Пише вам жителька України з Криму – Марія Підгорна. Місяць тому я повернулась із Чикаго. Поки там була, весь час читала вашу газету. Хочу висловити подяку за цікаву й об’єктивну інформацію та гарні світлини. Знаю, як українці Чикаго чекають кожен номер вашої газети, бо в усіх душа болить за неньку – Україну. В багатьох тут сім’ї та друзі. Хочу, щоб ваші читачі знали всю правду про те, що відбувається в Криму, бо сама є співучасником цих подій. Якщо є така можливість, дуже прошу надрукувати мого листа.

Мені дуже складно та страшно писати про це. Це – крик душі! Я – українка, а мене змушують стати громадянкою іншої держави у себе на Батьківщині! Мене позбавляють свого голосу. Мені страшно висловити свою думку. Нещодавно ми з друзями вийшли на мирний мітинг на підтримку України, та нас, дівчат і жінок, почали штовхати, нецензурно лаяти, рвати наші плакати. А коли розпочали співати гімн України, проросійськи налаштовані демонстранти плювали у наш бік...
Сучасний півострів Крим, який він? Що тут діється, і як все сталося?
Я – звичайна українська жінка, мешкаю в Криму з 2010 року. Приїхала сюди, бо закохалась в магічну силу гір, духмяних кримських трав і безодню Чорного моря. Тут – своєрідна аура, тут хочеться творити, писати, діяти.
Поряд з цим, це – багатонаціональна спільнота, яка мешкає на цьому клаптику землі. Всі жили мирно: кримські татари, українці, росіяни, турки, греки, узбеки, азербайджанці, грузини і т. д. Більша частина населення Криму, зазвичай, розмовляє російською мовою, інша – мовами меншин.
Тільки українська мова завжди викликала подив, напруженість і насторогу. Не дивлячись на те, що жили мирно, ставлення до україномовних людей завжди було неадекватним. Таке ставлення до українців було і у влади Криму. Майже в усіх установах домінувала російська мова. Наприклад, у великій Алушті, де я мешкаю, з 13 шкіл тільки одна україномовна.
Росіяни завжди розмовляли своєю рідною мовою, і ніхто їм ніколи не забороняв це робити.
І тут «великий» Путін чомусь вирішив, що російськомовних треба захищати, незрозуміло тільки – від кого? Тут, у Криму, завжди притіснялися мовні права українців, і їх треба було захищати.
Великоімперська Росія, на чолі з Путіним, почала агресію проти суверенної України, прикриваючись російським населенням, бо їх від когось треба захищати. В цей час почалася активна інформаційна війна проти України. У Криму, здебільшого, працювали російські канали ТБ. І основна маса людей їх дивилася, на них виховувалась. Після подій на Майдані, в Києві, російські ЗМІ почали істеричну пропаганду проти України, і це теж спрацювало бездоганно!
Почала працювати гарно спланована операція щодо анексії Криму. Людей почали лякати бандерівцями-фашистами, що вони прийдуть, будуть примушувати розмовляти тільки українською, а потім почнуть вбивати. Дійшло до того, що стало небезпечно спілкуватися рідною мовою. І це на своїй Батьківщині! Цьому сприяла і влада Криму.
Ще 3 грудня 2013 року, на засіданні президії кримського парламенту, депутат від партії регіонів Володимир Кличников запропонував дати завдання правоохоронним органам – відловлювати україномовних людей у Криму, бо вони всі «свободівці» і створюють загрозу для півострова! Ви тільки уявіть, яка зухвалість! Це ж зрада свого народу!
Після окупації російськими військами Криму це вже стало нормою! Я, наприклад (і такі, як я), не мала змоги висловлювати свою громадську позицію, висловлювати свою думку, розмовляти рідною мовою, ходити до своєї церкви, була позбавлена права голосу.
Коли ми виходили на мітинги в Ялті з гаслами за мир, за єдину Україну, за Крим без окупації, з гаслами, що нас не треба захищати, нам просто не давали це робити! Проросійськи налаштовані люди (так звані тітушки, іншими словами – бандити) нас принижували, штовхали, вживали нецензурні фрази, плювали, рвали плакати і навіть зазіхали на наш прапор, хотіли спалити! Це що, захисники? Міліція в цей час стояла осторонь, була на боці бандитів і проросійськи налаштованих людей.
Ще не можу не написати про так званий референдум! Ще за тиждень до його проведення в багатьох містах півострова були зняті українські прапори. Замість них повісили російські. Росія стверджує, що все пройшло чесно і справедливо. Але я там була присутня і бачила дуже багато порушень. По-перше, голосували за списками 10-тирічноі давнини. Було дуже багато «мертвих душ», голосували всі, хто хотів, навіть громадяни Росії, голосували по декілька разів і т. п.
Все це я бачила своїми очима. На виборчій дільниці не було навіть прапора України! Коли я запитала, в якій країні ми зараз голосуємо, мені відповіли – «в державі Крим». Після деяких дебатів мене назвали провокатором і вигнали з виборчої дільниці.
Зараз, після анексії української землі, Путін обіцяє дуже багато, але він, як завжди, бреше. Ще два дні тому казав про три державні мови, а сьогодні вже не працює жоден український канал ТБ!
І так щодня порушуються мої права і свободи! Самопроголошений прем’єр Криму Аксьонов повідомив, що всім мешканцям Криму надається місячний термін для отримання громадянства Росії! Уявіть, з якою швидкістю це робиться! Що буде з тими, хто не захоче стати громадянином країни агресора й окупанта, невідомо! Про це не кажуть і нічого не пояснюють.
Я була в Чикаго, знаю, що в кожній країні є проблеми, але ви живите в країні, де можна висловлювати сою думку, де захищені права людини, де працює закон, і все робиться для людини.
Як жити далі і що робити? Відповіді немає. Краще вмерти, ніж стати громадянином країни агресора! Пишу це, бо немає сил мовчати, хочеться кричати про це на весь світ! Хочу, щоб українці Чикаго знали правду.
Знаю, що ви всі переживаєте за нас і молитесь. І за це я всім дуже вдячна. Серце болить, а душа плаче від усього, що відбувається. Я, як людина творча, свою біль і тугу висловлюю в своїх віршах.
Борюсь, як можу! Хочу, щоб наша Україна була демократичною і квітучою! Хай буде мир, і з нами – Бог!

Про Крим і долю кожного свідомого українця!

Цвіте мигдаль, природа – наречена!
Квітучий край, а завтра що? Зима?
І як століттями назад
Звучить сумна мелодія віолончелі.
І серце б’ється, і тривога, і журба...
Останній виклик я кидаю долі,
Я – полонена. І порожня мить.
Душа моя, мов птаха у неволі,
А кров тече по жилах небуття.
Загублені надії, мрії,
І сльози смутку ллються в забуття.
Я почуття своє несу, вклоняюсь долі.
Повинна жити – виходу нема.

З повагою, М. Підгорна