У кожного з нас бувають хвилюючі миті. І якщо йдеться про ювілей, то його відзначення-подія пам'ятна й не­за­бутня. Саме таким став мій 70-й рік народження... Незвично гамірно було в моєму будинку, декілька днів не вмов­кав телефон - представники сільської та районної влади, знайомі, друзі, просто доброзичливі шанувальники творчості вітали з ювілеєм. Надзви­чайно приємні ці миті...

Щиро дякую всім за шанобливе ставлення і визнання, за щирі слова побажань і милі серцю вітання й подарунки. Нехай сторицею поверну­ться Вам,  шановні добродії, добрі по­мис­ли  і справи. Нехай Всевишній благословляє щастям, здоров'ям, успіха­ми в праці в ім'я нашої рідної України.

Щиро Ваш - Іван СКОЛОЗДРА. с. Розвадів.

Іван був п'ятою дитиною у сім'ї. Змалку вразливий до краси, він любив слухати пісні, сам співав, дивувався чарам природи, що його оточувала. Хлоп­ця заворожували промені ран­кового сонця, що пробивалися через густі верболози і віддзеркалю­валися на лагідному плесі Дністра. Над Дністром він зустрічав схід і захід сонця, вмивався його чистою прохолодною водою. Змалечку зріднився з Дністром Іван Сколоздра. їхня хата стоїть так близько до берега, що у повінь вода ледь не сягала порога. «Ой Дністре мій, Дністре, ріко наша люба...» - так ніжно оспівували в нараді річку, яка віками була свідком сумних і радісних подій у житті галицьких селян. І нині Іван Миколайович часто йде до річки свого дитинства і юності, з гіркотою в душі вдивляється на обміліле русло... Виховувався у сім'ї, в якій праця на землі і шанобливе ставлення до батьків, до старших за віком, було законом, як щоденна  молитва.  «...Я ще малим уста­вав раненько із своєю сім'єю і допо­магав по господарству. То коні "прига­няв, та й удосвіта босими ногами по росі бігав зганяти птахів з пшениці. Це була моя улюблена справа. Коли сонце сходило, то пшениця неначе золота ставала, немов золоте море без кінця і краю. Хотілось би і зараз пробігтись по росі...».

У пам'ять назавжди вкарбувались колядки, щедрівки, гаївки, сільські вечорниці, вишиті рушники, писанки і квіти, «немовби вдихала в них життя» старша сестра Ганя. А який неповто­рний світ спливає у пам'яті Івана Ми­колайовича, «... коли ми всі діти і наша мама - ліпили їжачки, ланцюжки, ан­гелики, пташки і чіпляли на ялинку. Це справжнє наше свято». Коли війна закін­чилася, Іван вже був у четвертому класі. Довго не довелося вчитися, після закінчення сьомого класу пішов пра­цювати на місцевий кахельний завод. Саме тут відчув першу мить творчості. Брав глину і ліпив іграшки і коники, і цим ніби продовжував своє коротке ди­тинство. Потім була служба в армії, нав­чання у школі кіномеханіків у Львові. Вчився всього один рік. У цей час встиг побувати в музеях, театрах, зацікавився оперою, балетом, почав збирати свою бібліотеку. По закінченні школкіно­механіків почав працювати у Палаці культури цементників у Миколаєві. Іван Миколайович згадує: «Багато фільмів довелося демонструвати, бага­то надивитись різних сюжетів. Аж ось в один з вечорів у кіножурналі побачив, як скульптори ліплять з глини. Згадав свій кахельний завод, свої перші спроби ліплення. В душі щось ожило. Я дістав таку тягу до скульптури, що вже хотілось щось виліпити. Наступного дня раненько пішов на завод, взяв глину і почав ліпити... Відтоді я почав займатися скульптурою». Скульптури І. Сколоздри показували на різноманіт­них виставках народного і самодіяль­ного мистецтва. Про нього з'явилися публікації у журналах і періодичній пресі. Як і для своїх живописних ком­позицій, сюжети для скульптур Іван Миколайович черпав у звичаях і побуті народу, його історичному минулому і сьогоденні. Його творам властива влучна характеристика персонажів, гумор. Він звертається до тем мате­ринства, дитинства.

В. Откович, мистецтвознавець, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.