У своїх «Спогадах» (Київ-Вашингтон, 1999) відомий український громадський діяч і меценат Омелян Миколович Антонович, один із чолових діячів українського національно-визвольного руху під егідою ОУН, УПА та УГВР писав, що напередодні німецько-совєтської війни «…я кілька разів відвідував Краків та заходив на вулицю Зелену, де можна було зустріти Ярослава Старуха, Василя Кука та інших колишніх політв’язнів. Дуже активним у той час був Микола Лебедь, а Степана Бандеру для безпеки влаштували у Варшаві, де було легше законспіруватись. У Кракові кілька разів зустрічав Романа Шухевича…

Була друга половина зими 1941 року, політична ситуація впливала дуже негативно на мій духовний спокій… Мені здавалося, що треба активно включитись у крайовий опір… Я задумав іти в підпілля в Україну... В ОУН складади списки так званих похідних груп членів ОУН для переходу в Україну перед або під час початку війни, які мали бути призначені для роботи на місцях у воєнний час. Призначалися по областях. Усім хотілося в Київ. Мене призначили в Запоріжжя разом зі Зенком Матлою та іншими…. У Берліні мене покликав на довшу розмову тепер уже полковник Ярий і повідомив, що треба зайнятися підготуванням ґрунту для військового навчання, а всі інші справи належить вікласти. Я їздив двічі до Румунії, і, зрештою, визначили місце, де вишкіл мав відбутися. Це було в Південній Буковині, на околиці Радівці-Боторшани, селі Кімполунґ… Ця військова одиниця було організована під назвою «Дружини Українських Націоналістів» (ДУН), були навіть приготовлені відзнаки з тим написом. Коли я був в околицях вишкільного табору, розпочалась німецько-совєтська війна, туди навіть приходили деякі сформовані з націоналістів похідні групи, а між ними мені знайомий Дмитро Мирон, який прямував на Київ. Прибули до табору перші транспорти добровольців, і було їх близько п’ятдесяти осіб, майже всі студенти, а з ними також колишні політв’язні. Між ними були Мірко Прокоп, Любомир Ортинський, Гриць Барабаш, Володимир Брик, Роман Цурковський, Боднар, Крисько і багато інших…»
Із цього дуже короткого фраґменту споминів Омеляна Антоновича ми дізнаємось, що він був біля розбудови всіх українських визвольних формацій напередодні війни, мав безпосередні контакти з більшістю видатних діячів нашого визвольного руху, проявив себе активним учасником визначних подій і процесів славної боротьби за волю України.
Мені надзвичайно пощастило, бо я мав зустріч з автором цих спогадів св. пам. Омеляном Антоновичем, якому б на початку лютого 2014 року виповнилося 100 років. Це було наприкінці 2000-х років, коли він і подарував мені книгу своїх знаменитих «Спогадів» про своє бурхливе життя та свій поважний внесок у нашу визвольну справу в Краю та на чужині… Я дуже добре пам’ятаю цю свою зустріч і тривалу розмову з цією справді видатною людиною, яку сьогодні я б назвав знаковою особистістю нашої доби.
Народився ж пан Омелян 6 лютого 1914 року, у місті Долині, на Підкарпатті, в Галичині, в сім’ї Миколи Антоновича (нар. 1880) та Єлисавети з дому Бернґардт (нар.1889). 1924 року закінчив початкову народну школу Українського Педагогічного Товариства, навчався разом з майбутнім кардиналом і главою УГКЦ Мирославом Іваном Любачівським. Згодом юнак навчався в українській державній академічній гімназії у Львові, там став членом Пласту у 51-му курені, згодом продовжив навчання в гімназії у Перемишлі (Перемишлянському Інституті), який закінчив матурою у 1932 році, а в жовтні цього ж року записався на студії права приватного католицького університету в Любліні.
О. Антонович був членом ОУН з молодих років, входив до складу «Молодої Громади», очолював провід ОУН Перемишлянського повіту, був учасником вишкільного табору ОУН на горі Маківка у 1933 році. 24 жовтня 1933 року арештований польською поліцією і суджений 15 травня 1934 року разом з двома майбутніми діячами УГВР Мирославом Прокопом та Євгеном Гарабачем у Перемишлі за приналежність до ОУН (артикул 97, параграф 1 карного кодексу Польщі) до 6 років в’язниці та позбавлення громадянських прав на 10 років. Захисником Антоновича був адвокат Степан Навроцький.
Омелян Антонович відбув 2 роки та 8 місяців у тюрмах Перемишля та Тарнова, а після звільнення з кацету вступив до однорічного закладу вищого типу Торговельної школи у Львові, який закінчив в червні 1937 року, пізніше студіював у навчальних закладах Познані та Берліна. Був учасником вишкільного табору ОУН біля села Кімполунг у Південній Буковині, з початком німецько-совєтської війни був перекинутий для підпільної роботи до Львова. На виконання доручення урядуючого провідника ОУН(б) Миколи Лебедя мав зустрітися зі Степаном Бандерою, який перебував під арештом у Берліні, але 14 вересня 1941 року сам був заарештований німцями, сидів у поліційній тюрмі на Александерплац, а також у концтаборі Саксенгаузен (табірний номер 41068). Після звільнення з кацету поновив свої студії права в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Празі, щотижнево зголошуючись до відділу ґестапо. Закінчив студії на УВУ 5 березня 1943 року. Однак незабаром був вдруге арештований німцями у Празі, перебував у празькій тюрмі на Панкрац, а згодом знову на Александерплац у Берліні, а відтак, у концтаборі Саксенгаузен (табірний номер 72266), звільнений з табору лише 20 жовтня 1944 року.
У повоєнному Кракові Омелян Антонович був долучений до роботи в закордонній місії УГВР, згодом, у Загребі, працював у апараті Генсекретаря ЗС УГВР Миколи Лебедя. Після від’їзду М. Лебедя до Італії 3 липня 1945 року прибув до Мюнхена, де активно долучився до роботи органів ЗЧ ОУН та ЗП УГВР (керівник – о. д-р Іван Гриньох); налагодив і одержував зв’язки від низових ланок до найвищих ешелонів організаційної ієрархії, зокрема, на доручення Степана Бандери організував референтуру зв’язків з Краєм, мав винятковий зв’язок з ним як Головою Проводу ЗЧ ОУН і був йому підзвітний, брав участь у підготовці Альпійської конференції ЗЧ ОУН (1947). 1 січня 1948 року повідомив Ст. Бандеру про свою резиґнацію і відхід від роботи в ЗЧ ОУН, а 4 січня той своїм підписом та коротким підтвердженням засвідчив, що всі справи паном Омеляном були ведені й завершені без порушень. 28 жовтня 1947 року О. Антонович отримав доручення від ЗП УГВР щодо опіки над прибулими на терен західних окупаційних зон Німеччини та Австрії бійцями УПА, а також – уповноваження від командира УПА «Громенка» заступати інтереси інтернованих вояків УПА в Деґендорфі. У 1947 році пан Омелян відвідав цей відділ УПА разом з моїм земляком, уродженцем села Безсали, на Полтавщині, – лікарем проф. Борисом Андрієвським, мґр. Дарією Ребет, Іваном Бутковським та Іриною Савицькою (Козак).
Омелян Антонович був одружений з Тетяною з дому Терлецьких, родичкою іншого видатного діяча ОУН, УПА та УГВР підполковника УПА Юрія Лопатинського-«Калини», яка на еміграції у США практикувала як лікар, й була відома своїми дослідженнями в галузі нефрології. Від 22 грудня 1949 року О. Антонович перебував на еміґрації в США. У 1951-1960 роках він працював у Закордонному Представництві УГВР у Вашингтоні, водночас шість років був головою «Об’єднання українців Вашингтона», а від 1960 року займався фермерством. Став пізніше відомим як меценат та фундатор поважної Премії та Фонду Тетяни та Омеляна Антоновичів, від 1980 року ця Премія присуджується за літературні твори та дослідження в галузі україністики, лауреатами якої стали Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Брюховецький, Микола Рябчук, Збіґнев Бжезинський, Емма Андієвська та інші.
Меценат Омелян Антонович – разом із дружиною та родиною – вклали близько трьох мільйонів доларів у реконструкцію нового корпусу Бакалаврської бібліотеки Києво-Могилянської академії, реставрацію будівель бібліотеки імені Василя Стефаника, побудову музею «Бойківщина» в місті Долині, жертвували власні кошти для інших нагальних потреб української справи. Омелян Антонович став першим переможцем Національного конкурсу «Благодійник року» (2007) у номінації «Приватна особа»… Цьогорічного лютого виповнюється й інша, вже сумна дата, – пан Омелян відійшов у вічність 28 лютого 2008 року на 95-му році життя.
Україна пам’ятає про свого шляхетного й відданого Сина – борця, патріота й благодійника – Омеляна Миколовича Антоновича й відзначає на Рідних Землях та країнах поселення 100 літ від дня його народження!

Олександр Панченко, доктор права Українського Вільного Університету, адвокат з міста Лохвиці, Полтавської області