У четвер, 13 березня, померла найстарша жителька планети, українка Катерина Козак. Довгожителька прожила 117 років і один місяць. Її ім’я тричі було занесено до Національного реєстру рекордів України. На жаль, потрапити у списки довгожителів світу пані Катерині не вдалося, тому офіційно найстаршою була визнана японка Місао Окава, котра була молодшою за Катерину Козак на рік і два місяці. Всього за три дні до смерті Катерини Козак мені пощастило зустрітися з нею і поспілкуватися.

Катерина Козак народилася 14 лютого 1897 року, в селі Хотимирі, Тлумацького району Івано-Франківської області. Усе життя прожила в рідному селі. Протягом останніх 15 років на зиму до себе забирав її син племінниці Мирослав Буряк, а навесні поверталася до Хотимира, де займалася господарством. Останній рік уже не змогла поратися по господарству і в село не повернулася. Зрештою, вже й сама племінниця потребувала догляду, бо нещодавно їй виповнилося 85 років.
До 115-річного ювілею про Катерину Козак майже ніхто не знав. Коли дізналися, відтоді до її оселі не зачинялися двері від гостей. Серед постійних відвідувачів були й відомі краяни, сусіди, журналісти преси і телебачення, представники влади різних рівнів, експерти Книги рекордів України. Їхали з усіх куточків України. На жаль, через надмірне спілкування під час останніх уродин дуже втомилася і мало говорила.
За іронією долі, народившись на День закоханих, пані Катерина ніколи не була заміжньою. В юності зустрічалася з хлопцем зі сусіднього села Остриня. Згодом дізналася, що в іншому сусідньому селі він украв мішок зерна. Оскільки вона дуже любила правду, тому зникли її глибокі почуття, і вона забула про своє перше кохання. Більше не знайшла гідного чоловіка, а всю свою любов вкладала у виховання племінників і їхніх дітей, замінивши їм матір і бабцю. Виростила і виховала двох доньок своєї старшої сестри Ганни – Катерину й Олену. Сестру Ганну, котра старша за нашу героїню на рік, вивезли на примусові роботи до Німеччини, де вона пропала безвісти.
Зі самого дитинства, разом з батьками, тяжко працювала на землі. До школи не ходила, так і залишившись неписьменною. Деякий час працювала в місцевому колгоспі, де вирощувала качок. Потім була змушена шукати інших заробітків, щоб прогодувати сестриних дітей. Заробляла торгівлею вапна і солі. Зі села Гарасимова у Хотимир щодня носила вапно по 20-40 кг., долаючи 8 кілометрів. По соляну ропу ходила аж до Княждвора, а це 50 км в один бік. Вдома цю ропу випарювала на сіль і продавала у Тлумачі. Майже одночасно, в досить молодому віці, померли батьки Катерини.

Нелегко було оформити пенсію для Катерини Козак, адже їй сказали, що вона замало працювала в колгоспі і тому не повинна отримувати державних грошей. Але ж вона була пенсійного віку вже в час заснування колгоспів у західній Україні.
Катерина Козак пережила дві Світові війни, була громадянкою Австро-Угорської імперії, ЗУНРу, Речі Посполитої, СРСР. Дочекалася незалежної України і навіть Євромайдану.
Нелегко було вижити під час воєнного лихоліття, адже через її село двічі проходив фронт. Люди втікали від чужих військ. Пані Катерина під час обстрілів у Тлумачі прикрила власним тілом двох племінниць, щоб врятувати від загибелі. Одна із куль влучила їй у праву руку. Протягом усього життя рука набрякала, і жінка відчувала біль до знемоги. Це була її єдина травма. Правда, ще хворіла на тиф, але обійшлося без наслідків.
Упродовж свого довгого життя Катерина Козак жодного разу не лежала в лікарні. До перших морозів ходила босоніж, спала на твердому дерев’яному бамбетлі. Не признавала таблеток. Лікувалася тільки травами й ягодами. Тиск був 70 на 110. При потребі підвищувала його червоним вином. Лікар сказав, що нехай краще п’є вино, ніж таблетки. Минулого літа вперше в житті отримала укол після того, коли впала під хатою і розбила голову. З цього приводу син племінниці Мирослав Буряк пригадує кумедний випадок: «Телефоную на швидку допомогу і кажу, що баба впала і розбила голову». «Якого року народження?» – питають мене? Відповідаю, що з 1897 року, а їм причулося, що з 1997, і вони здивовано запитують: «А що то за така баба з 1997 року»? Я тоді повторив ще раз і вже через 7 хвилин приїхала карета швидкої допомоги і кілька здивованих лікарів. Зробили укол, поміряли тиск і сказали, що вона ще може в космос летіти».
Пані Катерина не любила магазинної їжі. Все життя споживала тільки сільські продукти, вирощені власними руками. Найбільше любила картоплю, борщ, різні супи, вареники, голубці, каші. Щоп’ятниці дотримувалася посту. Їла тільки зранку і в обід.
До самої смерті бачила без окулярів, але дуже погано чула. Ніколи не нарікала на своє нелегке життя. Завжди була привітна, любила людей, ніколи ні з ким не ворогувала, не бажала зла. Про свій секрет довголіття відповідала з гумором: «Ніхто нервів не тріпав».
Правнук Юрій згадує: «Коли мені було 12 років, я допомагав бабці пасти худобу. Вона так швидко бігала, що я не в силі був її наздогнати. Ще минулого року сама воду з криниці носила, дрова рубала».
Кілька років тому Катерина Козак заповіла родині поховати її у весільній фаті, як традиційно хоронять незаміжніх. Її заповіт був виконаний – у труну, біля голови, поклали весільну фату. Похорон відбувся 15 березня. Після прощання з померлою у Коломиї її тіло відвезли до рідного Хотимира, щоби поховати у землі, на якій Катерина народилася і прожила все життя.

Фото Юрія Атаманюка, Вікторії Мартинюк