Дискусія з приводу грошей мільярдера-монополіста Фірташа, який пожертвував на спорудження у Вашингтоні меморіалу жертвам Голодомору в Україні $2,5 млн., продовжувалась на міжнародному рівні. Фірташ своїм внеском виручив збанкрутілу українську владу, яка ще в 2006 році взяла зобов’язання збудувати пам’ятник за свій кошт, а нова влада з 2010 року неодноразово цей обов’язок підтверджувала. Зі скромного, як для мільярдера, внеску, Фірташ захотів мати неабиякий зиск: прихильність влади та потрібний йому піар за кордоном, бо його бізнес-імперія шукає вихід на європейський та американський ринки.

Дискутують учені, журналісти, громадські діячі, члени українських громад, зокрема, США та Канади, а також – пересічні українці всього світу в соцмережах. Йдеться про характер цих грошей у моральному плані, і ким є насправді їхній власник, справжні витоки ейфорічних подяк новітньому меценату з боку очільників діаспори, мету пам’ятника і все, що людей зачепило «за живе». Ось кілька джерел цих дискусій: «Наша совість і гроші Фірташа» («Нова газета», № 40, 10 жовтня); «Болить! Відгуки читачів» («Нова газета», № 41, 17 жовтня); «Про те, що болить і мене...» («Час і Події», № 43, 24 жовтня); «Мільйони Фірташа посварили діаспору» http://www.pravda.com.ua/news/2013/10/21/7000405/ та «Фірташ продовжує «скуповувати» діаспору» http://www.pravda.com.ua/news/2013/10/21/7000405 («Українська правда», 23 жовтня); «Irreconcilable differences: Cas tycoon and the Holodjmor Monument in D.C. by Taras Kuzio»: «Непримиримі протиріччя: газовий магнат та пам’ятник Голодомору у Вашингтоні автора Тараса Кузьо (The Ukrainian Weekly, № 42, Oktober 20); «Болить! Продовжуємо друк відгуків читачів» («Нова газета», № 42, 24 жовтня або http://novagazeta.info/archives_pdf/2013/NG_251.pdf).

В пам’ять про загиблих від голоду. Чикаго	Діти в ті страшні 1932-1933 роки	Дзвін у пам’ять про замучених голодом. Полтавська обл.
Померлим від голоду в с. Ярославки, Житомирської обл.	Пам’ятник жертвам Голодомору у Києві	Пам’ятник у Донецькій обл.

 

У США, в Нью-Йорку, цю дискусію під назвою «Болить!» розпочала «Нова газета».
Основне посилання критичної частини: гроші брудні, бо вони насправді народні і присвоєні (вкрадені, захоплені, etc) нечистими методами. Працею за такий короткий час так не розбагатієш ($3,337 мільярда активу).
Ми не можемо закривати очі на їх походження, тоді за що дякувати? – ставить питання політолог, професор із Торонто Тарас Кузьо. У переконливій, насиченій лише об’єктивним фактажем, статті в «Ukrainian Weekly», № 42, та листі до «Нової газети», № 42, професор Кузьо наводить документальні дані походження грошей Фірташа та його стратегічної корисливої поведінки – бути приближеним (за рахунок грошей, звичайно) до перших осіб у державі. Спочатку В. Ющенка, а тепер В. Януковича. Бізнес-імперія Фірташа швидко розширилася з 2010 року, він залишається газовим магнатом (на зміну його посередницької компанії РосУкрЕнерго стала OstChem Holding) та монополістом у хімічній промисловості. На його заводі «Азот» у Сєверодонецьку рабські умови праці. Робітники отримують найнижчу платню ($375 за місяць), неадекватну обсягові та шкідливості праці. «То невже пам’ятник Голодомору буде споруджений на спинах цих експлуатованих робітників?» – запитує Тарас Кузьо. І, крім усього, Фірташ залишається найбільш проросійським олігархом. (У попередньому числі нашого часопису, в статті «Про те, що болить і мене», автор інформувала про те, що у жовтні Путін значно знизив ціну на газ для його посередницької компанії «OstChemHolding»).

***
Приєднується до критичної частини дискутуючих громадська діячка з Канади, член Канадської групи сприяння демократії в Україні Оксана Башук-Гепбер. Вона переконана, що поширення інформації про Голодомор потрібне, передовсім, в самій Україні. «Україні треба, щоб про Голодомор дізнавалися діти в українських школах, щоб уряд про це говорив, і щоби пан Фірташ дав не два з половиною мільйона, а більше на вшанування жертв Голодомору в Україні». Вона та її колеги давно критикують більш давні й потужніші організації діаспори за надто м’яке, як на їхню думку, ставлення до української влади та її оточення.
Різко в дискусії «Болить» виступив читач Григорій Коваль з Брукліна. Він нагадав, як ахметови та фірташі «варили» гроші, скориставшись хаосом та анархією після розвалу Радянського Союзу: «До 1991 року все належало всім, а потім найхитріші й найпідліші привласнили все це «спільне» собі. І таких людей деякі з тутешніх українців називають тепер Олексами Довбушами й Робін Гудами. (Так назвав Дмитра Фірташа учасник дискусії Володимир Козіцький із Йонкерса. – Авт.) Більший цинізм важко вигадати». «Мене дивує, – закінчує свій лист Г. Коваль, – реакція деяких українців, які давно живуть у США, на моральні аргументи в цій справі. Вони навіть не розуміють, про що йдеться. Довгі роки, прожиті в світі, де все купується й усе продається, вбили в них ті рецептори, які відповідають за моральність. Гроші – понад усе. Але є в світі речі, дорожчі, ніж гроші. Це – наша совість і наша пам’ять... А такий пам’ятник буде не даниною пам’яті, а вишуканою наругою над нею».

	Виставка до 80-річчя Голодомору в Українському інституті Америки. Нью-Йорк	Клуб українського кіно. Директор Юрій Шевчук демонструє документальній фільм про Голодомор. Нью-Йорк

Говорять читачі соціальних мереж
Ось реакція деяких з них у відповідь на інформацію «Української правди», до якої варто прислухатися всім очільникам громади та всім нам: «Відібрані у народу гроші йдуть на пам’ятник задля піару. А в цього народу ось-ось почнеться Голодомор».
«Краще б такий пам’ятник побудували на ці гроші в Криму або на своїй Донеччині, щоб хоч іноді там згадували, як «старший брат» знищував їхню рідню. І може тоді в їхніх головах щось би прояснилося»...
«Які можуть бути суперечності? Гроші брати обов’язково! Вони – не Фірташа, а наші, точніше, вкрадені в усіх нас»...
«Дивно, як витрачаються гроші... Скинулись би вже всі та збудували сучасну лікарню, яку ще при Ющенкові хтось обіцяв...» (Коментар: У часи Ющенка перша леді Катерина Ющенко зібрала шалені гроші на будівництво модерної «Лікарня-3000». В результаті – ні лікарні, ні грошей, а Ющенки донині незаконно займають державну дачу в Конча-Заспі, яка коштує платникам податків 30 млн. грн. на рік. – Авт.)
«Виявилося, що українців так легко пересварити (підкупити). І це чудово знають фірташі та путіни».
«Нова газета» в № 43 за 31 жовтня статтею «Що сильніше: совість чи гроші»»: http://novagazeta.info/archives_pdf/2013/NG_252.pdf підвела підсумки дискусії; на початку подається інтерв’ю з головою Крайового комітету з визнання Голодомору геноцидом Михайлом Савківим – комітету, який прийняв гроші Фірташа. На запитання газети «Чи обговорювалася членами Комітету моральна сторона пожертви?» пан Савків по суті запитання не відповів нічого. Далі розповідається про останню, немислиму оборудку Фірташа, висвітлену в журналістському розслідуванні Тетяни Чорновіл «Пограбування століття: Хто вивіз із Нафтогазу три камази стодоларових банкнот?» Читайте «Українську правду» за 1 листопада ц. р.: http://www.pravda.com.ua/articles/2013/10/25/7000699/. Ціна цієї оборудки – в сумі, яку нарахує пан Фірташ у цих трьох вантажівках. І все це іменем України...

 

Проект українського пам’ятника «Пшеничне поле» жертвам Голодомору 1932-1933 рр. у Вашингтоні. Пам’ятник буде споруджено в зоні меморіалів жертв інших народів	Меморіал жертвам комунізму «Богиня демократії» в пам’ять про сотні студентів, які загинули на площі Тяньаньмень, у Пекіні в 1989 р.

 

«Приймаючи цей дар Фірташа, не усвідомлюючи навіть цього, ми узаконюємо його нажиті шахрайством капітали, відмиваючи їхню частину в сумі 2,5 мільйона доларів», – пише автор статті.
Висновки дискусії
Вона визначила дві позиції наших краян, дві життєві філософії: «Не все в житті продається та купляється», і «Гроші не пахнуть». А у практичному аспекті автор редакційної статті Валентин Лабунський пропонує повернути ці гроші. Звернулася з цього приводу за коментарем до відомого київського публіциста, вченого, якого не я одна вважаю діловим авторитетом, талановитим журналістом, – Бориса Кириченка. «Я теж повернув би, – сказав він коротко і чітко, – бо красти не можна. Красти – це один з найбільших гріхів. Я навіть підтримую закон мусульман, згідно з яким за злодійство карають відповідно».
Позаминулого тижня у листах до часописів «Час і Події» та «Нової газети» відомий громадський діяч Аскольд Лозинський наголошував, що «Дмитрові Фірташу, Ганні Герман чи Вікторові Януковичу тут не належить жодної похвали, а тим більше, пошани. Фірташ просто віддав малу частину того, що вкрав, і при тому значно себе реабілітував серед наївних українців та чужинців, для кого він став великим меценатом... Але ці гроші були брудні доти, доки були в руках Фірташа. Вони очистилися, коли їх повернули українському народові. Споруджуймо пам’ятник нашим загиблим предкам!»
Пан Лозинський ще зауважив: «Ніхто з дискутуючих не порушує питання про повернення грошей»... Така пропозиція прозвучала тепер. Лише, можливо, не повернути, а перерахувати тим, хто в Україні найбільше потребує. Наприклад, на «Лікарню-3000». Але в такому випадку хтось мав би очевидно сісти в тюрму після розслідування та розгляду судом. Або повернути ці гроші задля уроку на рахунок відповідної статті власного заводу Фірташа «Азот» для підвищення платні його нещасним малооплачуваним робітникам Мільйон дір в пограбованій Україні.

 

Представники управи Кредитівки «Самопоміч» з Нью-Йорку та Комітету в момент передачі $25тисяч на спорудження пам’ятника жертвам Голодомору. 8 грудня 2012 року	Фото в честь передачі внеску $10 тисяч Кредитівкою Йонкерса, штат Нью-Джерсі, на спорудження пам’ятника жертвам Голодомору. 16 березня 2013 р.	Кредитівка Філадельфії передала $5 тисяч на Меморіал. 3 листопада 2012 року

 

Згадаймо 80-і роки минулого сторіччя. Це завдяки зусиллям української діаспори Північної Америки – США та Канади – відбулося дослідження Голодомору американським урядом (створена спеціальна комісія з питань розслідування причин та обставин Голодомору в Україні). Це завдяки їй світ почув правду про нашу трагедію та її винуватців. Це вона видала перші книги та фільми про Голодомор. Заслуга наших краян – американських українців – іммігрантів післявоєнної пори – неоціненна, заслуговує на величезну вдячність наступних поколінь українців. Подяка і шаноблива пам’ять тим корінним американцям, що розумом та душею пройнялися нашим болем і допомагали нам. Бодай, світлої пам’яті великому патріотові України, чистокровному американцеві Джеймсові Мейсу, який залишився на вічний спочинок в українському краї. І ось як фінал цієї багаторічної жертовної праці, тернистого шляху в ім’я Правди на Землі – пам’ятник жертвам Голодомору в Америці за неправедні крадені гроші???
Як достукатися до серця тих очільників, хто все це вирішує?
І ще один висновок із цієї дискусії, окрім згаданого «Совість головніша, ніж гроші». Не личить нам згинатися перед тими, хто заволодів народною власністю, піарити їх у закордонні. Нехай вони забирають свої мільярди з офшорів і тихо жертвують вдома, в Україні.
І бодай цим викупляють свою провину грабіжників та прислужників влади. Нехай Фірташ, який поряд з Ахметовим має вже свою державу в державі, повертає тим, кому винен: рятує розорені села, будує дороги, належно годує своїх робітників. А літературу для олігархів ми пропонували в попередньому матеріалі (в числі № 43) на цю тему.

Реакція меншості з приводу проекту «Пшеничне поле»,
або
Навіщо розмахувати кулаками після бою
Власне, остаточний «бій» ще не відбувся. Лиш у листопаді цього року обіцяють посвяту наріжного каменю, а кінцевий термін спорудження – листопад 2014 р. На нинішній час остаточно розроблена його, так би мовити, стратегія: дозволи всіх американських служб, проект та сумнівні гроші. У розпал дискусії про моральну площину пожертви загубилося інше питання. Який пам’ятник збудуємо, яке враження справлятиме? Який «коефіцієнт корисної дії» матиме? Тим більше, за таку шалену, як для «маленького» українця, ціну в $2,5 млн.?
Як всім уже відомо, переміг проект американського архітектора Лариси Курилас «Пшеничне поле». Коментарів щодо нього в пресі немає. В Інтернет-джерелах знаходимо лиш репліку депутата від Партії регіонів Ганни Герман з інтерв’ю «Українській правді» в травні 2012 р: «Ми переглянули ті проекти, і той проект, що переміг, – чудовий! Один з кращих меморіалів у світі».
Перше враження багатьох людей, які ознайомилися з проектом, надрукованим щойно в часописах: пшеничне поле – це ж символ добробуту, достатку… Але ж не про те, що тоді трапилося: врожай держава конфіскувала у селян до зернини, і саме про цей злочин – смерть мільйонів людей від голоду – треба сказати цим меморіалом! Дуже сумнівно, що кожен іноземець (чи то американець, чи турист з інших країн), а саме на них розрахований меморіал, захоче прочитати надписи, з якої причини з’явився цей приємний ландшафт із колоссям.
Знайома скульптор, яка теж працює в абстрактно-філософському стилі, зреагувала так: «Пшеничне поле – о’кей. Але я б на ньому спочатку, де густе колосся, показала веселу ситу дитину, посередині – похмуру, зголоднілу, наприкінці – дитину, змучену голодом...»
Доречно на захист автора проекту згадати: американська сторона продиктувала жорсткі умови щодо пам’ятника. Серед яких: «Не можна використовувати релігійні символи як домінанту композиції» та неймовірне – «Пам’ятник не може нести негативну емоційну енергетику» (?!!!). Тобто, і тут має бути голлівудський стандарт «Happy End». Американський стандарт – не потривожити спокій обивателя, його душевний комфорт якимось негативом. Дивина – та й годі!
Нерозуміння та здивування з цього приводу висловила і високопрофесійна київська журналістка, постійна читачка сайту «Часу і Подій», з приводу публікації «Про те, що болить і мене» в № 43: «Дуже цікавий матеріал... Лише здивувалася в цій статті, що американська сторона наполягала, щоб меморіал не викликав негативних емоцій. Цікавий підхід. А в чому тоді сенс? Адже без співпереживання та болю в серці – це просто пейзаж за мільйони доларів для байдужих американців...»
Така реакція читачів спонукала редакцію взяти інтерв’ю у Лариси Курилас, щоб детальніше дізнатися про її роботу над проектом та розшифрувати авторську концепцію. Воно буде надруковане в наступному – № 46 – «Часу і Подій».
Спробували вияснити питання, наскільки пам’ятник досягне своєї мети. Звернулися в посольство України у Вашингтоні, оскільки його представники уособлювали українську владу в усіх ділових стосунках з американською стороною. Перший секретар посольства пані Ореста Старак, яка відповідальна за зв’язки з громадськістю, детально та терпляче розповіла про довгу процедуру підготовки до стартового моменту спорудження меморіалу, участь у ньому багатьох американських комісій та агентств, про найняту посольством архітектурну фірму, яка виконує роль підрядника, про відкриті слухання на останньому етапі затвердження проекту, але відкинула правомірність вирішення мистецьких питань. Тому що останнє слово належало американській стороні. А на питання «Чи досягнемо пам’ятником мети?» відповіла: «Завжди є незадоволені. Всім не догодиш. Доконаний факт: американська сторона вибрала саме цей проект. І взагалі – краще мати, ніж не мати» (Мається на увазі – пам’ятник).

Про уроки історії – великі і маленькі
Та все ж, здається, нам є потреба проаналізувати втрачені можливості щодо змісту пам’ятника, не кажучи вже про джерела його фінансування, про що йшлося в дискусії. Бодай, задля уроків у майбутньому.
За великим рахунком, умови американської сторони можна було проаналізувати, провести консультації, можливо, порадитися з громадою ще тоді, коли Комітет з питань Голодомору передавав ці умови в Міністерство культури та туризму України. В Комітеті знають, коли це було. Давно. Можливо, подискутувати вже тоді, коли (у 2009 році) було визначено п’ять кращих проектів конкурсу, і стало зрозуміло, яку ж інформацію вони несуть. І наполягати на доопрацюванні. Наголошую, що в умовах американської сторони, окрім вищезгаданого про не бажану негативну енергетику, було ще й таке: «Бажано (не обов’язково) вирішити композицію не фігурально, а абстрактно-символічно)». Тобто, дірка (вікно) була. І можна було оцим «не обов’язково», як авторам, так і відповідальним з боку української влади (зокрема, і діаспорної громадської), скористатися. Приклад: у зоні місця спорудження пам’ятника Голодомору у Вашингтоні є ще два меморіали жертвам. Один з них – жертвам комунізму (символічна «Богиня свободи») і другий – тим американським японцям, які у роки Другої світової війни були запроторені в табори американським урядом. (Див. фото). Це, як бачите, два журавлі (культовий в Японії птах) в тенетах колючого дроту. Символічно-абстрактно, але й, водночас, промовисто по темі. Тобто, за зміст НАШОГО треба і можна було боротися. Зокрема, і Крайовому комітетові США у справі визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом, оскільки він, очевидно, виконує деякі функції Комітету з питань спорудження пам’ятника. Можливо, звернутися до громадської думки, оголосити широке публічне обговорення через круглі столи та на сторінках громадських часописів. Впевнена: вердикт громадської думки був би на користь працюючої ідеї, а не формального її втілення. Цей вердикт Комітет мусів би донести до американської сторони з проханням уже громади та Комітету – переглянути та пом’якшити вимоги до проекту. Складно та метушливо? Так. Але інакше: нащо тоді витрачати 1,5 чи 2,5 мільйона доларів, якщо ідея не спрацює, а в Україні цілі верстви населення нині не доїдають, а то й голодують.
Але коли в недавній розмові з головою Комітету паном Михайлом Савківим спробувала порушити це питання, то ми навіть не могли порозумітися, про що йдеться, і він чемно порадив мені звернутися до американських комісій...
Дозволю собі привести в якості контраргументу окремі висловлювання членів громади: «Ідея повинна працювати на всі 100. Формальність нам не потрібна. Тим більше, що коштує вже занадто дорого». «Громадськість має право втручатися, тому що це – народні гроші». «Про мистецький твір. Якби його готували для музею – це одна справа. В музеї кожен міг би цю абстракцію сприймати по-своєму. А монументальний пам’ятник на площі розрахований на широке коло людей (мешканців, туристів, гостей міста)».
Америка – демократична країна, і ми знаємо десятки випадків, коли американська спільнота тих чи інших регіонів виступала проти рішень влади (насамперед, щодо забудов) і досягала того, що рішення було не просто змінене, а й скасоване взагалі.

Про кошти, ціни та гласність
У даній розмові ми залишаємо за рамками питання основного джерела фонду спорудження пам’ятника (гроші Фірташа). Його долю вирішуватимуть члени Комітету з урахуванням громадської думки, висловленої під час всеукраїнської дискусії.
Але громаду цікавить вміст каси Комітету на сьогодні. Адже протягом останніх років були внески на спорудження пам’ятника окремих членів української громади та значні суми чеками наших Кредитівок (Нью-Йорка, Йонкерса, Філадельфії. Може, ще хтось?) У Кредитівках є і наші центи, тому маємо право знати про внески та як вони будуть використані. З останніх новин: відома Фундація Омеляна та Тетяни Антоновичів нещодавно виділила $100 тисяч (Ukrainian Weekly, 2013, № 43, 27 жовтня).
Людей турбує, чому такий дорогий пам’ятник? Минулого року йшлося про приблизно 1,5 млн. дол. Пан Михайло Савків пояснює подорожанням матеріалів. Зрозуміло. Як приклад злету цін пані Ореста Старак навела наступні факти: 50 років тому пам’ятник Тарасові Шевченку у Вашингтоні коштував $250 тисяч, тепер за ремонт просять $500 тисяч.
Щодо конкретних цифр, що стосуються кошторису, то пані Ореста Старак назвала точну вартість лише самої скульптури: $700 тисяч. «Решта, – сказала вона, – піде на встановлення скульптури, довколишнє оформлення, оплату праці».
У нашій непростій розмові голова Комітету пан Михайло Савків зумів НЕ назвати жодної цифри щодо суми зібраних громадських коштів. Але твердо пообіцяв, що найближчим часом Комітет повідомить про вміст каси постатейно, а також постатейно оприлюднить кошторис пам’ятника.
Мала розмову і з відповідальним за збір коштів, тобто, президентом Крайової Фундації українського Голодомору-геноциду – паном Миколою Міщенком, якого високо шанують у громаді Чикаго, де він проживає. Він також є членом Крайового комітету США з визнання Голодомору геноцидом (Вашингтон). Обмінявшись думками з основних питань дискусії, не зовсім порозумілися лиш в одному: чи громада має право знати, скільки зібрано, і як використовуються зібрані кошти. Пан Міщенко, справедливо нарікаючи на пасивну «четверту» хвилю», яка не розкриває свої гаманці так, як це робила «третя», вважає, що звіти мають давати лише членам Фундації. Але практика всіх інших наших інституцій є наступною: широке оголошення – звіти – найменших пожертв. Думається, що щиро самовідданий громадській справі пан Міщенко та його колеги по Комітету та управі Фундації нашу думку про гласність та прозорість у демократичному суспільстві поділяють...
Побажання на майбутнє громадським комітетам та організаціям – проводити прес-конференції з подібних питань. Не у Вашингтоні, а в Нью-Йорку, де виходить переважна більшість американсько-українських часописів, зокрема, і представництво найбільшого за обсягом часопису «Час і Події», що видається в Чикаго. Якби перше повідомлення про т. з. пожертву з’явилося через прес-конференцію, деякі запитання, порушені тут, і які зависли в повітрі, могли бути вже з’ясовані.

Як у краплині води відображається сонце...
... так і в цій конкретній історії відображається принцип господарювання нашої держави. Точніше, її безгосподарність. Уже сам факт прийняття Кабінетом міністрів трьох постанов про виділення коштів і безкарне невиконання цих постанов свідчить само за себе. Точніше, про невідповідність керівника обійманій посаді, а звідсіля – і кричуща безвідповідальність.
...Або оголошення конкурсу проектів без окреслення посильної для держави суми кошторису.
...Або відсутність конкретної особи від влади, яка б кровно, зі самого початку, була зацікавлена результатом змісту пам’ятника та його економічної вартості.
...Або непрозорість, непоінформованість широкої громадськості, кулуарність вирішення всіх питань. В Україні ж засекречено все: кому належить та чи інша власність – не дізнаєтеся...
...Або вже звичка не перечити владним структурам, уклінно та безвідмовно, інколи навіть лукаво прогинатися перед провладними чи грошовитими особами, що перейшло і на деякі наші, діаспорні, структури.
P. S. Інтерв’ю з автором проекту «Пшеничне поле» Ларисою Курилас буде надруковано в наступному числі.

Фото з Інтернет-джерел