«Василь Симчич був і залишається одним з найкращих акторів нашого часу, людиною рідкісної краси, справжнім сином Карпат. Будемо його пам’ятати й любити, як і раніш».

Ці слова відомого поета і кінорежисера Еміля Лотяну можуть слугувати лейтмотивом науково-практичної конференції-уроку, який відбувся в Коломиї, в приміщенні Національного музею Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського. В січні наступного року відзначатимемо 100-річний ювілей Василя Симчича, режисера Коломийського народного театру, актора і кіноактора, випускника Коломийської гімназії, редактора гімназійного журналу «Плай», спортсмена й оборонця молодших гімназистів від польських шовіністів, про що пише у своїй книжці «Неопалимі дороги» наш земляк, відомий лікар і енциклопедист зі США (Чикаго) славної пам’яті доктор Ілля Роман Ткачук. Але доля відпустила В. Симчичу тільки 63 роки життя. Зате яких років! Від самого дитинства й учнівства у Коломийській гімназії це був період творчого зростання, національного самоусвідомлення, акторського, режисерського і громадського горіння, утвердження незламності українського духу попри лихоліття війни і комуно-московські окупації.
Конференція розпочалась молитвою за упокій Небесної Сотні, під звуки трембіт і тривожні церковні дзвони. Примітно і дуже важливо, що в ці революційні дні боротьби українських патріотів за державну незалежність і європейський вибір українського народу коломийські гімназисти зосередили свою науково-пошукову працю на постаті Василя Симчича як одного з велетів українського духу, котрий, володіючи талантами від Бога, не розміняв свою душу на срібняки пристосуванства, кар’єризму чи жадоби матеріального збагачення. Велика заслуга у такому виборі гімназистів належить ведучій конференції, викладачці Коломийської гімназії шановній пані Любові Сембратович.
Володіючи талантом педагога-новатора, пані Люба допомогла своїм вихованцям розширити науково-пошукову базу від автентичних друкованих першоджерел до безпосередніх свідчень-розповідей ще живих родичів і соратників Василя Симчича з органічним використанням сучасних технічних засобів: уривки з кінофільмів за участю Василя Симчича, зокрема, «Захар Беркут», де він зіграв головну роль мудрого народного ватага, котрий зумів організувати опір монгольській навалі і привів до перемоги тухольську громаду, «Камінний хрест», «Біла птаха з чорною ознакою» та ін., а також відеозаписів родичів і найближчих соратників по сцені, передусім, заслуженої артистки України, рідної сестри Василевої дружини Юлії Симчич-Мельник, славетної артистки театру Оксани Затварської, народних артистів України Івана Гаврилюка та випускника Коломийської гімназії (СШ № 1), вихованця Василя Симчича Олександра Биструшкіна.
Кожен виступ гімназистів сприймався, як новела, як викінчена у доброму літературно-журналістському стилі самобутня і правдива історія з життя і творчості великого Майстра. Звісно, основою і дороговказом у цій пошуковій праці слугувала документальна книга про Василя Симчича «Я приходитиму, коли мене вже не буде», яку написала дочка Оксани Затварської, відома письменниця і мистецтвознавець Романна Затварська. Ось, приміром, уривок з учнівського виступу, який є і в книжці Р. Затварської, про те, яким побачив і як сприйняв акторську і просто людську особистість Василя Симчича відомий кіноактор, депутат Верховної Ради України попередніх скликань Іван Гаврилюк: «Я був першокурсником, коли Іван Миколайчук, мій любий старший товариш і наставник, повіз мене в село Русів, де відбувалися зйомки «Камінного хреста». Тоді я й побачив цю красиву, високу, струнку людину з головою біблійного пророка, з глибокими очима мудреця. Людина європейської культури, вроджений інтелігент, пан Василь був яскравим представником української нації. В ньому гармонійно поєднувалась духовна і фізична краса карпатського українця. Він справді був аристократом духу. Треба було бачити, як він ходив, як спілкувався з людьми, як цілував руку жінкам, як чемно вклонявся тим, кого поважав. Він був святим чоловіком».
У своєму виступі на конференції пані Романна зазначила, що теперішні часи Василь Симчич перейшов у своїй молодості. «Він був би на боці народу», – наголосила письменниця Р. Затварська і, характеризуючи те суцвіття відомих діячів культури і мистецтва, до якого належить Василь Симчич, прочитала уривок з вірша з моєї поетичної книги «Політок»: «Поглянь, зринають славою з екрана / Великий Беркут, Іван Миколайчук, / Встає Федькович з білого туману, / Павличко, Влад, Роман Іваничук».
У своєму виступі на конференції я розповів про маловідомий епізод: В. Симчич значною мірою причетний до створення кінострічки «Тіні забутих предків» (режисер С. Параджанов, у головних ролях І. Миколайчук та Л. Кадочникова), адже саме під час зйомок фільму в Жаб’є (тепер Верховина) ставив з Коломийським народним театром виставу «Тіні забутих предків» за мотивами повісті М. Коцюбинського і фактично був консультантом С. Параджанова, допоміг у виборі типажів з місцевих гуцулів, їхніх співанок, одягу, відтворенні релігійних і народних обрядів і свят, заборонених совітським атеїстичним режимом, навіть знявся у масовці цього славетного фільму, однак у титрах кінострічки його прізвища не допустили як і під фотографією з Л. Кадочниковою (кадр із фільму «Білий птах із чорною ознакою»), вміщеною у книжці «Актеры советского кино». Радянська цензура констатувала незаперечний факт: В. Симчич не був «советским» актором. В. Симчич був яскравим українським актором.
Я також намагався привернути увагу присутніх і, насамперед, гімназистів до тих методів і засобів мистецького самовираження, якими користувались творці «романтичного кіно» (В. Симчич, І. Миколайчик, І. Гаврилюк, К. Степанков, С. Параджанов та ін.) в добу тоталітарного колоніального минулого, де все національне і релігійне за суттю заборонялось і витравлювалось з усіх сфер життя підневільних народів, аби виховати раба системи, безсердечного, бездушного і дуже агресивного «совка»-садиста і вбивцю, відчуженого від своїх національних коренів, котрий у наші дні, на очах у всього світу, вдається до масакри студентської молоді, до мерзенних катувань на морозі українського козака Михайла Гаврилюка, до зради військової присяги на вірність українському народові, до ганебної капітуляції перед «зелеными человечками», до масових вбивств зі снайперської зброї беззбройних протестувальників на Євромайдані у Києві лише за те, що вони мирно понад три зимові місяці протестували проти бандитської наскрізь корумпованої і злочинної влади «папєрєдніков», за євроінтеграційний цивілізований вибір для себе і своїх дітей.
Я не належу до песимістів, але, набираючи на комп’ютері цей матеріал і краєм ока поглядаючи на телеекран, де тільки що виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов оголосив про приведення Збройних сил України у повну бойову готовність у зв’язку з вторгненням російських військ на територію України в Криму, причому, без оголошення війни, подібно, як це полюбляла чинити зі своїми сусідами нацистська Німеччина, чомусь подумалось, що досвід митців «романтичного кіно», як і досвід дисидентів-шестидесятників, на випадок (не дай Боже!) чергової окупації України москалями, може ще знадобитись у буквальному розумінні для чергового відродження української нації й української культури в умовах гулагівсько-геноцидного «старшобратерського визволення» України від українців.
Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас! Свій виступ на конференції я завершив віршем, присвяченим пам’яті В. Симчича, де є такі рядки: «Ні, не вмирущий ти в серці горян! / Пам'ять пливе крізь білий туман: / Сина шле ватаг на муки од ран, / Щоб зупинити навали буран. / Болі і совість ідуть на таран – / Беркут не плаче. Гасне екран… / Ні, невмирущий ти в серці горян!» Сподіваюсь, це посприяє очищенню українського слова-символу «беркут», оскверненого феодально-бандитською владою «паперєдніков», як і славні імена поета Василя Симоненка, актора Івана Миколайчука та інших.
Досліджуючи віхи творчості і біографію свого батька, син Василя Симчича – Зиновій Симчич – встановив і доповів на конференції, що в 1939 році батько був добровольцем Карпатської України, побував у мадярському полоні, звідки його визволив вуйцьо (мамин брат), священик УГКЦ Михайло Сулятицький, належав до членства ОУН і був настільки сильно законспірованим, що, незважаючи на арешти і спроби його фізичного знищення з боку енкаведистів, продовжував успішно працювати як актор і режисер Коломийського народного театру і як актор Київської кіностудії імені О. Довженка. «Відомо, – наголосив З. Симчич, – що в ув’язненні на Соловках Лесь Курбас здійснив постановку п’єси Б. Шоу «Учень диявола». І тато ставив цю п’єсу в Коломийському театрі, напевно, на честь і на пам'ять про видатного українського режисера театру Леся Курбаса. Так само тато з успіхом поставив п’єсу Миколи Куліша «97», яка завоювала перше місце на Всеукраїнському фестивалі народних театрів. Чому саме ця п’єса? Напевно, тому, що разом з Курбасом на Соловках загинув її автор Микола Куліш. Це була своєрідна данина шани і пам’яті про Великих Українців».
«Сімейним святом» пам’яті про Василя Симчича назвав конференцію директор Коломийської гімназії Йосип Матковський. Звертаючись до своїх гімназистів, пан Матковський наголосив: «Цей урок має бути пам’ятним для вас на все життя». Подякувавши З. Симчичу за неоціненний дарунок для гімназійного музею – портрет Василя Симчича, який тепер зберігається в пантеоні найвідоміших випускників гімназії поряд з Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Лесем Бачинським, Окуневським та іншими, Й. Матковський закликав поповнювати музей історії Коломийської гімназії.
Сподвижницька ініціатива коломийських гімназистів знайшла відгук по всій Коломийщині і Косівщині. Із запрошенням провести цю конференцію в їхній школі до коломиян звернулись численні учнівські й учительські колективи нашого краю, зокрема, і Середньо-Березівської середньої школи, на фасаді якої височіє барельєф славного березуна Василя Симчича. Вибудовуймо спільно скелю Українського Духу як оберіг української нації, як дороговказ до вільного, демократичного і цивілізованого життя в європейських народів вольнім колі.