«Шановний Майдане! Прошу вас вислухати мене в повній тиші. Ось стоять на сцені три лідери. Вони ніяк не можуть визначитися, хто з них головний і хто візьме відповідальність. Майдане! Ви хочете мати одного лідера? Підніміть руки... (Ліс піднятих рук)... Якщо вони не назвуть через півгодини ім’я одного (прозвучало, правда, занадто ультимативно. – Авт), колона нашого Автомайдану прямує до Верховної Ради. Закликаємо вас йти з нами. Запрошуйте своїх народних депутатів, дзвоніть їм по мобілках. Будемо вимагати – разом з народними депутатами – скасування законів від 16 січня».

Це звернення одного з автомайданівців на Народному вічі у Києві 19 січня переломило хід і характер протистояння, спротиву народу, якому майже 60 днів. Стільки стоїть і діє київський Майдан, про який безупинно казали, що спротив виключно мирний. Шістдесят днів і одна хвилина промови.
...Через годину-другу світ заговорить про новий виток подій у Києві. Спротив перестав бути лише мирним.
Епіцентр історичних київських подій приблизно від 15 години 19 січня по даний час (20 січня, кінець дня), перемістився зі сцени Майдану, де продовжуються концерти і зрідка згадують про «провокаторів», на вулицю Грушевського. Тут відбулися цієї ночі серйозні сутички протестувальників із міліцією. Без вогнепальної зброї, але зі зброєю, яка випалює очі, відриває кінцівки. Можна сказати – народне повстання. Наша українська Бастилія. Цю добу назвали вже «кривавим Водохрещем».
Хронологія подій у світлі власних та учасників 9-го Народного віча вражень.
Як відомо, 16 січня депутати-регіонали – разом з комуністами – нелегітимним шляхом (підняттям рук та без введення в порядок денний), приймають низку драконівських законів, які вмить перетворюють країну на пряму диктатуру. 17 січня Янукович підписує те, про що він, без сумніву, давно мріяв. Опозиційні депутати стоять сумирно і не голосують. Мені не зрозуміло, як і ще декому, чому мовчки, без спротиву і жодних дій...
Мені пояснили: щоб народ побачив, як узурпатори діють, і щоб підкреслити їхню нелегітимність. Можливо...
Це миттєво збурило всіх адекватних людей країни. Протести, каструлі, друшляки, кошики на головах, маски на обличчі, креативні коментарі. Надії, що нарешті опозиція отримує шанс діяти. Грізно, рішуче трійка лідерів опозиції зі сцени Майдану закликає всіх на вирішальне Народне віче 19 січня.
Проведена серйозна підготовка. Випущено 500 тисяч листівок. Залучені всі громадські рухи та активісти Майдану для їх розповсюдження. Напередодні спостерігала, як на кожній станції метро людей – персонально кожного – закидали листівками.

19 січня. Майдан. Такої кількості людей ніколи не бачила. Не могла навіть уявити. Всі пагорби, тераси готелю, вся «Країна Свободи», як її охрестила в першому репортажі, була заповнена... За годину-дві до 12 дня (час початку віча) безперервний потік людей піднімається ескалаторами на станції метро «Майдан Незалежності» в піднесеному настрої. Хтось викрикує гасло «Слава Україні», або «Банду геть», «Зека геть». Всі дружно підхоплюють.
Відчувається, що люди йдуть на своє віче з надією. Надією почути від лідерів план рішучих дій. Два місяці стоїмо на Майдані. І жодної перемоги. Був провал лиш під час довиборів у чотирьох і з п’яти округів 15 грудня 2013 р., зокрема, у двох київських, під боком могутнього опозиційного Майдану. І ті ж самі лозунги протягом 2-х місяців «Звільнити», «Покарати», «Замінити уряд». Все рідше, окрім заяв час від часу Віталія Кличка про перевибори. А ще – «Єднання» та «Стоїмо до перемоги»... І грізні, звинувачувальні на адресу влади виступи лідерів на кожному вічі. А влада не бачить і не чує Майдану. І лиш переходить в наступ: арештовує людей, палить авто, забирає права в автомайданівців, б’є активістів майданів по всій країні, погрожує їхнім родинам, складає протоколи, викликає в суди водіїв, студентів, молодь. Триває сесія у вишах. Табачник скеровує туди комісії, мета яких – валити активістів... Ескалація розправ без юридичних підстав…
І ось віче почалося виступами представників духовенства церков трьох конфесій: «Ми підтримуємо відокремлення церкви від держави, але ми – з громадою» та спільною молитвою.
Знаходжу місце на невеличкому пагорбку, біля виходу з метро в бік Хрещатика, навпроти Головпоштамту. Біля мене, як виявилося пізніш, бо стояли там 2,5 години, молоді чоловіки з Миргорода, Полтавської області (один з них – Володимир – допоміг робити світлини моїм апаратом, інший подарував два числа їхньої районної газети «Пирятинська правда»). А ще – миле інтелігентне подружжя середнього віку та подружжя пенсіонерів із Києва. Отож, біля мене, судячи з реакції на все, що протягом віча відбувалося – товариство однодумців.

Перше слово і перший виступ на вічі Тетяни Чорновол. Її месседжі: «Головний наш ворог – у Межигір’ї. Йти туди (забігаючи наперед – після віча автомайдан спробував – не пустили), єднатися, бо розведуть, як котенят. Готуватися до самопожертви». Другий оратор – один з координаторів незалежного «Автомайдану» Дмитро Болотов. Він читає звернення Автомайдану, що прозвучало, як вибух бомби: ми готові піти на остаточний бій... На минулому вічі ми вимагали єдиного кандидата. Нині це вже не актуально. Ми вимагаємо від опозиції назвати єдиного Лідера спротиву, який візьме на себе всю відповідальність і почне діяти... Нам потрібне ім’я. Назвіть. Кожен сектор Майдану вигукував свої кандидатури. В моєму прозвучали імена: «Порошенко», «Гриценко», «Юля»... «Юля» скандували найдовше...
Моментально дають слово представниці студентського руху: «Закони тепер прирівняні до Білорусії»... Після неї – В’ячеславу Брюховецькому: «Вимагаємо виборів, і вони можливі».
Борис Тарасюк щойно повернувся зі США, де його бачили багато наших громадських очільників на засіданні Сенату у Вашингтоні, передав вітання від діаспори. І що Сенат налаштований на санкції, а уряд наразі не дуже (відкладемо до наступних жертв). Біда з цим Обамою на обох берегах океану... Адмірал у відставці Ігор Телюх звертається до військовослужбовців: «Не виконуйте злочинні накази, виконуйте дану народові присягу, переходьте на бік народу».
Віталій Кличко почав знову з агітації та констатації: «Україна єдина, як ніколи, від Луцька до Донецька (ой, шановний ти наш, це ще зовсім не так! – авт.). Вони руками проголосували. Ми цього не допустимо... Ні – законам від 16 січня». Загальні слова перериваються вигуками, продовжує підготовану промову, згадавши про дострокові вибори. А коли сказав «в понеділок зберемо фракцію», Майдан вигукнув скандуванням: «Сьогодні!.. Сьогодні!..» Люди завелися. Мій сектор: «Та скільки можна про одне і теж? Чому ви не зібрали свою фракцію одразу після 16-го?»

А тим часом на фоні збудженості людей бере слово Олег Тягнибок, одягнувши після привітання на голову червоний шолом. Знову грізно та довго критикує цю бандитську владу, ці бандитські прийняті закони. Детально розшифровує кожний (що було не зовсім потрібно, бо люди і начитані, і наслухані, і звучало це вже моралізаторськи). Закликає шановне товариство їх НЕ виконувати: «Ви забороняєте шоломи, а ми всі прийдемо в шоломах. Забороняєте маски, а ми всі прийдемо в масках. Забороняєте смолоскипи, а ми всі прийдемо зі смолоскипами»... А ще пройшовся по провокаторах: «Всякі гниди тут кричать про розкол. Не дамо нас роз’єднати». Народ теж сприймав, як і Кличка, незадоволено, бо чекав конкретики... Виявляється, по центру були нашвидкуруч зроблені плакати: «Лідера, або йдіть геть!»
А тим часом пенсіонер поряд зі мною пише записку на сцену: «Ми вже це чули. Називайте лідера». Підписав «Майданівці, 19 січня» і пустив в напрямку сцени...
І ось бере слово Арсеній Яценюк: «Ви хочете про конкретні дії? Я їх називаю: «Обрання Народної Ради з кола народних депутатів в стінах Верховної Ради. Народним голосуванням – недовіра президенту і відставка. Нова Конституція і відставка президента (ця вимога звучить з його уст з 22 листопада – авт.). Вибори органів самоврядування на місцях, Київської ради, мера та голови адміністрації». А Майдан викрикував «Лідера», на що Яценюк дуже грізно заявив: «Ви хочете лідера, я його називаю: це – український народ! А хто буде вимагати іншого, я назву його провокатором». Мабуть, не потрібно було цього казати, бо обурило поряд моїх сусідів по сектору: «Я хочу знати одного лідера, і я хочу знати ваш конкретний план. Отже, я провокатор?»
Отож, дехто почав залишати Майдан. Залишили його мої полтавці зі словами: «Ми приїздили сюди щонеділі. Сьогодні надіялися, що нам підкажуть, що робити конкретно. Не сказали. Більше не приїдемо». Це, як виявилося трошки пізніше за оцінкою майданівців, слугувало одним із поштовхів до того, що сталося через півтори години на Грушевського...
Несподівано бере слово, назвавшись автомайданівцем, Сергій Кабо, виступ якого подано на початку.
Після нього мали слово народний депутат Ігор Мирошніченко та голова «Молодої Батьківщини». А ще – депутат від «Батьківщини», відомий Олександр Бригинець, який спробував залагодити реакцію Майдану. Мовляв, кожен з вас вважає власний план ідеальним, але такого немає. Олександр Турчинов з гнівним виразом обличчя зачитав багатослівну резолюцію віча. Майдан проголосував...

*  *  *

Розходилися люди розчаровано, мовчки. Вже не було тієї енергії, з якою маса народу підіймалася з метро на Майдан. Деякі групками обговорювали почуте. Кожен міркував, як би то «треба було»... Осуджували бездіяльність лідерів, не згодні з їхньою інколи лозунговою риторикою. Не згодні з тим, що не кажуть, а, може, і не знають, як мають конкретно виконувати оголошений план. І скільки ще стояти... До перемоги? Якої? І коли? Всі знають, що Янукович добровільно ніколи не піде. А якщо дочекатися виборів, то перемогу йому «намалюють», бо виборів, як таких, фактично, не буде.
Так, Майдан дійсно має стояти. Але якою має бути підтримка конкретних дій. Яких? І як скасувати зараз, ще до опублікування, ці диктаторські закони?
Виявилося, що не всі розійшлися по домівках розчарованими.
Якась частина (тисяч з 20 на початку) пішла на Європейську площу, в напрямку до Верховної Ради, на заклик Сергія Коби. Бодай, щось треба робити. Робити сьогодні, негайно.
Але на початку урядової вулиці Грушевського стояли беркутівці. Їх просили пропустити мирну акцію до Верховної Ради. Вмовляння-вимоги не допомогли. Почалися перші сутички, які переросли в дуже серйозний кривавий спротив, який продовжується донині (вечір 21 січня) Відповідальність за такі радикальні дії взяла на себе організація «Правий сектор». «Беркут» застосовує те озброєння, яке є забороненим, наприклад, використання водометів при температурі нижчій, ніж + 5 градусів за Цельсієм, пневматичні кулі, які залишають на тілі сліди, спеціальні гранати-болванки, які при розривах розсіюють осколки по тілу, сльозогінний газ, «коктейль Молотова».
Тетяна Чорновол, яка виступила на Громадському телебаченні в онлайні, назвала цих воюючих хлопців героями революції.

*  *  *

Не маю на меті аналізувати події, що відбувається. Непросте завдання, з яким, мабуть, дають собі раду інші мої київські колеги. Навіть не пробую стверджувати чи спростовувати, що сутичку спровокували провокатори. Скоріше, просто «терпець урвався». Дістали всіх! Мабуть, правий глядач Громадського телебачення, який назвав це рецидивом хвороби. Коли підвищується температура тіла, вона допомагає позбутися хвороби. Зараз у суспільстві підвищена температура – до 39 градусів...
Хочу лише згадати два-три факти, які мають стосунок до тематики нашого віча. При перших сутичках «Беркута» і протестувальників там з’явився Віталій Кличко, який намагався вмовити «Беркут» пропустити мітингуючих. Не вдалося. Тоді він оголосив, що їде в Межигір’я, до Януковича, з вимогою зупинити кровопролиття. Його дійсно Янукович прийняв. Пообіцяв створити комісію для переговорів з опозицією. Навіть, нібито, потелефонував Яценюку з цього приводу. Але на чолі комісії ставить Клюєва. А він, вважається, і є тим, хто все це й організовує, починаючи з 22 листопада. Виглядає, як елементарне знущання.
Кличко після повернення згодився дати інтерв’ю Громадському телебаченню в онлайні. Протягом двох місяців вони намагаються запросити трьох лідерів в студію, але ті полюбляють ходити на ТВІ. Кличкові було дуже непросто витримати словесні нокаути, але все ж прийшов.
У результаті, на фейсбуці Дмитра Булатова з’явився запис: «Ми, автомайданівці, вже не шукаємо лідера. Ми його маємо. Це – Віталій Кличко, тому що в найтяжчу, найвідповідальнішу годину він був з народом. Ми готові йти за ним у подальшому спротиві».
З кола народних депутатів в епіцентрі сутички були: Леся Оробець, Володимир Яворівський, Олег Ляшко. Не кажучи про коменданта Майдану Андрія Парубія, який отримав сім осколків в ногу від спеціальних розривних гранат та поранення в руку. Близько 4-ї години ранку 20 січня серед тих людей, які, здебільшого, морально підтримували штурмуючий загін, з’явився Петро Порошенко. Йому довелося вислухати багато закидів та запитань. Він не уникав відповідей. Просив не шукати ворогів серед своїх. Такий розвиток подій не підтримав.
*  *  *
На сьогодні найважливіше – залишатися всім разом в єднанні. Всім партіям, громадським рухам, активістам, кожному зокрема. Виступати єдиним фронтом. Опозиції – радикалізуватися, діяти конкретно, чітко інформувати про шляхи та терміни здійснення планів. А радикалам – набратися терпіння в нерівній боротьбі. Оскільки влада продовжує діяти підступно, жорстоко, поза правилами гри. А «Разом ми – сила»!

 

 

 

Фото автора та Володимира з міста Миргород, Полтавщина