Вінстон Черчилль якось сказав, що відмінність державного діяча від політикана полягає в тому, що політикан орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на благо наступного покоління.

У цьому сенсі кількість впливових українських державних діячів, схоже, можна перелічити на пальцях – якщо й не однієї, то двох рук. Ваговим доказом цього виявилась дружна участь у виборчих перегонах – пряма чи опосередкована, в інтересах того чи іншого кандидата – практично всіх партійних лідерів із того табору, який зветься демократичним, але насправді є у своїй більшості таким хіба що порівняно з комуністами, регіоналами та «русскими блоками».
Якщо подивитися ток-шоу Савіка Шустера чи Андрія Куликова, послухати радіо чи пройтися вулицями Києва, де вже стоять агітаційні намети деяких кандидатів та висять їхні портрети, то головне для України та її політичних сил сьогодні – президентські вибори. «Треба за будь-яку ціну провести ці вибори, не дати Путіну та його «п’ятій колоні» зірвати їх!» – переконують нас політтехнологи й політологи, депутати і міністри. «Треба» – гарне слово. А якщо не вдасться провести вибори? Якщо заколоти московської агентури і вторгнення «зелених чоловічків», врешті-решт, унеможливлять нормальний перебіг та фініш виборчої кампанії? Якщо внаслідок під’юджуваних ззовні політичних подій нового президента так і не оберуть?
Вибори – це лише один з інструментів побудови нормальної демократичної влади. Отож, чи не варто тим, хто іменує себе демократами, заздалегідь замислитися: а що робити, виходячи з інтересів майбутніх поколінь, якщо президентські вибори 25 травня виявляться зірваними тим чи іншим способом? Як на мене, відповідь проста: потрібно вже зараз створити таку конфігурацію влади, яка би мала беззаперечну легітимність в очах як більшості українців, так і світової громадськості, від якої не могла б відмахнутися навіть путінська команда. А на додачу показати, що намагання зірвати вибори (бо ж вибори – це гачок, на якому тримає вітчизняних партійних лідерів Кремль) не мають жодного сенсу, тому на них не варто витрачати зусиль.
Досягти ж цього можна єдиним шляхом: висунувши єдиного узгодженого кандидата від усіх антитоталітарних і патріотичних сил та передавши йому вже сьогодні посаду голови Верховної Ради і в. о. президента. Другий за рейтингом кандидат повинен стати прем’єр-міністром. Інші кандидати, які знімуть себе з перегонів, теж мають увійти у структури виконавчої влади, щоби сумарний рейтинг усіх разом перевищив 50% загального числа виборців. Соціологічні дослідження засвідчують, що так воно і буде – навіть без неминучого в цьому разі мультиплікаційного ефекту. Тоді, нагадаємо, і без виборів легітимність такої влади буде беззаперечна. Особливо, якщо її очільники покажуть, що готові працювати вдень і вночі, та при цьому не лякаючись «невстановлених» снайперів, які полюватимуть за ними.
В. о. президента (він же спікер) – прем’єр – секретар РНБО (причому це має бути висококласний фахівець із національної безпеки). За плечима цього тріумвірату повинні стояти понад 50%, а краще 60% громадян України. І це реально. І це – запорука легітимності влади навіть у разі зриву виборів.
Ясна річ, між цими кандидатами і політичними силами, які їх підтримують, має бути підписана відповідна угода. Ясна річ, така владна конфігурація буде тимчасовою – до відносної стабілізації, яка надасть можливість провести президентські й парламентські вибори. Але в разі, якщо й далі політикани поборюватимуть одне одного і сподіватимуться на вибори, як на чарівну паличку, то всіх нас може спіткати те, що спіткало Російську республіку на зламі 1917–1918 років: демократичні партії зосередилися на виборах до Установчих зборів, які мали всі підстави виграти, а більшовики тим часом з дня у день захоплювали дедалі більше міст за допомогою незаконних збройних формувань. І коли нарешті зібралися Установчі збори, де демократи мали очевидну перевагу, то більшовики просто розігнали їх, а робітничі та студентські демонстрації на підтримку свободи і законності – розстріляли. А якщо б тодішні російські демократи не робили з виборів чудодійного фетиша, а спочатку вирішили нагальні проблеми (у тому числі з наданням державної автономії Україні – більшого тоді Центральна Рада не вимагала), провели земельну реформу і забезпечили стабільність... Але цього зроблено не було. Отже, тепер нащадки більшовиків, а заодно й чорносотенців, об’єднані російськими імперськими ідеями, намагаються розіграти майже ту саму п’єсу з іншими акторами...
А актори тут знатні. Наприклад, віце-спікер Держдуми Володимир Жириновський (якого Кремль часто використовує для озвучення агресивних ідей і зондажу західної громадської думки) заявив, що ще до 1 травня Віктор Янукович повернеться в Україну. «Янукович. Він повернеться у свою резиденцію, він законний президент», – сказав Жириновський в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы» і додав, що це повернення відбудеться «за підтримки армії південного сходу України». Мовляв, «армію вже створено – південного сходу України, є свої командувачі, начальники штабів, які принесли присягу народу України. А ті фальшивомонетники (тобто нинішня українська влада. – С. Г.), які сидять у Києві, – всі вони будуть заарештовані».
І не треба валити все на відому здатність Жириновського марити вголос. Так, він промовляє речі, на перший погляд екстравагантні. Але хіба він не говорив досить довго про анексію Криму? І хіба наразі відсутні намагання створити оту саму «армію», про яку він веде мову? І нарешті, хіба Віктор Янукович не є сьогодні кремлівською козирною «шісткою», яку можуть у потрібний момент укинути у гру? Скажімо, якщо «зеленим чоловічкам» удасться поставити під свій контроль якісь більш-менш значні території та міста?
Уявімо собі: у час, коли кандидати у президенти займаються словесними дуелями, а силові дії проти заколотників і терористів обмежують, щоб у жодному разі не зірвати президентських виборів, на «звільненій території» з’являється Віктор Федорович в оточенні більшості колишнього уряду й заявляє, що він привіз із Москви царські дарунки для українців від братнього російського народу. Що може бути серед цих подарунків – нескладно спрогнозувати: газ по 268 доларів до 2020 року і відсутність необхідності піднімати тарифи на нього для пересічних громадян; списання Росією геть усіх боргів України; надання Росією не кредиту, а «безкорисливої» допомоги в 10-15 мільярдів доларів; повне відкриття російською стороною ринків для української продукції тощо. І – як головний приз – пропозиція Кремля встановити російсько-український кондомініум, тобто спільне володіння щодо Криму. Ясна річ, що все це у стратегічному вимірі – велика туфта, оскільки російська економіка вже зараз унаслідок західних санкцій починає «підвисати», але ж більшовики та їхні спадкоємці – великі майстри з обдурення мас. Пам’ятаєте, було таке гасло: «Земля – селянам»? І селяни повірили? А вже через півроку вони отримали продрозверстку, тобто узаконений грабунок села. Ну, а через десятиліття – «передовий колгоспний лад», який фактично знищив селянство як клас трудових господарів землі, замінивши його класом колгоспників...
Але якийсь час Кремль усе ж зможе побавитися у «безкорисливу економічну підтримку законної влади України». А це може вплинути на населення і на бізнесменів деяких регіонів. І тоді завдання легітимації нової влади через вибори стане більш ніж недосяжним, чи не так?
Отож учасникам виборчих перегонів варто було би замислитися над словами переможця двох світових воєн Черчилля й відкинути політиканство, ставлячи на перший план національні інтереси українців – і тих поколінь, які боролися на Майданах, і тих, які лише ходять до шкіл і дитячих садочків. Легітимність та ефективність влади мають бути забезпечені вже сьогодні, незалежно від тиску Кремля й підступів «п’ятої колони».

Автор: Сергій Грабовський
Джерело: «День» (http://www.day.kiev.ua )