Кілька  уривків  із  книжки  ДмитрА  ДонцовА

Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетовена, бо твердження латинців відноситься очевидно до мистців взагалі. Як на пророків, сходить на них - коли вони з Божої ласки - Дух Святий, відк­ри­ваючи їм речі, незнані не лиш зви­чай­ним смертним, а часом - перед тим - і їм самим. В шалі надхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерти, і сама мова їх стає загадковою і містерійною. Їх мову, як мову Данте, або нашого Кобзаря, відшифровують потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їх від­чуття виливаються їм неначе в трансі - на самітніх проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.

Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілісна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі «прудконогої Діяни» («кругом пані» - казав Шев­ченко), горда в наставленні до життя, - вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вуль­ґарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, ли­шаючи, хоч згасла фізично, яскраве світ­ло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.

Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зро­зу­міє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами контурами, - укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі - вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.

Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярности життя? Звідки розуміння нерозір­ва­льної злуки позитива й неґатива, болю і радости? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як - межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерти, ця безумна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?

Ці питання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Ук­раїнка, що її вона так нагадує, сфор­мувалася такою, якою її знаємо, - всу­переч зовсім інакше настроєному її ото­ченню. Якимсь незнаним чудом вихо­пився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного, після Шевченка, поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з'явища бувають і коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поши­реною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, - всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях - є власне християнські елементи в них».

***

Що таке екстаза? - Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас - атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контем­п­ляцію, візію, оглядання, подив, адо­рація чогось надзвичайного, надпри­род­ного, що стрясає всю душу. Таке зустріло Савла на шляху до Дамаску. У Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хочби бити керму, плисти на хвилях екстази, горіти і згоріти. Вся філософія її маленької розміром збірки поезій, але такої глибокої змістом, - це почуття органічної зв'язаности з космосом, з його законами й веліннями; зв'язаности і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер - її стихія. Вклоняється просторам за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П'яна тим ду­хо­вим сонцем наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе - «в по­вітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і її серце - «через край вино». Цей дар зси­лае на неї, на людину, якась вища сила - «незнане Щось»,- яке приносить нам всі наші стремління і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце - «найх­міль­ніший плин», еліксір життя. Це Щось, в інших поезіях - Хтось кличе нас в незнану путь - « без підпису й адреси» на чийсь далекий прекрасний берег, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось!

***

Звідки в неї бралася та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрости, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших міс­тиків наших і не наших? Яка вро­дилася і формувалася серед інтелі­гентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заг­лядало?

Я вже говорив про її самоініціяцію, самовтаемничення в речі, незнані многим, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відповідь на ці питання, або - краще сказати - спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття, зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла, сепарована від байдужого оточення, її душа.

Це була стихія вогня і зараз поба­чите, для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безпе­рестанно в неї вирази як - роздмухані вогні, вогонь межі, полум'я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум'яні межі, вогненні блиски і т. д. Не треба тут також повторювати, як часто при­хо­дить у неї слово « сонце ». Чи це при­падкове ?

Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази:  її душа - польовий буйний вітер. Маса таких виразів як - вес­няний вітер, весняна пожежа, весняна бурх­ли­ва завірюха, роздмухана вітром по­же­жа. Нарешті, як формальна дек­ла­рація рід­ности з тими двома сти­хіями : Віт­рами й сонцем Бог мій шлях намітив.

***

Я - вогонь, я - вихор, А вони спинятися не звикли.

Вихор, вогонь, - яке значення ма­ють ці символи? Знаємо добре сим­волістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих еле­ментарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радісній змагалась і вмирала Олена Теліга.

Коли зійшлися Апостоли, - чи­таємо в Діяннях, - « як наступило свя­то П'ятидесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з'явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по-одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого ».

Вихор і вогонь - образи Святого Духа. Вони ж, бушують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить - «в серці вогнену печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони колобігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безс­трашними очима в обличчя, смер­ти; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті - обдарувала її тими блис­кучими да­рами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.

Вернувшись із чужини до рідного краю, Олена Теліга справді злилась зі своїм народом. Вона побачила і боляче відчула, що той нарід поневолений, бо німецька армія прийшла в Україну, щоб обернути її в колонію, в життьовий простір для германської раси.

У добу терору, коли в Україні зу­дарилися дві могутні сили - німецька й московська, в добу масових роз­стрілів, скритовбивств, поетка Олена Те­ліга розвинула в Києві широку гро­мадську і політичну діяльність, зор­га­нізувала культурно-освітнє това­рист­во українських жінок) і Спілку Україн­ських Письменників. Як голова тієї Спіл­ки, редаґувала журнал «Літав­ри», в якому, не лякаючись погроз ні­ме­цьких можновладців та їхніх україн­ських прислужників, в статті «Нароз­стіж вікна» та в інших статтях ширила ідеї українського націоналізму...