rss
04/16/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Людина з лютим обличчям

У тексті, знайденому в Єгипті 1300 року до н. е., який називається «Речення Іпусера», я прочитав рядки, які мене вразили.

Далекий автор писав: «Краща земля в руках банд... Людина з лютим обличчям стала всюди...»
Це так гостро резонує з усім тим, що діялося в Україні, особливо впродовж останніх 4 років, і діється на сході України уже півроку.
Що ж виходить? Минають тисячоліття, а ситуації і люди не змінюються?
Принаймні, у кожну епоху у більшості країн є ситуація, коли якісь групи, загони, банди виникають, починають стріляти, вбивати, безчинствувати, захоплювати землю, поселення, майно, грабувати громади і людей. Є й інші люди, зовні подібні, які також об'єднувалися у загони і також воювали - але, здебільшого, проти тих, хто прийшов на їхню землю як завойовники.
Історична оцінка таких загонів і банд (в лапках і без них) може з часом змінюватися. Насамперед, це стосується імперій та їхніх завойовницьких війн.
Так, наприклад, російсько-більшовицьке завоювання України, Середньої Азії, Кавказу, Прибалтики тощо у ХХ сторіччі породило у російській і радянській історіографії, мистецтві поняття місцевих банд, з якими героїчно боролася Червона Армія, визволяючи народи цих країн, республік, країв.
Згадаймо, до прикладу, культовий фільм «Біле сонце пустелі», в якому симпатичний і добрий червоноармієць Сухов практично один б'ється із загоном такого собі ватажка Абдулли, захищаючи хорошого хлопця Петруху, старенького наглядача музею, відставного митника Верещагіна і навіть його гарем, який безпощадний Абдулла вирішив знищити, щоб той не діставався червоноармійцям.
Абдулла у фільмі, звичайно, злий бандит, вартий знищення, смерть якого від кулі Сухова викликає у глядачів задоволення. А його вояки - так-сяк одягнені й озброєні різношерсті люди з несимпатичними обличчями - так звані «душмани», тобто, місцеві «бандити», варті того ж, що їхній ватажок. Тому і вбивають їх «пачками», і глядач з цього простодушно радіє.
До речі, душманами, або скорочено «духами», радянські солдати через півстоліття називали й афганських моджахедів у радянсько-афганській війні 1979-1989 рр. минулого сторіччя. Може, тому, що й ті були мусульманами і захищали рідну землю від «визволителів» із СРСР?
Так само - духами - називали і тих, хто ціле єльцинське десятиріччя воював за незалежну Чечню проти росіян. Росія переконувала світ, що то є терористи, і вони варті знищення, що і відбулося.
Чи були ці люди бандитами - історія з часом пояснила.
У новітній історії незалежних після розпаду СРСР середньоазійських держав - Узбекистану, Туркменістану, інших так звані душмани давно уже вважаються героями національно-визвольних змагань за свободу своїх країн проти російської окупації. Про Афганістан годі й говорити, там моджахеди - народні герої і проти СРСР, і проти США.
Щодо Чечні - то це все ще історія з незавершеним фіналом, бо оцінки тих боїв та їх учасників тут досі діють, здебільшого, російські.
В історії країн Прибалтики позначені радянською пропагандою так звані «лісові брати» також уже давно не бандити, як їх офіційно іменували в СРСР, а такі самі герої визвольних змагань, як і душмани для країн Середньої Азії.
Радянські історики і митці довго розповідали мешканцям СРСР про «банди» Нестора Махна, інших отаманів часів громадянської війни 1918-1920 рр. Тільки з початку перебудови, у 80-х роках ХХ сторіччя, до українців дійшла зовсім інша оцінка цього ватажка селянського стихійного опору. Хоча й ангелом його, як і всіх історичних персон, особливо зі зброєю в руках, вважати не доводиться.
Що стосується класичного для України прикладу - бандерівців - то більш клятих «бандитів» для радянської історіографії, літератури та мистецтва не було. Хіба що «зрадники»-мазепинці, але ті жили вже дуже давно і не так гостро сприймалися російською масовою свідомістю.
У численних пропагандистських книгах і фільмах «бандити»-бандерівці тільки тим і займалися, що «стріляли нам у спину» - класичне твердження більшості ветеранів Червоної Армії - а також знищували всіх, хто влаштовував на теренах Західної України соціалістичне життя і комуністичні порядки - активістів, вчителів, радянських військовиків та енкавеесників тощо.
Дійсна роль ОУН-УПА в історії визвольних змагань України досі ще не створена в усій історичній повноті і правді. Але уже те, що відомо про бандерівців, мельниківців, інших учасників збройної боротьби проти Гітлера і Сталіна одночасно, дає підстави думати і казати про них зовсім в іншому тоні, ніж це робила наклепницька радянська пропаганда.
Минуло уже понад 20 років після розпаду СРСР, утворення незалежних держав, краху радянської ідеології з її оцінками-ярликами, а стереотипи намагаються оживити і сьогодні.
Кожна незалежна держава установила свої оцінки для історичних подій та людей, що брали в них участь. І вони радикально відрізняються від радянських стереотипів.
Але по телевізору й досі з Москви демонструють, а в усіх пострадянських республіках транслюють, старі радянські фільми, в яких герої-червоноармійці у різні роки і у різних краях безстрашно б'ються з підступними «душманами», підлими «лісовими братами», непідконтрольними махновцями, клятими бандерівцями, «які стріляли нам у спину», своїми ж негідниками-білогвардійцями - з усіма цими людьми «з лютими обличчями».
Але навіть сама російська історіографія зробила з часів перебудови гігантські кроки, спрямовані на подолання прямолінійної та історично брехливої схеми подій та шкали оцінок.
Уже в самій сучасній Росії колишні «люди з лютими обличчями» - Цар Микола ІІ, лідери монархістського Білого руху Денікін, Врангель, Колчак, які боролися проти більшовиків, генерал Власов, що воював на боці Гітлера проти Сталіна на чолі своєї РОА - «Русской освободітєльної армії», прокляті радянською пропагандою письменник Солженіцин, академік Сахаров і багато інших - усі вони стали поважними персонажами нинішньої російської історії.
А ось колишні культові особи радянського періоду - ватажок Жовтневого перевороту 1917 року «великий» В. Ленін, «продовжувач його справи вождь і вчитель» генсек Й. Сталін, «наш дорогий Микита Сергійович» Хрущов, «невтомний борець за мир» Л. Брежнєв, а за ними практично всі керівники та члени Політбюро всіх періодів існування СРСР, чиї портрети учасники першотравневих маніфестацій десятиріччями носили на парадах, - зробили у масовій свідомості неймовірний кульбіт і стали у більшості своїй «людьми з лютим обличчями».
Бо за кожним із них істориками та журналістами було розкопано стільки неправди, зловживань, злочинів, що інакше сприймати і назвати їх відтепер стало неможливим.
Але досить прикладів і аналогій з чужих країв. Візьмемо сучасну Україну.
Як не прагнула пропагандистська машина представити Віктора Януковича достойним президентом, але народ дав йому оцінку дуже давно, назвавши режим цього кримінальника бандитським. Після втечі Януковича його портрет, як бандита всеукраїнського масштабу, поповнився такими красномовними деталями всеосяжного розграбовування України, що він та його найближчі поплічники в Історії України навік залишаться людьми з лютими обличчями, незважаючи на всі їхні рекламні посмішки та намагання виглядати пристойно.
Сепаратисти, які з початку своїх протестно-насильницьких дій прагнули виглядати справедливими захисниками російськомовного населення не тільки Сходу, але і всієї України, дуже скоро розчинилися у такій масі місцевих та заїжджих найманців, бандитів і терористів, що перестали сприйматися відважними «ополченцями» навіть місцевим населенням, частина якого з початку їх підтримувала.
Переживши місяці диктату, залякування, насильства, грабунку, мародерства, місцеве населення добре розгледіло за «добрими» масками бойовиків людей з лютими обличчями.
Значно почастішали протести місцевих мешканців проти свавілля тих, хто намагався зі самого початку, півроку тому, представитися благородними захисниками, а потім перестав грати комедію й остаточно показав своє бандитське нутро.
Один із тих, хто зі самого початку активно піднімав мешканців Донбасу на протести, кидав їх на барикади проти України, сіяв ненависть до всього українського, розпалював міжнаціональну ворожнечу, переконував наївних мешканців, обдурених пропагандою, що «стоятиме на смерть» - такий собі «голова парламенту Донецької Народної Республіки» Денис Пушилін - днями утік до господарів у Москву. Він так стрімко драпав, що не спромігся у Донецьку подати заяву про свою відставку із самопроголошеної «посади» - зробив це з Москви.
А як же його піврічний маскарад із маскою «доброго» визволителя «пригноблених» Україною російськомовних мешканців Донбасу? Закінчився фарсом і ганьбою, хоча він та його спільники це сприйняти адекватно і визнати відверто не здатні.
Їхня ница і нечувано низька «мораль» проявилася у нечуваному за безстидством грабунку останків пасажирів злочинно збитого авіалайнера. Ось їхній рівень. Ось їхні обличчя, точніше сказати, морди - злі, перекошені ненавистю до незалежної України, позбавлені всього святого.
Люди зі злими мордами не переможуть Україну. Бо її основа - це люди з добрими і розумними обличчями.

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»

Збитий літак – хто автор трагедії?

«Українські сепаратисти» чи «російські окупанти»?!

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers