Василь Галамай – син України, якому вклоняється українське Чикаго. 20 лютого, в Києві, о десятій годині ранку, він був поранений снайпером. Сьогодні перебуває на лікуванні в Чехії, у місті Празі. Він отримав вогнепальне поранення тазу, а саме: у нього була прострілена кістка тазу, розкришена кістка над суглобом правої ноги, прострелений сечовий міхур, через який пройшла куля, що застрягла у лівій нозі.

Наш Василько, як промінь світла у темряві, як вогонь незламного українського духу, козак, що не терном був ранений, а зловісною кулею, в своєму серці зберіг так багато ангельської чистоти, віри і любові до України.

Василь розповідає, що в нього стріляли на вулиці Інститутській, з боку урядового кварталу. В епіцентрі подій хлопець опинився, бо ще в ночі приїхав на допомогу Майдану.
Він працював у Львівській міській раді, в департаменті гуманітарної політики, управлінні соціального захисту, і тільки-но побачив по телевізору, що відбувалося 18 лютого на Майдані, прийняв рішення негайно їхати до Києва.
Перед цими подіями Василь Галамай уже був на Майдані, взявши відпустку за свій рахунок на два тижні, а 18 лютого написав знову заяву, тихенько поклав її на робочий стіл і почав швидко збиратися, щоб, бува, хтось із працівників не затримав його, бо жодна сила не могла стати на заваді прийнятого рішення: «Він має бути на Майдані й боронити Україну». Дух Шевченка нашептав йому: «А ви Україну ховайте: не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадать».
До Києва Василь добирався мікроавтобусом разом з іншими львів’янами. А там якийсь сміливий чоловік довіз їх до самого Майдану, де він побачив потомлених людей, Будинок профспілок, який палав у вогні, і хмари чорного диму, що виїдали очі.
Люди дуже зраділи, що зі Львова прибула підтримка. На одному з найбільш розповсюджених відео про події на вулиці Інститутській добре видно, де Василь Галамай біжить із шинами, будує барикади, по гучномовцю керує бойовими діями, кидає коктейлі Молотова, які робили дівчата, що мали заледве 16 чи 17 років. Завдання було: створити димову завісу, щоб перешкодити снайперам, котрі вбивали людей. Він пригадує, що коли його поранили, то до нього підбіг медик і дав знеболююче, а пізніше його тягнули за руки до готелю «Україна», де, будучи у напівсвідомості, бачив довкола себе мертвих людей і те, як все було залито кров’ю. Після того, коли його оглянув лікар, його поклали на ноші і довго несли через Майдан біля сцени, попри київську міську державну адміністрацію, пізніше поклали на кузов машини, якою й довезли його до пункту швидкої допомоги. Це був час, коли до медиків звернулося понад 1700 поранених людей, з яких 1300 було госпіталізовано. Транспортування до лікарні на Лівому березі Дніпра тривало 40 хвилин. А пізніше була реанімація, боротьба за життя і поруч – надійний і вірний товариш – Богдан Цимбала.
Василь Галамай ще з дитинства мріяв служити у війську. Пригадує, як у 18 років, на допризовному пункті у Львові, познайомився з Богданом, який став для нього найкращим приятелем на все життя. Вони служили разом у війську в місті Житомирі, в десантних військах. Після служби хлопці завжди були разом у хвилини радості і в час життєвих проблем, але в ніч на 19 лютого, видно, спрацювало у Василя відчуття небезпеки, бо він переконав Богданову дружину та маму не пустити його на Майдан, одним словом, втік від товариша, але ненадовго, бо коли Богдан дізнався, що Василь в лікарні, то одразу ж виїхав машиною зі Львова до Києва. В лікарні біля пораненого був побратим Богдан. У той час товаришу також були не переливки, бо зі завмиранням серця очікував на лікарів, що виходили з реанімації, одні з яких не давали надії на життя, а інші заспокоювали, що все буде добре. Богдан був поруч, коли Василеві переливали кров, адже три літри її вилилось у черевну порожнину, вона розлилась по м’язах, ногах. На лівій нозі утворилась дуже велика гематома. Ногу потрібно було негайно різати, щоб витягнути кулю. Богдан був поруч, коли операція йшла за операцією.

Василь не вважає, що народився у сорочці, а лише каже: «Бог залишив мене живим, і за це я йому дуже вдячний».
Із Василем Галамаєм ми вийшли на зв’язок через skype у фірмі «Міст – Карпати». Він зачарував нас своїм усміхненим обличчям і ангельською мовою. Якщо хтось подумає, що ми його підтримували, вселяли надію, то помилиться, бо це він давав нам стільки світла і сонця, так розбурхував все у нас всередині, що ми обмивалися сльозами. Чоловіки не скривали своїх сліз. Але це не були сльози жалю, це були сльози невимовної гордості за українську молодь, за той патріотизм, що, як прадідівський цвіт папороті, зацвів на снігу серед кривавої зими, це була гордість за дітей, які так до забуття можуть любити рідну землю і, не вагаючись, готові померти за Україну. Від нашого Василька йшла така енергія доброти, що почуття блокувало мову. Через декілька днів він уже знав пів-українського села в Чикаго, серед нових його друзів були білоруси, поляки, болгари, литовці.
Саме такі розбурхані почуття були і в родині Терези та Любомира Галамай, що проживають з родиною в Чикаго. Знайомство з Василем для них стало також великою несподіванкою. Вони на Facebook побачили світлину Василя Галамая і почали розшукали його родину у Львові, щоб від своєї родини передати кошти на лікування. Вони ніколи не були знайомими і не є родиною. Спрацювало одне: прізвище і біль за Україну; а коли вийшли з Василем на зв’язок, то перейнялись долею сина України, як рідною дитиною. Звичайно, хотілось з’ясувати походження прізвища, де народились батьки, бабці та дідусі.

Наш Василько – чудовий оповідач, дуже дбайливий до коріння і дерева свого роду. З такою любов’ю він розповідав про свою бабцю, яка живе сьогодні на Херсонщині, про те, що вона народилася в селі Лютовище, і у 1951 році була примусово переселена на Херсонщину, в село Дудчани, і про церковні дзвони, які належать громаді цього села, і мовчать уже понад півсторіччя, про те, як люди закопали їх на старому цвинтарі в Лютовищах, коли покидали рідні землі, розповідав історію про викрадене Євангеліє і багато інших історій і дуже тішився, що він має нагоду спілкуватись. Казав, що йому навіть не потрібні знеболюючі препарати, і що до болю він терплячий і процитував уривок із вірша Василя Стуса: «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – отож терпи, терпи».
Вже 8 тиждень триває його лікування. До Чехії він вилетів не першим рейсом літака, бо тоді йому ще в Україні робили операції, а другим. Загалом, до Праги було відправлено 38 поранених бійців, а Чехія виділила 1 мільйон доларів на лікування поранених.
З Василем полетіла сестра Мар’янка, яка і сьогодні опікується ним у військовій лікарні, а до того бігала по посольствах, лікарнях України та вирішувала паперові проблеми.
У спілкуванні з Василем я не втрималася від запитання: «А як батьки перенесли цю прикру і злу новину?» Він розповів, що за першим разом поставив батька перед фактом, що їде на Майдан, і не почув від нього заперечень, а за другим – зателефонував і попросив, щоб батько благословив його в дорогу. Все, як у Шевченкових «Гайдамаках», коли Гайдамаки помолились, одяглися, мовчки похилились і попросили благословення: «Благослови, кажуть, батьку, поки маємо силу, благослови шукать долю на широкім полі». А мама? Що вона, коли почула звістку про те, що сина, кровиночку, смертельно поранили… Звісно, що…
Ірина та Ярослав живуть у місті Червонограді. У них є ще син Володимир. Думаю, що великодні дзвони принесуть у їхню домівку радість швидкого одужання сина, адже Василь вже зробив велику прогулянку, як він жартує, перейшовся на ходулях від ліжка до вікна, спробував з допомогою медичної сестри пройтись по коридору. Через кілька днів у нього має бути ще одна операція, а на Великдень він мріє втекти до церкви на візку у вишитій сорочці, яку йому привезла сестра. Дуже тішився, що його підстригли. У Чехії також багато українців. Медсестра Тетяна привела до нього свою доньку перукаря, а ще до Василька з Карлових Вар приїжджає волонтер масажист Валерій, українець, який хоче поставити його на ноги. В дорозі він більше, ніж дві години їде в один бік.

Василь розповідає, що він безперестанку жартує так, що в нього від сміху вилітають трубки. Не думаю, що йому вдасться побувати в церкві на Великдень, а от сповідь перед Великоднем у нього була. Марія Іванець попросила о. крилошанина Олега Кривокульського з Українського Католицького собору святих Володимира й Ольги прийти до фірми «Міст – Карпати» і по скайпу поспілкуватися з ним, адже він не може сам прийти до церкви. Частина його мрії збулась, а ще він хоче з друзями на ровері проїхати з України до Польщі, взяти участь у біговому марафоні, адже до цього він щодня пробігав по 10 кілометрів, а найбільше він мріє про бронежилет і хоче знову боронити Україну. У нього все попереду, адже йому лише 27 років. Тепер у нього дуже багато нових друзів, а разом ми – сила – і Христова радість буде у кожному серці.
Для Василька на Великдень свої молитви і пожертви на скоре одужання надсилають: Рідна школа м. Палатайн, крамничка «Сумління» при соборі святих Володимира й Ольги, Роман Заяць, Генріх Біндас, Ірина Дудар, Роман Штеюк, Петро Іванець, Юрко Бухвак, Петро Скрупський, Оксана і Борис Дівовіч.
Це – наш лише один герой, з яким ми так близько познайомилися. Ми розшукаємо всіх наших вірних синів, що боролись за Україну.
Слава Україні!!! Слава нації!! Героям Слава!!! Нехай Христова радість буде у кожному домі, мир і радість на землі.