Днями, на 87-му році життя, помер дуже відомий політик – Едуард Шеварднадзе. Син історика, він пропустив історію через власну долю. Можна сказати, що його життєвий шлях увібрав у себе і відобразив усі карколомні звивини історії.
Його професійний і політичний старт відбувся у рідній Грузії, яка у вигляді Грузинської Радянської Соціалістичної Республіки входила до складу СРСР. Молодий і енергійний Едуард Шеварднадзе не міг не звернути на себе увагу місцевого партійного керівництва. Так розпочалася його кар’єра комсомольського функціонера.
Один штрих – коли він закохався у красуню Нінулі, виявилося, що вона була із сім’ї репресованих. За радянськими неписаними законами це означало пляму на біографії і кар’єрний глухий кут для чоловіка. Едуард готовий був відмовитися від комсомольської керівної роботи, щоб залишитися з коханою. Але це якось уладналося, й Едуардові було дозволено одружитися і продовжувати працювати в комсомольському апараті. Проте цей вчинок багато що свідчить про людину, чи не так?
За іншими неписаними традиціями СРСР секретарі обкомів та ЦК комсомолу республік продовжували своє посадове сходження або в КДБ, або в міліції, або в апараті єдиної тоді партії – Комуністичної.
Е. Шеварднадзе пішов у непрестижну міліцію і не прогадав – доріс до міністра внутрішніх справ Грузії.
Пам’ятаю його пізніші публічні дебати з тодішнім лідером грузинської опозиції Звіадом Гамсахурдія. Бажаючи принизити свого опонента, Гамсахурдія в телеефірі заявив: «Ви були за радянських часів «стукачем». (Сподіваюся, що наші читачі добре знають, що стукач або донощик був типовою фігурою радянського часу, яку зневажали і ненавиділи всі інші).
На це звинувачення Е. Шеварднадзе покровительськи посміхнувся і парирував: «Ні, це Ви були стукачем, а я – начальником стукачів».
Вершиною кар’єрного зростання «начальника стукачів» Едуарда Шеварднадзе у радянській Грузії стала посада Першого секретаря Центрального Комітету Грузинської Компартії. Одне те, що на першу сходинку влади республіки обрали не другого секретаря, не Голову Ради міністрів і не Голову Верховної Ради Грузії, не голову республіканського КДБ (усі вони були вищі за міністра МВС на ієрархічних сходах), а міліціянта (що було вкрай нетипово) – означало, що за своїми особистими характеристиками і лідерськими рисами Е. Шеварднадзе явно переважав усіх своїх конкурентів.
Як партійний керівник Грузії Е. Шеварднадзе відзначився і боротьбою з корупцією, і допомогою видатному грузинському режисерові Тенгізу Абуладзе у випуску на екрани його забороненого фільму «Покаяння». Цей фільм, присвячений трагедії Грузії часів масових сталінсько-берієвських репресій, став у перебудовний період мистецьким та суспільним потрясінням і виявився знаковим для цілого історичного відрізку.
А імідж Едуарда Шеварднадзе отримав декілька позитивних демократичних штрихів.
Правда, справа була зовсім не в демократизмі кадрового міліціонера та комсомольсько-партійного функціонера Едуарда Шеварднадзе. Насправді Едуард і Нінулі, читаючи сценарій фільму, всю ніч плакали, згадуючи загиблих родичів та інших видатних грузинів, які склали голови від репресій. Це й стало людським мотивом нестандартного вчинку партійного керівника того часу.
Новий керівник СРСР Михайло Горбачов, формуючи свою перебудовну команду, вразив усіх кадрових дипломатів, запропонувавши Едуардові Шеварднадзе очолити міністерство закордонних справ СРСР. Змінивши на цій посаді закритого, консервативного, твердокамінного Андрія Громика, який біля трьох десятиріч очолював МЗС СРСР і заслужив у міжнародних дипломатичних колах прізвисько «Містер «Ні», Шеварднадзе зарекомендував себе дипломатом нового стилю.
Він був приємним, усміхненим, відкритим – або умів здаватися таким. Популярність Шеварднадзе за кордоном була дуже високою і сягнула піку у той момент, коли Шеварднадзе разом із Горбачовим погодилися на руйнування Берлінської стіни, виведення радянських військ з Німецької демократичної республіки та об’єднання Німеччини.
Це ж саме послужило підставою для зливи жорсткої критики з боку компартійних «яструбів» того часу. Вони називали Едуарда Шеварднадзе зрадником і звинувачували у тому, що він здав Заходу радянські інтереси.
Передчуваючи зміну епохи, Едуард Шеварднадзе з трибуни Верховної Ради СРСР оголосив про свою відставку на знак протесту проти наступу сил реваншу.

Через деякий час опальний екс-міністр повернувся у Грузію і згодом очолив її уже як незалежну державу. То були дуже драматичні часи – грузино-абхазька війна, таємнича загибель першого незалежного Президента Грузії Звіада Гамсахурдія, нищівна економічна криза тощо.
Успіхи й поразки Шеварднадзе у незалежній Грузії нагадували політичну гойдалку. Черговий політ «вниз» закінчився масовими протестами, так званою «Революцією троянд», коли висуванець Едуарда Шеварднадзе Михаїл Саакашвілі увірвався на чолі натовпу до зали парламенту і змусив свого вчителя і патрона відректися від влади.
Вдруге опальний Шеварднадзе з батьківщини не виїхав, жив у резиденції, де й поховав 11 років тому свою кохану Нінулі. Тут же, поряд із вірною дружиною, поховали і його.
На похорон Едуарда Шеварднадзе з’їхалися представники 28 країн. Особливим гостем став екс-міністр закордонних справ тодішньої Федеративної Республіки Німеччина патріарх світової дипломатії Ганс-Дітріх Геншер.
Коли вони три десятиріччя тому вперше познайомилися, новопризначений міністр закордонних справ СРСР простягнув німецькому колезі руку і сказав: «Я буду вам чесним і відкритим партнером, а якщо побажаєте, то й другом».
Геншер уважно подивився на представника традиційно ворожого СРСР. Це були сенсаційні слова, і почути подібне, скажімо, від Андрія Громика було б неймовірним.
Але рано посивілий чоловік навпроти так щиро це сказав, так приємно посміхнувся, що Геншер подав йому руку у відповідь.
Без цієї сценки возз’єднання Німеччини, можливо було б набагато складнішим процесом.
Леонід Кравчук, прощаючись з України з Шеварднадзе, сказав: «Це був видатний грузин».
Про кого з українських політиків скажуть подібне?
Шеварднадзе і Геншер

Віктор Рибаченко,
Шеф-редактор «Час і Події»