Сьогодні ми друкуємо продовження казки "Мишенятко  Мицик" Юхима Чеповецького.

Початок у #№224, 225, 226, 227

- Гик... не знаю,- сказав він та як гукне: - Я тепер - гик - нікого не боюсь! - І пройшовся на задніх лапах по кімнаті

"Дивовижна річ - валер'янка! - подумав я.- Мертвого оживила ще й на задні лапи поставила! Отож, мабуть, через неї й тіточка Марина так вільно ходить на задніх лапах..."

А котик мій розійшовся до незмоги: закрутив хвостом, як пропелером, і намірився був злетіти на люст­ру. Потім стягнув зі столу скатертину, загор­нув­ся в неї, ніби у плащ, і заспівав якусь котячу арію.

Мені теж закортіло мати такого плаща, і я по­тяг­нув серветку з туалетного столика. Вірний друг Ки­цик зразу ж став допомагати мені, і на нас поси­па­лись коробочки, помади, всілякі пляшечки, слоїки...

Наша дружба одразу запахтіла всіма пахо­ща­ми. Потім нас накрила скатертина, і стало темно, як у моїй нірці. У цю прекрасну мить до кімнати зайшли тіточка Марина і Петрик.

- Ага, попались! - радо вигукнув Петрик і кинувся до нашої компанії.

Тіточка Марина, звичайно, також.

І тут наша гра поламалася, бо в "котика й мишки" зайві гравці не потрібні. До того ж засиджуватися у гостях, навіть у сусідів, не дуже пристойно, і я заспішив додому.

Я помітив під скатеркою щілину, гукнув Кицикові: "До завтра!" - і вискочив геть.

Вже зі своєї нірки я почув, як тіточка Марина стала чимось смачним частувати Кицика, при­мов­ляючи: Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! На! - І він одразу ж заспівав іншої пісні.

Більше я нічого не чув. Я так нанюхався валер'янки, що став засинати, і в голову полізли різні веселі сни. Наприклад, в одному з них я мало не з'їв свого Кицика. Але вранці почалася нова, не дуже весела пригода.

КИЦИК ПОЧИНАЄ ПОЛЮВАТИ НА МИШЕЙ

На світанку я застав Кицика в сльозах.

- В чім справа? - питаю.- Хто тебе покрив­див?.. Жалібно схлипуючи, Кицик сказав: - Тіточ­ка Марина тикає мене носом у всі кутки й вимагає, щоб я ловив якихосьто мишей! А як я можу ловити якихосьто мишей, коли я їх зроду не ба­чив?.. Любий Мицику, ти не знаєш, які вони на вигляд?

- Тобі просто пощастило, що перед тобою саме я, а не хтось інший,- відгукнувся я.- Краще за мене ніхто тобі не розповість, які бувають миші...

Я вже хотів був стати перед ним на весь зріст і сказати: "Дивись, оце й є той, кого ти шукаєш!" - та враз подумав: "А що, як він візьме мої слова за жарт і не повірить? Занадто вже все просто вийде: тільки забажав - і, будь ласка, на тобі мишку..."

Отож я й знайшов кращий і веселіший спосіб, як познайомити його з мишами. Я згадав про свій живий портрет.

- Не полінуйся,- сказав я Кицикові,- вилізти на туалетний столик тіточки Марини. Там ти побачиш мишеня і дізнаєшся, які вони бувають.

Кицик, не дослухавши мене, кинувся до туалетного столика. Він скочив на нього - і тут сталося щось неймовірне.

Я дивився на цю картину з підлоги й дивувався.

Спочатку Кицик мав такий вираз, ніби він побачив там самого себе. А за мить шерсть наїжачилась, хвіст підвівся вгору, і він, крикнувши: "Ото такі миші! Ну, бережіться!" - кинувся вперед.

Я від страху заплющив очі й розплющив їх тільки тоді, коли почув сильний удар, а потім - дзвін розбитого скла. Вся підлога була засіяна блискучими скалками. Бідний Кицик сидів долу і жалібно скиглив. На лобі в нього, ніби третє вухо, стирчала величезна ґуля. Мені стало шкода мого портрета, але ще дужче переживав я за бідолаху Кицика. І тільки намірився потішити його, як до кімнати влетів Петрик. Він глянув на підлогу й аж затанцював від захвату.

- Ура! Тепер я багатший за всіх хлоп'ят! У мене сто дзеркальних скалочок! Я щодня пускатиму сонячних зайчиків!

Тіточка Марина теж убігла до кімнати і кинулась на Петрика. Вона подумала, що скалочки - то його справа. Але ґуля на Кициковому лобі видала справжнього винуватця.

Петрикові було наказано провести з Кициком виховну роботу і раз і назавжди пояснити, чим він повинен займатися в господі. Петрик негайно взявся за доручену йому справу.

ЯК КИЦИК УПІЙМАВ ТІТОЧЦІ МАРИНІ МИШКУ

Не встиг я вранці витягти хвоста зі своєї нірки, як почув тремтячий голос Кицика:

- Не підходь! Не підходь до мене близько! Я вже все знаю!

- Що знаєш? - спитав я.

- Я вже знаю, які бувають миші.

- Що ж тут дивного,- зауважив я.- Ми з тобою знайомі не перший день, до того ж ти бачив мій портрет.

Але Кицик при згадці про портрет тільки застогнав.

- Як же ти всетаки дізнався про мишей? - спитав я.- Поясни до пуття.

І Кицик пропищав:

- Мене навчив Петрик. Він упіймав мене, посадив за свій підручник і почав примовляти: "Учись! Учись! Учись!.."

- Ну то й що з того?

- А те, що в підручнику був намальований ти, а Петрик без кінця казав: "Це миша! Це миша! Лови ми­шей!.." Так що тепер я знаю, кого мені треба ловити.

- Так,- погодився я,- якщо справа дійшла вже до підручників, тоді все зрозуміло. Підручник - велика справа! Це я на собі перевірив. Одного разу тіточка Марина мене ним так по голові ляснула, аж досі пам'ятаю цей урок!

Кицик гірко заплакав і, ковтаючи сльози, сказав:  Тепер, якщо я тебе не впіймаю і не знищу, мені в домі життя не буде: мене виженуть на вулицю. Що я, нещасний, там робитиму?!

Бідолашний Кицик ридав, а я переживав, не знаючи, як його виручити. Адже, крім мене, ніхто йому не міг допомогти.

"Ну, що ж,- сказав я собі,- якщо ти друг, то вагатися нема чого - виручай!"

Мені, звичайно, стало себе трішки жаль, бо я ж всетаки жива істота.

Але я набрався духу і сказав йому: Слухай, Кицику, не плач. Я тобі допоможу.

- Як? - простогнав він.

- Дуже просто. Ти повинен мене впіймати і трішечки знищити.

Кицик весь затрусився, вирячив очі і, запи­наючись, спитав:

- Ти... ти так гадаєш?

- Авжеж, іншого виходу ми не маємо. Отже, да­вай прощатися! - і я простягнув йому обидві лапи.

Кицик ніжно обійняв мене, і ми заридали вдвох. Потім він спитав:

- А що ж тепер мені треба робити?

- Відомо що - ти повинен мене з'їсти.

- Як, усього? Цілком? - ще дужче вжахнувся Кицик.

- Так, цілком.

- І твої вушка?

- І мої вушка.

- І твій носик?

- І мій носик.

- І твій хвостик?

- І мій хвостик...

- Ой, що ж я, нещасний, робитиму?! - заридав Кицик і ще міцніше тиснув мене до свого серця.

- Ну, гаразд,- сказав я, втираючи сльози,- нема чого зволікати, для мене це теж не дуже велика радість. Починай!

- Нее можу! - простогнав Кицик.- Допоможиии мені! Легко сказати "допоможи!" А як? Не стану ж я сам себе їсти...

Тут я згадав, як тіточка Марина частує Петрика цукерками, і скомандував:

- Відкрий рота і заплющ очі! І не розплющуй, поки я не порахую до трьох.

Кицик слухняно виконав наказ.

- Раз! - сказав я.- Два! Два з половиною...

- Стій, стій! - раптом загукав Кицик.- Зачекай!..

- Чого ще чекати?

- Слухай,- тремтячим голосом сказав він.- Може, в тебе є друге мишеня? Таке ж, як і ти, тільки зовсім інше?..

- А хіба я тобі не до вподоби? - хотів був я образитися, але одразу ж усе зрозумів.

Недовго думаючи, я побіг до звалища Петрикових іграшок. Кицик кинувся за мною.

На ходу я сказав йому: - Зараз ти впіймаєш тіточці Марині мишку, і тобі не доведеться морочитися зі мною. Вперед! Вперед!

Вмить розкидали ми всі Петрикові іграшки по кімнаті і розшукали мишку, чудову замшеву мишку з гумовим моторчиком,- майже зовсім-зовсім справжню. Хвостик у неї був ручкою, за допомогою якої заводився моторчик.

- Ось, маєш! - сказав я Кицикові.- Гадаю, що тіточку Марину вона цілком задовольнить. Вже ж який Петрик вередливий малюк, а й він дуже любить з нею гратися... Неси її до тіточки Марини, і миріться...

А ввечері скоїлося от що.

Кицик вирішив приємно здивувати тіточку Марину. Він накрутив мишці хвостика і поклав її в ліжко, на білу подушку.

У цей день тіточка Марина мала багато всілякого клопоту, вона стомилася й хотіла раніше заснути. Та тільки вона лягла в ліжко, як почулося дзижчання мишачого моторчика і тіточка Марина почала високо підстрибувати, нібито всі пружини матраца змовилися і заходилися підкидати її аж до стелі. Коли ж тіточка Марина стала ногами на підлогу, вона спромоглася вимовити лише п'ять слів: - Петрику, ремінь і Кицика - сюди!..

Півночі я втішав свого доброго друга, запевняю­чи в тому, що все на краще, що тепер тіточка Марина вже не вимагатиме від нього мишей, бо не полюбляє спати з ними в одному ліжку. Так воно й сталося.

НОВА ТУРБОТА ТІТОЧКИ МАРИНИ

Вранці біля входу в свою нірку я побачив одну чудернацьку річ. Якби на ній не було свіжого кавалочка ковбаси, я подумав би, що це - Петрикова іграшка. Але ні, то була не іграшка. Тоді я почав собі міркувати:

"Звичайно, якщо посеред цієї штуковини висить їжа, то це, мабуть, не що інше, як модний посуд. Тіточка Марина часто купувала новий посуд, бо ми з Петриком любили робити з тарілок різні скалочки. Але ж чому він з дерева?.. Зрештою, з чого б це тіточка Марина стала виявляти про мене таку турботу? Дякуючи Богові, я ні в чому не покривджений..."

Саме в цю мить я розгледів на підносику літери. Наші уроки з Петриком стали мені в пригоді. Не знаю, як там він, а я навчився трохи читати.

Перші літери на підносику були трохи стерті, а останні я прочитав по складах: "Л, О - ЛО; В, К, А - ВКА". Виходить - "ЛОВКА"... Ач, як ловко придумано!..

І тут мене наче громом ударило: "Так це ж "ловка", щоб ловити! Для того і пружинки на ній!.. Як же це я одразу не втямив?! Ай, ай, ай! Хто ж це такий лихий її сюди поставив? Адже ні тіточка Марина, ні Кицик про це нічого не знають і можуть у цю "ловку" зловитися! Тіточка Марина з дому пішла, а Кицика треба негайно розшукати, бо він, крім ковбаски, нічого на світі не бачить..."

І я побіг його шукати.

А коли повернувся, було вже пізно. Ковбаска на підносику була ціла, пружинка притулилася до ковбаски, а в бідолашного Кицика спухла лапа.

- Ой, нявняв! - кричав він, дмухаючи на розпухлу лапу.- Ой, мене ковбаска за лапу вхопила! Ой, ой, ой...

- Чи вона сказилась?! - промовив я, розглядаючи "ловку".- Щось я ніколи не чув, щоб ковбаска кидалася на котів... То тебе пружина вдарила.

Але Кицик не схотів мене й слухати. Він махнув хворою лапою і заверещав:

- Ой, що ж я, нещасний, тепер робитиму?! Ой, лапа болить!.. Мені стало страшенно шкода свого Кицика, і я зажурився, що він такий пожадливий і нетямкий. Навіщо йому та ковбаса знадобилася?

- Хіба ж ти не бачив, що тут написано "ЛОВКА"? - спитав я його.

- Ні, не бачив. Але тепер я вже знаю, що це є кицьколовка! Ох, ох! -важко зітхнув Кицик.- Зі мною в цьому домі весь час щось негаразд. Ось я раніше думав, що ремінь потрібний для Петрикових штанців, аби вони з нього не спадали, а тіточка Марина мене вже тричі шмагала ним.

- Ну то й що з того? - сказав я.- Вона й Петрика ним інколи шмагає. Ти, Кицику, щось не так розумієш. Я раніше теж помилявся й ображався на різні повчання. Тіточка Марина має добре серце і завжди про всіх піклується. А щодо ременя, то це вона робить тільки з охайності: вона тебе не шмагала, а вибивала пилюку. Бач, який ти волохатий. Вона так щотижня всі вовняні речі вибиває...

Вся ця історія так мене розхвилювала, що я сам гірко заплакав.

- Ти через мене плачеш? - спитав Кицик.

- Так,- відповів я, витираючи сльози,- через тебе і через тіточку Марину також. Вона не зносить чужих страждань. Побачить твою спухлу лапу та ще й помре з горя. Одного разу в нас уже було таке, коли Петрик дверима прищемив пальці. Довелося до тіточки Марини "швидку допомогу" викликати...

Але Кицик раптом аж затремтів від обурення. Вся сибірська шерсть на ньому наїжачилася, спина вигнулася, і, не перестаючи ридати, він загорлав:

- Не хочу я далі тут бути, піду геть! Тіточка Марина вже велика, хай сама мишей ловить, піду, піду!..

- Як це так?! Куди ж ти підеш самодин? - страшенно злякався я.

- На вулицю! На вулицю піду! Нехай мене загризуть собаки! Нехай мене задушить автобус! Тоді тіточка Марина знатиме, як поводитися з сибірськими котиками... Збирайся, Мицику! Швидше збирайся, бо я сам боюся йти на вулицю!..

- А як же тіточка Марина? Ти про неї подумав? Вона не переживе цього!

- І я не переживу! Я боюсь ходити сам по вулицях. Невже ж ти мене покинеш самого, коли в мене так болить лапка?! Ой, моя лапочка!..

- Авжеж, не покину! - поспішив я заспокоїти свого Кицика і став обмірковувати, як бути. Але раптом помітив, що вхід у мою нірку дбайливо забитий круглою дощечкою. Я зразу ж здогадався, в чому справа. Це Петрик закрив мою нірку на капітальний ремонт.

І я сказав Кицикові:

- Гаразд, ходімо. Від сьогоднішнього дня в мене невеличка відпустка, і я можу розпоряджатися собою, як схочу.

І ми, не попрощавшись з сусідами, пішли з дому. Спочатку через комірку спустилися до льоху, потім знайшли там велику щілину і вибралися на вулицю.