Трохи більше, ніж тиждень знадобилося активістам і звичайним громадянам, щоб «з нуля» обладнати декілька госпіталів Євромайдану до рівня районних лікарень.

Дефібрилятори, операційні лампи, електрокардіографи, пульсоксиметри, киснева станція, апарат штучної вентиляції легенів, каталки для пацієнтів, обігрівачі UFO, понад сотню найменувань медичних препаратів – усе це з’явилося завдяки ініціативі «Народний госпіталь».
Журналісти проекту INSIDER поспілкувалися з активістами проекту і дізналися, як їм вдалося це зробити.
Як розповіла один із координаторів проекту Антоніна Юрченко, «Народний госпіталь» – це «самоорганізоване, самомотивоване і самоконтрольоване утворення», група активістів, які забезпечують польові бригади та шпиталі всім необхідним.
Вони координують збір грошей і матеріалів, закуповують обладнання, інструменти, ліки і засоби захисту. Усе це активісти передають у польові шпиталі в Жовтневому палаці, на вулиці Грушевського, польовим бригадам, а також – у медпункт в Українському домі.

Активісти закупили два дефібрилятори.
Проект координується через соцмережі, а його бюджет становить більш, ніж 100 тисяч гривень.
«Для мене «народний госпіталь» почався пізно ввечері 22 січня, коли я побачила у Facebook прохання про збір коштів на купівлю дефібрилятора. Я запропонувала свою допомогу у зборі коштів і пошуку обладнання, і вже на ранок 24 січня ми змогли передати в медпункт Жовтневого палацу два дефібрилятори та два апарати штучної вентиляції легень загальною вартістю 70 тисяч гривень», – розповідає один із координаторів Анастасія Полінкова.
Згодом ідею «Народного госпіталю» підтримав співзасновник проекту Greencubator Роман Зінченко, який намагався організувати паралельний процес збору ліків і обладнання.
У розпал подій на Грушевського він разом із колегами «зачищав» київські аптеки в пошуках медикаментів для Майдану. В одній із них познайомився з Дарією Крікуновою та іншими активістками.
«Дівчата перед нами скупилися на 10 тисяч гривень. Ми мало не очманіли. Познайомилися, з’ясувалося, що вони цим займаються вже давно, і вже багато чого було куплено – дефібрилятор, кисневу станцію. Ми об’єдналися і створили групу під умовною назвою «тяжелая медтехника». Потім я придумав хештег «Народний госпіталь», – розповідає Роман.
Група займається не стільки забезпеченням польових шпиталів і медпунктів ліками, скільки обладнанням для них.
«Ліками вже закидали. А ми займаємося технікою, обладнанням, стелажами, каталками, системами. Просто так склалося, що вже є певна довіра збирати доволі великі суми і закуповувати більш дорогі речі», – пояснює Роман.

Усього в команді «Народного госпіталю» – шість координаторів і сотні людей, які фінансують закупівлю техніки, допомагають транспортом, власною участю.
«Багатьох із них ми не знаємо особисто, але це нам не заважає», – каже Антоніна Юрченко.
У звичайному житті дівчина займається організацією фестивалів і форумів. Не мають прямого стосунку до медицини й інші координатори проекту. Даша Крікунова – продюсер, Саша Дубічева – івентор, Настя Полінкова – піар-мененджер.
«Тепер кожен, хто насмілиться запропонувати мені роботу, має бути готовий до того, що я в будь-який момент можу почати допомагати людям», – каже активістка Саша Дубічева.
Активісти кажуть, що вражені темпами збору грошей і обладнання «народних шпиталів». Тому вже зараз замислюються над продовженням проекту.
«Якщо наша громада виявилася готовою заснувати з нуля медичну установу, профінансувати її спільним коштом і забезпечити на рівні вищому, ніж більшість районних лікарень (і лікарі кажуть, що скоро вийде на рівень обласної), то, можливо, ми вже готові до перезаснування республіки? Може, за госпіталем ми підемо далі – і засновуватимемо школи, університети, структури самоуправління, банки, загони громадського захисту – і нарешті зрозуміємо, що наша країна стає такою, як ми її задумали?» – каже Роман Зінченко.
Антоніна Юрченко додає, що проект існуватиме доти, доки в ньому буде необхідність, а після революції все обладнання передадуть в одну з лікарень.
«Це буде лікарня, яка найбільше потребує такого обладнання. Ми відповідальні за нього перед тими, хто давав нам кошти», – каже вона.

Фото Юлії Кочетової
Джерело: INSIDER
(http://www.theinsider.com.ua )

 «Смайлики» вміють усміхатись крізь сльози

Заручники хвороби Гофмана живуть завдяки апаратам штучного дихання.

Цих дітей лагідно називають смайликами. Не лише через абревіатуру важкого захворювання: личка малят прикрашають щирі, лагідні усмішки. Хоча приводів для радості в їхньому житті не так багато. Маленькі заручники спінальної м’язової атрофії не можуть ходити, сидіти і навіть самостійно дихати. Вони прикуті до апаратів штучної вентиляції легенів й харчуються через зонд.
Вже півроку пані Люба Пелих – мама семимісячної Оленки – живе разом з донькою в реанімаційному відділенні Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. Дівчинка дихає завдяки апарату. У палаті лежать й інші немовлята. Наразі життя кожного з них залежить від «розумної» техніки, але, на відміну від Оленки, ці діти мають надію, що колись перестануть бути з нею одним цілим. Прогнози ж дівчинки – вельми сумнівні, адже ніде у світі лікувати її недугу досі не навчилися. Єдине, чим можуть допомогти медики, – підтримувати її життя з допомогою апарата та антибіотиків.
Сусіди по палаті періодично змінюються, дитина стає жертвою різних інфекцій: кожна з них може стати фатальною. Однак виписати дівчинку додому – неможливо. Її багатодітні батьки не мають грошей на дорогий апарат, численні інгалятори, відсмоктувачі, інші матеріали, без яких мала не може жити. Щоб замовити у Німеччині таку розкіш, знадобиться, щонайменше, 18 тис. євро.
Вдома – у селищі Магерові, Жовківського району – на пані Любу чекають семеро дітей. Ще четверо померли незабаром після народження. Один з них народився з рідкісною хворобою – муковісцидозом. Двоє, як і Оленка, потерпали від спінальної м’язової атрофії (СМА). Поки пані Люба бореться за життя донечки у лікарні, старшими дітками та господаркою опікується чоловік. Жінка каже: «Постійно запитую лікарів, коли зможемо повернутися додому. Вони ж лише руками розводять, мовляв, для цього потрібно, аби знайшлися спонсори, що спрезентують техніку, яку зможете забрати додому. «А якщо не буде благодійників? Залишимося тут назавжди?..»
У сусідній палаті Лілія Лепцьо зі села Волі-Висоцької Жовківського району рятує синочка – семимісячного Максимка Акбарова. Радіє, що днями її з дитиною перевели до ізолятора. Нарешті жінка має де спати: у загальній палаті – лише дитячі ліжечка. Ліля зізнається, що неймовірно скучила за домашнім затишком – у лікарні провела всі свята. Її чоловік живе в Росії – має там роботу, тож у важку хвилину підтримують лише мати та сестра. Згадує, коли довгоочікуваний синочок народився, жваво рухав ручками та ніжками, а після чотирьох місяців рефлекси почали поступово зникати: хвороба прогресувала. Одного дня молода мати помітила, що Максимко вже не реагує на лоскоти, не хапає її за пальчик... А згодом йому забракло сил навіть дихати, ковтати слину.
Розмовляючи зі мною, Ліля періодично бере до рук спеціальний відсмоктувач, щоб носик та ротик сина звільнити від виділень. Якщо слиз потрапить до легенів – розвинеться пневмонія, що може стати для дитини фатальною. Постійно масажує та перевертає малюка, щоб не утворилися пролежні. Каже, хлопчик прагне рухатися та «розмовляти», але не може. Відколи дитині поставили страшний діагноз, Лілія практично не випускає з рук планшет: шукає в Інтернеті інформацію та підтримку інших батьків, які опинилися у подібній ситуації. Каже, всі вони сподіваються лише на медичний прогрес. Причина СМА або хвороби Вердінга-Гофмана – хвороботворний ген, який зазнає мутації і позбавляє організм білка. Найважчий – 1-й ступінь недуги, який спіткав Максимка та Оленку.
Лікар-анестезіолог Павло Бодак пояснює, що діти стають жертвою хвороби, якщо один з батьків або двоє – носії підступного гена. Єдина можливість запобігти біді – здати аналізи в Інституті спадкової патології до або під час вагітності. Таким чином дізнаєтеся, чи є ризик привести у світ хворого спадкоємця. Вперше недугу діагностували у 1891 році. Раніше її заручники не виживали, оскільки не було відповідної техніки. Якщо народилася дитина зі СМА – 25% ймовірності, що така ж доля спіткає братика чи сестричку. Саме так сталося у сім’ї Романа та Наталії Радишів. Їхню старшу дочку називають довгожителем: дівчинці минуло 5 років. Трирічний братик Лук’ян має аналогічний діагноз. Сім’я мешкає у невеличкій двокімнатній квартирі. Одна з кімнат облаштована під реанімаційну палату. Батьки доклали неабияких зусиль, щоб діти могли жити вдома. Аби придбати обладнання, знадобилися шалені гроші. Наталія з Романом стояли з шапкою або коробкою під церквою, терпіли глузування з боку «доброзичливців». Коли нарешті необхідну суму зібрали, пан Роман вирушив до Німеччини по апарат. Згадує, що, перевозячи його через кордон, почувався злодієм. Щоб офіційно привезти прилад в Україну, необхідно сплатити мито – 30% від загальної вартості. Аби дітки мали можливість хоч деколи гуляти на вулиці, Радиші купили спеціальні візочки, в яких можна прилаштувати апарат і слиновідсмоктувачі. Зараз Софія та Лук’ян з них виросли, тож потрібно купувати нові, а це, знову ж таки, непосильні витрати.

До речі...
– У деяких країнах, зокрема у Голландії, немовлят, хворих на спінальну м’язову атрофію, до апаратів штучної вентиляції легенів не підключають. Тобто, малята живуть доти, поки здатні дихати самотужки.
– У «смайликів» повністю атрофовані м’язи. Вони не здатні рухатися, розмовляти, їсти, натомість, у них повністю збережений інтелект. Діти розуміють все, що відбувається, можуть навчатися.
– Вважають, що середня тривалість життя «смайликів» – 30 років. Однак, в Америці нещодавно померла хвора на СМА жінка у віці 42 років. Найстаршому «смайлику» у пострадянському просторі – 9 років. 5 років свого життя хлопчик провів у реанімації.
Хто бажає допомогти героям публікації – звертайтеся до Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру (Чорнобильська лікарня) або до редакції.

Фото автора
Автор: Лариса Попроцька
Джерело: Високий Замок