Надзвичайно цікаво і явно невипадково фактично збіглися в часі три події – День пам’яті жертв Голодомору, День свободи, і початок Євромайдану. І буквально за пару днів, 25 листопада – Міжнародний день боротьби проти насильства над жінками.

Ще за тиждень до цих знаменних подій відзначати День свободи бралася тільки невеличка купка ентузіастів з узбіччя політичного процесу. Помаранчеву революцію згадували з кислим виразом обличчя, подекуди – і взагалі з ледь прихованим соромом, мовляв, ми їм (політикам) душу відкрили, а вони нам туди…
Але 21 листопада уряд підкинув шанувальникам Майдану приємний сюрприз – і заявив, що вирішив призупинити процес підготовки до укладання угоди про асоціацію з ЄС. 22 листопада на Майдан почали виходити доволі невеликі групки людей, 23 листопада людей було доволі багато, однак організаторів явно бракувало. І 24 листопада на Майдані зібралося понад 100 тисяч – доволі непогано відзначити 9 річницю Майдану саме так.
З Днем пам’яті жертв Голодомору вийшло краще – вже майже вся країна знала заздалегідь, що це за день, і чому потрібно його відзначати. Попри те, що навіть у центрі Києва можна було помітити ноу-хау ЖЕКів – мішки для сміття замість траурних стрічок на прапорах.
Але найбільше досягнення цього Дня пам’яті – те, що нарешті доволі багато фахівців з питань громадської психології почали голосно і активно обговорювати психологічні наслідки Голодомору.

І особливо те, що саме одним із цих наслідків є травмована наша психіка, страх «висунутися», ставлення до ближнього як до конкурента, ворога, потенційного зрадника.
Страх перед тим, щоб показувати себе світу, виставляти ближньому «межі прийнятного», страх перед тим, щоб захищати себе. Ідентифікація з агресором як спосіб задобрити його і таким чином вберегти себе від його жорстокості. Заразом і страх перед власною творчістю, бажання знайти «сильну руку», яка б цю творчість зуміла заштовхати назад в те місце, звідки вона взялася, щоб сиділа і не висовувалася.

Дуже добре про ці речі знають вояки, що повернулися з гарячих точок, військовополонені, в’язні, жертви зґвалтувань і домашнього насильства. Всі ті, кому не пощастило мати справу з насильством, проти якого людина не мала рятунку.
Однак у них причина лежить «зверху». Вони принаймні здогадуються, що саме зламало їм психіку. В українського суспільства проблема сховалася в минулому, на кілька поколінь назад, і тільки час від часу показує своє сумне обличчя, та й то так, що не відразу здогадаєшся, що й до чого. Більшість тих, хто вижив під час голоду, отримали ну таку вже гнучку психіку, що далі нема куди.

І одна з рис травмованої психіки – автоматичне підлещування до сильнішого і бажання зігнати злість на слабшому. 18 мільйонів жертв домашнього насильства, яких нарахували в Україні соціологи – це теж безперервна «фабрика», котра постійно постачає оті травматичні риси характеру наступним поколінням – навіть тим, кому у спадок їх не дісталося.
І для того, щоб вилікуватися від тієї біди, людям потрібна не тільки віра в себе, а й відчуття не ліктя під ребром, а товариського плеча поруч, усвідомлення того, що в цьому світі в тебе є однодумці, котрі не бояться захищати свої права. Розуміння того, що тебе вислухають і підтримають. Що захищати свої права – це необхідна опція для кожного.

Звісно, для того, щоб почати захищати свої права, необхідно помітити, що їх порушують.
А в людини з травмованою психікою відчуття меж, за які заходити не варто, зазвичай порушене. Перед тим, хто сильніший, їх пересувають поближче до тіла (майже всередину), перед тим, хто слабший – пересовують на його територію, іноді – геть до абсурду. Тому для того, щоб помітити, що права порушені, потрібно, щоб їх добряче прищемили. А от для того, щоб ще й стати на їх захист, потрібно набратися добрячої дози «озвірину».

І головне в цій ситуації – визначити «добову норму», не розтратити весь «озвірин» на один раз, щоб потім не сидіти й чекати «другої серії» зі ще більшим порушенням власних прав. (Адже на те порушення, яке було причиною першого «озвіринення», вже виробився імунітет, межі присунулися ще ближче, ніж були).

Якщо подивитися на сучасну історію України з врахуванням цих особливостей психології жертви, то можна помітити одну важливу річ, котру чомусь вперто не помічають українські аналітики.

Коли країна виходила на Майдан 9 років тому, ми допомагали не політикам – ми намагалися допомогти самим собі.
І, як і варто було очікувати, запас «озвірину» закінчився відразу після перемоги. На те, щоб виходити на майдан щоразу, коли нові лідери починали кермувати не туди, куди треба, сили забракло.

Більше того – навіть думка така до голів не приходила. Коли Віктор Андрійович взяв собі в прем’єр-міністри Віктора Федоровича, ніхто з громадян навіть не подумав, що поведінка політика перейшла за допустимі межі, і потрібно знову йти їх відстоювати. І коли на виборах президента з допомогою хитрих махінацій виграв саме Віктор Федорович, країна теж не відчула жодних сумнівів. Ображеним за Майдан громадянам здалося, що все нормально, це просто Доля так повернулася, а проти Долі, зрозуміло, ніц не вдієш.

Відтак тепер екс-президент Польщі Олександр Кваснєвський може з чистою совістю казати, що чинна влада має «демократичний мандат», і підкреслювати, що президент був «легально» обраний у виборах. І нема кому йому заперечити.

Більше того, єдина згадка про Юлію Тимошенко, котра мала аргументи і могла б заперечити, кидає учасників Майдану в нервові конвульсії, мовляв, ми тут не для того зібралися, щоб їй допомогти. Панове, ви не їй допомагали – ви допомагали собі. І то була наразі єдина людина, котра могла порівняно безпечним чином вивільнити народний «озвірин» і пустити його в більш-менш конструктивне русло. При тому, що опиратися їй доводилося на тих же ж самих людей із травмованою психікою – а такі люди, гляньмо правді у вічі, зрадити можуть в будь-який момент, і, до того ж, мають звичку хапати все, що кепсько лежить. Інших людей суспільству з травмованою психікою нагору випустити тяжко – воно звикло шукати собі «тиранів» і «міні-тиранчиків».

На цьогорічному Майдані проблема і з тиранчиками, і людьми, які могли б пустити «озвірин» в конструктивне русло. Саме тому людей ніхто нікуди не веде – але з цієї ж причини і стаються дрібні бійки, в яких і простим громадянам, і «беркутівцям» дах зносить. Загалом, хто такі «беркутівці» – точно такі ж самі люди, як і ті, що на Майдані, але їхній «озвірин» ще не дійшов до тієї точки, коли можна стати захищати межі свого життя від безпосереднього нападника. І, будьмо справедливі, під Кабміном добряче дісталося не тільки громадянам, а й «беркутівцям». Тож загалом різниця між обома сторонами не така вже й велика…

І саме тому набагато важливіше не те, що зараз робиться на Майдані, а те, що робитиметься після нього.

Світлана Хутка, соціолог із НаУКМА, у своєму FB висловила дуже добру ідею:
«…Починаю схилятись до романтичної думки – а чому би не продовжити майдан і після підписання угоди – супроводжуючи його соціально-економічними вимогами та антикорупційними гаслами? Із серії «всі гроші – народу»(с:)) І чому би на цій основі не розгорнути відповідний довгостроковий рух? Чи всі сподіваються, що з підписанням асоціації на нас впаде манна небесна і політикум+держструктури різко перетворяться на хлопчиків з церковного хору?»
Думка дуже і дуже добра, і все залежатиме від того, чи зуміє країна до неї прислухатися.

На Заході добре живуть не тому, що на них впала манна небесна, а тому, що ледь не на кожне порушення прав владою люди виходили на протести – і не завжди ті протести були безкровними.
Добрі закони здебільшого виборюються з допомогою серйозних протестів – а не того, що хтось у владі вирішив країну потішити добрими законами. Україні добрі закони, можна вважати, далися легко – принаймні, теперішньому поколінню вони без кривавих революцій.
Тепер вся проблема – в тому, щоб змусити ці закони працювати. І в тому, щоб кожен громадянин зрозумів, що коли ти виходиш на Майдан – ти захищаєш не політиків, а себе. Якщо тобі не сподобалося, як політики, з якими ти стояв поруч на Майдані, виконують свою роботу – треба знову йти на Майдан.

Політики, як би нам не хотілося – ті ж самі громадяни з травмованою психікою. І їм так само автоматично здаватиметься, що можна посунути межі допустимого в бік слабшого – і цілком може бути, що самі того і не помітять.
І саме тому за їхніми руками потрібно дуже і дуже уважно стежити.
І скеровувати свій «озвірин» в конструктивний бік – тоді, до речі, зазвичай сама собою зникає потреба у війнах з сусідами. Он наймирніша країна у світі – Швейцарія – своїх громадян піднімає на референдуми регулярно з більшості важливих питань, геть до скасування «золотих парашутів» топ-менеджерам. І живуть незле, і не мають кого лаяти: живуть так, як самі собі проголосували. Але за право чесного голосування теж потрібно боротися – ніхто його нам не принесе на блюдці готовим.

І, до речі, дешевий газ, який тишком-нишком намагається все ж таки виторгувати у Росії Янукович, теж ніхто на блюдці не принесе. В неділю прем’єр-міністр Микола Азаров намагався заспокоїти Майдан черговою обіцянкою дешевого газу. І натякнув, мовляв, влада передумала йти до ЄС під тиском Росії, але ж дешевий газ! А вже у вівторок Володимир Путін заявив, що про перегляд газових контрактів навіть мови бути не може.
А російський МЗС звинуватив ЄС в тому, що вони підбурюють українську опозицію до протиправних дій – і чемно попросив утриматися від критики російської позиції з цього питання.
Іншою рукою Путін натякнув, що вже зовсім скоро ЄС отримає дешевий газ в обхід України. «Газпром» пообіцяв надати кредит «Сербіягазу» на суму 175 млн. євро – для внесення до статутного капіталу спільного підприємства для реалізації проекту газопроводу «Південний потік» на території Сербії. З них 500 млн. євро будуть внесено до статутного капіталу, з яких на Газпром припадає 51%, а на «Сербіягаз» – решта 49%. А в неділю Росія і Сербія запустили будівництво сербської частини газопроводу «Південний потік». І тільки в Україні влада й собі натякнула, що теж не проти б отримати російських грошей – як в Росії вже відповіли, що зась. І навіть порахували збитки, яких зазнав «Газпром» від «заниженої ціни на газ для України»…
На Заході зробили вигляд, що тільки-но зрозуміли натяк української влади. В ЄС пообіцяли Україні після Асоціації допомогу до 1 мільярда євро на рік. В Канаді натякнули на зону вільної торгівлі. Мовляв, думайте…

Ну а поки в Україні протестують, в Росії притримують щелепи від здивування: влада в межах Митного Союзу вирішила заборонити мереживні труси. І в росіян ще не визріла остаточна думка, чи є цей захід порушенням їхніх громадянських прав, чи не є. «Озвірин», одначе, – справа дефіцитна, а вміння його використовувати з користю і оптимальними партіями так просто не дається…