Як правильно сказати: ємкість чи місткість?
Ось що радить доктор філологічних наук Світлана Єрмоленко. У мовній практиці часом використовують ці лексеми як взаємозамінні. Але взаємозамінність у термінологічних висловах– річ небажана, і зрештою в кожному конкретному звороті утворюється якесь одне термінологічне слово, а інші, якщо вони не мають додаткових значеннєвих відтінків, виходять із літературно-нормативного вжитку.
Саме це трапилося з іменниками місткість і ємкість. Коли треба передати поняття об’єму, ставлять місткість у його прямому значенні: місткість кузова, місткість залу, місткість пляшки, міра місткості, баржа місткістю від 2 тис. до 5 тис. тонн і под. У прозорій формі лексеми відбито її зв’язок з такими близькими поняттями, як містити, вміст, місткий (тобто “той, що багато вміщує в себе”). Пор.: місткі засіки, містке судно, місткий тролейбус. Цим, очевидно, зумовлюється продуктивність використання названого слова в сучасних стилях і надання йому переваги з погляду літературних норм.
Ємкість– іменник значно вужчого значення, він не може виступати в словосполученнях типу ємкість літака, ємкість кімнати. Уживається як фізичний термін, пов’язаний з електрикою. У спеціальній літературі замість нього частіше застосовують термін ємність. “При підсиленні вищих частот звукового діапазону значну роль відіграють так звані міжелектродні ємності лампи” (“Основи радіотехніки”). Науково-технічний словник рекомендує вживати словосполучення-терміни ємність станції, ємність системи, електрична ємність, ємність акумулятора, ємність насичення тощо.
Не можна виправдати стилістичне розширення слововжитку ємкість і ємкісний (трапляється навіть ємко) в переносному значенні. Стилістично невдалими є фрази, де прислівники містко, ємко, утворені од відповідних прикметників, сполучаються з дієслівними формами, наприклад: “В оповіданні “Доля людини”, що увібрало в себе матеріал роману, надзвичайно містко показано зв’язок людської долі з долею народною” (з журналу); “Ніхто не розповідав про нього (Нюрнберзький процес) так ємко, з таким знанням справи, з такою ерудицією, як Ярослав Галан” (з журналу).
Містко показати, ємко розповісти– штучні вислови, в яких втрачається значення прислівників-означень. Крім того, в переносному розумінні, як і в прямому, доречно послуговуватися тільки нормативним для сучасної української мови прикметником місткий.
У яких випадках уживають іменник штани, а в яких– брюки?
Слово штани в українській мові– давнє. Його засвідчують прислів’я, приказки, пісні: “Один усе закладався та й без штанів зостався”, “Невісточка сорочку полатає, а зять штани здере”, “Дожилися: штани одні, а сорочок ще менше”. Загальновідомими є фразеологізми протирати штани, залишатися в самих штанях. Це слово обов’язкове в описах чоловічого національного одягу, воно широко побутує в нашій художній літературі. Скажімо, Олесь Гончар узагалі не вдавався до іменника брюки, тільки– штани. Всі українські словники фіксують слово штани як основну видову назву відповідної реалії, порівняймо родові найменування: шаровари, галіфе, рейтузи, джинси.
Лексема брюки прийшла в нашу мову через російську й усталилася у сферах швейної промисловості, торгівлі, реклами. “Майстерня приймає також замовлення на виготовлення чоловічих та жіночих брюк” (з оголошення). Підтримується це слововживання термінологізованими сполученнями брючний костюм, брючний цех, хоч замість них можна (й треба!) запропонувати варіанти типу жіночий костюм-штани, цех для виготовлення штанів.
Чи однаково часто виступають семантично близькі дієслова личить і годиться?
Личити найбільше вживається в значенні “пасувати до зовнішності людини”. Наприклад: “Вбрання... явно личило їй” (Олесь Гончар). Інше його значення– “пристойно, відповідно до становища, характеру чинити”. “Хто тут тебе поставив за пророка? Прилюдно жінці личило б мовчати” (Леся Українка).
Іноді це слово використовують у застиглій формі 3-ї особи однини– у розумінні “як має бути”, “як належить”. “Він ішов мовчки, не поспішаючи, спокійно й поважно, як і личить хазяїнові Дніпрового берега” (Олесь Донченко). У значенні “як належить” літературна мова знає також слово годитися. “Буду їсти та пити, та хороше ходити– звісно, як панові вельможному годиться” (Марко Вовчок).
Останнім часом в усному мовленні й у художній літературі лексему личити стали використовувати частіше, аніж годитися (в спільному значенні), хоча в деяких контекстах краще було б ужити друге з них.
Коли слово напевно (напевне) відокремлюється комами, а коли– ні?
Як прислівник у значенні “точно, безперечно, неодмінно, не боячись помилитися” не відокремлюється. “Павлина, хоч і напевно знала, що він отримав свої вісім злотих, вийшла дуже незадоволена з дому Річинських” (Ірина Вільде), “Та я ж таки тебе напевне бачив!” (Леся Українка).
Як вставне слово для вираження ймовірності чогось відокремлюється. “Сагайда дізнався, що полк вийшов у другий ешелон і стоятиме тут, напевне, до завтра” (Олесь Гончар).
Як вживати лексему «немов»?
1. Сполучник порівняльний. Використовується для приєднання порівняльних зворотів і порівняльних підрядних речень (синоніми наче, начеб, начебто, неначе, мов, немовби, ніби). “Там, у степу, схрестилися дороги, немов у серці дикому мечі” (Василь Симоненко).
2. Сполучник з’ясувальний. “Здавалось, немов хтось відчинив двері”.
3. Частка. “Вона того вечора немов віджила і стала такою веселою” (Ольга Кобилянська). Кома перед немов ставиться, якщо це слово виступає сполучником. І не ставиться, якщо воно є часткою.
Які німецькі та французькі лексичні запозичення є в українській мові?
До найбільших з кількісного погляду належать німецькі. Вони так органічно адаптувалися в нашому мовному вжитку, що в багатьох випадках не сприймаються як слова іншомовного походження. Це, наприклад, будувати, гаптувати, гамувати, коштувати, мусити, мордувати, мурувати, керувати, плюндрувати, вага, варта, груба, келих, кухоль, комин, лантух, ганчірка, кучер, крам, шафа, шина, смак, рятунок, рама, кімната, картопля, крейда, будинок та багато інших назв реалій, пов’язаних з побутом і різними сферами давніх ремісничих виробництв.
Німецькі лексичні запозичення вживають також на позначення предметів, понять і процесів у царині техніки та будівництва (верстат, домкрат, кельма, клейстер, клапан, кран, муфта, стамеска, фуганок, шпунт, шланг, штукатурка), військової справи (бруствер, гаубиця, гауптвахта, єфрейтор, офіцер, солдат, фельдмаршал, фланг, штаб, штурм), мистецтва (арфа, балетмейстер, камертон, капельмейстер, лейтмотив, танець), друкарства (абзац, кегль, форзац, шрифт), гірництва (шахта, шихта, штольня, штрек, шурф), торгівлі та фінансів (бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф), побутових речей (кітель, фартух, футляр, ширма).
Слова французького походження потрапляли до української мови спочатку через польське, а потім російське посередництво. Тут бачимо суспільно-політичну термінологію (абсолютизм, альтернатива, асамблея, бюлетень, бюрократ, демонстрація, імперіалізм, комюніке, націоналізм, режим, саботаж, шантаж), мистецькі терміни і поняття (акомпанемент, амплуа, ансамбль, балет, бюст, гравюра, натюрморт, рояль, шедевр), армійську лексику (авангард, ар’єргард, амбразура, арсенал, гарнізон, дирижабль, парашут), назви одягу, тканин, предметів побуту (блуза, вуаль, велюр, драп, пальто, трикотаж, абажур, одеколон, ридикюль).
Які бувають форми дієслова наказового способу?
1. Для української мови характерні прості форми першої особи множини: пишімо, граймо, працюймо, розповідаймо. А в російській форми першої особи множини можуть бути простими і складними. Перші збігаються з відповідними формами дійсного способу (бежим, встанем, летим), другі утворюються за допомогою частки давайте (давайте поработаем, давайте поприветствуем, давайте писать, давайте споем). Українській мові такі форми не притаманні.
2. Деякі дієслова наказового способу мають дві паралельні форми другої особи однини, які стилістично не диференціюються: визначити– визнач і визначи, застругати– застругай і застружи, креслити– кресль і кресли, плескати– плещи і плескай, провітрити– провітр і провітри і т. ін.
3. У варіантних формах виступають дієслова у другій особі множини: бережіть– бережіте, скажіть– скажіте, несіть– несіте. Давні форми на– іте, вживані в художній літературі, надають висловленню урочистості.