Поетичну теку Левка Скопа нещодавно доповнили дві збірки : «Ти було» і «Новий день, старі сліди», що вийшли одна за одною у Дрогобицькому видавництві «Коло» (2013). Ця поезія викликає безліч асоціацій, намагатися аналізувати її марно, а відчути своєрідний ритм – навіть у свідомому порушенні ритмомелодики вільного вірша чи задля «наївної» рими – можна. Цей світ впізнаваний в окремих речах – духовних і матеріальних, які автор любовно перемішує. І оця мішанка, ця мозаїка – абсолютно його, вона неповторна, бо це зачудування автора перед Божим задумом. Це просто про те, як «Така собі мить гуляла по світу».
Тож не будемо дошукуватись первинних імпульсів цієї поезії, намагаючись Збагнути, чого в ній більше: від Левка-маляра чи Левка-музиканта. Поезія – самодостатня. Найкраще вона читається на Зелені свята, бо одним із впізнаваних, але несподівано наповнених образів є вітер (зелений, з теплим дощем, вільний!). При чому, тут присутня еволюція вітру – як, очевидно, й самого автора. Тому варто розпочати антологію Левка Скопа віршами про вітер, (зокрема і з його першої збірки), бо вітер – це автопортрет поета.

І все таки дощ

І все таки дощ усіх нас вибачить
Йому не таке довелось
Він як і я сказав, що вистачить
Багато доведеться нам втратити
А вітер - мій брат усьому перечить
Він тихим не буде він же ж на волі
Себе лише сам по світу волочить
Не хоче рабом у долі бути
І дико розстроєна сестра- гітара
Що ніжність любить понад усе
Мені неволю від себе надала
Від мене печалі постійно бере
Так певно буде надалі без змін
Не міняються просто у житті люди
І я разом із ними тихо живу
Спішити нарешті у житті, перестав

Вітер

Раптом сніг намалював страх
Квіткові дерева облишили сон
Шкло на зупинці черговій заскучало
У відрі порожньому спочивав промінь
Хтось пошкодував вовка знесилено старого
У фільмі про юність молодого невдахи
Така собі мить гуляла по світу
У шатах надуманих де сидів собі спокій
На коня вороного тихо падав дощ
Сліпий біля руїн замку з туманів
А над полем спаленим оберемки мрій
Зраджені ні за що літали самі
Пісок на дні озера зеленого спав
Біля острова з порожніх пляшок
Де хтось когось ще надалі чекав
Кращого за всіх та подібного до вітру
А між краплями роси передсвітньої
Мікрокосмос породив галактику
Коли павучиха привела на світ павучат
Лиш вітер хотів бути по- собі сам
Такий собі самозакоханий самоідеал
Самодур і вічний самогубець
А весна плюс літо мінус осінь зима
Завжди ніжно гладять річку мого села

YOUR

Новий день старі сліди
У полоні снів весни
Нас не буде будуть сни
Хворий час безпечний секс
Як надії добрий жест
Казка все таки права
Світ пропав би без добра
Ну а доля то ріка
Або просто геть дурня
Щось подібне вже десь було
У запилених віках
Де житло як бруд забули
У попалених містах
Ну а друзі повтікали
Перші зраджені собою
Залишивши на погибель
Всіх хто честь свою беріг

Погодяний відступ

На подвір’ї знову дим
То горить старий килим
А в розваленій коморі
Пес храпить собі поволі

І нема нікому діла
Де тепло весна поділа
Хтось в калюжі мов втопився
А під ранок похмелився

Дощ усіх вже замахав
Вітер в горах тихо спав
І в болоті світ згубився
Той що місяць в себе вкрав

Мир з війною посварився
Вовчий слід в степу згубився
Тиха ніч сховала мрії
І закрила свої вії

Лише ти моя кохана
Десь у собі заблукала
Та слова свої ховала
Бо з хмаринками літала

Сіра доріжка

По сірій доріжці білими ніжками
До кореня дуба зірваного бурею
Біля озера ніким незнаного в лісі
Майже летить моя маленька мрія
Шоб тихо заспівати нову мелодію

БІЛі Сліди

Без усмішки на устах чарівних
І з незвиклим поглядом у себе
Ласку серця затиснвши межи ноги
Аномалію брехні розкидав всю по серцю

Сам собі склав гімн про себе
Та не був ним цим я радий зовсім
Одчайдушно хтів щоб все забулось враз
Роздобувши волю в світі всю й відразу

І ніхто не знав що було справді
На торгах людських талантів
Клубний ром усім зашкодив
Ангелам вбраним в чорні джинси фірми ....

Ранок

З добрим словом розум спав
Геть накрившись раннім снігом
В паралельному вітанні
Притупленому в бажаннях
Так як міг лише герой
Той що вже не є собою
Хоч і міг собі він сам
Все зробити так як треба
Річка тихо несла воду
Брудно зимну з мокрим снігом
Вітер сам собі гуляв
Геть забувши про невдачі
Зублукавши поміж скал
Уявивши світ ромашки
Смуток свій хотів знайти
Там де щастя мав колись
Ранок йшов собі поволі
Й ніс великі сподівання
Всім хто щось колись хотів
У чеканні без надії
Мов годинник грім гримів
Й під порогом пес сопів

Яструб

Якісь дуже дивні до болю квіти
Серед літа в чужині кричали до мене
Тональність порушили і все ж благали
Разом буде краще усупереч всьому
У ритмі життя сценарій збиваючи
Багатством уявлень примар і надій

Червона нота – до

Нота протесту персона non grata
На ґратах із золота в’язниця спокою
Гралися тести з текстами лотами
А сон брудний з білою нотою

Спів затіяв ненависть спокуси
Втома простого диму у думах
І когось до себе у мріях звала
Знаючи співаючи заклинаючи

Що справедливість безстидно дурна
Здохне як підлість колись сама
Між дверима в порожнечі золотій

Вбивши думи про друзів жорстоко
Підписавши вирок прозорим чорнилом
Відчувши на губах поцілунок смерті.

Невибагливість

Вість облетіла ліс
Як багно невинне
Лев їсть усіх невибагливо
Невинним не вибачає
Багатих роздирає
Сидить і б’є навіть себе
Бо не бити і не вбивати
На відміну від інших
Вже не може
Бо лев він і є лев

Кут

Короткою дорогою з важкими валізами
Можна піти полетіти кудись
Минаючи власний район зумисне

В простір прагнемо зайти де нема своїх
І навіть старому коханню місця нема
Залишаючи рідний кут не оглядаючись

В омріяну маревом власних обманів
Ситуацію нереального щастя летимо
З хвилюванням зустріти самого себе там

Кожен знає свою власну правду зрадливу
Необмежену цензурою професіоналів
І ціну своєї продажності традиційної

Блюз сердець посеред..

Ти сміялась просто так
Місяць мав якийсь неспокій
Двох сердець солодкий клопіт
У тремтінні слів солодких.

Зі словами про кохання
Запозичених з пісень
Розпочався блюз весняний
Що чекав на новий день

Час прийшов їм бути разом
Хай не довго але в кайф
Доля вибраних все ж любить
І дарує вічний шанс

Все вже було у житті
І сто раз ще буде в світі
В колі страху суєти
Де кохання вічний лікар

Пофарбований на біло
Долі знак лише для нас
В книжці десь ми прочитали
Що кохання мір не має

Між двох дерев

Два шляхи між двох дерев
Білий вірш і чорний дим
Між диванами доріжка
З візерунками блідими

Хтось не знав куди втікати
В недочитанім романі
Запалившись білим світом
І літами разом з кимось
Бились в собі звірі мрії
Стертись прагнули образи
Між двома напів словами
Хтось поклав підкову в столик

А на нас звалилась мрія
Непосильна вся із піни
І сказала що не довго
Буде тішити собою

Золотий солдатик

Земля під чоботоми тремтіла
Острів з думок обпікав мозок
Лоток із яєць рукавиці сріблясті
Оранжевий кітель паперова медаль

Золотий солдатик гордо мовчав
Знаючи істину честі шляхетної
Ніким не купленої і не проданої ще
На вулицях сміттям завалених знову

Ти була

Ти була зеленим вітром
Цвітом сонячних кульбаб
Тим що всім дарує шанс
Вийти з себе і вернутись

Кілометри розгубились
Від моїй дурних бажань
Але ти сказала тихо
Десь чекає нас вокзал

Як само по-собі сталось
Ми зустрілись просто так
І захоплені собою
Запалили свічку снам

Ніч коротка сміх в очах
Краще було лиш птахам
День містичністю пишався
Час самотності кінчався

Та байдуже стане завтра
Нам за все що було вчора
Бо прийде богиня зради
Що б почати все спочатку

 Одиноких днiв світанок
Привiтається з тобою
I засiренiсть ранкова
Лиш утiшиться похмiллю

Ти боялась

Ти боялась ти смiялась
В парi з дивними думками
Всього простору забракло
Для процесу перевтiлень

Але все це була байка
Або казка не для всiх
Ту котру найбiльше хочем
Ту котру найпершу зрадим

Хоч все було просто так
Двi планети подружились
Без емоцiй i без мрiй
Щоб не ранити сердець

Несподiванки спiзнились
Заблукалось перехрестя
Розум хтiв спинити диво
Але все назад вернулось
 
З книги «Ти було»
Ну для чого

Нас просили геть із сцени
Ураган напав на місто
День ясний у морок впав
Ливень з градом все змітав
Як концерт нам далі грати
Чим свій пил тепер здійняти
Очі бачать весь той жах
Гадість нищила всіх нас
Ось чому все це так сталось…

Тепло і вітер

Тепер вже може і не треба
На самоті співати в полі
Естетика сухого дерева
Тривожить душу як колись
Палких обіцянок симфонія
З невиразними темами все манить
Лиш промінь ранішній
Єдиний хто тепер чекає
Окресленість границь хвиляста
Довкола мікрокосмосу тримається
І правда всіх хоча і різна
Розсипаними пазлами когось вітає
Вітряк усьому цьому вартовий
Мінлива доля його любила
І бачили усі незвичну перешкоду
Цю що із слів складалась безпредметних
Таких собі невиразно приємних
Як добрі сни у дощову нічну погоду
Енергією теплих слів напоєною
На білих листках з білими віршами
Редакції котрих робила пам’ять
Та гра в мозаїку словами.

Дрогобич, 2012-2013 рр.