Тільки велика взаємна любов між чоловіком та жінкою допомагає вирішувати проблеми, які виникають у прийомній родині. У цьому тепер впевнені протоієрей Валентин Марчук та його матінка Олена, в сім’ї яких уже два роки живуть і колишні вихованці сиротинця.

Навіть якби піврічний Володя сидів не на руках у мами, а, наприклад у візочку, то і побіжний на них обох погляд засвідчив би, що найменший у родині Марчуків синок – копія матінки Олени! Але диво-дивне... Коли у дім зайшла Віка, то стороння людина відзначила б і її зовнішню схожість... із матінкою. І колір очей – не той, що у мами та Володі, і вираз обличчя – інший, а є щось спільне, що дозволяє сказати: то – дитина із цієї ж родини. А коли за один обідній стіл сіли Миколка і Артем, теж можна подумати: брати. Напевно, так було замислено там, на небесах, коли батюшка і його матінка робили свій нелегкий вибір у сиротинці. А може, такий позитивний вплив справило на дітей із сиротинця перебування у благополучній родині, в якій усі її члени і думають однаково. Бо ж дівчатка, Віка та Жанна, уже висловлюють бажання стати у майбутньому... дружинами священиків. І обов’язково всиновити сироту. І хоча до цього бажання можна ставитися по-різному, але факт: прийомні діти уже сприйняли таку модель сім’ї й вважають її успішною.
Про те, що у родині протоієрея Валентина Марчука, голови інформаційно-просвітницького відділу Волинської єпархії Української православної церкви, та його другої половинки, матінки Олени, виховуються прийомні діти, на Волині уже багато хто знає. Хоча спочатку родина й не планувала особливо про це розповідати, але ж робота в отця – досить публічна, та й, зрештою, хіба сховаєш у мішку шило?.. Власне, ця неординарна родина є на Волині чи не єдиною прийомною сім’єю, яку утворили люди не просто православні, а священик та його матінка. Бо не всім Господь дає сили, щоб у реальному житті втілити заповідь «Возлюби ближнього, як себе самого».
Отець Валентин Марчук відомий як гарний проповідник, речник Волинської єпархії УПЦ, організатор і засновник багатьох інформаційних проектів єпархії (від сайта до телепередач), активний місіонер і людина, яка об’єднує навколо Церкви численних благодійників. А його дружина, за влучним, на мою думку, висловом одного священика, стала для батюшки тим, чим має стати кожна матінка: «непомітно незамінною».
Те, через що пройшла і що пережила ця родина, прийнявши у свій дім трьох дітей з інтернату, причому одного з найкращих на Волині, у повному обсязі ніколи не буде розказано на публіку. Це надто особистісні переживання. Сьогодні матінка пригадує, як у перші тижні появи в домі новачків вдосвіта старалася тихенько, щоб нікого не збудити, зварити собі і батюшці кави, але пили її вони вже... на подвір’ї. Бо коли у хаті вставали діти, то з ними вставали й проблеми, а цей момент таки хотілося відтягнути.
 – Через два дні, коли ми взяли прийомних дітей, у нашій єпархії відбувався фестиваль «Благовіст». Увечері, коли він закінчився, я зловив себе на думці, що... не хочу повертатися додому. Додому! Куди мене завжди тягло, – зізнається отець Валентин. – Ще коли ми з матінкою вчилися на курсах, які мають пройти всі охочі взяти на виховання чужу дитину, психологи щиро розказували про труднощі, котрі чекають, котрих ще нікому не вдавалося оминути. Але ми обоє були просто впевнені: усе, про що тут говорять, чим лякають і що вчать долати... це стосується когось іншого, тільки не нас. У нас все буде по-іншому! Це ж тільки діти! Своїх виховуємо, і з цими справимося.
Так сталося, що троє чужих по крові дітей у домі Марчуків опинилися в день, завжди раніше для родини особливо святковий: день народження матінки. Цього разу «подарунок», який зробили самі собі і абсолютно з власної волі, виявився ще тим сюрпризом... Діти прийшли не просто з інтернату. Вони прийшли зовсім з іншого світу. На той час Марчуки виховували трьох рідних: 9-річного Костянтина, 7-річного Миколу і однорічну Єлизавету. Артем і Віка – ровесники Кості, Жанна на рік молодша. Згодом у подружжя народився ще й Володя.
 – Нас часто запитують: а чому ви вибрали саме цих дітей? І саме трьох?.. Бо вибирати, мовляв, треба із холодним серцем. Але як їх вибирати? То на базарі можна річ вибрати. Усі хочуть дитину маленьку, щоб не пам’ятала рідних та попереднього життя, з синіми, наприклад, очима і світлим волоссям... І обов’язково здорову! А наші ж вже мали по 8 і 9 років, і з таким минулим, що не доведи Господи!.. Діти змінили три інтернати. Вони знають, якими були і є ті, хто їх пустив у світ, і ми це знаємо... Але якщо хочеш у житті зробити по-християнськи, то над вибором думати не варто. Бог все одно дасть ту дитину, котра вам призначена, – вважає матінка Олена.

Відчуття сирітства позбулася, тільки коли вийшла заміж
У матінки і своя історія, схожа на казку зі щасливим кінцем. Одружившись, Олена з чоловіком мріяли про те, що ось народять своїх дітей, а тоді приголублять у цьому світі і сироту. Це мало стати подякою Богові за те, що він послав їй Валентина... Бо тільки, коли вийшла заміж, зрозуміла, що таке – бути «за мужем», і відчула: уже не сирота!
Трагічна загибель мами (потрапила під автобус) і раннє сирітство: таким було дитинство Олени. Їй, старшій із дочок, тільки п’ять, меншій Лілі – три. Діти мали родину. Були бабуся, мамині брат і сестра – дядько і тітка, котрі не відреклися від сиріт і не здали їх до інтернату. І тато жив у іншому місті, бо ще раніше з мамою розлучився. У сім років він забрав старшу дочку до себе, але... вимагав, щоб мачуху називала мамою.
 – Чи пам’ятаю я маму? У дитинстві, згадують рідні, я про неї розказувала, щось згадувала. А тепер пам’ятаю тільки ті свої про неї розповіді...
Олена категорично відмовилася називати чужу тьотю мамою, і, врешті, повернулася в рідне Дубно. Бабуся, мамина мама, привчила онучок до церкви.
 – І ми так звикли ходити у храм, молитися, що коли бабуся, бувало, не могла піти на вечірню, то я, семирічна, брала Лілю, якій було п’ять років, і ми йшли самі. Щоправда, тоді не було так страшно відпускати дітей самих, як тепер. Бабуся возила нас по всіх святих місцях, куди тільки могла. Ми росли з думкою, що Бог насправді добрий, що він завжди допоможе.

Чи відчуваєте ви Його підтримку тепер, коли з появою в домі чужих дітей маєте ще й стільки клопотів?

Авжеж. Господь нам то добрих людей пошле, то просто день видасться легшим, ніж звичайно...
Нині кожний день у матінки і мами такої великої родини починається вже о пів на шосту ранку. Щодня. Спочатку вариться кашка Володі, потім починається приготування сніданків всім іншим. Тут ніколи не припиняється прання і прасування, бо весь час комусь щось треба. Олена збирає у школу старших дітей, Лізу – у дитсадок, а батюшку – на роботу, з якої він може повернутися дуже пізно. Звичайно, нові члени родини значно змінили не тільки розпорядок, а й мікроклімат родини. Про одну з дівчаток директор інтернату сказав отцю Валентину: «Ото, попе, даю тобі найгіршу, і через півроку ти її привезеш назад!» Дівчинка і сама з півроку просила: «Тату, завезіть мене в інтернат!» У перший тиждень вона зіпсувала кілька портфелів, подряпала батюшці машину, скрутила пральну машину і мало не спалила хату, коли понатискала не ті кнопки на газовій плиті...
 – Але я казав і кажу: «Не завіз і не завезу її в інтернат!» То вже наша дитина. То наш хрест, і в нас вистачає сил його нести, – вважає отець Валентин, відзначаючи, що процес адаптації був болісний, проте він вже позаду. І щиро дякує психологам за консультації, котрі багато в чому допомогли виховувати «казенних» дітей.
 – Та жодний інтернат не навчить дітей жити у суспільстві, ця наука потім даватиметься їм ой як нелегко! – вважає матінка Олена. – Найгірше, що діти спершу й не хотіли адаптуватися. Якщо Артем ввійшов у нашу родину якось непомітно, він наче завжди був наш, то з дівчатами... Вони наче випробовували нас. А я ось така, я вередлива, я неслухняна! Везіть мене назад в інтернат... А нам усі: «Ви їх полюбіть!» Ніхто не замислюється, як це: полюбити ЧУЖУ дитину, впустити її у своє серце. Не напишеш же на ньому «Я тебе люблю»...
Спочатку у дітей банально не було відчуття ситості. Не їли, а «змітали» зі столу... За мить виїдали вази з цукерками і печивом, які стоять у кожній, власне, хаті, хоча ніхто й ніколи не забороняв їм їсти солодке. У перші тижні в Марчуків ішло в день щонайменше шість хлібин, бо в інтернаті у їдальні виставляли дві «виварки» нарізаного хліба, щоб діти завжди могли його взяти. Це не тому, що вони в інтернаті були голодні, навпаки. Система сиротинця не передбачає простих і звичних речей, які властиві кожній «домашній» родині. Коли в будь-який момент тобі подадуть їсти чи ти сам візьмеш, і не будуть тебе постійно жаліти, що ти «сиротина».

«Ми молилися і вірили...»
Бо саме з тим, що дівчатка вперто асоціювали себе із «нещасною сиротою при живих батьках», і зіткнулися отець Валентин та матінка Олена. Вони прагнули мати СВОЮ родину, і прийомних батьків із першого дня почали називати мамою й татом. Та синдрому соціального сирітства позбувалися не просто. Могли сказати: «А ми ж сироти, пожалійте...» Матінка пригадує, як спочатку в церкві, куди ходять всі діти Марчуків, їх вже чекали жалісливі бабусі, які тикали дівчаткам по кілька цукерок. То ж сиріткам, примовляли... І матінці доводилося з цим «воювати»!
 – Я просто казала: вони вже не сироти, у них є мама, є тато, є братики і сестра, – згадує матінка Олена.
Напевно, завдяки власним дітям отцю Валентину й матінці Олені було легше адаптувати вихованців інтернату. Хлопчики підтримали батьків у їхньому рішенні, і стали друзями новим членам родини. Треба було бачити щасливі очі трирічної Лізи (себе вона називає Лизавета Марчучок): коли зі школи прийшла Віка, Лізочка обхопила її за ноги...
Так зустрічають рідних. Своїх.
І все ж пережите не залишає дітей. Вони, буває, й нині граються «в інтернат». Святий Миколай подарував дівчаткам карету, в якій їздять іграшкові принцеси.
 – Ото посадять ляльок у карету і тих, хто не слухається, обіцяють завезти в інтернат, – сміється матінка.
 – Ми молилися і сподівалися, що Господь все управить, – каже отець Валентин. – І хай що пережито, а ці діти – уже наші. Коли когось нема вдома, вже нам їх не вистачає...

Автор: Наталія Малімон
Джерело: «День» (http://www.day.kiev.ua )