі (початок двадцятого століття) неозорі землі Онтаріо не підпали під земельні угоди. Що дев’яносто тисяч квадратних миль, тобто майже вдвічі більше за площу штату Нью-Йорк, досі належать аборигенам. Що ці землі – це «багато мільйонів футів лісу, несказанні поклади мінералів, неприборкані сили води», які здатні постачати електрику на половину континенту. Що ці землі можна купити за резервації, а ще – за вісім доларів на людину при укладанні угоди, а потім – за чотири-п’ять доларів щорічно, поки «течуть води, зеленіють трави»... А, ні, ще одне забули згадати: і за прапор для вождя.
Чи усвідомлювали старійшини племен на чолі з вождями, що вони коять? Чого вони позбавляють своїх нащадків? Очевидно, що ні. А от Скотт, який особисто здійснив подорож через цілу провінцію Онтаріо, аби підписати останні земельні угоди, усвідомлював дуже добре. І він, анітрохи не переймаючись докорами сумління, пише: «У Форті Надії вождь Муніяс був приголомшений тим фактом, що він, схоже, отримує плату за ніщо; він підозрював, що в угоді, яка на позір вигідна тільки одній стороні, має бути прихована заковика». Атож: це було чудово замасковане пограбування. Анішинаби не усвідомлювали, що землю можна фізично відняти.
А як дивували Скотта манери «дикунів»! Після підписання угоди зазвичай куховар, який супроводжував представників держави, готував пишний бенкет. Під час учти індіанці дотримувалися суворого етикету: вся їжа складалася в центрі кола; по внутрішньому периметру сідали чоловіки, по зовнішньому – жінки і діти; їжа розділялася якомога чесніше, але ніхто й шматочка до рота не клав, поки вождь не виголосить промову. І ніколи, ніколи це правило не порушувалося. Чому ж «цивілізованого» Скотта вразило те, що «дикуни» воліли їсти вже захололе, але не порушити етикету, а зовсім не зворушило те, як чесно ділили харч?
Однак не це добило Пітера. Серце йому стискалося, коли він читав погордливі рядки про те, що індіанці ніколи не тримали в руках паперових грошей, а торгівлю вели за допомогою паличок різної довжини; що вони ніколи не милися... ні, хіба що раз – коли лікар проводив обов’язкову вакцинацію, та й то добре відмивалося заледве кілька квадратних дюймів на руці, в яку лікар втирав вакцину; що серед тубільного населення поширений туберкульоз і старі травми, які без хірургічного втручання перетворюються на каліцтво...
І відтоді зло для Пітера отримало обличчя Дункана Кемпбелла Скотта – жорстке довговиде обличчя з великим носом.
...А коли дипломатична місія Скотта закінчилася й урядовці готувалися до від’їзду, в їхній табір приплив «дикий парубок» років двадцятьох, з «дуже вродливим і розумним обличчям, з очима шаленими від якогось подиву – він ніяковів через свій новий статус і свою важливість». Коли його ім’я знайшли в переліку й відрахували йому належні вісім доларів, він, відчувши хрускіт нових банкнот, «узяв з грудей розп’яття, коротко його поцілував і перехрестився». Скотт характеризував цього хлопця як «індіанця в найкращій стадії перехідного періоду – досі дикого як рись, наділеного незаплямованими знаннями й інстинктами своєї раси, і водночас одержимого найпростішим правилом християнського життя...».
Але навіть Скотт усвідомлював, що ті, хто воліє асимілювати індіанців за два покоління, приречені на розчарування. «Остаточного результату можна буде домогтися, скажімо, за чотири століття послідовного злиття індіанців з білою расою, а головне – за використання всіх чотирьох важелів: угод, учителів, місіонерів і торгівців, – хай які переваги чи втрати вони принесуть...» Одне століття вже минуло, і результат не забарився: якщо в часи Скотта індіанці в поселеннях, де він підписував угоди, ще розмовляли мовами оджибвейською або крі, то де ці мови почуєш сьогодні?
Іноді Пітерові здавалося, що пророцтво Скотта про «зникому расу» справджується. А після того, як він побував на раді старійшин і дізнався, що діти не можуть здійснити переходу, що Селище пращурів знелюдніло, він по-справжньому злякався. Може, не доведеться чекати ще три століття? Може, все закінчиться значно швидше? Зрештою, чому ми так тримаємося за давні традиції? Може, тим, хто давно відцурався свого коріння, жити простіше? Живи сьогоднішнім днем, дивись телевізор, ходи вечорами в бар, а в неділю – в християнську церкву (або й зовсім нікуди не ходи – релігія-бо занепадає), насолоджуйся благами цивілізації...
Але чому його, Пітера, так тягне в ці неозорі ліси, де колись у дитинстві Трапер навчив його ставити сильця на рись? Чому старі світлини сонячного танцю (хоч анішинаби суворо забороняли робити фотографії своїх церемоній, знайшлися добрі люди...) викликають у Пітеровому серці такий дивний щем? Він ніколи сам не брав участі в сонячному танці – зараз цей ритуал поганьблений і майже забутий, не уявляв того болю, через який має пройти чоловік, дорослішаючи, не знав, чи витримав би він сам такий біль, але в нутрі його щось волало: витримав би, витримав би!
Чому Пітера так лякають на вулицях діти зі скляними очима? Що з ними коїться? Що коїться з Ожавашко? Ще пару років тому вона була геть інша! Замість подорослішати, вона немовби здитиніла. Нічим не цікавиться, нічого від життя не хоче, навчання покинула, сидить і порожніми очима витріщається в телевізор...
А раптом – як це трапляється останнім часом дедалі частіше – раптом її теж покличе маніду долі й останнього нашого призначення – західний вітер І-банґішимоґ?..

І-банґішимоґ
Зранку за столом у старовинному особняку було гамірно. Здається, професорові Аніту сподобалося, як куховарить Мокрина, і він раз у раз з’являвся вчасно як не до вечері, то до сніданку. Сьогодні Мокрина напекла налисників, і вперше в житті Валерій куштував їх із кленовим сиропом.
Пітер управно розмащував масло по налиснику, згори наливав кленовий сироп, потім, тримаючи виделку в лівій руці, накручував на неї млинчик, виймав виделку з ніжної трубочки, з якої скрапував солодко-кусючий кленовий сироп, різав трубочку на кавалки – й миттєво їх заковтував.
Валерій наслідував його приклад – не так спритно, як професор Аніт, але смачно від цього було не менше.
– Шкода, що кленовий сироп у вас недешевий, – зітхнув Валерій, дожовуючи останній налисник, – а то б я додому накупив пару ящиків.
– Недешевий, – вдавано-серйозно погодився Пітер, – бо така була воля Нанабожо. Колись кленовий сироп можна було збирати так само легко, як і березовий сік: свердли собі дірочку в стовбурі, застромлюй рурочку і чекай, поки натече. Але Нанабожо здалося, що так анішинаби зовсім розлінуються, і він вирішив дещо ускладнити процес...
Коли Пітер отак рівним голосом розповідав місцеві перекази, а Мокрина йому з розумним виглядом підтакувала, Валерій не міг утямити, жартує Пітер чи ні. Ну, ніхто ж не вірить в існування Нанабожо, правда? А з іншого боку, якби Валерій не був одружений з панною Мокош... Після знайомства з цією чорнокосою відьмою, з цією Мокушею з давніх слов’янських легенд, його погляди на правду й вигадки кардинальним чином помінялися.
– А знаєте, – мовив Нечипоренко-молодший, – я вчора в сувенірній крамничці купив ловця снів...
Він потягнувся до стійки, на якій лежав пакетик, і дістав обплетене сіткою рожеве пластмасове кружальце, з якого звисало кілька пір’їн на шворочках з оленячої шкіри. Пітер з увічливості взяв сувенір, покрутив у руках і віддав назад.
– Не хочу вас розчаровувати, але це не справжній асабікешинг.
– А який справжній? – швидко запитала Мокрина.
– Справжній асабікешинг – ручної роботи. Він робиться з вербової лози, в яку вплітається таке собі павутиння з жил. Прикрашають його особистими талісманами – намистинами, пір’ям тощо. І плетуть ловця снів, коли народжується дитина, щоб повісити над колискою. Асабікешинг – як сито: гарні сни він пропускає до сонної дитини, а кошмари затримує. Проте ловець снів не має бути вічний: коли дитина виростає, він розсипається...
– Я, до речі, в Києві теж бачив ловців снів, – мовив Валерій, – тільки ніколи не питав їхнього призначення. І навіть не знав, звідки вони походять, – ото лишень сьогодні й дізнався.
– Глобалізація, – гмикнув Пітер, допиваючи чай. – Колись асабікешинги робили тільки у нас. А минулого століття, в шістдесяті, почався пан-індіанський рух, і ловці снів поширилися на всі індіанські громади. Та ми не проти – це ж такий собі символ єдності аборигенів американського континенту... Гірше те, що серед білих асабікешинг перетворився на інтернаціональний сувенір без роду-племені. Така собі культурна апропріація...
– Як матрьошки на Андріївському узвозі,– зронила Мокрина, а коли Пітер звів на неї здивовані очі, додала: – Не зважайте, це я про комерціалізацію культури. У нас в Україні такого теж повно.
– Ну, дякую вам і за млинці, і за чай, і за розмову, – підвівся Пітер з-за столу. – Піду трохи помучу студентів – у мене сьогодні лекція.
– Щасти, – одностайно гукнуло йому навздогін подружжя Нечипоренків, коли він зник за дверима, і було незрозуміло, кому має щастити – професору Аніту чи студентам.
Зібравши зі столу тарілки, Валерій поскладав їх у раковину. Вдома він завжди по сніданку одразу мив посуд, ніколи не лишав брудний до вечора. Мокрина не заперечувала проти такої його багаторічної звички, а сьогодні махнула рукою:
– Лиши! Я сама. А то на роботу запізнишся.
Валерій не уявляв, як може запізнитися на роботу стажер, коли навіть місцеві поліціянти зранку не вельми у відділок поспішають. Його взагалі дивувала неквапливість тутешнього життя: рідний Ряботінь – провінційне містечко, але навіть там плин часу наче швидший. А тут усі й усюди запізнюються, і ніхто з цього приводу не переймається.
Отож прийшов Валерій на роботу о чверть по дев’ятій, а там п’ятихвилинкою ще й не пахло. Шеф поліції сидів у відчиненому кабінеті, і коли Валерій зайшов усередину, шеф кивнув йому на ряд вільних стільців і лінькувато зронив:
– Сідай. Зараз усі підтягнуться, і поговоримо.
Підтягнулися всі о пів на десяту, а Джері Ґрант – іще пізніше.
– Тисяча ножів, – привітався він, переступаючи поріг. Валерій вирішив, що Джері, певно, мав на увазі «тисяча вибачень».
Поточні справи обговорювали рівно п’ять хвилин – коли треба було, шеф скликав наради, а п’ятихвилинка – так, формальність. Але сьогодні, покінчивши з дрібними питаннями, шеф мовив:
– Учора прийшов офіційний запит з федерального департаменту. Такі листи отримали всі відділки по всій країні. Нам потрібно звітувати, що зроблено у справі поширення містичного наркотику, якого ніхто не бачив, але він усе-таки є. Нам звітувати особливо нема чого, ми в розслідуванні майже не просунулися, тому сьогодні оголошується рейд. Якщо вдасться когось затримати, маємо докласти всіх зусиль, щоб допитати затриманих, аби вони...
– Бодай рота розтулили, – саркастично докінчила шефову думку детектив Коен,– а не замкнулися в собі, як зазвичай, витріщаючись у стіну невидющими очима.
– Так, – кивнув шеф, – саме це я й хотів сказати.
Після наради місцева поліція ще попила кави, потім потеревенила, потім почитала на комп’ютерах пошту, щось комусь відповіла, а тоді прийшов час обідати. Старший лейтенант Нечипоренко, який звик уже з самого ранку до нервів і круговерті, страшенно нудився, на що незворушна детектив Коен присадила його:
– До обіду проводити рейд – марна справа. Всі відсипляються ще після вчорашнього. А в другій половині дня народ потягнеться у пошуках нових розваг. Тоді й ми наспіємо. Тож розслабся й погортай останні справи, щоб у курсі бути.
Але все колись минає, і обідня пора також минула, і тепер, хоча Валерія нестримно хилило в сон, довелося сідати в непоказну машину детектива Коен (стажер і не помітив, коли його керівниця встигла перевдягнутися в цивільне) й вирушати на пошуки пригод.
Але пригоди були того варті.
Валерій і гадки не мав, що в чистенькій Буремній Затоці є занехаяні, знелюднілі райони, де в більшості немитих вікон стоять оголошення «На продаж» або «До найму», але ніхто тих оголошень не читає, бо ніхто ніколи сюди й не зазирає. Ні, не так: дехто таки зазирає, але зовсім з іншою метою.
Навпроти однієї з двоповерхових будівель, що на позір нічим не відрізнялася від решти, які її оточували, детектив Коен пригальмувала. Хвильку поговоривши по рації, вона проїхала вперед, завернула за ріг, вийшла з машини й поманила Валерія за собою. Вони верталися назад до двоповерхової будівлі. Без зброї старший лейтенант почувавсь як голий, але тут, за океаном, щоб отримати зброю, іноземцю потрібен особливий дозвіл. Заради місячного стажування такого дозволу ніхто виробляти не збирався, тому Валерій подумки лише тяжко зітхнув.
Тільки зблизька він помітив, чим будівля відрізнялася від інших: на вході був зламаний замок, а двері трошки прочинені.
Відхиливши скляні двері, рипучі й припалі давніми порохами, незвані гості опинились у довгастому приміщенні, яке, швидше за все, колись правило за крамничку. І справді: в кутку ще зберігся один металевий стелаж, на якому стояли якісь забуті банки. Звідусіль тягнуло вогкістю і старістю, але Валерій, принюхавшись, відчув: є ще якийсь запах. Дивний запах, якого він ніяк не міг розпізнати. Так... так наче пахне пральним порошком «Морозна свіжість»...
А детектив Коен уже по стіночці спускалась у підвал, виставивши перед собою пістолет. Ступивши кілька кроків по східцях, Валерій знову принюхався. Запах наче посилився. З підвалу тягнуло вогкістю, сечею, і... «Морозною свіжістю»? А ще звідти вчулася музика – якесь монотонне бумц-бумц-бумц, у котрому годі було розрізнити мелодію.
Тихо, майже нечутно детектив Коен спускалася в підвал. Раптом під ноги їй шаснула сіра тінь. Жінка писнула й сахнулася, ступила ногою мимо сходинки й заточилася. Якби стажер вчасно її не підхопив, точно б зламала ногу. Краєм ока Валерій зауважив, як нагору прудко сковзнула миша... Жінка є жінка, навіть якщо вона поліціянтка, подумав Валерій.
– Чорт! – стиха вилаялася його напарниця. – Стільки гуркоту – нам уже не підкрастися непоміченими.
Валерій прислухався. Знизу, як і мить тому, линуло негармонійне бумц-бумц-бумц, а більше не було ні звуку. Навіть якщо в підвалі хтось і є, цей хтось не звернув уваги ні на шум, ні на зойк на сходах.
Детектив Коен зробила два останні кроки й, різко розвернувшись, гукнула:
– Ані руш! Поліція! Руки за голову!
Ні звуку.
Валерій подолав останні сходинки та грізно – щоб компенсувати відсутність зброї – стрибнув усередину.
Картина його вразила. Він, мешканець провінційного містечка, не звик до такого видовища, з яким його столичні товариші по зброї стикаються мало не щодня. Попід стінами, просто на підлозі, сиділи й лежали напівсонні підлітки. Спершу Валерієві здалося, що їх дуже багато – це в темряві розгулялася фантазія. Але, мотнувши головою, він порахував присутніх: тільки п’ятеро. Вони геть не звернули уваги на нове товариство, яке приєдналося до них.
А детектив Коен уже нахилилася до найближчого хлопця й поторсала його за плече. Той звів на неї скляні очі, і з порожніх зіниць повіяло таким холодом, що Валерій мерзлякувато стенув плечима.
– Пам’ятаєш, – мовила білявка, – я тобі про апатію казала? Я розмовляла з батьками: ці діти, коли не нюхають, удома цілісінькі дні сидять перед телевізором або в навушниках слухають музику, нічим не цікавляться, нічого від життя не хочуть. Тільки деякі з них мовби в певний момент прокидаються – і тоді чекай чергового самогубства...
– А що це за запах? – прошепотів Валерій.
– Від них завжди так пахне, – відгукнулася напарниця нормальним голосом: ніхто, схоже, взагалі не реагував ані на їхню присутність, ані на розмову. – Службові собаки просто шаленіють від цього запаху: замість шукати його джерело, вони, підібгавши хвости й підвиваючи, тікають світ за очі.
– Містикою пахне, – скаламбурив Валерій, а тоді затнувся: йому на мить здалося, що в цьому каламбурі може ховатися найправдивіша правда.
Детектив Коен поплескала порожньоокого хлопця по щоці. Голова його гойднулась, і він щось нерозбірливо пробурмотів.
Поліціянтка роздратовано гукнула в рацію:
– Двадцять восьма машина, де ви?
В рації похрипіло й відповіло чоловічим голосом:
– Повертаємо на Симпсон. За пару хвилин будемо у вас.
Детектив Коен ступила до іншого хлопця й поторсала його. Він навіть очей не звів, а голова його хилиталася так, мов от-от відірветься від шиї. Швидко обшукавши хлопця і, як і очікувалося, нічого не знайшовши, жінка перейшла до дівчини, яка втупилась у маленьке радіо. Саме з нього й линуло оте бумц-бумц-бумц. Дівчина витріщалася на радіо, а губи її беззвучно ворушилися, наче вона підспівує.
Детектив Коен узяла дівчину за підборіддя й закинула її обличчя, щоб зазирнути в очі. Валерій, який стежив за кожним рухом напарниці, водночас за звичкою тримаючи в полі зору все приміщення, аж сіпнувся: в погляді дівчини майнув цілком осмислений вираз, але за мить, мов хто клацнув перемикачем, очі стали порожні та крижані, як і в її товаришів.
Раптом нагорі рипнули вхідні двері. Детектив Коен облишила дівчину й, кивнувши Валерієві стати біля сходів і заховатися за стіну, щоб його не було видно, наставила перед собою пістолет.
– Патруль? – самими вустами припустив Валерій.
– Рано,– похитала головою напарниця.
Той, хто спускався, схоже, не підозрював про пастку. Насвистуючи й перестрибуючи через дві сходинки, він скотився в підвал – і просто вперся в пістолет. Детектив Коен проторохтіла завчену фразу:
– Ані руш! Поліція! Руки за голову!
Що відбулося наступної миті, Валерій навіть не міг потім чітко пригадати. Все сталося водночас: хлопець у напнутому по самі брови каптурі гойднувся до стіни, щось блиснуло у нього в руці, детектив Коен вистрілила, куля влучила в сходи й зрикошетила в стіну, донищуючи і так облізлий тиньк, хлопець полоснув жінку ножем по руці, пістолет гримнувся додолу, хлопець метнувся нагору, а Валерій відчув, що ноги несуть його через три сходинки навздогін утікачу.
«Де ж цей клятий патруль?» – думав Валерій, а ноги, керовані чи то інстинктом, чи то багаторічною міліцейською звичкою, самі вели його в потрібному напрямку. Невідомий у каптурі уже гепнув плечем скляні двері й вискочив надвір. Валерій, трішки не розрахувавши дистанції, вгатився в двері, які пружина вже потягнула назад, мало не розтрощив шибку і боляче вдарився коліном. Але біль заледве затримався у його свідомості – Валерій штовхнув рукою двері й за мить опинився надворі.
Постать у каптурі вже зникала в тому напрямку, де вони з детективом Коен лишили машину. Зринула думка про ключі, які лишилися в напарниці, і перед очима майнула картинка з якогось американського кіно – погоня на автівках, – але, знову ж таки, майнула десь на підсвідомому рівні й надовго не затрималася.
Валерій рвонув знайомим відтинком вулиці, не відриваючи очей від каптура, який наближався до мосту через Кам’янисту річку. Напружившись, Нечипоренко-молодший за кілька кроків подолав відстань до мосту. Але незнайомець тим часом уже перетнув міст – він, схоже, знав якісь потаємні стежки, тож просто з мосту стрибнув на насип понад річкою й почав швидко спускатися до води. Каміння сипалося під його ногами. Валерій перебіг міст. Постать у каптурі вже була внизу й от-от мала пірнути в чагарники острова МакКілера, які простиралися ген до Великого озера і в яких знайти людину можна було хіба що з собаками.
І Валерій прийняв рішення.
Пробігши за інерцією ще кілька кроків уперед, він щосили стрибнув. Невідомий у каптурі, зачувши шурхіт каміння у себе за спиною, на мить обернув голову й застиг. І в цю мить Валерій всієї своєю вагою упав на нього, збиваючи з ніг.
Краєм ока стажер Нечипоренко побачив, як зблиснуло лезо ножа, і, не думаючи, вчепився зубами в зап’ястя незнайомця. Здушений зойк і солоний присмак на вустах засвідчили, що зуби протяли шкіру. Ніж, дзенькнувши, упав на каміння, і Валерій віджбурнув його ногою. Невідомий звивався під ним і гарчав, а Валерій силкувався заламати йому руку, але ніяк не виходило.
– Всі на землю! Поліція! – гримнуло раптом над головою.
«Яка нісенітниця, – пролетіло в голові у стажера, – ми й так на землі»,– а за мить дужі руки відірвали його від незнайомця, який корчився на камінні, й відкинули вбік. Двоє патрульних швидко скрутили їх обох. Валерій не опирався – адреналін випаровувався з крові, лишаючи по собі втому.
Їх вивели нагору, до патрульної машини. Один з патрульних зазирнув Валерієві в обличчя – й упізнав.
– Ти?
– Я.
– А ми їхали на виклик, а тут бачимо...
– Детектив Коен у будівлі 344, у підвалі. Там п’ятеро наркоманів, геть ніякі. Цей, напевно, дилер.
– Ясно.
За десять хвилин усе закінчилося. Валерій сидів у машині й полоскав рот водою з пластикової пляшки, а детектив Коен обмотувала поріз на руці бинтом з аптечки.
– Гей, детективе Коен, – всміхнувся Валерій, відбираючи в білявки бинт і вправно обмотуючи поріз, – як твоє ім’я?
– Джуді, – всміхнулася білявка, – але не смій мене так називати у відділку – у чоловічому світі слід тримати дистанцію.
Патрульні виводили одного по одному наркоманів. Їх було троє хлопців і дві дівчини. Останньою вели ту дівчину, в очах якої майнув проблиск осмисленості, коли Джуді торсала її за плече. І зараз вона знову кинула на машину швидкий і цілком сфокусований погляд.
Раптом з кишені дівчини випало кружальце, в якому Валерій упізнав ловця снів, тільки старезного й наче подертого. Дівчина схилилась, аби підібрати його, і в цю мить на неї впав промінь призахідного сонця, освітивши високі вилиці й пасмо чорного з червонястим полиском волосся.
– Стривай, – пильніше придивилася Джуді, – а я її знаю. Вона проходила у справі про смарагдову копальню кілька років тому. Її звати... її звати... Ожавашко! Точно – Ожавашко.

Ожавашко
У камері нікого не було. Її подругу Міквам щойно забрали на допит, і Ожавашко лишилася сама. Вона цим не переймалася: останнім часом звикла до самотності. Іноді, навіть у компанії, вона занурювалась у себе й не помічала, що діється навкруги. Коли до неї зверталися з розмовами, це дратувало: відповідати не хотілося, лінь було ворушити язиком, щоб підтримувати пустопорожню балачку. Навіть коли до неї приходив Піт. Навіть коли приходила Пітова ніноше.
Бувало, дзвонили якісь товаришки. Ожавашко автоматично знімала телефонну трубку, але іноді не могла ні голосу впізнати, ні згадати на ім’я того, хто дзвонить. Спершу ще напружувала пам’ять, силкуючись пригадати, виявити ввічливість, але згодом облишила марні вправи, і поступово товаришки перестали дзвонити. Хіба що дзвінок раз на рік на день народження. Раніше вона теж пам’ятала всі дні народження й обов’язково всіх вітала, та останній рік дати почали плутатися, а якщо якась дата і зринала в пам’яті, Ожавашко вже не пам’ятала, кому саме в цей день треба дзвонити, і зрештою махнула на все рукою.
Світ реальний заступив світ уявний. Звідки взялися ці дивні сни і що вони означали? Найчастіше їй снився вхід у смарагдову копальню. Височенна темна печера, в кінці якої чатують невідомі чудовиська. Навіть уві сні Ожавашко начебто усвідомлювала, що насправді ніякого входу немає, бо є просто завалена камінням шахта, але ця таємнича печера уві сні манила й кликала, й Ожавашко робила крок уперед – і провалювалась у шахту. Не долетівши до дна, вона прокидалась у холодному поту, а серце вилітало з грудей. Жодного разу вона не досягнула дна шахти, і часом їй здавалося, що якби досягнула, то не прокинулася б. І це, можливо, було б і на краще.
А раз їй снився дуже дивний сон. Чи не сон то був – просто марення? Ожавашко вже не вміла відділяти сни від фантазій, вони склеїлись у якусь суцільну кінострічку, яка крутилась у неї в голові. Але одного разу звична стрічка обірвалась, а невидимий кіномеханік заправив щось новеньке.
Навкруги було порожньо, наче весь світ кудись зник. Може, це космос? – подумала Ожавашко. Було холодно, як має бути в космосі. Але не темно – ясно. Біло. Стривай-стривай, навкруги... безмежна крижана пустеля? І під ногами, і над головою, наче небо замерзло... чи його й зовсім немає – всюди, всюди крига... і навіть у грудях – крига. Ожавашко видихнула, очікуючи побачити вологу хмарку свого подиху, але з нутра війнуло крижаним вітром. Ожавашко замерзала не тільки ззовні, але й ізсередини...
Раптом перед нею виросла височенна постать. Біла й крижана – це вона своїм подихом заморозила світ. Ожавашко напружила пам’ять. Щось таке в дитинстві розповідав батько про злого маніду, який приходить в особливо суворі зими, заморожуючи людям серця. І тоді люди починають пожирати одне одного... Батько ніколи не називав велетня на ім’я – щоб не наврочити, щоб не прикликати.
А біла постать уже стояла зовсім поряд, дихала на Ожавашко крижаним вітром, заморожуючи кров. Ожавашко не відчувала сил опиратися холодному диханню. Піддатися, піддатися... – шепотів хтось до неї невідомо звідки, бо біла постать уві сні не мала обличчя. Наче цей спокусливий шепіт линув звідусіль. Ожавашко приречено тягнулася до білого велетня, скоряючись його владі, ладна виконувати його волю... Аж раптом звідкись іздалеку, наче з іншої планети, прилетів відчайдушний зойк: «Ожавашко!»
Вона прокинулась у темряві власної кімнати, а у вухах досі стояв несамовитий крик. Хто її кликав? Чому вона не може згадати цей голос? І що з нею коїться? Якби вона згадала, якби тільки вона згадала... Все можна було б виправити... Ні, нічого вже не виправити! Ожавашко стрибнула з ліжка й, підхопивши зі столу простий кухонний ножик, яким учора краяла яблуко, застромила його в ловця снів, пришпиливши до стіни.
Наче то ловець снів був у всьому винен. Коли дитина виростає, асабікешинг розсипається. Але її ловець снів не розсипався вчасно. І вона не подорослішала. Так і опинилася в полоні між дитинством і юністю. І не змогла здійснити ритуального переходу...
У тісній камері, відмежованій од світу сталевими штабами-ґратами, на Ожавашко накотили спогади... Змалечку вона знала про анішинабські ритуали все. Від батька, відомого дослідника давніх традицій, який навіть прибрав собі ім’я Адизокан – так оджибвейською мовою називаються народні перекази, точніше, маніду, що уособлюють сказання й легенди. Ожавашко чекала, коли ж вона, врешті, буде готова, коли ж отримає знак, що час пройти ритуал видіння та здійснити перехід. Але час спливав, а ніякого знаку не було.
А потім батько помер, так і не відшукавши своєї вимріяної смарагдової копальні. Чи він із Селища пращурів спостерігає зараз за дочкою, чи відає, що їй усе-таки вдалося розшукати казкову копальню? Якби ж то він якось сповістив дочку, що все бачить, усе знає!.. От саме біля смарагдової копальні Ожавашко нарешті отримала знак. Як на анішинабські традиції, вона на той час була вже переростком і не вірила, що зможе отримати видіння. А на березі Смарагдового озера вона відчула: це тут.
Ось воно – лоно матері землі, ось тут Ожавашко нарешті народиться вдруге – для дорослого життя. Вона радісно встеляла собі ложе зіллям – тютюном, і шавлією, і зубрівкою, і кедром. Було літо, і не було потреби ставити вігвам. Ожавашко не брала з собою ні ножа, ні інших знарядь – тут, у лоні матері землі, вона буде гола й беззахисна, як була в лоні своєї матері вісімнадцять років тому. Тут вона постуватиме стільки днів, скільки треба – три, чотири, – поки їй не явиться видіння, поки вона вдруге не прийде в світ, сповнена нової мудрості.
Окресливши собі коло камінцями, вона позначила тичками чотири напрямки світу: Вабінонґ – схід, звідки ми всі приходимо, Жаванонґ – південь, де буяє життя, І-банґішимоґ – захід, дорога до нашої долі, нашого кінцевого призначення, і Ківединонґ – північ, смерть і нове народження. Встеливши коло травами, Ожавашко лягла на м’яке ложе й звела очі до неба. «Ґічі Маніду, хто я? – питала вона. – Звідки прийшла? Для чого? Куди прямую?»
Скільки часу минуло, вона не пам’ятає. Іноді їй здавалося, що багато разів приходила ніч, а потім знову день; час від часу давався взнаки голод, потім мучила спрага, й Ожавашко уявляла собі солодку воду Смарагдового потоку – її хотілося пити, і пити, і пити вічно... Смарагдове озеро, в яке впадає Смарагдовий потік, – зовсім близько, рукою кинути, від Ожавашко його відділяло кілька валунів, вона чула шурхіт хвиль і марила, як зануриться в озеро з головою, як усе тіло її просякне вологою... Спокуса була такою сильною, що якогось дня Ожавашко мало не зламалася: вона звелася на ноги й уже була ступила кілька кроків, аж раптом у небі майнула чорна птаха.
Ожавашко закинула голову до неба. У блакитній широчіні, раз у раз змахуючи крилами, гойдалася чорна цятка – ворона. І раптом Ожавашко здалося, що це вона сама ширяє у небесній блакиті, що це вона сама споглядає землю згори, і все раптом стало на свої місця. Вона відчула кожну ниточку, яка прив’язувала її до всього навкруги, вона зрозуміла глибинне призначення всього, що створило Ґічі Маніду, і тягар, який лежав на її плечах, непомітно зник. Вона поглянула на чотири сторони світу – і їй здалося, що одним поглядом вона охопила всенький світ. Звернула очі до матері землі – й відчула дивний трем, який не описати словами.
А тоді раптом опинилася знову у власному тілі, на ложі з трав, народжена вдруге. Полежавши ще трохи, Ожавашко підвелася й на нетвердих ногах додибала до Смарагдового озера. Занурилась у холодну воду з головою, зробила кілька жадібних ковтків. А потім довго гойдалася на хвилях, пригадуючи своє видіння...
Наступним кроком мав стати ритуальний перехід у мадодисвані, древній-древній лазні, яка стояла на вході в підземну печеру. Тут Ожавашко була вдвох з товаришкою Міквам, трохи молодшою за неї, – Міквам теж цього року отримала видіння. Готувала мадодисван Пітова ніноше, яка була хранителькою вогню. Це вона запалила вогонь на вході в лазню, потім занесла всередину розжарене каміння, попросила добрих маніду приєднатися до церемонії й стати наставниками, розпалила священну люльку й поливала воду на каміння... В який момент ніноше зникла, Ожавашко й Міквам навіть не помітили.
Ожавашко чекала знаку, про який розповідав їй батько. І в певний момент їй здалося, що запона, яка затуляла західний вхід у мадодисван, відхилилася, мов од подуву вітру. Ожавашко й Міквам підвелися й переступили поріг. Десь удалині плюскотіла підземна ріка. Дівчата сміливо попрямували просто в темряву, керуючись тільки сплесками невидимих хвиль. Десь там, на тому боці підземної ріки, вони знали, має бути Селище пращурів. На березі дівчат обов’язково чекатимуть посланці пращурів, які перепливуть на цей берег у своєму старому каное, і тоді Ожавашко, можливо, побачиться з батьком. Треба тільки дійти до берега...
Ноги відчули воду – Ожавашко й Міквам нарешті вийшли на берег. Темрява відступила, але на березі дівчат ніхто не чекав. Скільки не вдивлялись вони у хвилі підземної ріки, ніякого каное не було. Дівчата перевели погляд на той берег, де споконвіку стояло Селище пращурів,– і побачили галявину. Але не літню веселу галявину, якою Ожавашко завжди собі її уявляла з батькових розповідей, а засніжену неозору широчінь. І не було ніякого Селища пращурів, жодного вігвама не було! Тільки безмежна крижана рівнина. (Чи не звідти потім прийшло марення про білого велетня посеред крижаної пустелі?) В Ожавашко підкосилися ноги, вона впала просто у воду, її пронизав неймовірний холод – і вона отямилась у мадодисвані. Поряд скулилася Міквам і дрібно-дрібно тремтіла... Коли за деякий час до них зазирнула ніноше, дівчата спершу не здатні були їй нічого розповісти. Та слово по слову хранителька вогню випитала в них правду. Сумовито похитуючи головою, вона відвела дівчат по домівках...
А потім сталося найстрашніше. Одного дня в селище приїхали якісь офіційні особи з важливими паперами. Вони оголосили, що смарагдова копальня визнана національним надбанням і переходить на баланс держави. Плем’я позбавляється права розробляти родовище, і скоро в резервацію приїдуть представники великої транснаціональної компанії, які добуватимуть смарагди. Селищем прокотилося незнайоме слово – рейдери.
Був суд. Плем’я його програло. Подали апеляцію – і знову програли. В душі Ожавашко знала: коли мова йде про такі гроші, у племені практично немає шансів. Старий Маква з Пітовою допомогою подав апеляцію до Верховного суду, але там справи розглядалися дуже помалу, тому поки що плем’я тішило себе олживими сподіваннями, що все якось владнається.
Все якось владнається... тільки не для Ожавашко.
Хто й коли дав їй попробувати білого порошку, який блищав на сонці, мов сніг? Він студив серце, і тіло ставало таким холодним і в’ялим, як уві сні про білого велетня. Всі думки відступали, а накочувало якесь дивне холодне умиротворення. Ожавашко могла годинами сидіти перед телевізором або просто витріщатися в стіну. Приходив Піт і щось балакав до неї. Вона силкувалася слухати, але насправді геть нічого не чула. Одного разу Піт помітив протятого ножем ловця снів, але нічого не сказав...
...Замкнена в камері Ожавашко дістала з кишені старий тріснутий асабікешинг – вербове кружальце, всередині якого ще трималося подерте павутиння з жил. З м’яких шворок з оленячої шкіри звисало вороняче пір’я – наче батько, коли плів для дочки ловця снів, знав, яке саме видіння їй явиться в юності. Чотири намистини – біла, чорна, жовта й червона – позначали чотири сторони світу. Скоро Ожавашко стане обличчям на північ, звідки приходить Ґа-бібунікан і приносить зі собою зиму. Скоро її серце зробиться крижаним.

Крижане серце
– Якщо ви гадаєте, що наш рейд був вдалий, – наступного ранку доповідала шефові Джуді... пардон, детектив Коен, – то...
– ...я глибоко помиляюся, – в тон їй докинув шеф. Валерій Нечипоренко гмикнув. Удома таким тоном хіба що він міг дозволити собі звертатися до майора Нечипоренка-старшого, та й то, як ви розумієте, тільки тому, що це був його рідний дядько, і не в присутності свідків.
Учорашній рейд справді практичного нічого не дав. Дрібний дилер, якого героїчно затримав Валерій (і потім півдня ще відпльовувався й полоскав рот, бо все йому ввижався присмак чужої крові на вустах), мовчав як партизан, а жодних наркотиків при ньому не знайшли. Певно, встиг скинути в ріку, коли втікав. Службовий собака, якого привезли на місце боротьби, повівся точно так, як і розповідала Джуді: завив, заскиглив, позадкував, підібгавши хвіст, і сховався в машину, і там іще довго, скулившись, дрібно тремтів.
Четверо затриманих наркоманів (троє хлопців і дівчина) були абсолютно неадекватні: апатичні, мляві, мовчазні, на питання не реагували, а коли, за всіма ознаками, дія наркотику почала послаблюватися, взагалі занурились у якийсь сонливий стан, з якого їх не могли вивести навіть лікарі.
П’ята затримана – Ожавашко – поводилася краще, на питання реагувала, тільки не відповідала по суті: весь час бурмотіла про смарагдову копальню, крижану пустелю і холод у серці. Ну, з копальнею все було ясно: відібрала в племені копальню транснаціональна корпорація, як і варто було очікувати (хіба не те саме поступово стається з нафтовими родовищами на землях, які за угодами опинилися в межах резервацій?), і навряд чи навіть Верховний суд поновить справедливість.
А от що за крижана пустеля, що за холод у серці – ніхто й гадки не мав. Може, це галюцинації – дія невідомого препарату?
– Дилера можна буде ще потримати, – мовив шеф. – Ви ж ніж вилучили?
– Так, і ніж, і в кишені в нього ще був кастет, – кивнула Джуді. – Не розумію, чому він наркотик скинув, а зброю – ні?
– Може, не встиг... Отже, дилера потримайте, висуньте йому звинувачення у збройному опорі поліції. Судді натякніть, що його можна випустити під заставу, потім його поводите... А дітей доведеться відпустити.
– Чортове колесо, – вилаявся Джері Ґрант, який ділив із Джуді кабінет. – Виходить, знову все марно?
Сам Джері за вчорашній день не затримав узагалі нікого. Ну, ще б пак: якщо цілісінький день роз’їжджати Буремною Затокою в поліцейському крузері, важко очікувати, що злочинці самі тобі під колеса кидатимуться.
– Хтозна, хтозна, – замислено зронив шеф і докинув, – не розслабляйтеся. Якщо є потік наркотику, має бути і джерело. Шукайте його. Залучіть дорожню поліцію – нехай зупиняє підозрілі машини, особливо з немісцевими номерами. Потрусіть своїх інформаторів... Словом, не мені вас учити.
З п’ятихвилинки розходилися мовчазні. В кабінеті детектив Коен заходилася заклопотано перебирати справи, Джері ганяв якусь іграшку на комп’ютері, а Валерій пригадував єдину містичну справу, яка трапилася йому за всю його міліційну кар’єру. Шаманський бубон, чотири начебто нічим не пов’язані смерті – і жодних слідів, жодних підозр. Проте, як виявилося, сліди є завжди, тільки треба їх краще шукати. І можливо, шукати слід не в теперішньому, а в минулому.
– Послухайте, – задумливо мовив він до колег, – де у вас архів?
– У підвалі, – відгукнулася Джуді, не відриваючись від паперів. – У кінці того коридору, де шефів кабінет. А що?
– Мені потрібна буде допомога, бо я англійською читаю не дуже... самі знаєте...
Тут уже зацікавився і Джері Ґрант.
– Пекельні сили! Що ти там уже надумав?
Валерій, важко добираючи слова, переказав свої міркування. Не відомо, скільки детективи втямили з його мови, в якій переважали «соу», «вел» і «енівейз», але з головною думкою погодилися: слід копнути минуле.
Таким чином детектив Ґрант і стажер Нечипоренко опинилися в архіві місцевого відділку поліції. Тут, хай як дивно, порохів не було зовсім – що-що, а прибирати в Буремній Затоці вміють – у туалетах обідати можна. Металеві стелажі були завалені пронумерованими коробками, і спершу Валерій розгубився: що тут можна знайти? Голку в стіжку сіна? Але Джері до справи підійшов скрупульозно й почав обхід полиць із найдавніших справ, читаючи підписи на коробках.
– Та-ак... Пограбування музичної крамниці. Мимо. Чоловік утопив дружину у ванні. Мимо. Спроба зґвалтування. Мимо. Наркотики. Нумо погляньмо...
Він стягнув з полиці велику коробку, відкинув кришку. Всередині була така купа паперів, що у Валерія закрутилось у голові. Якщо всі справи про наркотики такої товщини, то їм і до завтра не впоратися!
Але Джері перебирав папери напрочуд хвацько, на жодному аркуші довго не зупиняючись, вихоплюючи тільки суть.
– Дрібні крадіжки, об’єднані в одну справу... Вилучили наркотичну речовину... Затримали двох дилерів... Наркотик постачався з західного узбережжя, а туди припливав з Азії... Героїн. Не воно.
Джері закрив коробку й закинув на місце. І знов заходився читати підписи.
– Дрібне хуліганство. Мимо. Збройний опір при затриманні. Мимо. Пограбування католицької школи. Мимо. Справа про масове поховання...
– Як ти сказав? – стрепенувся Валерій. – У вас же тут не було війни.
– Щось я таке пригадую... – наморщив чоло Джері. – Хочеш глянути? Зараз.
Він дістав коробку й почав перекладати папери.
– А, згадав! У Форту ж був інтернат для індіанських дітей. У них там смертність висока була, а щоб не доповідати департаменту у справах індіанців, дітей тишком ховали між містом і резервацією. А з десяток років тому ливонули дощі, стався зсув ґрунту, і відкрилося масове поховання. От карну справу й порушили...
– І чим усе закінчилося? – запитав Валерій, у якого на думку про масове дитяче поховання волосся на голові стало сторч.
– Та нічим не закінчилося. Кого тут покараєш, якщо строки давності давно минули? Укріпили могилу, поставили хрест... О, дивись! Дитячі листи додому. Цікаво, як неписьменні батьки їх читали? А, – сам собі відповів Джері,– вони й не читали. За наказом директора школи листи не надсилалися, а прочитувалися й передавалися на зберігання у шкільний архів. Там їх, власне, і знайшли... Дивись, тут одна дитина пише: вчительки-черниці такі суворі, наче в них крижані серця, як у злого маніду.
– Крижані серця? – перепитав Валерій. – Тобі це нічого не нагадує?
– Ні, – мотнув головою Джері.
– Ота дівчина, Ожавашко, вона бурмотіла щось про крижану пустелю й холод у серці.
– І що? Я не бачу зв’язку.
– Я поки що теж не бачу, але все одно цікаво. Можна мені взяти цю коробку для докладнішого ознайомлення?
– Та зараз оформимо винос – і бери... А далі передивлятимемося?
– Обов’язково!
...Рівно о першій годині Джері Ґрант, запхавши на місце чергову коробку, вигукнув:
– Святі кості! Вже обідня пора! Ну ми й закопалися... Ти як хочеш, а я без сандвіча далі працювати не зможу.
– Слухай, а гайда до мене додому! – запропонував Валерій. – На обід мене Мокрина не чекає, але в неї точно щось знайдеться в холодильнику, що можна швидко розігріти. Можемо запросити і Джу... детектива Коен.
Неозброєним оком було видно, що Джері зрадів. Замість звичних сандвічів – домашній харч? Хто ж від такого відмовиться! Детектив Коен теж радо пристала на пропозицію, і рівно за десять хвилин трійця поліціянтів ввалилась у старовинний особняк, де вже тиждень нероздільно владарювала Мокрина Нечипоренко, в дівоцтві панна Мокош.
Дорогою купили сирний пиріг, щоб задобрити господиню, і на мить здалося, що це не просто обід посеред робочого дня, а справжнісіньке свято. Наче сама собою на столі з’явилася святкова скатертина, різношерсті тарілки, як це буває в найманих будинках, раптом підібралися по кольору й формі, ложки-ножі-виделки заблищали, як справжнісіньке срібло, а поміж цим усім вихором крутилася чорнокоса відьма, яка примудрялася бути в п’ятьох місцях водночас: краяти справжній український хліб (куплений у польській пекарні), розкладати лляні серветки, наливати у високі склянки червоне вино з місцевого винограду (домашнє, подароване сусідами-італійцями, з якими Мокрина роззнайомилася буквально на другий день по приїзді), підкручувати газ на плиті...
У Мокрини в холодильнику знайшовся біґос – свіжа капуста наполовину з квасною, свинячі реберця... смакота! Джері Ґрант наминав за обидві щоки й нахвалював, а детектив Коен чесно зізналася:
– Я б сама нізащо таку складну страву не готувала. Це ж скільки часу забирає! Але в гостях покуштувати – рай небесний.
Мокрина гмикнула, і Валерій звів на неї очі. Вдома він неодноразово спостерігав за тим, як куховарить Мокрина, і завжди йому ввижалося, що страви готуються самі, а вона просто собі наглядає. Там щось підправить, тут щось докине, там щось помішає – і вже все на столі. Працювала Мокрина так само непомітно (вона вела колонку гороскопів і писала статті про ворожіння, привидів та іншу хіромантію одразу в кілька газет): Валерій жодного разу не бачив – тоді ще майбутню – дружину за комп’ютером, хоч коли б з’явився вдома, але комп’ютер був, інтернет був, і статті в газетах з’являлися регулярно, і гроші також.
– Я б вас навчила, – мовила Мокрина, – але у вас інше життєве призначення. Ловіть злочинців – на тому світі вам це зарахується за вищим балом, ніж біґос...
– Ох уже ці мені феміністки, – зітхнув Джері.
– Всі українки в душі феміністки, – блиснула чорними очима Мокрина, – особливо на Великій Україні. Звикли-бо вдома командувати...
Валерій бачив, що розмова явно скочується в політику. Ні, для українського застілля це було б цілком природно, але тут, за океаном, де розмову починають із зауважень про погоду? Він підніс догори руки й запротестував:
– Стривайте, стривайте! Перш ніж перейдемо до сирного пирога й натріскаємося так, що мозок засне, перегляньмо ще раз уміст коробки, яку ми з Джері знайшли в архіві. Мені не дає спокою отой дитячий лист, у якому згадується якийсь злий... як там його... – Валерій пошукав аркуш у коробці й прочитав, – злий маніду.
Саме в цей момент вхідні двері відчинилися й через поріг ступив Пітер Аніт.
– Хто тут згадує маніду?.. Як у вас тут смачно пахне! Що це?
– Це біґос, – озвалася Мокрина, – мийте руки і сідайте за стіл, сирний пиріг ми ще навіть не починали, тож почекаємо, поки ви впораєтеся з біґосом.
– Про «злого маніду» ми вичитали в одному з невідправлених листів, які індіанські діти писали додому з інтернату, – воднораз із дружиною пояснив Валерій.
Тим часом Пітер уже встиг метнутися до умивальника й помити руки (це Мокрина за тиждень привчила), скинути куртку й опинитися за столом поряд з детективом Коен.
– Добридень, ми знайомі, – привітався Пітер. – Професор Аніт...
– Справа про смарагдову копальню, – кивнула Джуді. – Приємно знову вас бачити.
А Валерій на знак Мокрини вже налив Пітерові червоного вина.
– Професоре Аніт, у нас обід переріс у невеличку гостину...
Той зиркнув на склянку дивним поглядом і, повагавшись, узяв до рук:
– Я не питиму... але залюбки цокнуся з вами на брудершафт, щоб ви нарешті припинили мене називати професором Анітом. Просто Пітер, можна навіть Піт. Будьмо! – він з усіма по черзі цокнувся. – Розкажіть-но мені про злого маніду... де взялися ці листи?
Джері Ґрант швидко описав ранок, проведений в архіві. Пітер зацікавився. Однією рукою закидаючи собі до рота біґос і раз у раз нахвалюючи смачнючу страву, другою рукою він потягнувся до коробки, дістав звідти пачку листів і почав перекладати на столі, прочитуючи по діагоналі.
– Та тут про злого маніду йдеться не в одному листі, а в чотирьох! Маніду – це дух, щоб ви знали. Все живе й неживе має дух, а всі разом духи – це Ґічі Маніду, Великий Дух... тільки він не чоловічого роду, а взагалі немає роду, бо включає і чоловіче, і жіноче. Божество Ґічі Маніду – це Творець, і саме тому перші християнські місіонери, щоб донести до анішинабів поняття християнського Бога-Отця, ототожнювали його з Ґічі Маніду. Є ще Ґічі Оджичаґ – дух, яким душа людини поєднана з Ґічі Маніду. Як ви розумієте, місіонери одразу ж охрестили його Святим Духом... Ну, це так, вам для загального розвитку... Листи, листи, невідіслані листи, – проспівав Пітер, уже двома руками вдруге перебираючи послання дітлахів, які, швидше за все, зараз лежать у братській могилі під білим камінним хрестом. – Є у нас перекази про білого велетня з крижаним серцем, який приходить в особливо суворі зими...
– Ожавашко теж повсякчас бурмоче про крижану пустелю і холод у серці,– втрутилася детектив Коен.
– Ожавашко?
Довелося розповідати про вчорашній рейд.
– Має бути джерело, – твердо мовила Джуді. – Цей містичний наркотик не береться з повітря. Але поки що всі наші спроби бодай затримати дилера з порошком, узяти його на аналіз – марні...
– Містичний? – тріпнула чорними косами Мокрина, і Валерій здригнувся: він міг заприсягтися, що коли вони сідали за стіл, у дружини була заплетена тільки одна коса, а зараз дві. – Ніякої містики. Все земне зло має спільний корінь, спільне джерело.

Джерело
Весь наступний ранок Пітерові не йшли з голови слова Мокрини.
Дивна вона жінка – ця Мокрина. Така собі хазяєчка, за тиждень у хаті навела такий лад, якого там зроду не було. Ну, хіба що років зо двісті тому, коли в особняку мешкала родина якого-небудь багатющого торгівця хутровим звіром, представника хутрової імперії «Гадсонз Бей Кампані», і в комірчині під сходами таки мешкали слуги. І все це україночка зробила так непомітно, мовби нічого взагалі не змінювалося. Пітерові здавалося навіть, що і в його власній кімнаті стало більше порядку, хоча він був певен, що до нього Мокрина точно не потикалася. Все там лежало начебто на своїх місцях – і водночас кімната повеселішала...
Дивна вона жінка – Мокрина, і розумна. Що там вона сказала про джерело? Що зло має спільне джерело? Містика, містика, кругом містика. Якби Пітер був білим, може, він би просто відмахнувся від Мокрининих слів, як зробили це детективи Коен і Ґрант, але Пітер був анішинабом, і змалечку ніноше вчила його не проводити межі поміж світами видимим і невидимим.
Зараз, коли він писав докторську дисертацію про стосунки анішинабів з департаментом у справах індіанців, він мало не щодня стикався з людьми, які могли однаково переконливо розповідати і про земельні угоди, і про маніду. Вони щиро вірили, що до невидимого світу можна діткнутися, і навіть його торкалися. Наприклад, йому цілком серйозно розповідали про ґоладмосишів, які часто з’являються біля людського житла й зазвичай не чинять шкоди. А якщо господарі їм подобаються, ґоладмосиші красиво заплітають гриви коням або білизну, яку господині розвісили сушитися. Тільки зрідка ґоладмосиші являються людям, щоб попередити про близьке лихо. А ще йому розповідали про нібінабів – водяників, яких часто можна побачити вночі – під місяцем-повнею нібінаби собі плюскаються у воді, але людям краще від них триматися подалі. І про Мандаміна – маніду маїсу, себто дикої кукурудзи, який допомагає анішинабам вирощувати маїс...
Усе це крутилось у Пітера в голові, а ноги несли його в ліс. Спершу він хотів порадитися з ніноше, але була одна людина, яка вміла розтлумачувати дивні трапунки краще за ніноше, краще за старого Макву, краще за цілителя Мідева. Трапер. Саме він допоміг Пітерові почати склеювати дві половинки власної душі, саме Трапер, вічний мандрівник, познайомив Пітера з безліччю людей, чиї історії лягли в основу докторської дисертації, і саме Трапер обмовився, що в лісах на Великому озері з’явився таємничий патрач капканів.
Пітер точно не знав, де зараз ставить свої сильця й пастки Трапер, тож доведеться, мабуть, обійти всі знайомі закутки, сподіваючись, що старий не подався далі, на той бік від Гнізда Буревісника. Заглибившись у ліс знайомою стежиною, Пітер уважно придивлявся до кожної стеблини, до кожного знаку, який міг би свідчити про недавню присутність Трапера. Але ні, навколишній ліс здавався таким незайманим, мовби в гущавину зроду-віку не ступала людська нога.
Осінь іще не вступила вповні в свої права, але де-не-де на деревах пожовкли листочки, і підсохла трава таємничо шурхотіла під ногами, а пташки виспівували галасливо, як навесні, і якби не жолуді, не жовтогарячі горобинові ягоди, можна було би подумати, що зима ніколи не прийде.
Раптом Пітер помітив на кущі свіжозламану гілку. Він придивився пильніше. За два кроки від звіриної стежки, яку знали тільки Трапер і – з Траперової легкої руки – Пітер, трава була прим’ята й лишився жмутик блакитної шерсті. Безперечно, рисячої. А поряд на землі лежала дрібка тютюну – дар лісовому маніду на знак подяки за те, що дозволив уполювати звірину.
Пітер сміливіше рушив стежкою. Часом вона губилася в гущавині, Пітер збивався, доводилося вертатись і знову її шукати, й аж нарешті він вийшов до потічка. Вода в ньому була холодна й така прозора, що виднівся кожен камінець на дні й кожна рибина. Поряд зі струмком Пітер угледів охайно засипані піском сліди кострища. Нещодавно на вогні пекли рибу – в попелі лишилися недотлілі риб’ячі голови. А поряд з потічком лежала дрібка тютюну – подяка водяному маніду за рибу.
Але тут Пітер загубив стежку. Може, Трапер вирушив потічком угору, проти течії? Чи вниз? Ні, знизу, принаймні з того напрямку, прийшов сам Пітер, і якби Трапер був неподалік, такого незграбного ведмедя, як професор Аніт, аж ніяк не міг не почути й не помітити. Але Трапер міг податися і праворуч, і ліворуч, а стежка сховалася – хоч плач.
Пітер присів на березі потічка на вигріту сонцем кам’яну брилу й підпер долонею підборіддя. Зараз він трошки поміркує – і піде далі. Перевірить і праворуч, і ліворуч... А в голову вже полізли думки про Ожавашко, про холод у серці, про крижану пустелю, про дивний наркотик.
Чому Ожавашко відштовхує його, Пітера? Так, утрата смарагдової копальні боляче вразила її, але ж це саме Пітер знайшов адвоката, це саме Пітер літав на кожне судове засідання, це саме Пітер наполіг на апеляції до Верховного суду. Пітер не здався, а Ожавашко здалася... Він не хотів собі зізнаватися, наскільки це для нього важливо. Вона – юне дівчисько, він – професор Аніт, у неї своє життя, у нього – своє, але... Скільки ще цих «але» буде в Пітеровому житті? Чому він не може прямувати широкою життєвою дорогою, а вічно збивається на манівці? Ось і зараз він міг би силоміць вивезти Ожавашко з селища, покласти в столиці в найкращу клініку... якби вірив, що в клініці здатні вилікувати душу...
– А-нин! – почулося над самісіньким його вухом.
Здригнувшись, Пітер звів очі.
– Бо-жо, – привітався він до сивого стариганя, який тримав за задні лапи дві пухнасті блакитні рисі. Хай полювання на хутрового звіра в наших лісах занепадає, хай за двох рисей багато не вторгувати, але Трапер ніколи не покине свого ремесла – він невіддільний від цього лісу і не піде геть, поки стоятиме ліс...
Трапер підстелив свій мішок, поклав на нього здобич і присів поруч з молодшим товаришем.
– Не мене шукаєш? – усміхнувся старий зморшкуватими вустами, але очі його залишалися серйозні.
– Вас.
– Ходімо.
І Трапер заглибився в ліс. Навіть Пітер, який змалечку звик ходити ледь помітними тропами, у цій гущавині взагалі не бачив стежки. Таке враження було, що старий мисливець веде його просто крізь хащі, орієнтуючись чи то по сонцю, чи то керований мисливським нюхом. У якусь мить Пітер підвів голову – і з подивом відзначив, що Гніздо Буревісника лишилося позаду. Яким чином їм так легко вдалося його обігнути? Сонце вже перекотилося на другу половину неба, і в Пітеровій голові майнула думка: сьогодні я вдома точно не ночуватиму... слід попередити Нечипоренків – раптом хвилюватимуться... Але надовго думка не затрималася, тому що старий мисливець безшумно йшов уперед, і не пасти задніх Пітерові було ой як нелегко.
Праворуч заплюскотіла вода, і Пітер подумав: Кам’яниста річка. Але Трапер не пішов до річки, а рушив уздовж тоненького її рукава, і скоро буркотіння води віддалилося й перетворилося на ледь чутний шепіт. Минуло ще з півгодини, ліс трохи порідшав, дедалі частіше почали траплятися валуни, а подоба стежки дерлась угору й угору. Пітер упрів, і прохолодний осінній вітерець здував з обличчя краплини поту.
Раптом ліс розступився, і вони вийшли до гірського озерця, яке утворилося в розламі породи й формою нагадувало підкову. В центрі озерця плавав острівець, схожий на краплину.
На березі озерця стояв нашвидкуруч зліплений вігвам – Трапер не визнавав промислових наметів, завжди мав напохваті оленячі шкіри, а вербових гілок на каркас – он скільки довкола... Підвісивши на дереві впольованих рисей, щоб бува не потягнув який койот, Трапер відхилив запону на вігвамі й припросив гостя всередину. Пітер уклонився, але зайшов тільки після господаря.
Посередині вігвама ще тліли жарини, Трапер підкинув хмизу – і вогонь запалав веселіше. Натоптавши тютюном чорну люльку з довгим дерев’яним цибухом, Трапер витягнув з вогнища запалену хворостину й розкурив люльку. Тоді передав її гостеві.
Пітер затягнувся. Запах від тютюну йшов якийсь незвичайний – солодкий, духмяний, чистий, ніжний. У голові одразу прояснилося, думки наче впорядкувалися, і здалося, що зараз Пітер зміг би вирішити найскладнішу задачу.
Він повернув люльку господареві.
– Розповідай, – кивнув Трапер.
– Пам’ятаєте, старий Маква жалівся, що Селище пращурів знелюдніло й діти не можуть здійснити ритуального переходу? А водночас із цим тут, в околицях Буремної Затоки, почав поширюватися невідомий наркотик...
– Сніг непам’яті, – стиха зронив Трапер.
– Як ви сказали?
Але Трапер мовчав. Тоді Пітер повів далі:
– Поліція не може знайти жодної зачіпки. Таке враження, ніби наркотик береться з повітря. І дія його теж незвичайна: він викликає не ейфорію, а апатію...
– Людина забуває свої проблеми, негаразди, тривоги, – підхопив Трапер, – їй потрібна тільки їжа і розваги.
За довгі роки спілкування з Трапером Пітер нічому не дивувався.
– Ожавашко – теж наркоманка! – вигукнув він. – Її затримали позавчора, можливо, вже випустили... Вона неадекватна, весь час бурмотіла про якусь крижану пустелю і холод у серці... Цей наркотик звідкись приходить – ми маємо знайти джерело зла! Я відчуваю, що всі події навколо Буремної Затоки якось пов’язані...
– У світі все пов’язано, не змушуй мене тобі про це нагадувати.
– Коли рада старійшин розповіла вам про невдалі переходи, ви чомусь згадали патрача капканів, який унадився в наші ліси. До чого тут він? І що все це означає? Може, невдалі переходи пов’язані з наркотиком? Тоді де шукати його джерело?
Трапер затягнувся з люльки й по довгій паузі сказав:
– Починай від початку і прямуй до кінця.
– Але де ж тут початок? – не витримав Пітер.
– Ходімо.
Відкинувши оленячу шкуру, Трапер виліз із вігвама. Призахідне сонце косо світило на ліс, і тіні від дерев видовжилися. Трапер вийшов на берег озерця-підкови та спинився біля крайки води. Озеро тут було чистісіньке, й Пітерові здалося, що воно має бути холодне-холодне, крижане, адже живить його гірське джерело.
– Роздягайся, – звелів Трапер, – і пірнай у воду.
Пітер звик виконувати вказівки старого мисливця, не роздумуючи, тому швидко роздягнувся до трусів і підійшов до води. Вересневе сонце світило, але не гріло, і пісок на березі холодив підошви. Повагавшись, Пітер ступив у воду.
Хай як дивно, але вода була тепла. Не просто тепла, а по-літньому тепла. Пітер відштовхнувся від дна й поплив. Його обдавало то гарячою течією, то холодною, і йому здалося, що тепло йде не згори, а з дна. Коли він підплив до розколини, з якої збігав гірський струмок, Пітера огорнула крижана течія. Він квапливо розвернувся й поплив геть. І на середині озера, біля острівця-краплини, відчув на собі дивну теплінь, яка мовби піднімалася з дна.
– Це вулканічне озеро? – вилізши на берег, запитав він.
– Так, іноді в глибині навіть гуркоче. Але я змусив тебе поплавати зовсім не для цього. Одягайся й ходімо у вігвам.
Пітер швидко вдягнувся, і коли переступив поріг вігвама, Трапер уже ладнав вечерю.
– Сідай. Я напік коропів. Зараз багато молодняка, але мені вдалося зловити двох великих і жирних.
Вечеряли мовчки, і Пітер чекав, коли ж Трапер нарешті пояснить, навіщо Пітер купався в озері. А старий не поспішав. Попивши чаю, він довго замислено сидів, аж здалося, що він задрімав, а коли Пітер і собі почав куняти, Трапер зненацька заговорив:
– Ви шукаєте джерело. Але джерело – це кінець вашого шляху, а не початок. Пам’ятаєш, я тобі сказав: починай від початку і прямуй до кінця. Як ти дістанешся середини клубка, не розмотавши його?
– Але де початок? – вигукнув Пітер.
– Коли ти плавав у озері, відчув, як із дна піднімається тепло? Хай яке зимне джерело, вулканічне тепло навіть узимку не дає озеру замерзнути. Так і з людиною: її гріє серце. Розтопи серце, достукайся до свідомості...
– Та до якої свідомості! – розпачливо махнув рукою Пітер. – Це ж наркомани! Їхня свідомість змінена, викривлена, і наскільки я знаю, цей процес незворотний.
– Навіть ріка міняє русло. Якщо людина опиратиметься снігу непам’яті, джерело його поширення само всохне. А розтопити серце допоможе мадодисван.

Мадодисван
Пітер Аніт спустився у вітальню, коли Мокрина з Валерієм саме снідали.
– У мене сьогодні вихідний, – оголосив він, поки Мокрина одним чарівним помахом руки організувала перед ним повний сніданок: каву, свіжу яєшню з беконом, грінки. – Я тут з вами останнім часом як сир у маслі катаюся, тож хотів би вам бодай якось віддячити. Гляньте, яка осінь за вікном! Усе тільки-тільки почало жовкнути й червоніти, тепло, павутиння літає – індіанське літо...
– Бабине літо, – українською пробурмотів Валерій.
– Хочете на екскурсію околицями Буремної Затоки?
– Та певна річ! – в унісон погодилося подружжя Нечипоренків.
Екскурсія почалася, звісна річ, зі Сплячого Велетня – з берега Великого озера добре було видно кам’яного Нанабіжу, який спить на Срібному острові; потім червона Пітерова машина заглибилась у ліс... пардон, Оджибве-парк, і, лишивши ліворуч тубільне селище, обігнула Гніздо Буревісника й подалася на захід, до водоспаду Какабека.
Дорогою зупинились у краєзнавчому музеї – таких Валерій у своєму житті надивився чимало, і як виявилося, заокеанські краєзнавчі музеї мало відрізняються від українських. Були тут уламки якогось старезного каміння з петрогліфами (різьбленими) і піктограмами (мальованими) – різними там рогатими кішками, зміями, чоловічками в каное тощо. Були примітивні кам’яні знаряддя праці ще індіанців часів палеоліту, котрі, як вважають учені, через Берингову протоку перекочували з Азії тисяч двадцять-тридцять років тому. Щоправда, пояснила екскурсовод, є нова гіпотеза про те, що генетичною батьківщиною корінних американців слід вважати Алтай... Словом, хто з сучасних науковців повірить, що індіанці були в Америці завжди, а не припливли з Азії? От з’явилася нова теорія про спорідненість єнісейських мов з північноамериканськими мовами на-дене...
Були в музеї макети традиційних індіанських сіл з вігвамами і маленькими ляльковими індіанцями в народному вбранні. Були макети поселень пізніших часів – крихітний Форт з усіма найдрібнішими подробицями, а коло нього – лялькові французи ведуть торгівлю з ляльковими індіанськими траперами. Далі – Порт британської королівської армії з ляльковими солдатиками в червоних одностроях... Словом, це був справдешній краєзнавчий музей, весь огляд якого забрав заледве годину.
Залишивши музей і поблукавши трішки навколо (такого буяння природи Валерій у житті своєму не бачив!), Пітер і подружжя Нечипоренків знову завантажились у червону машину й попрямували далі.
Наступною зупинкою став водоспад Какабека. Туристичний бізнес не обминув і це диво природи. Неподалік водоспаду була чудово облаштована стоянка, сувенірна крамничка, кав’ярня – словом, усі принади цивілізації. Вздовж водоспаду тягнулася дерев’яна доріжка-місток з бильцем, ще один дерев’яний місток давав змогу перейти на той бік і помилуватися на падіння води згори.
Зупинившись на оглядовому майданчику, Валерій схилився на бильце й зиркнув униз. Мабуть, навесні водоспад стрімкий і бурхливий – он яке річище вимила вода! Але зараз, восени, вода бігла лінькувато, не вирувала – дзюрчала потихеньку.
Мокрина стала поряд з чоловіком і роззирнулася. Волосся її було заплетене в дві коси, і вона, щоб коси не заважали, відкинула їх за спину.
Валерій заплющив очі, потім розплющив. Навкруги все змінилося. Щезли стоянка разом з машинами, сувенірна крамничка і кав’ярня, зникли дерев’яні містки, а він сам, який щойно спирався на бильце, небезпечно схилився над прірвою. А внизу клекотала, і нуртувала, і бурунилася нестримна правічна вода – така, якою вона була на початку світу, коли перші індіанці часів палеоліту ставили тут свої перші вігвами. А он і він – вігвам. Тільки не такий чистенький і охайний, а побитий дощем, морозом і вітрами, незграбний, але дуже затишний...
Мокринина коса помалу сповзла з плеча наперед – і видиво зникло.
– Що це було? – вигукнув професор Аніт. Невже він теж це бачив?
– А що було? – здивувалася Мокрина, зводячи безневинні чорні очі.
– Н-нічого, – вичавив Валерій і перезирнувся з Пітером. Якщо це бачили двоє, їм же не могло привидітися обом водночас?!
– Куди ми їдемо далі? – запитала Мокрина, відвертаючись від водоспаду. – Чи спершу перекусимо – я щось наче зголодніла...
Але на їду вирішили часу не марнувати – купили в кав’ярні донатів з дірочками. Валерій зауважив, що пампушки з серединок донатів теж лежать поряд у кошику, притрушені цукровою пудрою. Заощадливі тут люди, нічого не скажеш!
– Я вам покажу справжню ритуальну лазню – мадодисван, – повідомив Пітер, сідаючи в машину. – Взагалі-то ми білих у такі місця не возимо, але для вас я зроблю виняток. Але поводьтеся чемно і, головне, нікому ні слова про те, що я вас туди возив.
Їхали недовго, а тоді машину довелося залишити при дорозі – до лазні підійти можна було тільки пішки. Найперше впала в око дивовижна скеля – наче хто в камені випиляв пилкою квадратний шматок і лишив чи то сходинку, чи то сидіння.
– Це престол Ґічі Маніду? – пожартував Валерій, але Пітер не підтримав його веселого гумору.
– Ґічі Маніду не сидить на престолі – воно всюди, і в нас із вами в тому числі... Ми кажемо, що ця скеля – перша сходинка на дорозі до Селища пращурів.
– А друга сходинка?
– Мадодисван, тобто, лазня. Зараз я вам покажу.
Пітер видерся на кам’яну величезну сходинку й подав Мокрині руку. Вона легко стрибнула нагору, а за ними піднявся й Валерій. Тут починалася печера – чорна й трішки моторошна. На вході в печеру стояв такий точно старезний обшарпаний вігвам, який щойно привидівся Валерієві на водоспаді Какабека. Зі східного боку перед вігвамом було старе кострище, а неподалік лежала гірка каміння.
– Каміння розжарюють на вогні отут, а потім заносять усередину й поливають водою, – пояснив Пітер. – І те, і те дійства священні, і проводить їх тільки обрана людина, і пов’язані вони з певними ритуалами...
– А що це за печера? – поцікавилась Мокрина.
– Оджибвейською мовою це називається Баба, англійською – The Tunnel That Leads Nowhere.
– Тунель, який нікуди не веде, – замислено переклала Мокрина. – А що там, у Тунелі, який нікуди не веде?
Пітер усміхнувся.
– А ніхто й не знає. Наше плем’я вірить, що цей тунель – прохід у Селище пращурів. Саме тут діти проходять другий етап ритуального переходу. Перший – видіння, другий – лазня. Вони заходять у лазню крізь східні двері, а потім, очистившись, виходять, тобто, їхні душі виходять – крізь західні й потрапляють у тунель. Там вони доходять до підземної річки, і їм назустріч із Селища пращурів випливає каное. Хоча очищення в лазні можна і треба здійснювати протягом життя багато разів, отримати напучування пращурів можна тільки під час ритуального переходу. Рідко кому пощастить зустрітися з пращурами вдруге – хіба що коли потреба порадитися з ними буде справді нагальною, тоді каное знову випливе на цей берег річки...
– Ви кажете – душі виходять... – наморщив чоло Валерій. – Це типу галюцинацій?
– Ну, білі лікарі це так і називають – галюцинації. Ми ж віримо, що це душа відділяється від тіла й подорожує зі світу видимого у світ невидимий.
– Послухайте, – ніяк не міг угамуватися Валерій, – але ж хтось точно пробував дослідити цю печеру. У вас тут диґери не в моді?
– Та намагалися вже багато разів. Досліджували і аматори, і фахівці. Кажу ж вам: це Тунель, який нікуди не веде. Ще ніхто во плоті не перепливав підземної річки.
Валерій лукаво озирнувся на дружину. Щиро кажучи, він досі по-справжньому не подорослішав, але статус одруженого чоловіка змушував його стримуватися. Очима він мовби просив у дружини дозволу. Мокрина всміхнулася кутиками вуст. Схоже, вона не заперечувала.
– А можна мені зазирнути всередину? – попросив Валерій і приклав руку до серця. – Урочисто присягаюся не фотографувати й не відколупувати камінці на згадку.
Пітер знизав плечима.
– Ми тут поки доїмо донати, – зронив він.
Валерій обережно обійшов вігвам-лазню й заглибився в печеру. Знадвору проникало світло, але його було замало, щоб роздивитися тунель бодай на кілька метрів уперед.
– Нитку на вході прив’яжи! – гукнула йому навздогін Мокрина. – Може, там є розгалуження – ми тебе потім до ранку шукатимемо!
– Зараз так і зроблю, – жартівливо крикнув Валерій і сторожко пішов уперед.
Камінь на стінах був червонувато-бурий, і під ногами скреготів дрібний червонувато-бурий гравій. З кожним кроком у печері ставало дедалі темніше. Валерій витягнув з кишені запальничку й викресав вогник. Світло блимало й малювало на стінах темних чудовиськ – рогатих зміїв, птахів з широченними крилами, страшних велетнів... Валерій почувався, як у дитинстві, коли вони з хлопцями домовилися на Івана-Купала іти в ліс папороть шукати. В лісі була темно і страшно, і під кожним кущем чигала небезпека, а щоб потрапити в ліс, треба було проходити повз старий цвинтар...
Попереду зашуміла вода. Валерій навшпиньках наблизився. Вогника запальнички було явно замало, щоб освітити підземну річку – здавалося, вона не мала ні початку, ні кінця. Припливала вона з-під землі, і так само ховалася під землю десь ген-ген далеко. Щоб досліджувати тунель далі, слід було подолати річку, і Валерій навіть уже почав схилятися до того, чи не роззутися йому й не поміряти, яка тут глибина...
Раптом посеред річки щось плюснуло, мовби вдарила хвостом величезна рибина. Валерій здригнувся. Якийсь час було тихо й нічого не видно, а тоді з води сяйнули наче два зелені ока. Валерій хитнувся й відступив на крок. «Уява розігралася», – умовляв він себе, але серце шалено калатало в грудях і не хотіло заспокоюватися.
Два зелені ока наблизилися, а тоді з води вистромилася пащека й клацнула зубами. Валерій розвернувся й помчав геть. У голові билася одна думка: добре, хоч не зарепетував, добре, хоч не зарепетував... ото була б ганьба!
До Мокрини й Пітера він вискочив захеканий, стискаючи у витягнутій руці запальничку, яка вже давно погасла. Мокрина відібрала в чоловіка запальничку.
– Ти що там, привидів побачив? – пожартувала вона.
Але Пітер зовсім не здивувався.
– А! То, напевно, Ободумкін – водяна потвора, – цілком прозаїчно пояснив він. – Ободумкін усіх лякає, щоб у тунель не лізли. Вартує вхід до Селища пращурів.
– Та ну вас із вашою містикою! – махнув рукою Валерій, усвідомлюючи, що все-таки зганьбився. – Це Тунель, який веде в нікуди!
Він перший пішов до машини, і Пітер з Мокриною, перезираючись і ховаючи посмішки, поквапилися за ним.
– То яка наступна зупинка на нашому шляху? – запитала Мокрина, всідаючись на задньому сидінні. Валерій примостився поруч з дружиною. – А я тобі донат припасла, – пані Нечипоренко простягнула чоловікові паперову торбинку, на дні якої лежав одинокий пончик з дірочкою.
– Можна з’їздити подивитися Форт – він досить непогано зберігся, і зараз там теж щось на кшталт музею – облаштовано все так, як було ще за тих часів, коли Форт виконував свої прямі функції. Така собі місцева твердиня, форпост французьких колонізаторів.
– Звучить заманливо, – кивнула Мокрина. – Поїхали?
Знагла у Пітеровій кишені запищав телефон. Дзвінок пролунав так різко й виклично, що всі здригнулися. В повітрі повисла напруга. Мовби всі наперед знали, що цей дзвінок не віщує нічого доброго.
– Алло, – відповів Пітер. – Ніноше? Я погано чую, що ви кажете? Самогубство?!

Самогубство
– Ніноше, – кричав у трубку Пітер, – ніноше, я нічого не чую! Повторіть! Яке самогубство?.. Що?.. Нічого не чую!.. Ожавашко?!
Зв’язок урвався. Пітер пополотнів. Може, йому просто вчулося ім’я Ожавашко? Він більш за все боявся його почути – і саме тому й почув? Він набирав і набирав телефон ніноше, але тут, біля печери, зв’язок був жахливий, і навіть коли йшов виклик, з’єднання розривалося ще до того, як ніноше знімала трубку.
Тремтячими пальцями Пітер завів машину.
– Може, я поведу? – запропонувала Мокрина.
– Ні, ні, все гаразд. Я знаю коротку дорогу, ми будемо в резервації за півгодини.
Пітер глибоко вдихнув, неслухняною ногою натиснув на педаль газу і зрушив з місця. Стара ґрунтівка, на яку він з’їхав на найближчому перехресті, була така звивиста, що вперед було видно заледве на кілька метрів. Довелося стишити хід. У голові стугоніла одна думка: тільки не Ожавашко, тільки не Ожавашко! – а у вухах пульсувала кров – так гучно, що Пітер не чув деренчання мотору.
І машина стара, і дорога стара, і півгодини, здавалося, розтягувалися на півдня, а зв’язку з ніноше й далі не було. Що ближче Пітер під’їжджав до резервації, то страшніше йому ставало. На задньому сидінні принишкло подружжя Нечипоренків, і Пітер геть-чисто забув про їхню присутність. Лише коли пробурмотів уголос: «Ні, тільки не...» – і Мокрина відгукнулася: «Що ви кажете?» – він згадав, що у машині не сам і що не може розклеїтися просто зараз.
Невідома сила ще тримала його, бо в голові було абсолютно порожньо, тіло зм’якло, мовби враз позбулося хребта, Пітер ловив себе на тому, що раз у раз важко зітхає, наче йому бракує повітря. Він до самого низу опустив вікно – прохолодний осінній вітер увірвався в салон і скуйовдив довге волосся. Тепер пасма лізли Пітерові в очі, в рот, і доводилося повсякчас їх відкидати...
Ні, з Ожавашко нічого не могло статися! Вона не така... вона сильна. Пітер умовляв сам себе і сам собі заперечував: поразка у справі смарагдової копальні зламала Ожавашко, саме тоді вона збайдужіла до світу, саме тоді, напевно, почалися наркотики... А якщо спостереження поліції правильні й наркомани, які мовби на час спам’ятовуються, не можуть витримати тягаря й накладають на себе руки... А Валерій казав, коли затримали Ожавашко, вона серед усіх затриманих єдина була адекватна... І цей проблиск свідомості привів її... привів її до... Ні, навіть подумки не міг Пітер вимовити слово «самогубство». Здавалося, якщо він не думатиме про це, воно й лишиться поза реальністю.
Нарешті Пітер викотився на порепаний асфальт, який вів до резервації. Під’їхав він з найдальшого кутка селища, не від центру, і саме тому опинився найближче до хати ніноше. З виском загальмувавши біля її подвір’я, він, не вимкнувши мотора, вистрибнув з машини й кинувся до хати.
– Ніноше! Ніноше! – загукав він, натискаючи на ручку. Вона не піддалася. Ніноше ніколи не замикала дверей, коли була вдома. Отже, її немає, вона пішла... куди? Пітер не знав, куди дзвонити. Ніноше принципово не хотіла собі мобільного телефону, заледве погодилася встановити стаціонарний.
Пітер стрибнув у машину та рвонув з місця. Знайому вуличку він подолав за дві хвилини й зупинився перед дерев’яною хатою, давно не ремонтованою, зате з прибудованим другим поверхом. Саме там, нагорі, коли ще був живий Адизокан, була кімната Ожавашко. Зараз дівчина перебралася вниз, у колишню батькову спальню... Пітер вискочив з машини й загрюкав у двері. Він боявся покликати Ожавашко на ім’я, боявся зурочити... Але в хаті, здається, нікого не було.
Несміливо закралася рятівна думка: може, Ожавашко в лікарні? Може, вона вчинила спробу накласти на себе руки, але її вдалося врятувати? Отже, треба мчати в Буремну Затоку, в лікарню МакКілера... чи спершу в місцевий поліційний відділок?
На нетвердих ногах Пітер повернувся до машини.
– Вибачте, що я так... – забурмотів він. – Зараз я відвезу вас додому, мені все одно треба... Я подумав, може, в лікарню...
– Ти на нас не зважай, – швидко мовила Мокрина. – Ми можемо й автобусом доїхати. Я точно знаю, що сюди ходить автобус. Десятий, здається. Ти нам тільки покажи, де зупинка.
Пітер замотав головою, потім закивав: він уже геть не знав, на яке з Мокрининих питань відповідає. Від’їхавши від домівки Ожавашко, він помчав у центр – саме там були і поліційний відділок, і автобусна зупинка, і дорога на Буремну Затоку. Резервація – невеличке селище, усього кілька вулиць. Завернувши за ріг, Пітер опинився за два квартали від центру. І різко вдарив по гальмах.
Біля одного з будинків зібрався чималий натовп. А оддалік під деревом, закинувши голову та здригаючись чи то від сміху, чи то від плачу, сиділа дівчина, чиє обличчя, навіть спотворене істерикою, Пітер упізнав би серед тисяч... серед мільйонів!
Він кулею вилетів з машини й підскочив до дівчини. Упав біля неї навколішки, схопив за плечі й почав безтямно трусити.
– Ожавашко! Ожавашко! – тільки й здатен був повторювати він.
Голова Ожавашко літала з боку в бік. Від цього в неї почалася гикавка, і ридання змішалися з гиканням, а по обличчю дівчини котилися сльози, які вона розмащувала руками, лишаючи на шкірі брудні смуги.
– Міквам... Міквам... – поміж гиканням силкувалася сказати Ожавашко.
Пітер відчув водночас полегшу й укол сумління: це не Ожавашко вчинила самогубство, це її подружка Міквам. Загинула людина, він повинен засмутитися, а він радіє, як божевільний: Ожавашко жива! Схопивши обличчя Ожавашко в долоні, він безтямно цілував брудні смуги на щоках і мокрі очі, а дівчина гикала й бурмотіла: «Міквам».
Від гурту відділилася Пітерова ніноше.
– Я тобі дзвонила, де ти був? Чути зовсім не було...
– Я возив друзів на екскурсію... Ви мене налякали.
– Налякала?
– Ви сказали – Ожавашко...
– Я сказала – Міквам, подружка Ожавашко... В Ожавашко була істерика, і що більше я її заспокоювала, то гірше їй ставало. Тоді я привезла її сюди: прощання з померлим – найкращі ліки для заспокоєння душі...
– Як це похорон так рано?
– Ми тільки сьогодні дізналися, а насправді Міквам виловили з Кам’янистої річки ще вчора. Поліція забрала тіло на розтин – дуже поспішали, гадали, вона була під дією якогось наркотику...
– Знайшли щось?
– Нічого не знайшли, – помотала головою ніноше. – А батьки Міквам, коли дізналися, що розтин робили без їхнього дозволу, зранку забрали тіло й на сьогодні ж призначили порохон.
– За християнським обрядом?
– Так, вони ж католики.
Пітер не усвідомлював, що і досі стискає Ожавашко в обіймах. А вона притихла, гикавка минулася, дівчина просто тихо схлипувала й витирала ніс кулаком. Поряд з нею безшумно з’явилася Мокрина, простягнула шовковий носовичок, і Ожавашко висякала носа. Тоді зворотним боком долоні витерла сльози з очей.
– Може, відвести її краще додому? – запитав Пітер ніноше.
– Ні, не треба. Після похорону відведеш. Нехай знайде вдома щось, що в неї пов’язано з Міквам. Ти знаєш для чого.
Пітер кивнув:
– Знаю.
Винесли домовину. Поряд ішов священик у чорному. Католицьке кладовище було зовсім поруч, у дворі маленької дерев’яної церковці, яку збудували ще французькі місіонери. Пітер не слухав, що говорив священик, що сказав старий Маква, а що – цілитель Мідев. Уся церемонія якось пройшла повз нього, бо сам він не відривав очей від Ожавашко, яка нарешті мовби заспокоїлася, стирала зі щік тихі сльозинки й беззвучно схлипувала. Вона тулилася до Пітера, і йому цього було досить.
Подружжя Нечипоренків спершу хотіло їхати додому, але ніноше попросила їх лишитися – якщо вже гості опинилися на такій сумній події, вони мають приєднатися, а не втікати. Така традиція.
– Анімісе, – сказала ніноше майже нечутно.
– Авасаґам, – у тон їй докинула Мокрина, і Пітер на мить наче прокинувся: дві жінки – старша й молодша, анішинабка й українка – обмінялися такими поглядами, мовби знали одна одну все життя.
Після похорону Пітер усе-таки посадив подружжя Нечипоренків на автобус, а потім відвіз Ожавашко додому. Вона зайшла в хату, мов сліпа. Довго роззиралася навсібіч, але нічого наче й не бачила. Нарешті піднялася сходами на другий поверх, у свою колишню кімнату. Та була занедбана, у ній давно не прибиралося. Підліткове ліжко, простенький письмовий стіл, відкриті полиці на книжки, вбудована шафа, комод. На комоді – дитячі іграшки. Ожавашко провела пальцем по комоду, стираючи пилюку, потім висунула шухлядку письмового столу, оглянула поличку, зазирнула до шафи.
– Ось, – нарешті сказала вона й потягнулася до червоного шалика. – Міквам подарувала мені на день народження.
Вона зняла шалик з гачка й накинула собі на шию.
– Їдьмо.
Вони знову сіли в машину й повернулися до будинку Міквам.
На подвір’ї вже горіло багаття. Навколо нього зібралися тільки найближчі: батьки, сусіди, подружки. Першими до багаття підійшли батьки. Мама кинула в полум’я цілий оберемок одягу, батько – якісь книжки й зошити. За ними підходили інші й підкидали у вогонь те, що пов’язувало їх з Міквам. Пітер підштовхнув Ожавашко, і вона ступила крок до димного кострища, стягнула з шиї червоний шалик і впустила його в полум’я. Він спочатку не хотів горіти, але нарешті почорнів і запалав.
Це палав зв’язок Міквам з цим світом. Щоб її чібі – душа – могла рухатися невидимими світами далі, рідні мають її відпустити.
Ожавашко відступила й притиснулася обличчям до Пітерового плеча. По щоках її знову котилися сльози.
Полум’я вже майже пригасало, коли з кола виступив несподіваний гість, якого Пітер спершу й не запримітив. Трапер. Коли він тут з’явився? Трапер підійшов до багаття, простягнув до вогню руку, розтиснув долоню – і з неї в полум’я вислизнув кисет – мабуть, подарований Міквам. Вогненні язички весело заграли, і над багаттям поплив солодкий запах тютюну.
Схиливши голову, Трапер заговорив зовсім тихо, але всі почули кожне його слово:
– Діти забувають наші адизокани. Втрачають мудрість, любов, повагу, відвагу, чесність, смиренність і правду. У їхніх серцях оселяється холод. Уже давно на Острів Черепахи не приходив справжній оджимо – могутній очільник, здатний об’єднати анішинабів. Селище пращурів знелюдніло, бо серед нас оселився злий маніду, який спочатку патрав наші капкани, а тепер патрає душі. Але якщо ви гадаєте, що прийде могутній Нанабожо й переможе злого маніду, ваші сподівання марні. Тільки ви самі, своїми руками, здатні здолати лихо. Щоб померти, потрібна неабияка відвага, але щоб наважитися жити далі, потрібна відвага ще більша.
Трапер повернувся й пішов геть.
Усі мовчали, а багаття помалу догорало, і тютюновий дух розтанув у повітрі. Тоді так само мовчки всі рушили по домівках. Пітер відвіз Ожавашко до ніноше. Вона не чинила спротиву: смерть Міквам вразила її, відсунувши власні гризоти на задній план. Просто мовчки залізла з ногами в крісло, подякувала за подане горнятко гарячого молока й помалу сьорбала, занурившись у думки.
А Пітер поїхав у Буремну Затоку.
Подумки він раз у раз повертався до Траперових слів. Треба щось робити, треба щось робити, поки ще не пізно. «Ґічі Маніду в усьому навкруги,– бурмотів він, заледве розрізняючи дорогу перед собою,– воно в повітрі, яким ми дихаємо, і в землі, якою ходимо, і в камінні, з якого ми будуємо, і у воді, яку п’ємо... Ґічі Маніду, дай нам мудрості, навчи, як розтопити крижані серця... Ґічі Маніду...»
І раптом Пітер мов побачив перед собою шлях. Так, як і казав йому Трапер: починай з початку і прямуй до кінця. Тобто починай з маленького і прямуй до великого. З чого ж почати? З того, що зможеш довести до кінця. Що уміє він, Пітер? Писати. Все життя він щось пише – у школі писав твори, в університеті – курсові, потім – наукові розвідки, дисертації... Слово – єдина зброя, якою він володіє. Він не великий воїн, але і в нього теж є своя стежка війни, і нею слід пройти...
Проминувши старовинний особняк з червоної цегли, де вже горіло світло, Пітер погнав машину до Університету. Там у нього є свій кабінет – крихітний, у тимчасовій прибудові, призначеній на знос, але в кабінеті є все необхідне: комп’ютер, стос кольорового паперу, принтер. Цього буде досить – поки що. А далі... далі Пітер обов’язково щось вигадає. Йому підкаже Ґічі Маніду.
Як він опинився в кабінеті, Пітер навіть не помітив. Просто одної миті він їхав у машині, а другої вже сидів за столом, а комп’ютер зосереджено гудів. У голові гарячково роїлися думки. Як достукатися до зміненої свідомості наркоманів? Як привернути увагу людини, якій давно все байдуже?
Пітер відкрив новий документ, довго дивився на біле поле незайманої сторінки – й нарешті зважився. Знайшовши на сайті своєї школи світлину усміхненої Міквам, він уклеїв її по центру білого аркуша, а знизу написав: «Міквам було шістнадцять років. Хто наступний? Семеро Пращурів навчили анішинабів цінувати дар життя, посланий Ґічі Маніду. Хоробрі воїни, нащадки Великого Ведмедя, сміливо дивилися смерті в лице, але ніколи її не кликали. Згадай, хто ти, звідки прийшов і куди прямуєш. Хочеш бути анішинабе – будь!»
Може, серед тих, хто прочитає листівку, буде оджимо – очільник, про якого казав Трапер, провідник, здатний об’єднати анішинабів?
Упхавши у принтер цілий стос жовтого паперу, він друкував листівки доти, доки не закінчився картридж. А потім, підхопивши пачку й забувши замкнути кабінет, вибіг надвір. Він клеїв листівки на дошках оголошень і на дерев’яних стовпах, на вікнах занедбаних будівель і на афішних тумбах. Вітер намагався здерти жовті папірці, мабуть, вважаючи їх пожовклим листям, але Пітер уперто клеїв і клеїв їх, розрівнював і пригладжував, і з кожною наклеєною листівкою в душі його росла певність: це лише початок. Просто треба згадати, що ми – анішинабе.

Анішинабе
Ожавашко тримала в руках жовтий аркуш паперу.
Зі світлини на неї дивилася Міквам – усміхнена Міквам, якою вона була ще вчора. Ні, не вчора... А коли? Коли востаннє Ожавашко бачила, щоб Міквам усміхалася? Коли востаннє вона усміхалася сама?
Вона дістала з торбинки люстерко й поглянула на себе. Припухлі від сліз очі були холодні й порожні. Після похорону Міквам, коли Піт відвіз Ожавашко додому, вона прилягла на канапі у вітальні й під бурмотіння телевізора заснула. І вдруге їй наснилася крижана пустеля й білий велетень, який дихнув на неї таким холодом, що у неї закрижаніло серце. Піддатися, піддатися, – шепотів їй внутрішній голос. А інший голос – знайомий, рідний – відчайдушно закричав: «Ожавашко!»
Вона рвучко розплющила очі. В голові паморочилось, а у вухах лунав голос: «Ожавашко!» І вона впізнала його – це був Піт.
Сьогодні на похороні він не відходив від неї ні на крок. Чому? Невже... Ні, не може бути. Коли вона була дванадцятирічним дівчиськом, яке почало задивлятися на хлопців, Піт уже був дорослим, студентом. Але від нього йшло таке тепло! Таке світло! Ожавашко, як усі дівчата, уявляла собі: а от якби я вийшла за нього заміж... Але Піт носив їй шоколадки, а на день народження подарував плюшевого ведмедика. Сказав, що його звуть Ґічімаква – Великий Ведмідь, він знатний мисливець, і коли Ожавашко виросте, він обов’язково скине свою ведмежу шкуру й візьме Ожавашко собі за дружину...
Тоді ще був живий батько, і Піт час від часу заходив у гості. Батько розповідав про свою роботу – він збирав місцеві легенди, і все наполягав, щоб Піт з англійського відділення перевівся на філософію автохтонів. Піт сміявся й казав, що то буде його друга освіта. А одного разу розповів батькові, що пише магістерську з поезії Дункана Кемпбелла Скотта. Що тоді наговорив батько! Як вони сварилися!
Піт більше не заходив, а коли зустрічав Ожавашко на вулиці, жартував і просив передавати батькові вітання. Потім Піт поїхав на рік у Британську Колумбію, а батько помер.
А тоді у житті Ожавашко з’явився хлопець. Перший справжній хлопець – вона була на сьомому небі від щастя. Разом з Роном – так його звали – вони розшифровували записи, які лишилися по смерті батька, разом розшукали смарагдову копальню. Все закінчилося водномить: Рон розбився на водоспаді Какабека.
І покотилося: невдалий ритуальний перехід, урядова постанова про передачу смарагдової копальні якійсь транснаціональній корпорації, судова тяганина – програш за програшем, і такі заспокійливі наркотики... Піт час від часу заходив до неї в гості, намагався розтермосити, але тепер він здавався якимсь далеким, мовби з минулого життя.
І тільки сьогодні на похороні, коли він тримав Ожавашко в обіймах, майнула божевільна думка: якби можна було провести в його обіймах решту життя! Покинути наркотики, боротися за смарагдову копальню, вивчитися на вчительку й викладати в місцевій школі анішинабе-мовін...
Але після похорону Піт поїхав додому, в Буремну Затоку, а Ожавашко знову лишилася сама. Опосіли думки про Міквам, про безнадійність боротьби за копальню, про Рона... І десь на підсвідомому рівні виринуло: потрібна доза. Вона рятує від сьогодення. Дозволяє забути проблеми. То й що, що цей дивний наркотик викликає не ейфорію, а апатію. Зате завдяки йому людині для щастя досить їжі, телевізійних жартів, пива в барі. То й що, що Ожавашко нічого не досягне в житті, буде така як усі? І Гомера, і Шекспіра все одно колись забудуть. То для чого пнутися з жил?..
Отак Ожавашко опинилася на дорозі до автобусної зупинки.
І тут їй в око впала листівка на стовпі. «Хочеш бути анішинабе – будь!»
То куди там вона збиралася їхати? По чергову дозу? Що ж, туди вона й поїде.
Навпроти будівлі, яка правила і за крамницю, і за кав’ярню, і за поліційний відділок, Ожавашко зупинилася. Дістала з кишені розклад руху автобусів і звірилася з годинником. Чудово – почекати доведеться хвилин десять.
Тут, у резервації, автобус не так дотримується розкладу, як у місті, може запізнитися, а може й приїхати раніше, тому люди починають підтягуватися на зупинку заздалегідь. За кілька хвилин позаду Ожавашко вже була черга, хтось перемовлявся про похорон Міквам, хтось про свої справи, але загалом вона не зауважила особливого суму з приводу смерті дівчини, яку ці люди знають з пелюшок. Правильно, чого сумувати – вона-бо сама обрала смерть... А ми – живі.
Он до зупинки наближається компанія підлітків. Ожавашко їх знає. І їй відомо, куди вони зібралися. Що ж, тепер у неї буде гарне товариство.
Під’їхав автобус, і Ожавашко, показавши проїзний, пройшла в самий кінець салону. Компанія підлітків рушила туди ж. Ожавашко кивком привіталася.
– У вас із собою? – запитала вона.
Один хлопець помотав головою.
– Ні, Ковбой принесе.
– Я куплю на всіх, – мовила Ожавашко, дістаючи з кишені гроші й показуючи приятелям.
– Круто! – вигукнув хлопець.
Та радісне збудження з приводу халявної дози швидко вщухло: у душах наркоманів уже не лишилося емоцій. Навіть дивно, що зранку, дізнавшись про смерть Міквам, Ожавашко зреагувала так бурхливо: вона вже й забула, що таке безмежна радість і безмежне горе.
Автобус довіз їх до станції «Вікторіявіль». Тут можна було зробити пересадку і під’їхати ще пару зупинок, але навіщо привертати до себе увагу? Компанія підлітків вистрибнула з автобуса, й Ожавашко за ними. Обігнувши торгово-розважальний центр, вони вийшли до колишнього елеватора. Зачинили його вже давно, років тридцять тому, але він стояв собі й потихеньку руйнувався, а от кілька років тому згорів. Велика була пожежа – вогонь ледь на поблизькі будинки не перекинувся... Якщо пройти повз елеватор і йди далі, далі крізь зарості верболозу, то можна вийти до Великого озера в чудовому місці, про яке мало хто знає. Побачити Сплячого Велетня... Ні, помотала головою Ожавашко, вона тут не для цього.
– Ти йдеш? – гукнув до неї хлопець, з яким вона розмовляла в автобусі. Вона спробувала згадати його ім’я – і не змогла.
– Іду, – крикнула вона й здивувалася, як сильно відстала. Квапливим кроком вона наздогнала компанію.
Звернули на безлюдну вулицю. Колись тут оселялися найбідніші переселенці, але згодом вони забагатіли й перебралися ближче до центру. Вулиця занепала. Дві церкви – українська православна й польська католицька – зачинилися. Що ж, тепер на цій вуличці – пристановище ще бідніших: вигнанців на своїй землі. Індіанців. Безхатченків. А як влада старається показати, скільки для них робить! Кухню благочинну відкрили – зранку ціла черга вишиковується. Для молоді – духовний центр із безплатними сніданками. Прослухай лекцію про поживу духовну – й отримаєш харч тілесний...
На цій вуличці чимало покинутих будинків, тому підлітки, коли шукають, де приткнутися з черговою дозою, стараються не вчащати в одне й те саме місце. Минулого тижня тут накрили їхнє кубло, навіть дилера взяли, щоправда, порожнього, тож сьогодні всі будуть обережніші.
Хлопець, який домовлявся з Ковбоєм, відірвався від гурту й порівнявся з Ожавашко.
– Не передумала?
Вона похитала головою.
– Вони підуть он у ту халупу, – мотнув він головою на типову будівлю: на першому поверсі колись була крамничка, а на другому мешкали господарі. Тепер у брудному вікні стояло від руки написане оголошення «Продається». – А ми з Ковбоєм домовилися здибатися на розі, он за тим будинком.
Ожавашко кивнула, навіть не глянувши, де «он той» будинок.
Вона покірливо йшла за своїм провідником; так само покірливо натягнула на голову каптур, коли він попросив її про це: щоб не світитися; покірливо дочекалася легких кроків – навіть дивно, що Ковбой, який ні взимку, ні влітку не знімав важких шкіряних ковбойських чобіт, умів так безшумно ходити.
– Приніс? – одразу кинувся до нього хлопець.
– Ти мене за кого маєш? – стенув плечима Ковбой. – Скільки братимеш?
– Нас шестеро.
– Ось, рахуй: один, два, три, чотири, п’ять, шість. Ціна як завжди.
– Платить вона, – кивнув хлопець на Ожавашко.
Ковбой зміряв її поглядом.
– Що ж, красуне, плати.
Ожавашко дістала з кишені гроші.
– Але дози теж візьму я, – сказала вона, простягаючи руку для обміну.
– Та без питань, – Ковбой уклав їй у руку шість маленьких пакетиків, які обпекли долоню, мов справжній сніг. – Бувайте, малі. Приходьте ще.
Він крутнувся на високих закаблуках ковбойських чобіт і безшумно розчинився в сутінках.
– Ходімо швидше, – смикнув Ожавашко за куртку хлопець. – Я вже не можу. Зараз нюхнемо – і можна в бар. Або в кіно. Ти б куди пішла?
– Я піду спати, – тихо буркнула Ожавашко, швидко прямуючи за хлопцем до сьогоднішнього їхнього кубла.
На порозі хлопець пригальмував, крізь скляні двері зазираючи всередину. Здається, нічого підозрілого. Ожавашко смикнула за ручку й перша ступила за поріг. За неписаною традицією нюхали завжди в підвалі, щоб знадвору ніхто випадково не помітив. Ожавашко збігла в підвал і зупинилася посередині.
Вона повинна зібратися на думці.
Четверо підлітків сиділи попід стінами в ледачих позах. Вони чекали, і навіть перемовлятися їм було ліньки.
– Принесли? – відірвалася від стіни одна дівчина. Ожавашко і її знала, але чомусь знову не могла згадати імені. Що це коїться з її пам’яттю?
Здається, хлопець кивнув, але Ожавашко на нього не дивилася. Вона підійшла до стіни, дістала з кишені зім’яту листівку, розправила і, послинивши зворотний бік, приліпила на стіну. З листівки до всіх усміхалася жива Міквам.
– Ви всі її знаєте, правда? Вона вашого віку, я старша. З кимсь із вас вона, мабуть, в одному класі вчилася. Ви гадаєте, вона просто так наклала на себе руки? Ні, то все – ось через це, – Ожавашко дістала з кишені пакетик, розвернула, висипала собі на долоню білий порошок.
Він заблищав як сніг, і від того в приміщенні мовби повіяло холодом.
– Тут написано, – Ожавашко тицьнула пальцем у листівку, – «хоробрі воїни, нащадки Великого Ведмедя»... Та подивіться на себе, подивіться на мене! Які з нас хоробрі воїни, нащадки Великого Ведмедя! Кисіль, а не воїни. Нюхнути – і в бар на всю ніч пиво пити. А там – хоч і трава не рости.
Ожавашко гримнула кулаком об стіну, і листівка злетіла. Вона впала на середину кімнати, і на ній, мов осяяні власним світлом, загорілися слова: «Хочеш бути анішинабе – будь!»
– Я хочу бути анішинабе! – схлипнула Ожавашко.
Вона ступила крок до раковини, відкрутила воду. Підставила руку з порошком під струмінь. Порошок засичав, розчиняючись, і в раковину потекла біла вода.
Один по одному Ожавашко розгорнула ще п’ять пакетиків і змила порошок у раковину. І весь цей час п’ятеро присутніх сиділи закам’янівши.
І тільки коли Ожавашко закрутила кран і рушила до виходу з підвалу, їх мовби прошило електричним струмом.
– Ти що накоїла? – заверещав хлопець, який домовлявся з дилером. – Зовсім здуріла?
Він кинувся до неї і штовхнув до стіни. Ожавашко боляче вдарилася головою, почала осідати. Збоку на неї ще хтось накинувся – здається, дівчина. Ожавашко не опиралася.
– Ґічі Маніду в усьому навкруги, – прошепотіла вона, – воно в повітрі, яким ми дихаємо, і в траві, яку ми топчемо, і в камінні, з якого будуємо, і у воді, яку п’ємо...
Вона відчула чиїсь долоні на горлі, і їй забракло повітря. Скоцюбленими пальцями вона порпалася в кишені, нарешті намацала дірочку в пакетику з тютюном. Дістала дрібку тютюну й кинула на листівку.
– Прийми мій дар, – прохрипіла вона, – як знак пошани... і подяки... і... і...
– Ожавашко! – раптом заверещав згори знайомий голос.
«Піт, – кволо подумала Ожавашко. – Звідки він тут взявся?»
Далі все відбулось, як у кіно. Піт відкинув когось із дороги та смикнув Ожавашко до себе. Долоні, які стискали їй горло, зісковзнули. У приміщенні якось зразу стало дуже людно. Ожавашко збагнула: вслід за Пітом сюди увірвалася поліція. Її було багато – патрульні, двоє детективів, ще один – у цивільному. Вони виводили з підвалу розлючених підлітків, скручуючи їм руки за спиною. Хтось лаявся, хтось чинив опір, хтось істерично реготав. Один хлопець спробував вилизати раковину, але патрульний, покрутивши пальцем біля скроні, сіпнув його й потягнув нагору. Детектив Коен підхопила дівчину, скувала їй руки наручниками й кинула біля сходів – патрульні виведуть...
А Піт притискав до себе Ожавашко й бурмотів:
– Я так і знав, що не можна було залишати тебе саму! Добре, що поліція щодня проводить рейди й запримітила вашу оборудку з дилером... Валерій, он той, – він кивнув на цивільного, – подзвонив мені, я його просив – якщо раптом... Чому вони всі на тебе накинулися?
– Я змила сніг у раковину, – схлипнула Ожавашко. – Бо від нього... ми втрачаємо пам’ять. А я не хочу, не хочу... жити в непам’яті й умерти в непам’яті!

Непам’ять
– При затриманні, – проводила допит детектив Коен, – у тебе нічого не знайшли...
– Сам дивуюся, – знизав плечима Ковбой. – Наче ще пару доз лишалось, а коли отой ваш, – він мотнув головою на Валерія, – мене накрив, нічого не було. То я, напевно, прорахувався...
Валерій спостерігав за допитом з подвійною цікавістю. По-перше, це ж саме він затримав першого дилера, який розколовся. Набалакав дилер чимало дурниць, але зерно все-таки вдалося вилущити. По-друге, Валерію було цікаво, наскільки допити за океаном відрізняються від допитів, які проводить він сам у рідному Рябоконі. Та що довше Валерій слухав, то більше впевнювався: жодної відмінності. Ну, хіба що детектив Коен – хай що меле затриманий – така спокійна й урівноважена, яким Валерію ніколи не вдавалося бути.
– У кого береш? – провадила детектив Коен.
– Я його не знаю... він сам на мене вийшов... Хтось йому дав мою мобілу.
– І він по телефону залагодив таку серйозну справу? – гмикнула Джуді.
– Нє, на здибанці... У лісі є стара мисливська халупа, трапери там кантувалися, а років зо двадцять тому покинули... Її всі знають.
– Ви завжди з продавцем зустрічалися саме там?
– Ага. Якось я просив перетнутись у місті, а він каже: це далеко, а я без машини...
Джуді та Джері Ґрант перезирнулися. Наркотрейдер без машини?! Нечувано!
– Як він називався, коли дзвонив?
– Сказав – Джек, а більше мені знати не треба.
– Гаразд, описати його зможеш?
Дилер надовго замислився. Потім якось винувато поглянув на Джуді та пробелькотів:
– Він такий... Я його не запам’ятав. Він з наших, з індіанців, але не з резервації, це точно. Тут я його ніколи раніше не видів. Він мені нагадав одного чувака... Роки три тому мене підрізали, – дилер задер светр і показав на боці потворний шрам, на який довелося накладати, либонь, з дюжину швів. – Чувак був з Червоного Озера, горлоріз... Уже раз відсидів, а щоб не пхатися додому, підгріб у Буремну Затоку... Ну, словом, Джек на нього схожий. Не знаю, чи мордою, чи фігурою, а швидше за все... Знаєте, він такий вічно набурмосений, так і зирить, до чого причепитися, і зразу з кулаками лізе...
– Фоторобот, я так розумію, не складеш?
– Я того гада з Червоного Озера пам’ятаю краще, ніж Джека! – вигукнув Ковбой.
– З іншими дилерами ви якось спілкувалися між собою?
– Нє-а, – не зовсім щиро відповів затриманий, – з конкурентами справ не маю.
Валерій усвідомлював: у такому маленькому містечку, як Буремна Затока, а тим паче в резервації всі між собою знайомі. І цей дилер знає своїх конкурентів, як облуплених. І детективу Коен це чудово відомо. Але вона вирішила на нього не тиснути – значить, у неї інший план.
– Гаразд, на сьогодні досить. Виведіть затриманого! – гукнула Джуді у відчинені двері. Ковбоя забрали.
А Джуді повернулася до Валерія та Джері й мовила:
– Ну що, хлопці, а вам не здається, що лісова халупа аж проситься, щоб її обшукали?
На лісову халупу вказували геть усі затримані дилери, які, почувши про балакучого Ковбоя, почали колотися один по одному. Рейди зробили свою справу, і заґратовані камери-клітки у маленькому відділку Буремної Затоки були переповнені. Це якщо не рахувати тих дилерів, яких накрили в резервації і тримали там. Валерій навіть здивувався, що при такій розгалуженій наркоторгівлі ще не вся Буремна Затока кайфує.
Отож, усі затримані вказували на лісову халупу як на місце проведення оборудок. Та коли їх просили описати людину, яка продавала їм наркотик, починалась якась містика. Всі описували продавця по-різному. Доходило до смішного: комусь продавав дози парубок-індіанець, комусь – старший білий чоловік, а комусь – чорношкіра жінка. Таке враження, що задіяна була ціла величезна наркоторгова організація.
І всі дилери в один голос, описуючи продавця, запевняли: він їм когось нагадує. Якогось особистого ворога з їхнього минулого. Одному навіть нагадав відомого політика, який мав ганебну репутацію. Ну, це вже була справжнісінька бісовщина!
Єдиним спільним у відомостях про продавця лишалася лісова халупа.
– Тридцять три лиха! – вилаявся Джері. – Слідчий експеримент треба узгоджувати, а за цей час інфа, що ми цікавимося халупою, може просочитися... І згорить халупа разом з усіма слідами.
– А може, Пітер... професор Аніт її знає? – несміливо запропонував Валерій.– Він же виріс у резервації, сам був трапером...
Таким чином Пітер приєднався до операції під кодовою назвою «Сильце». Поїхали двома машинами: Пітер, який узяв до себе Валерія, на своїй червоній попереду показував дорогу, а позаду на непримітній автівці разом з Джуді їхали Джері Ґрант і експерт-криміналіст.
Завернувши в резервацію, Пітер подолав її з кінця в кінець і виїхав знову в ліс. Валерій упізнав дорогу: це був короткий шлях, яким Пітер пригнав у селище в той день, коли дізнався про самогубство подружки Ожавашко. Ґрунтівка звивалася крізь лісові хащі, тут уже Валерій нічого не пригадував, аж нарешті Пітер знайшов пристойну галявину, з’їхав з дороги й вимкнув двигун.
– До мисливської хижі дороги немає, туди тільки пішки,– пояснив він.
Джуді теж поставила машину на галявину, поліціянти вивантажилися, хряцаючи дверима, і Джуді бібікнула сигналізацією.
– Міс Коен, – ледве стримуючи смішок, зронив Пітер, – хочете, аби машина що п’ять хвилин верещала, коли на неї впаде шишка?..
Джуді задерла голову. Вся невеличка галявина була оточена густими соснами, гілки яких аж вгиналися від величезних шишок. Зітхнувши, Джуді відрубала сигналізацію, а двері на ключ таки замкнула. В останню мить вона так жалібно озирнулася на машину, мовби прощалася з нею. Забігаючи наперед запевнимо шановного читача, що за час відсутності господині з машиною посеред лісу в чорта на рогах нічогісінько не сталося.
Далі простували ледь помітною стежкою. Як Пітер її знаходив – загадка. Напевно, його вів мисливський нюх, подумав Валерій, адже Пітер розповідав, що в дитинстві та юності наставив у цих лісах чимало пасток і силець на хутрового звіра.
Лізти крізь хащі довелося довгенько. І коли вже Валерію здавалося, що вони безнадійно заблукали (повертали-бо вже і праворуч, і ліворуч безліч разів), просто Пітер соромиться в цьому зізнатися, і назад вони вже ніколи не вийдуть (краще б Джуді лишила сигналізацію увімкненою! Може, хоч на звук би вийшли!), Пітер зупинився і сказав:
– Тут.
І тільки тоді серед дерев Валерій примітив дерев’яну халабуду, схожу на колибу, що їх будують вівчарі в Карпатах. Джуді зробила до неї крок, але експерт-криміналіст притримав її.
– Я сам. Може, довкола теж є якісь сліди.
Пітер виразно гмикнув.
– Сліди довкола краще я пошукаю. В цьому в мене точно більше досвіду.
Криміналіст зовсім не образився. Він коротко кивнув і рушив до халупи. Пітер почав сторожко обходити мисливську хижу, придивляючись і, здавалося, навіть принюхуючись. Завернув за ріг і зник з очей.
А двійко детективів і їхній український стажер лишилися стояти посеред лісу ні в сих, ні в тих.
Експерт-криміналіст з’явився за півгодини. Вийшовши, він тільки розвів руками.
– Все так чисто, мовби тут навмисне поприбирали.
– І таке може бути, – кинула Джуді. – Невже зовсім нічого?
– Ну, якщо вам щось дасть обривок старої газети... Це все.
– Показуйте.
Криміналіст простягнув пакет, у якому лежала пожовкла зіжмакана газета. В неї явно щось загортали. Джуді Коен смикнула дві половинки пакета, щоб розійшлася защіпка, зазирнула всередину, вже потяглася була рукою – і винувато озирнулася на експерта.
– Вам краще рукавички чи пінцет? – запитав той.
– Рукавички.
Криміналіст вручив їй нерозпечатаний пакет, і Джуді нетерпляче його роздерла. Нарешті вдягнувши рукавички, вона двома пальчиками обережно дістала газету й трошки розпрямила. Це був «Бортовий журнал» – місцева преса – за березень. Уривок статті про відкриття виставки сучасного мистецтва в палаці культури... Замітка про те, що останні роки у зв’язку з глобальним потеплінням взимку ведмеді погано сплять, біля людських осель дедалі частіше трапляються шатуни, і якщо ви такого помітили неподалік своєї домівки, повідомляйте в службу «911», адже шатуни – страшенно злі й небезпечні... Повідомлення про те, що за два тижні в католицькій школі пройде учнівський весняний бал... Словом, нема за що оку зачепитися.
Джуді перевернула аркуш. Тут були оголошення про весілля й похорони, привітання з днем народження, а в самому низу – уривок статті під заголовком «Віндиго повертається?».
«Ще не забулася страшна історія Джека Фідлера (Жовуно-Ґіжиґо-Ґобо), який на початку минулого століття стратив чотирнадцятьох людей, включно зі своїм братом Пітером, бо ті, начебто, були одержимі Віндиго. Сам Джек до суду не дожив, він примудрився втекти з-під варти й повіситися, але 1907 року перед судом постав інший його брат – Джозеф Фідлер, який зізнався у всіх чотирнадцятьох убивствах і заявив, що часто жертви, відчуваючи, що одержимі Віндиго, самі благали про смерть, а бувало, й накладали на себе руки. Хвиля підліткових самогубств, яка охопила околиці Буремної Затоки, змушує пригадати ці моторошні події...»
Далі текст обривався.
– Скільки тут пролежала ця газета? – втупився в газету Валерій. – Якщо припустити, що наркотрейдер загортав у неї дози...
– Я в таке щастя не вірю, – махнула рукою детектив Коен й обернулася до Пітера, який безшумно з’явився на порозі. – Професоре Аніт, ви щось знайшли?
– Нічого такого, що вказувало б на таємничого продавця... Але сліди навколо халупи є. По-перше, тут був Трапер. Він розставляв сильця й пастки – у нього особливий спосіб, я його добре знаю. По-друге, всі пастки ви патрані – від зайців і скунсів лишилися самі шкурки та подекуди лапки, а шкури такі попсовані, мов їх дерли кігтями. Все точно так, як і казав Трапер. І я маю велику підозру, що пастки тут він ставив навмисно – щоб підстерегти невідомого патрача. Адже в цьому лісі давно не водиться хутровий звір – тут же сосну рубали, чимало звірини перемістилося північніше, в незаймані хащі...
– Ну, гаразд, – мовила Джуді. – Джері, ходім обгородимо халупу, щоб ніхто не ліз.
Вона дістала з кишені жовту стрічку з написом «Місце злочину. Не перетинати», і вони з Джері обмотали нею чималий кавалок лісу.
...Увечері в затишній вітальні старовинного особняка Валерій і Пітер переповідали Мокрині останні події, наминаючи бефстроганов і запиваючи все тим-таки домашнім вином (сусіди-італійці були дуже милі люди, особливо потому як Мокрина подарувала їм вишиваний український обрус). Пані Нечипоренко замислено кивала, а потім мовила:
– Те, що наркотрейдер так зашифрувався, не дивина. Дивно, що самого наркотику ніхто, крім дилерів і власне наркоманів, не бачив. Що це за речовина магічна?
– Ожавашко так цікаво висловилася, – сказав Пітер. – Я дослівно не повторю... Щось таке... Що наркотик викликає непам’ять. І Трапер теж так сказав: сніг непам’яті. Я спершу не звернув уваги, тільки коли й Ожавашко вжила саме це слово...
– Білий порошок, котрий блищить як сніг, – уголос міркувала Мокрина. – Викликає забуття аж до повної втрати індивідуальності. Спонукає до самогубства... Поліція шукає заборонені речовини, бо їй важко вийти за межі звичної реальності. Але наркоторгівля – заробляння грошей, а не експерименти над людьми. А тут... таке враження, що кінцева мета – не наркозалежність як легкий спосіб викачування грошей, а...
– Втрата національної пам’яті, – стиха зронив Пітер.
Мокрина ковзнула по ньому дивним, занадто пильним поглядом.
– Ну, та годі про це, – за мить махнула рукою вона. – Я тут вичитала рецепт ягідного пирога – вперше такий пекла. Ось. Називається «Пиріг бабусі Нокоміс».
– Хто така Нокоміс? – поцікавився Валерій.
– Мати-земля, – пояснив Пітер, – втілення жіночого начала в нашій міфології.
– Як українська Мокуша, – з виглядом знавця кивнув Валерій. І, раптом згадавши обривок газети в халупі, запитав: – А хто такий Віндиго?

Віндиго
Зупинивши машину на узбіччі, Пітер вимкнув двигун і кілька хвилин замислено сидів у салоні. Навколо вивищувався правічний ліс. Там, у цьому лісі, дорога до Селища пращурів, і Пітер ніяк не наважувався зробити перший крок, хоча в душі все вже твердо вирішив. Аж раптом на лобове скло впала шишка, і Пітер здригнувся. На сосновій гілці, яка нависала над машиною, сиділа чорна ворона. Побачивши, що Пітер звернув на неї увагу, вона кракнула, розпростала крила й полетіла в ліс – туди, де Пітер сподівався отримати відповіді на свої питання.
Він кивнув сам до себе. Перед очищенням у мадодисвані обов’язково треба отримати знак – без цього ритуал не буде успішним.
Він помалу виліз із машини, захряснув дверцята й зійшов з дороги. Під ногами м’яко пружинила вкрита прілим листям і глицею земля. Пітер відшукав ледь помітну стежину й заглибився в ліс. Та хай як повільно він ішов, мовби лякаючись того, що чекає на нього попереду, дуже скоро дерева розступилися й показалася знайома скеля – перша сходинка в Селище пращурів.
Видершись на скелю, Пітер опинився перед входом у печеру. Вігвам-лазня темнів посеред печери, і коли Пітер нерішуче зупинився, раптом зірвався вітер, шарпонув на східному вході у мадодисван оленячу шкіру – і вона відчахнулася, мовби припрошуючи гостя всередину. Перед входом лежав наготовлений стосик дров.
Ліворуч од входу, на гірці святої землі, що її перший будівничий лазні – якщо вірити переказам, сам Великий Ведмідь – виніс із ями, яку викопано посередині вігвама і в яку під час церемонії складають розжарене річкове каміння, – на цьому земляному олтарі, встеленому листям шавлії, лежала чорна люлька з довгим цибухом, повна священних трав мисочка і глечик води. Так наче хтось заздалегідь подбав про Пітера, який сьогодні нарешті наважився спробувати здійснити перехід у селище в кінці Тунелю, який нікуди не веде, і розшукати пращурів.
Присівши навколішки перед чорним колом, де навіки вкарбувалися в землю чорні сліди багаття, Пітер сам розпалив вогонь. Цього разу йому все доведеться робити власноруч – без хоронителя вогню. Полум’я бухнуло вгору різко й весело, мовби на дрова хляпнули бензину. Беззвучно промовляючи слова молитви до Ґічі Маніду й матері-землі Нокоміс за всіх двоногих, і чотириногих, і крилатих, і за рослини, і за мешканців води, і за весь світ, Пітер одне по одному підкидав у вогонь полінця, поки жовті язики полум’я не строщили дерево, лишивши ясні жарини. Тоді Пітер роздягнувся догола та склав одяг праворуч од входу в мадодисван. Закотивши у вігвам розжарене річкове каміння, яке було закопане в багатті, він помістив його в заглиблення посередині вігвама.
І ще раз Пітер опинився надворі, забрав з олтаря люльку, мисочку з травами і глечик, а з багаття жаринку, і ще раз навколішках заповз у священну лазню. Щільно запнувши оленячу шкіру на вході, щоб жоден промінчик світла не проникав усередину, Пітер опинився в цілковитій темряві, серед якої жовтогарячим оком сяяла жарина. Так само навколішках зробив коло – за годинниковою стрілкою – довкруж гарячого каміння. Потім, узявши з мисочки дрібку священного зілля – шавлії, і кедрової кори, і зубрівки, і – понад усе – тютюну, Пітер знову проказав молитву й натоптав духмяним зіллям люльку-калумет. Розпалив її жариною з кострища. Затягнувшись, випустив цівку диму до каміння. Шавлія віджене злих духів, зубрівка очистить тіло й розум, а кедр надихне на видіння.
Навпомацки він підповз до розжареного каміння й вилив на нього воду з глечика. Вода – це кров землі, яка дає життя своїм дітям. Каміння зашипіло, і Пітерові легені відчули гарячу пару, яка повисла в лазні. Сидячи в хвилях гарячої пари, Пітер повторював і повторював слова молитви: «Ґічі Маніду в усьому навкруги, воно в повітрі, яким ми дихаємо, і в землі, яку ми топчемо, і у воді, яку п’ємо, і у вогні, яким зігріваємось...» – і пристукував собі на маленькому барабані. А надворі співав вітер, і Пітер почав тихенько йому підспівувати, а гілля дерев, що росли біля печери, стукотіло об камінь в такт барабану.
Отак він сидів у лоні матері-землі, слухаючи вітер і думаючи про своїх дідів і прадідів, які в цій-таки лазні очищалися фізично й духовно, щоб поєднатися з пращурами й отримати часточку їхньої мудрості. Йому здалося, що знадвору він вчув голоси – сотні голосів, тисячі голосів, і всі вони були водночас знайомі й незнайомі, і всі вони балакали між собою й воднораз мовби промовляли до нього. І тоді Пітер у цілковитій темряві став навколішки й за годинниковою стрілкою підповз до західного виходу з лазні. Відкинувши запинало з оленячої шкіри, він виповз із вігвама й нарешті звівся на рівні ноги.
Він стояв у печері, а вдалині шуміла підземна ріка. Намацуючи босими підошвами дорогу, Пітер рушив на стугоніння ріки. Попри непроглядну темряву, йти було зовсім легко, мовби хтось вів його за руку. А гомін ріки все наближався й наближався, й ось уже Пітер дістався берега, куди завжди на старенькому каное припливав хтось із пращурів, щоб зустрітися з дітьми, які здійснювали ритуальний перехід. А вдалині за рікою можна було побачити вогні Селища пращурів і почути крізь шум рік гомін голосів...
Очі вже потроху звикли до темряви, але хай як вдивлявся Пітер, хай як напружував зір, не міг розрізнити ні вогника, і на цей берег ніхто не приплив, не вийшов назустріч мандрівникові, який удруге в житті наважився здійснити перехід... Раптом долинув сплеск води. Пітер крутнув головою на звук. Так і є: хтось спускає на воду каное. Пітер не знав, що йому діяти: підійти не наважувався, адже пращури, якщо воліють, самі завжди виходять назустріч людям, але й стояти просто так було несила, бо ж зараз каное відпливе – і Пітер так і не здійснить задуманого!
Розширивши очі, Пітер вдивлявся в темряву. Біля каное поралась якась дивна істота: ззаду начебто схожа на людину, але страшенно висока й широка в спині, можна сказати, велетенська. Не руки в неї, а якісь лаписька з гострими пазурами. У що вдягнена – не зрозуміло: наче в якісь звірячі шкури, на голові хутряна шапка. Пітерові раптом згадалися розповіді Трапера про патрача капканів...
Поки Пітер вагався, велетенська істота, спустивши на воду каное, обернулася й підвела голову. Пітер здригнувся: на нього дивилося довговиде обличчя Дункана Кемпбелла Скотта. Але ж звідки тут... біла людина... де священна земля пращурів анішинабських... головний ворог анішинабів... Пітер несамохіть зробив крок уперед. Дункан Кемпбелл Скотт – якщо це справді був він – метнув на Пітера повний ненависті погляд, ступив у каное, відіпхнувся від берега й поплив. Вода завирувала, і морок почав поглинати каное.
Пітер відчайдушно побіг до берега й з розгону шубовснувсь у воду. Холодні хвилі стиснули розпашіле тіло. Вистромивши голову над водою, він у темряві заозирався, шукаючи каное, а тоді швидко поплив навздогін. Загрібав щосили руками, як у басейні, опустивши голову у воду й тільки раз по раз повертаючи її вбік, щоб хапнути ротом повітря. І здавалося, що каное вже близько, і не думалося, що ж робитиме Пітер, коли наздожене-таки його... Аж тут його немов обсипало памороззю. Він підвів голову – й опинився наче в білому тумані, який сипався з великої кощавої долоні. Гойдалося каное – рукою дотягнутися можна... «Сніг непам’яті, – подумав Пітер, провалюючись під воду. – Магічний наркотик – зачаклований сніг Віндиго».
Пітер борсався у підземній ріці, але його зносило течією вбік, а каное вже майже зникло в пітьмі, тільки ще чути було ледь вловимий плюскіт води, коли об неї вдарялося весло. Пітер боровся з водою, але вода його долала: замість просуватися вперед, він наближався до отвору, де річка знову зникала під землею, ще трошки – і разом з водою чорнота поглине і його.
Ще нікому не вдавалося переплисти підземну річку – адже це Тунель, який нікуди не веде. То чому ж Пітер вирішив, що йому пощастить? Він прийшов сюди заради Ожавашко, сподіваючись отримати пораду пращурів: він повинен дізнатися, як боротися зі снігом непам’яті! Але він переоцінив свої сили: смертна людина не може сама потикатися в Селище пращурів, якщо тут, на цьому березі, її ніхто не зустрів. І якщо зараз його поглине чорнота підземної ріки, він уже ніколи не дістанеться Селища пращурів, а так і блукатиме між світами...
Віддавшись на волю хвиль, Пітер припинив опиратися. Нехай вода несе його, куди знає. Отже, йому не судилося здійснити в житті нічого, вартого пам’яті народу. Нехай. Принаймні він спробував. І навіть якщо йому довіку доведеться блукати безкраїми сніжними землями, з яких приходить Віндиго...
Потужна хвиля накрила Пітера з головою, шарпнула – і виплюнула на берег. Відкашлюючись, він довго лежав на холодному піску, а перед очима стояло обличчя Дункана Кемпбелла Скотта. В Пітеровій уяві образ білого ворога анішинабів дивним чином з’єднався з образом крижаного велетня Віндиго... Пітер звівся навколішки й поповз до мадодисвану.
Дорога назад забрала набагато більше часу, ніж дорога туди. Пітер почувався цілком виснаженим і, опинившись у вігвамі, без сили повалився на землю. В лазні й досі було гаряче й парко. Але ж каміння вже давно мало вихолонути! Зненацька знадвору вчулося потріскування вогню і якесь шарудіння. Здається, у печері Пітер був не сам. Крізь східний вихід він виповз із лазні й зупинився на порозі. Багаття знову палахкотіло. Біля нього навпочіпки сиділа чорнокоса жінка, помішуючи дрова. Пітер придивився – й не повірив очам.
Перед ним у традиційному анішинабському вбранні сиділа жінка, як дві краплі води схожа на Мокрину Нечипоренко. В її чорні коси були вплетені довгі стебла зубрівки, як у...
– Нокоміс?! – роззявив Пітер рота.
Жінка загадково всміхнулася.
– Не наздогнав Віндиго? – заговорила вона знайомим мелодійним голосом.
Пітер, досі не до кінця оговтавшись, похитав головою. В його уяві знову постав образ крижаного велетня з обличчям Дункана Кемпбелла Скотта, і Пітер мовив:
– Але ж то був не маніду...
– А людина? – не дала йому договорити Нокоміс. – Зло має тисячу облич і не має обличчя. Перед кожною людиною воно постає в тому образі, який уособлює найбільше зло саме для неї...
Пітер довго міркував над цими словами. А Нокоміс тим часом зігріла на вогні води, запарила духмяне зілля та простягнула Пітерові берестяне горнятко темного напою. Пітер вдячно прийняв горнятко і зробив кілька ковтків. Пахло м’ятою і сосновою глицею. Такий чай робила Пітерова ніноше.
А Нокоміс навхрест кинула у вогонь чотири дрібки тютюну – на північ, південь, схід і захід – і нерозбірливо пробурмотіла щось собі під ніс. Пітер подивився на неї уважно й запитав:
– Але ж ви бачите справжнє обличчя Віндиго?
– Я? – підвела голову Нокоміс. – Я бачу. І ти побачиш... якщо по-справжньому захочеш.
Пітер не був певен, що саме має вона на увазі, але не став перепитувати. Натомість мовив:
– Та людина... то був Дункан Кемпбелл Скотт... і він поплив на каное на той берег підземної річки...
– На той берег, де Селище пращурів? – уточнила Нокоміс. – Ну звісно. Тунель, який нікуди не веде, – це ж перехід між світами. Звідти приходить Віндиго і туди зникає. Але не забувай: звідти приходить і Нанабожо.
– Але ж Селище пращурів знелюдніло! – вигукнув Пітер. – Я був на березі річки – на тому боці ні вогника!
– Пращури ще можуть повернутися. Якщо анішинаби знову стануть на їхній шлях.
Пітер замислився над її словами. Він допив залишки духмяного чаю, і Нокоміс забрала в нього берестяне горнятко та вкинула у вогонь. Язики полум’я лизнули білу кору – і за мить від горнятка і сліду не лишилося. Тільки в повітрі й далі висів дух м’яти і соснової глиці.
– А сніг непам’яті, – знову заговорив Пітер. – Поліція так і не знайшла джерела його поширення. Успіх половинчастий і може виявитися тимчасовим. Трапер казав: розтопи крижане серце – і джерело само всохне...
– І ти вже розтопив одне крижане серце, – зронила Нокоміс. – Але це ще не кінець. Війна тільки починається.
Вона дмухнула на багаття – і те згасло. Ще ясніли й мінилися жарини, але веселого полум’я вже не було. Пітер на мить задивився на них, формулюючи нове питання, тоді підвів голову, розтулив уже був вуста...
Але питати не було кого. Чорнокоса жінка, яка щойно поїла його духмяним чаєм, зникла разом з вогнем. Тільки лишився в повітрі тонкий запах м’яти й соснової глиці.
Війнув прохолодний вітер, Пітер мерзлякувато стенув плечима – і знагла усвідомив, що він сидить біля погаслого багаття голий-голісінький. Ще мить тому він і не пам’ятав про те, що виповз із мадодисвану так само, як і заповз у нього – як немовля виповзає з лона матері. І він виповз із лона матері-землі... І першою його зустріла Нокоміс... Пітер квапливо вдягнувся й заходився прибирати навколо вігвама, а в голові його крутилися слова Нокоміс: «Зло має тисячу облич і не має обличчя».

Обличчя зла
На першому поверсі старовинного особняка з червоної цегли саме готувалися обідати. Поки Мокрина Нечипоренко, в дівоцтві Мокош, востаннє витягала з духовки печеню, аби ще разок полити її власним соком, а Валерій допомагав накривати на стіл, у замку на вхідних дверях скреготнув ключ. Професор Аніт безгучно переступив поріг, буркнув привітання й хотів був непомітно прослизнути до себе нагору, аж тут Мокрина відірвалася від плити й гукнула до нього у вітальню:
– Перевдягайся, мий руки і спускайся вниз! Печеня майже готова – ще хвилин десять максимум!
Пітер чомусь зашарівся й метнув на кухню полохливий погляд. І тут Валерій зауважив, що в поважного університетського професора цілком мокре волосся, начебто він побував у басейні й забув висушити голову. Та й загалом Пітер сьогодні поводився дуже дивно. Коли це таке було, щоб він отак тишком-нишком намагався сховатися в себе, коли на всю хату пахне м’ясом?
У відповідь на Мокринине запрошення Пітер чомусь почервонів і коротко кивнув, а тоді гайнув на сходи. Валерій знизав плечима й вирішив, що десятьох хвилин йому якраз вистане, щоб подзвонити в рідну Україну. Він дістав картку й настукав на телефоні код, а тоді домашній номер Нечипоренка-старшого.
– Валерію Миколайовичу, привіт! – привітався в трубку Нечипоренко-молодший на басовите «Алло», яким йому відповіли на тому кінці дроту – себто на тому кінці землі. – Упізнаєш? Іще не забув голос рідного племінника?
– Та ще не забув, – буркнув Нечипоренко-старший. – Ну, як ти там?
– Та Богу дякувати. А ви там як?
– Марадона зашивається – не встигає і за своїми, і за твоїми справами наглядати... А в тебе що?
– Та нічого особливого, – озвався Валерій.
– Ет, – підщипнув племінника Валерій Миколайович. – А ми тут на тебе подання робили. На капітана. Долетіли до нас чутки, що ти там аж двічі героїчно затримав якихось наркодилерів...
– Та було, – скромно визнав Валерій. – І що ж із тим поданням?
– Я там тобі листа на електронну скриньку вислав, – дивним голосом зронив Нечипоренко-старший. – Потім почитаєш... Ну, то ти скоро додому збираєшся?
– Медовий місяць тому й називається місяцем, – мовив Валерій, – що він триває місяць. У мене стажування до п’ятнадцятого жовтня, ще цілі два тижні. Тож навіть не сподівайся.
– Та я й не сподіваюся, – зітхнув у трубку майор Нечипоренко. – Як там Мокрина? Передавай їй привіт і від мене, і від Марадони. Ну, бувай.
– Щасти, – відгукнувся Валерій. – Почитаю листа – відпишу тобі.
Але Валерій Миколайович уже поклав трубку.
І тут з кухні випірнула Мокрина з тацею, на якій парувала печеня. Запах переповнив вітальню, і Валерій уже не міг ні про що думати, окрім обіду.
– Пітере! – гукнув він нагору, рупором приклавши руки до рота. – Спускайся мерщій, бо м’ясо вихолоне.
За мить на балконі, який нависав над вітальнею, з’явився професор Аніт і почав якось невпевнено, бочком спускатися сходами вниз. Побачивши Мокрину, яка саме розсувала тарілки на столі, щоб звільнити для печені побільше місця, він на мить затнувся, мовби вагаючись. Але Мокрина підвела голову та приязно всміхнулася до нього – і він, знову чомусь почервонівши, поволі продовжив свій шлях донизу.
Але за обідом, коли Валерій на прохання дружини накраяв печеню товстими скибками, з яких аж бризкав м’ясний запашний сік, Пітер відтанув душею. Волосся він уже висушив і заплів у дві чорні кіски, які повсякчас лізли в тарілку й доводилося їх щоразу відкидати назад. Але це не заважало професорові Аніту наминати печеню так, що за вухами лящало.
Втамувавши перший голод, Валерій повернувся до теми, яка не давала йому спокою:
– Усі дороги ведуть до снігу непам’яті. Ось він – корінь зла.
Пітер підвів голову від тарілки.
– Сьогодні мені сказали, – зиркнув він на Мокрину, – дуже цікаву річ: зло має тисячу облич і не має обличчя. Ось чому всі дилери описують того, хто постачав їм сніг непам’яті, по-різному.
– Містика, – хитнув головою Валерій.
Він почав пригадувати справи, яких за своє життя розкрив чимало, і в усіх цих справах зло чинили на позір пересічні люди. Всі вони починали з малого – хтось підлітком крав магнітоли з автівок, хтось гаманці в автобусі цупив, хтось у батьків кишені потихеньку вивертав... І все це, лишаючись непокараним, з роками переростало в нестримну лавину кривди, яку навіть тюрма вже не могла зупинити.
А чому? А тому...
– Валеро, – повернула його до реальності дружина, – принеси, будь ласка, серветки – я забула.
Валерій, досі заглиблений у себе, помалу підвівся з-за столу й попростував до шафки в кутку вітальні. Дорогою йому й далі снувалися думки. Він міркував: зло поширюється тому, що хтось його вчасно не зупинив, хтось заплющив очі, хтось від широкого серця пробачив. Підставив другу щоку за християнським звичаєм. А зло втішено користається з цієї слабкості й розперізується...
Неуважно відчинивши дверцята шафки, Валерій дістав серветки й повернувся вже був іти назад до столу, аж раптом погляд його впав на власне віддзеркалення в люстрі над туалетним столиком. Валерій на мить завмер, вдивляючись у своє обличчя. А тоді повільно обернувся до столу й замислено промовив:
– А може, ось воно – обличчя зла? Наше власне обличчя? Адже це саме наша байдужість, наша заздрість, наш страх дозволяє злу блукати світом. І коли ми подолаємо страх...
Він не договорив, потрусив головою і повернувся до столу. Поклав на краєчок серветки й неуважливо присів на стілець.
Трійко людей сиділо за столом, кожен замислившись про своє. І може, зараз у їхніх головах блукали однакові думки, тільки, крім них, цього ніхто не дізнається...
Мокрина, яка отямилася перша, заходилася прибирати зі столу начиння. Пітер Аніт хотів був їй допомогти, але вона тільки відмахнулася. Тоді Пітер іще раз подякував за обід і спитав:
– То коли вже ми посидимо на моєму балконі, милуючись на Буремну Затоку? Може, ходімо зараз там чаю поп’ємо? По такому ситному обіді завше приємно випити чаю. Давайте я там трохи поприбираю й винесу столик, а тоді гукну вас.
– Згода, – кивнула Мокрина.
Валерій теж кивнув, а потім, згадавши свою розмову з дядьком, перемістився до комп’ютера. Поки комп’ютер завантажувався, старший лейтенант міркував про сніг непам’яті, і про дивні самогубства, і – понад усе – про обличчя зла...
Нарешті Валерій запустив Інтернет і зайшов у свою поштову скриньку. Й одразу зауважив новий лист від дядька. Він клацнув мишкою на вкладення й дочекався, поки відкриється лист на офіційному бланку. А тоді, з кожним словом дивуючись дедалі більше, прочитав:

Наказ
За виявлену мужність під час героїчного затримання особливо небезпечного наркодилера в рамках програми міжнародного обміну фахівцями м. Рябокінь (Україна) та м. Буремна Затока (Північна Америка) майор Нечипоренко Валерій Миколайович представляється до звання підполковника.
Тричі перечитав наказ старший лейтенант Нечипоренко, і тричі слово «майор» нікуди не поділося. Валерій хотів був малодушно прочитати наказ учетверте, але його погляд упав на статуетку Буревісника-Анімікі, яку Мокрина тримала на видноті – на письмовому столі. Білі очища Буревісника, який затискав у дзьобі рибу, насмішкувато дивилися на Валерія.
Аж тут задзвонив телефон. Валерій зняв слухавку.
– Алло?.. Так... Так! – крикнув Валерій у трубку і зірвався з місця. – Мокрино! Мокрино! Я... мені... тут таке починається... Я побіг!
І наче підхоплений І-банґішимогом – західним вітром, стажер Нечипоренко вилетів з хати.


Від автора
Роман публікується у скороченому вигляді. Повний текст буде надруковано у книжковому форматі.