22 червня ми відзначили чергову – сімдесят другу – річницю початку війни 1941-1945 років. Одні ту війну називають Великою Вітчизняною, інші – частиною Другої світової, треті – Німецько-радянською.

Згадують цю війну також по-різному – урочисто і скорботно, в радянському дусі чи в українському, наголошують на перемогах або жертвах.
Усе це було – і напад німецької армії, і поразки, і перемоги, і герої, і жертви. Але я почну з однієї, здавалось би, локальної, події, що відбулася в контексті відзначення сьогоднішньої річниці.
Серед наших читачів чимало вихідців з Івано-Франківщини, є вони і в редакції. Тож, сподіваюся, їм буде цікаво довідатися, що минулої неділі, 23 червня, в Івано-Франківську, в Дем’яновому лазі, відбувся віче-реквієм, присвячений пам’яті розстріляних в’язнів тюрми НКВС.
До сумновідомого меморіального комплексу «Дем’янів лаз», щоб пом’янути жертв комуністичного терору, своїх земляків, розстріляних карателями НКВС у Станіславській (Івано-Франківській – ред.) в’язниці в 1941 році, прийшли представники широких кіл франківців: керівники обласної ради та облдержадміністрації, ветерани УПА, народні депутати, громадськість.
Священики християнських церков у дворі церкви-дзвіниці спільно відслужили поминальну панахиду. Потім усі учасники заходу, охоплені єдиним почуттям світлої скорботи, хвилиною мовчання вшанували загиблих, поклали вінки і запалили свічки пам’яті на могилах закатованих невинних жертв.
Голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук зазначив, що «українці завжди чинили опір комуністичному режимові, тому сотні таких Дем’янових лазів є по всій Україні».
Дійсно, так звані меморіальні місця тоталітарних репресій – це донині виявлені поховання жертв масових репресій, які відбувалися в Україні в епоху сталінізму, головним чином, у1937-1941 роках.
Нагадаємо, що півтора місяця тому, 9 травня 2013 року, в селі Пшеничники (Тисменицький район), відбулося перепоховання 640 убитих співробітниками НКВС у 1939-1941 роках.
Як виявила спеціальна комісія ще у середині 50-х років минулого сторіччя, в 1937-38 роках було арештовано за обвинуваченням в антирадянській діяльності 1 мільйон 548 тисяч 366 осіб, і з них розстріляно 681 тисячу 692 (тобто, в середньому, розстрілювалося близько тисячі людей у день). Справжня кількість розстріляних та закатованих НКВС в Україні ні громадськості, ні навіть історикам досі невідома. Лише у Биківнянському лісі, де є найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій, за даними науковців, покоїться близько 100 тисяч репресованих. З них на сьогодні, за виявленими і опрацьованими співробітниками СБУ документами, встановлено прізвища 14191 особи. Понад 85 тисяч розстріляних так і залишаються невідомими. Уявіть собі – десятки тисяч людей втратили не тільки життя, але й ім’я, право бути оплаканими, право, щоб на їхню могилу приходили рідні і близькі! Страшний каток сталінізму просто стер їх з лиця землі, начебто, їх і не було на світі…
До відомих місць розстрілів та масових поховань у нашій країні належать, зокрема, наступні: тюрма на Лонцького, Золочів, Стрий (Львівщина), тюрма на Стрийській (Дрогобич), Микулинецький цвинтар і Заліщицька трагедія, Чортків, Бережани, Кременець (Тернопілля), урочище Саліна (Добромиль), Рутченкове поле (Донецьк), багато інших, зокрема, і безіменних.
Урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ) є одним із найбільш трагічних меморіалів. Там знайдені й ідентифіковані 524 кістяки людей. Встановлені прізвища 422 страчених. У 1970 році, після передачі на Радіо Свобода, в якій вперше прозвучала правда про розстріли у Дем’яновому лазі, поховання – за наказом радянських органів влади – зачистили бульдозерами. В 1998 році, недалеко від місця поховань, відкрили меморіальний комплекс «Дем’янів лаз».
Учасник розкопок Степан Яновський згадував: «І ось настав 1989 рік. Знову, через 20 років, у Дем’яновому лазі стояв маленький екскаватор, а по обидва боки нього – люди.
Одні горіли бажанням якнайскоріше віднайти той безцінний скарб, тих невинних братів і сестер, які стали жертвами геноциду, щоб ще раз доказати лють і ненависть большевика – ворога-ката, щоб їхні безмовні, німі кістки сказали правду про їхні муки, щоб винесли вирок своїм катам та щоб жертв по-християнськи перепоховати.
Інші люди – з органів прокуратури і КДБ – стояли з блідими, кам’яними лицями і просили, напевно, самого диявола, щоб цього не сталося.
Але знали перші, що горіли бажанням зустрічі зі страшним, божевільним минулим, що якщо вони помиляться і не знайдуть того, що шукають, їм пообіцяли ці чиновники в дарунок від п’яти до восьми років тюрми за «наклеп на радянську владу».
Лише відвага, впевненість, віра, любов до багатостраждальної землі, а найбільше – впевненість дідуся, що показав це місце, – вселили у всіх надію на успіх невеселий, на успіх і перемогу над творцем злочинів і зла… І ось настав момент, коли неправда стає правдою, коли таємниця стає розкритою, коли покривджені стають оправданими.
Заглибившись майже на півтораметрову глибину, а потім піднявшись, ківш повис у висоті, ніби сам онімів і здригнувся від страшної знахідки. Присмоктавшись до чорної, болотистої, драглисто-липкої землі, з ковша виглядав черевик, в якому стирчала кістка людської ноги…
На знайдених ложечках, що ними користувалися священики, на папірчиках, на коробках від сірників і дзигарничках, люди залишали свої прізвища, імена, – одні без надії, інші з надією, що їх колись знайдуть і дізнаються про їхню долю. Їхні обірвані мрії та мрії живих, сповнені надій, – здійснилися. Через півстоліття зустрілись рідні живі з мертвими, пізнавши їх за одягом, в якому востаннє їх бачили, коли большевицькі сатрапи їх розлучили».
Тепер з історії добре відомо, що з 22 червня 1941 року, після вторгнення німецької армії і її стрімкого захоплення багатьох міст і містечок, органи НКВС почали гарячково знищувати сліди своїх злочинів, ліквідуючи у тюрмах тих українців, які могли б багато чого розповісти про методи катування у радянських в’язницях за любов до України, за віру, за український дух, за несприйняття комунізації та сталінізації рідного краю.
Найбільш масово відбувалися розстріли НКВС в західних областях України, перед відступом радянських військ, влітку-восени 1941 року. Обвинувачувані в «контрреволюційній діяльності», всупереч тогочасному радянському законодавству, розстрілювались, зазвичай, без судового розгляду, здебільшого, за рішеннями керівництва НКВС різних рівнів. В’язні НКВС у 1939-1941 роках, головним чином, складалися з таких верств: політичні активісти нерадянської спрямованості, релігійні діячі немосковських церков, представники незалежно мислячої інтелігенції, активісти національних рухів, представники так званої «буржуазії», інші. Загальна кількість жертв розстрілів НКВС, за приблизними оцінками, склала 100000 осіб, причому, тільки в західній Україні більш, ніж 10000 осіб.
Більшість із них були політичними в’язнями, страченими без суду.
Вшановуючи їх пам’ять сьогодні, мусимо добре усвідомлювати, що тільки незалежна, демократична Україна на чолі з проукраїнськи налаштованою владою, може бути гарантією того, що українця не репресують за його любов до своєї мови, пісні, вишиванки, культури і рідного краю, що ніколи на нашій землі більше не буде нових Дем’янових лазів, Биківні та інших подібних місць масових вбивств і поховань українців.
За таку українську Україну, яка любитиме, а не нищитиме українців, треба ще боротися – всім нам спільно.