У свої 85 років відомий мовознавець, професор Олександра Сербенська продовжує працювати над розвитком української словесності. Розмовляємо з Олександрою Антонівною про те, звідки береться любов до мови, про стереотипи стосовно Шевченка та про те, що важливіше – кар’єра чи сім’я.

Олександро Антонівно, ви росли в інтелігентній українській сім’ї у нелегкий міжвоєнний час. Як батькам вдалося прищепити вам любов до української культури та мови?
Мама мала економічну освіту, була членом Союзу українок. За її активну громадську діяльність поліцаї погрожували арештом і робили обшук у нашому помешканні. Понад усе для мами були діти і чоловік. Дбала про побут родини, працювала у склепі мішаних товарів, власницею якого була. Тато, бухгалтер за фахом, багато читав нам, складав з нами вірші і розв’язував задачі. Тато брав у руки мандоліну, і ми усі разом співали. Мої спогади про дитинство теплі, сонячні, хоча Україна переживала далеко не найсвітліші періоди. На долю моєї сім’ї припав “золотий вересень”, війна, часті переїзди. В пам’яті закарбувався момент, коли батько власноруч кілька днів палив свою улюблену бібліотеку. У вогні зникали класична наша і світова література, праці Грушевського, книги про Січових Стрільців... Єдине, що дивом вціліло з тих часів, це невеличка книжечка-альбом. Її мені купили батьки, там збереглися записи особливо близьких мені людей. У зошиті є запис мого батька – намальований пером портрет Шевченка і цитата: “В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать, по правді, не було...”. У цьому записі, що датується 1940 роком, передав свої гіркі думки. За три роки батька не стало. Йому був 41 рік.
Ми жили у центрі подільського містечка, яке мало вигляд квадрата: з боків були склепи, а в центрі – торговиця, куди щочетверга приїжджали люди з навколишніх сіл. На цій торговиці в повоєнні роки сотнями збирали запідозрених у зв’язках з повстанцями молодих жінок, часто з дітьми на руках, щоб кинути у Сибір. Цей образ настільки вкарбувався в пам’ять людей, що вже у 50-х, коли я вчителювала у Нагірнянській школі, на моє запитання, чому на малюнку багато машин, діти відповідали: “Машини приїхали, щоб вивозити людей”. Нікому з малих і на думку не спало, що машини виїжджають із заводу, бо саме вивчали літеру “З”.
Ви згадували, що батько мав чималу бібліотеку української та закордонної класики. Пригадуєте книгу, яка справила на вас найбільше враження?
Ридала, коли у дев’ятирічному віці прочитала повість “Батурин” Богдана Лепкого. Пізніше до сліз схвилювала доля Тетяни з повісті “В неділю рано зілля копала” Ольги Кобилянської. Ще малою я зрозуміла, що любов може бути гіркою. Тато любив співати Франкове “Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко...”. Ми росли під пильним оком Тараса Шевченка – його портрет висів у нас вдома. Згодом був “Кобзар”, і його слова ставали нашою свідомістю.
Якось ви сказали, що, навчаючись в інституті, зрозуміли, який Шевченко був вигідний радянській владі. Які стереотипи стосовно Кобзаря нам дістались у спадок з тих часів?
Не багато людей знає, що Шевченко мав чудовий голос, блискуче співав. Коли він співав на весіллі у Пантелеймона Куліша, усі гості залишили гостину і зібралися навколо нього. Мало що знаємо про молодого Шевченка, який навчався шість років в Академії мистецтв. Був прекрасним портретистом і, за свідченням сучасників, заробляв добрі гроші. Всебічно обдарований, ерудований, освічений, вмів зачаровувати. А у що перетворило поета радянське шевченкознавство? Нам десятиліттями розповідали про Шевченка революціонера, атеїста, про благотворний вплив російських революціонерів-демократів на світогляд поета. Акцентувалось не на геніальності, а на походженні з кріпацької сім’ї. Попри те, що в дитинстві Кобзаря було багато світлого. Це яскраво видно в одному з останніх віршів, де він з теплом згадує Великодні свята, вимальовує дитячі образи. “На Великдень, на соломі Против сонця, діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами...”. У цьому вірші нема звичних рим. Тут бачимо іншого Шевченка, надзвичайно людяного, вразливого.
В одній зі статей наголосили, що публічна особа повинна бути еталоном у мовній поведінці. Якою повинна бути ця поведінка в умовах багатомовності в країні?
Публічна особа повинна бути наділена багатьма чеснотами, зокрема порядністю і почуттям відповідальності за свої слова. Зараз багато розмов про патріотизм, його іноді зводять до вигукування гасел. Говорять про духовність, маючи на увазі церковний дзвін. Основною рисою людини є порядність, дотримання Божих законів. Тоді любитимеш свою землю, будеш здатен на самопожертву.
Українському суспільству потрібно подолати довгий шлях до очищення наших душ. Америка починала з лінчування темношкірих, упосліджувала їх, але вийшла на новий рівень свідомості, обрала темношкірого президентом. Коли й ми дійдемо до очищення душ, викинемо бруд ненависті і залишимо наші трагічні взаємини історикам, то по-новому подивимось на мовне питання в Україні. Потрібно зрозуміти, що насильницькі, радикальні методи ні до чого доброго не приведуть. Людина повинна бути зацікавлена у вивченні мови. Свого часу на факультеті журналістики були молдавани, вірмени, гагаузи, росіяни. Пригадую випадок, коли на заочному відділенні навчався офіцер з Ленінграда. Молодий інтелігентний хлопець, але української мови не знав зовсім, навіть на побутовому рівні. Під час заліку поставила йому “зараховано”, але попередила, що з таким рівнем знань на екзамені отримає “двійку”. Через півроку він мене вразив: добре володів українською, відповідав на усі запитання. Розповів, що вивчив мову, аби мати змогу працювати в газеті. Його не підштовхувала ненависть чи навіть мої застереження, а виключно мотивація.
Потрібно визнати, що ми приречені жити у багатомовному середовищі. У сучасному світі, окрім державної, ми зобов’язані володіти ще хоча б двома мовами, аби мати змогу порозумітись з іншими. У часи мого дитинства, коли до нас в гості приходили поляки, вони розмовляли українською, коли ж ми ішли до польської хати, то розмовляли польською. Це було виявом поваги, ввічливості. Окрім російської, польської та англійської, варто було б знати діалекти української мови. Митрополит Андрей Шептицький настільки поважав людність, що будучи єпископом на Франківщині, проповіді виголошував гуцульським діалектом.
А як ставитесь до сленгу, зокрема до його використання у літературі та засобах масової інформації?
Сленг – це жартівлива молодіжна мова, якою молодь прагне самовиразитись, оригінально подати свою думку. Коли працювала у Вроцлаві, колега лінгвіст у захваті розповідав нам, як під час футбольного матчу почув вигуки фанів: “Суддя, іди канарки доїти!” У цьому висловлюванні присутній гумор і підтекст. Підслухала вислів дівчат у львівському трамваї – “випаковуймося”. Звучить оригінально, цікаво. Використання сленгу у літературі можливе, але має бути пов’язане з естетичною доцільністю, а не даниною моді.
Навчали не одне покоління студентів. Бачите якісь зміни у сучасній молоді?
Кожне покоління – це діти свого часу. Не можна сказати, яке з них більш здібне чи менш особливе. Вагому роль у формуванні нового покоління відіграв технічний прогрес. Стрімкий інформаційний потік відбирає у них вміння заглиблюватись і аналізувати. Електронні передавачі інформації замінюють книги. Забуваємо, що книга зберігає енергетику автора, дає змогу вникнути у його стиль і мовні засоби.
Прогрес біжить вперед, а наша голова така ж, як і сотні тисяч років тому. Кожен прогрес – це дуже умовна річ. Ми порушуємо і втручаємось у природні процеси, при цьому не знаємо, як нові винаходи відіб’ються на наступних поколіннях. Ера колосальних технічних можливостей веде до тотального споживацтва. Франко гостро сказав про людину: “муха-одноденка”. Не будемо настільки критичними, та все ж спитаємо себе: хто ми такі, щоб порушувати унікальність природи, створеної Богом?
У наш час модно вважати, що жінка здатна реалізуватись або в сім’ї, або в кар’єрі. Погоджуєтесь?
І соціальна, і біологічна сфери важливі для реалізації жінки. Мудрість у тому, щоб гармонійно поєднати ці два світи. Мені це частково вдалося. Якісь прогалини, звичайно, були. Не завжди мала змогу приділяти достатню увагу дітям, бо соціальна сфера в радянські часи затьмарювала усе інше. Нас зомбували: “Праця, праця, праця”. При цьому маскулінний світ диктував свої умови, далеко не найперспективніші для жінки. Дітей ще з “Букваря” вчили: “Мама миє раму”, а тато на тапчані читає газету. Зараз, якби мене запитали, яка з двох сфер важливіша, то відповіла би, що сім’я. Маємо множитись, будувати міцні родини, виховувати на доброму прикладі дітей.
Маєте секрети, як гідно сприймати свій вік, підтримувати фізичну і розумову діяльність у тонусі?
Секрет у тому, що дуже люблю життя і ніколи не нарікаю. У Великодній понеділок 1944 року, коли мої дідусь з бабусею були в церкві, їхній будинок охопив вогонь. Дідусь у шоковому стані кричав, щоб рятували стіл. Мав там заховані долари, які заробив, будучи в Америці. Та згоріло все начисто, навіть бідолашний пес не вцілів. Мої рідні залишились ні з чим – мали лише те, з чим пішли до церкви. Але потрохи назбирали на життя і на хатину. Цей випадок навчив мене не шкодувати ні за чим, ніколи не впадати у відчай. Ще намагаюсь мати чисте сумління, віддячувати людям за найменше добро. Обмежую себе у їжі– це важливо. Багато читаю доброї літератури, зараз з приємністю перечитую подаровану книгу про “Молоду музу”: Лепкий, Пачовський, Луцький.

Довідка
Сербенська Олександра Антонівна – доктор філологічних наук, заслужений професор ЛНУ імені Івана Франка, професор кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики, дійсний член НТШ.
Народилася 1 березня 1929 року в містечку Золотий Потік (Бучацький район, Тернопільська область). У 1944-1945 роках працювала бухгалтером у Золотопотіцькому райфінвідділі Тернопільської області. У 1947-1948 роках була бібліотекарем Бучацької середньої школи, працювала учителькою Нагірнянської семирічної школи (Бучацький район).
У 1951-1958 роках – студентка філологічного факультету Львівського педагогічного інституту. З 1959-го почала працювати у Львівському національному університеті на кафедрі української мови філологічного факультету як старший лаборант, доцент кафедри.
У 1973-1985 рр. – доцент кафедри стилістики та редагування факультету журналістики. Від 1985-го до 1997 року очолювала кафедру мови ЗМІ на факультеті.
Нині – професор кафедри телебачення та радіомовлення. Автор понад 250 публікацій з питань української термінології, культури української мови, лінгводидактики, франкознавства, зокрема словників, посібників, монографій.

Автор: Олена Гутик
Джерело: Високий Замок
(http://www.wz.lviv.ua/interview/126081 )