Христі 29 років. Вона важить 43 кілограми, має шестирічного сина, харизматичну зовнішність і незламний характер. Донедавна вона керувала нічною зміною на третій барикаді Майдану, тій, що з боку вулиці Михайлівської. Саме в цьому місці охоронці найбільш ввічливі і найменше схожі на «тітушків».

Христя Груник – революціонерка з досвідом 2004 року, координатор львівської «Відсічі», просто людина з громадянською позицією, що готова постояти за себе.
Коли ми зустрілися, аби потеревенити про революційні будні, Христя сиділа біля барикад на імпровізованій лаві – дошках, які припасували на бруси. Хлопці з охорони зверталися до неї з повагою, підходили то з тим, то з іншим питанням.
– Щойно дівчата напідпитку пройшли, – сконфужено інформує один з охоронців.
– Хлопців не пускаєте, а дівчинка раз моргнула – і все, охорона деморалізована? – сміється Христя.
– Та не дуже вони і п’яні були, хіба одна, – кумедно виправдовується охоронець.
Четверта ранку. Хлопці нас поять чаєм, поряд рівномірно гуде генератор. На 31-му пропускному пункті третьої барикади все спокійно. Відчуття таке, ніби ми герої якогось старого кіно, і шум насправді йде від проектора, що мирно промотує плівку – надто все сюрреалістично і буденно водночас.
– А звідки набрали стільки ресурсів для барикад?
– Не знаю, – каже Христя. – Їх укріплювали до останнього часу, але робили це вдень. А я заступаю на чергування вночі. До речі, до нас постійно приходять різні люди і намагаються «стирити» нашу барикаду на дрова. Сидиш так, а тут підходить чувак і тихесенько починає витягувати дошки. Я йому: «Е-ей... Це – барикада!» Він такий: «Та? Ой, вибачте...», – і кладе тихенько назад.
Христя описує епізод з дровами так яскраво, що я просто бачу, як це все відбувалося. Ми сміємося до сліз. Коли питаю про обов’язки, вона стає серйознішою.
– Я – керівник 31-го контрольного пункту барикади третьої сотні. Керую «Нічною вартою» для того, аби на територію Майдану не заходили агресивно налаштовані, люди в масках чи в стані алкогольного сп’яніння.
– А чому не можна в масках ходити? Люди бояться репресій?
– Ну, вовка боятися – в ліс не ходити. Звісно, репресії можуть бути. Але ми всі – дорослі люди і знаємо, на що пішли. Люди в масках викликають острах. Раз ти ховаєш обличчя, то можеш задумувати щось лихе. З такими протестувальниками і «тітушків» не треба – самі створюємо напружену атмосферу.
Хоча насправді таких випадків було не дуже багато. На початках хлопці ходили з кийками і закритими обличчями, але потім людям це минулося.
У мої функції входить також дивитися за вартовими, щоб вони завжди були на своєму посту, щоб поводилися толерантно, не пили. Ми ні до кого агресивно не ставимося, завжди максимально ввічливі. Маю також приймати і передавати пост. Вирішую всі позаштатні ситуації – коли має заїхати якась машина, щось завезти чи вивезти. Ну і, само собою, стежу, аби хлопці марно не виснажувалися – їли, спали і добре почувалися.
Якраз у цей час з Христею прощається один з охоронців. Він сам зі Закарпаття, був на Майдані з початків. Зараз хоче провідати бабусю, бо та не ходить і щось погано себе почуває. Каже, говорив з нею по телефону, і вона казала, що якби могла, то би залізла би в човен і на веслах би до Майдану припливла. Хлопець іде, ми продовжуємо розмову.
– А як ти почала тут охороною займатись?
– Попросили, – Христя стенає плечима. – Ми спершу були на 32-му контрольному пункті. Я належу до 16-ї сотні. Вона складається з активістів громадського руху «Відсіч». На Майдан я приїхала зі Львова з десятком гарних хлопців, тож на місці ми логічно почали займатися вартою. Згодом на 32-му контрольному пункті до охорони долучилось дуже багато з Калуша. І мене попросили перейти сюди, бо тут якраз потрібні були люди.
– Багато з Калуша – це як?
– 250 людей приїхало з Калуша. Їх так багато і так масово, що хай самі там займаються охороною. Тим паче, що з ними насправді важко було працювати.
– Христю, а як взагалі облаштовані барикади? У кого не запитаю – якась суцільна плутанина. Безліч барикад, величезна кількість контрольних пунктів, 100500 сотень...
– Якщо чесно, цю інформацію до кінця не знає ніхто, – Христя посміхається. – З якими сотниками я не говорила, мені ніхто не дав чіткої відповіді – скільки ж тих барикад, пунктів і скільки сотень. Хоча це ж добре з одного боку – для конспірації, наприклад. Спробуй тут зрозумій, які в нас укріплення, якщо ніхто не знає, де яка барикада. От щодо сотень, то їх ніби шістнадцять. Тільки сотні – поняття умовне. Вони не обов’язково укомплектовані саме такою кількістю осіб. Це може бути і 500 людей, а може бути і 30.
– Христю, а хто набирає людей в охорону?
– Є мої хлопці і є третя сотня. Мої постійно. Керівник третьої сотні набирає й організовує решту на барикаду.
– А хто керівник? – питаю я, а Христя знічується.
– Я не знаю... Їх багато, вони час від часу змінюються. І ці їхні кодові позивні... Ведмідь, Крабля, Борода, Вітер, Буревій, – перелічує вона чудернацькі прізвиська.
Керівники за позивними спілкуються з допомогою рацій. Христя сміється, що їй якось дивно звучить оце: «Крабля! Крабля! Я Борода! Ви мене чуєте?» Я теж сміюсь.
– Як тобі було на початках? Нормально тебе сприймали? Жінка, що керує барикадою – це унікальне для Майдану явище.
– Не сприймали, звісно. Обурювалися: «Баба в рядах!» Спочатку просто не слухали. Тим більше, я маленька зростом, всі чомусь думають, що мені сімнадцять, і я пробую щось комусь вказувати. Але я відповідала, що перебуваю тут за наказом штабу, і якщо комусь це не подобається – всі питання до Бороди. Жорстко говорила, не кричала, але наполягала. Бо насправді по-іншому неможливо було ну ніяк. Зате тепер все ок. Навіть новенькі знають, що є Христя, керівник 31 контрольного пункту. Все абсолютно безапеляційно, і зараз взагалі жодних проблем не виникає.
Я показую Христі магнітики зі серії «Євромайдан – це...» Якісь підприємливі спекулянти продають їх на Хрещатику по 10 грн. Христя розглядає, а потім просить один такий. Питаю, навіщо – я ж бо придбала їх як речовий доказ монетизації некомерційної ідеї. Христя каже, що один з охоронців ледь не посварився з дівчиною, бо вона ще неповнолітня, і він заборонив їй на Майдан вночі приходити.
– Дам йому, хай подарує. Їй буде приємно, – каже Христя. Бере магнітик «Євромайдан – це коли у твоїй столиці найгарніша у світі ялинка», дає охоронцю. Той радіє, як дитина. Христя повертається.
– А як твій малючок?
– Малючок? Зараз у бабусі з дідусем. Він знає, що мама на революції. Коли я приїжджала 25 грудня на 2 дні до Львова, ми йшли з ним зі садочка. Задумалися, крокуємо за ручку і мовчимо. І тут він раптом каже: Мам, знаєш що? У мене найкраща країна у світі!» Питаю здивовано: «Яка країна, Дарчику?» А він: «Звісно, Україна».

Розмовляла Василина Думан
Джерело: http://texty.org.ua