Коли мова заходить про народні ремесла, то гончарство посідає тут одну з передових позицій, через те що з доісторичних часів наші предки уживали різний глиняний посуд, який вміли самі виготовляти. З часом гончарний промисел розвивався, народні майстри набували досвіду, мали свої секрети майстерності. В Україні почали з`являтися центри гончарства і спеціальні школи, як в Опішному, Пістині, Кутах.

Посуд із загальновживаного почав нести й орнаментальні навантаження, колористику, притаманну для того чи іншого краю. Дошукуючись витоків кераміки, американський археолог Джакетта Говс у своєму «Атласі ранньої людини» вказує, що на території нинішньої України в п’ятому тисячолітті, перед Різдвом Христовим, «розмальовано найбільш вражаючу кераміку праісторії», яка донесла коди світоглядних уявлень та естетичних принципів. Українські вчені В. Мицик та Т. Романець висловлюють припущення про пряму спадковість сучасної української кераміки зі світом Трипілля. Український археолог Микола Бандрівський досліджував на Гуцульщині найдавніші солеварні і, несподівано, при поверхневому обстеженні зруйнованих ділянок пам`ятки солевиробничого осередку трьохтисячолітньої давнини у Космачі, в урочищі Томчуччино, знайшов бронзове знаряддя типу навершя, численні уламки горщиків, корчаг, а також розвали черені гончарної печі. Тут також розкопками відкрито залишки кам`яно-глиняних печей для солеваріння, велику кількість уламків посуду, зокрема, дуже цікаві великі чорно лощені амфори діаметром до 60 сантиметрів, прикрашені канелюрами. Форма й орнаментика корчаг дуже близька до амфор культури Ґава та Речь у Трансільванії. За насиченістю культурного шару (знайдено понад 470 кілограмів уламків посуду) ця пам`ятка є, мабуть, дещо багатшою, ніж досі відомі. Здогадуємося, що космацький центр припинив своє функціонування не пізніше, ніж у ІХ сторіччі до нашої ери.

Зважаючи на те, що в Космачі військами УПА було проголошено Космацьку Самостійну Республіку, в радянські часи жодні археологічні дослідження в селі не проводились. Усю кераміку, яку тут знаходили музейні працівники чи колекціонери, пов'язували з кутською чи пістинською школою. Звісно, ніхто не досліджував і символіку на космацькій кераміці та космацьких писанках, яка дуже наближена до трипільської культури. Особливо поширеним символом є український меандр, який у Космачі називають то безконечником, то хмеликом. Час від часу зустрічаємо на виробах і солярні знаки.
Минають тисячоліття, і кераміка знову повертається до Космача. На присілку Ґрунь тулиться до царинки світлиця, в якій мешкають космацькі гончарі Андрій та Марія Бойчуки з маленькою донечкою Настусею.
Зоря Андрієва зійшла над обрієм, як у вишневому цвіті доокруж хати ґаздували бджоли та джмелі, а в надвечір`я юрмилися хрущі та плескотіли пструги у бистроплинній течії, яка колись несла вдалину дараби гуцульських лісів. Малий Андрійко любив бігати до річки, яка так близенько від його хати. Батьки з діда-прадіда працювали на землі: орали, сіяли, доглядали і збирали врожай. Хтось із далеких родичів був гончарем, хтось шевцем, а хтось облюбував вишивання. Бо так жило кожне село в цьому краю – Божому Раю.
Мати Андрія – Людмила – сільська вчителька, батько – Тарас – землевпорядник. По батьковій стежині пішов і Андрій. Вивчився на землевпорядника. Та все його тягнуло до краси, до мистецтва. І життя парубка перемінилося тільки тоді, коли вподобав собі чічку Марічку.

Весілля відбувалося в Космачі за всіма канонами предків. Молодята йшли до шлюбу в чарівних космацьких строях. У княгині та князя диво перлами виблискували космацькі вінки. Вінчання відбувалося в Космачі, в храмі Святої Трійці. Молодята виглядали велично. В золотих коронах. Акурат тоді Андрій збагнув, що таке краса й усвідомив, що він має її творити для людей, як і його дружина Марічка.
Зоря Марічки зійшла над виднокраєм, коли гупали в садку яблука та груші, розлучаючись з гілками дерев, як відлітали в ірій журавлі та гуси, і небо наповнювалось прощанням з батьківщиною, як доцвітали попід вікна мальви та чорнобривці, а в недалекому ліску виструнчились боровики та підберезники. А гори Космацької Гуцульщини були вкриті жовтогарячою пеленою букових та яворових лісів. Родовід Марічки оту красу переносив на мистецькі вироби, аби чарувати нею інших. Прадід був іменитим майстром, не одну ґражду збудував у селі. Ще й зараз згадують його гуцули добрим словом. А ще в її роду вміли робити все: прясти і ткати, вишивати і писати писанки, ліпити сирні іграшки і в`язати. Бабуся Анна Линдюк – знана на всі гори писанкарка. З нагоди 600-річчя Космача відзначена медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». Вона брала участь у багатьох Міжнародних з’їздах писанкарів, презентувала своє мистецтво в Польщі, Німеччині, Росії… Свої навики передала донькам і онукам. Тому, коли підросла Марічка, то не мала проблеми з вибором професії – вирішила бути гончарівною. Вступила на навчання до Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв, на відділ кераміки. Наставниками в неї були кращі майстри-кераміки Гуцульщини Анастасія Риптик-Коб`юк (уродженка Космача), Орест Чорний, Олександра Кушнір.

Опановувати кераміку було легко, бо Марічка вільно почувала себе в писанкарстві. Але шукала свій власний почерк, прагнула зберегти народні традиції, притаманні саме космацькій кераміці. А коли надбала вже трохи робіт – винесла їх на суд глядачів на своїх персональних виставках у Львівському музеї Михайла Грушевського, Музеї гетьманства в Києві… Рідко якому студенту вдається мати такі виставки в таких поважних музеях України.
Катерина Ющенко, переглянувши її кераміку і писанки в Музеї гетьманства, підкреслила: «Яка багата творча палітра цієї космацької умілиці. Як уміє вона вдало сумістити кольори і розташувати символи. Її чекає велике майбутнє…»
«Марічка – молодець, що винесла свої роботи на люди, – розповідає іменитий художник Святослав Брунс із Дніпропетровська. – Вона дуже добре відчуває фактуру матеріалу, вдало будує композиції того чи іншого твору. Її писанки – бездоганні, а кераміка зачаровує. Вважаю, що невдовзі про неї говоритиме вся Україна, а це буде тоді, коли сповна розкриється її талант».
Минає час, а в Космачі міцно пускає своє коріння це молоде, обдароване подружжя. Зараз більше мистецтвом займається Андрій, бо Марічка значну частину свого часу витрачає на догляд за Настусею, виспівуючи їй космацькі колискові, купаючи в різних зіллях.
Андрій експериментує глину. Спочатку возили глину з Косова. Згодом віднайшли її на своєму пагорбі в Космачі. Коли в Космачі проводились міжнародні молодіжні фестивалі «Керамічні канікули», в яких Марічка брала участь, то юні гончарі спробували використовувати синю космацьку глину, якої так багато в руслах річок. Її перемішували з глиною з урочища Томчуччино, де проводились розкопки. Андрій спробував перемішувати цю глину з кутською глиною і виходить найкращий матеріал для роботи. Він змішує ці дві глини, переціджує через сито, перебирає від камінчиків і корінців і заливає у спеціальні форми. Раніше виконував цю роботу в інший спосіб, який полягав у тому, що Андрій привозив глину на подвір`я, складав її в купу, аби вона вилежалася. А ще краще, щоб вона взимку перемерзла. Чим довше вона вилежиться, тим легше буде її обробляти. Вилежану глину гончар розсікав городником, відтак, розтовкував довбенькою на дрібні кавальчики. Тоді цю глину підтоплював Андрій водою (влітку на подвір`ї, а взимку – в хаті) у спеціально обладнаній ямі. Зверху накривав старою веретою, аби глина краще перепріла.
Під час замочування глини гончар її часто перевертав і, при потребі, знову поливав водою. Як глей добре розмок, Андрій його заходився перебирати і викидати з нього різні домішки та камінці. Відтак, збивав цю глину в невеликі кулі та бив її довбенькою доти, поки не утворювалися тоненькі млинці, і такі млинці складав один на другий, що називали колись у Космачі кобилою. Після цю глину стругав у стружки завтовшки як палець, заливав ці стружки водою і давав глині відпочити півдоби. Згодом обсипав лаву піском і качав на ньому глину, як тісто. А відтак, збивав цю глину у спеціальні грудки, з яких мало вийти по одному гончарному виробу. Це – довгий і складний процес. Тепер Андрій готує глину по-іншому, але приготування залишає в секреті. Хоч космацькі гончарі ще досить молоді, а втім, секретів у своїй творчості мають чимало.
Від вдатного приготування глини залежить якість кожного гончарного виробу. Андрій виробляє різний ужитковий та декоративний посуд, а Марія його вицяцьковує. І народжуються з-під рук подружжя Бойчуків унікальні макітри і збанки, горнята і горщики, миски і пляшки , які користуються попитом не лише в космачан, а й численних туристів з усього світу. Їх залюбки купують на Буковині і Поділлі, Андрій дає майстер-класи бажаючим.
Андрій та Марія Бойчуки дотримуються канонів прадавнього центру гончарства, який розташований на території теперішнього Космача, і використовують у своїй творчості, здебільшого, старовинну символіку Трипілля, яка складається з безконечників, трикутників, сварги, ромбів… Однак, сміливо вводять у свою творчість і сценки з життя гуцулів, як, наприклад, на глечиках до освячення води на Йордан.
Марія Бойчук має добрі знання з гончарства, набуті в навчальному закладі в Косові, але повсякчас вона поглиблює їх, вивчаючи творчість гончарів із полтавських сіл Малих Будищ, Опішного, Хижняківки, Старих Млинів, з покутських – Отинії, Пістиня, Кут, Гвіздця… І – Коломиї… Тут окремої шани варта заслужений майстер народної творчості України Надія Никорович, яка ще маленькою дівчинкою возила з батьком-гончарем продавати на ярмарки до Космача покутську кераміку, яку в неї виготовляла вся родина. Тепер Надія Никорович приїжджає до Космача на ярмарки вже як славетна гончарівна.
Отак, сторінку за сторінкою, гортаємо історію родинного життєпису космацьких гончарів Марії та Андрія Бойчуків із присілка Ґрунь, які дедалі міцніше утверджують себе в українському декоративно-ужитковому мистецтві, а своїми творами збагачують нашу українську культуру і дарують радість людям.

Дмитро Пожоджук,
Заслужений майстер
народної творчості України

Фото автора