Французьким дітям, на відміну від американських, не потрібні ліки, щоб контролювати свою поведінку. Так вважає Мерилін Ведж, доктор психологічних наук, автор книжки “Страждають діти: Справа проти маркування і медикаментозного лікування та ефективна альтернатива”. Швидкість призначення медикаментів надміру активним дітям в Америці справді становить загрозу. Чи слід приписувати різні діагнози та ліки дітям, яких, можливо,...неправильно виховують.

У Сполучених Штатах щонайменше 9% дітей шкільного віку мають діагноз СДУГ і вживають фармацевтичні препарати. У Франції відсоток дітей, які мають такий самий діагноз та застосовують медикаменти у лікуванні СДУГ, – менш ніж 0,5%. Чому ж епідемія СДУГ поширюється у Сполучених Штатах і майже не зачепила дітей у Франції?
Чи є СДУГ біологічно-неврологічним розладом? Дивно, але відповідь на це запитання залежить від того, де ви проживаєте: у Франції чи у Сполучених Штатах. У США дитячі психіатри вважають СДУГ біологічним розладом із біологічними причинами. Найкращий метод лікування – також біологічний: психостимулятори, такі як Ritalin і Adderall.
З іншого боку, французькі дитячі психіатри розглядають СДУГ як захворювання, що має психосоціальні та ситуаційні причини. Замість того, щоби розв’язувати такі дитячі проблеми з допомогою медикаментів, французькі лікарі шукають основну причину, яка викликає у дитини стрес, не в її мозку, а у соціальному контексті.
У лікуванні основних соціально-контекстних проблем вони надають перевагу психотерапії або сімейному консультуванню. Цей погляд відрізняється від американської тенденції пов’язувати всі симптоми з біологічною дисфункцією, наприклад, з хімічним дисбалансом у мозку дитини.
Французькі дитячі психіатри не застосовують тієї системи класифікації дитячих емоційних проблем, якою користуються американські психіатри. Вони не використовують Інструкції з діагностики і статистики психічних розладів або DSM. Згідно із твердженням соціолога Мануеля Валле, Французька федерація психіатрії розробила альтернативну систему класифікації на противагу DSM-3. Цією альтернативою була CFTMEA (Класифікація Fran?aise des Troubles Mentaux de L’Enfant et de L’Adolescent), вперше видана у 1983 й оновлена у 1988 та 2000 роках. CFTMEA фокусується на виявленні та усуненні основних психосоціальних причин симптомів у дітей, а не на пошуку найкращих фармакологічних «лейкопластирів», щоби замаскувати симптоми.
А оскільки французькі лікарі досягли успіху у пошуку і виправленні проблем у соціальному середовищі дитини, то менше дітей претендує на діагноз СДУГ. Крім того, визначення СДУГ не таке широке, як в американській системі, яка, на наш погляд, прагне «патологізувати» багато з того, що є нормальною поведінкою у дитинстві. DSM не розглядає конкретних причин. Таким чином, це призводить до того, що лікарі приписують діагноз СДУГ набагато більшій кількості дітей із симптомами, водночас заохочуючи до лікування їх фармацевтичними препаратами.
Французький цілісний психосоціальний підхід також дає можливість врахувати харчування як причину симптомів СДУГ – зокрема той факт, що поведінка деяких дітей погіршилася після вживання продуктів зі штучними барвниками, певними консервантами і/або алергенами. Лікарі, які працюють з проблемними дітьми у цій країні (не кажучи про батьків багатьох дітей із СДУГ), добре знають, що дієти іноді можуть допомогти дитячій проблемі. У Сполучених Штатах строгий акцент на фармацевтичному лікуванні СДУГ навпаки заохочує лікарів ігнорувати вплив харчування на поведінку дітей.
Крім того, звичайно, філософії виховання дітей у США та Франції цілком різні. Ці теорії можуть пояснити, чому французькі діти зазвичай краще поводяться, ніж американські. Памела Дракермен підкреслює розбіжності у способах виховання у своїй новій книзі «Bringing up Bеbе». На нашу думку, її ідеї стосуються дискусії, чому настільки менше французьких дітей має діагноз СДУГ, ніж у Сполучених Штатах.
Французькі батьки своїм дітям від народження встановлюють жорсткі правила. Дітям не дозволяють, наприклад, перекусити, коли вони хочуть. Прийоми їжі відбуваються чотири рази на день у визначений час. Французькі діти вчаться терпляче чекати на їжу у встановлені години, а не їсти тоді, коли їм заманеться. Французькі немовлята також повинні пристосовуватись до обмежень, встановлених батьками, а не дитячими сльозами. Французькі батьки дозволяють своїм дітям «виплакатися», якщо вони не сплять вночі, у віці чотирьох місяців.
Дракермен зазначає, що французькі батьки люблять своїх дітей так само, як і американські. Вони навчають їх гри на фортепіано, водять на спортивні тренування, а також заохочують до розкриття їхніх талантів. Але французькі батьки мають іншу філософію дисципліни. Послідовно встановлені обмеження, з точки зору французів, дають дітям відчуття безпеки. Чіткі межі, вважають вони, насправді дають можливість дитині почуватися щасливою і захищеною – це те, що відповідає моєму власному досвіду і як терапевта, і як матері. Нарешті, французькі батьки вважають, що слово «ні» рятує дітей від «тиранії їхніх власних бажань». І прочухан, звичайно, у межах розумного, не вважається жорстокою поведінкою з дітьми у Франції.
Як лікар, який працює з дітьми, вважаю, що французьким дітям не потрібні ліки, щоби контролювати власну поведінку, адже вони вчаться самоконтролю на початку свого життя. Діти ростуть у сім’ях, в яких правила зрозумілі, а чітка ієрархія сім’ї міцно стоїть на своєму місці. У французьких сім’ях, як їх описує Дракермен, головні у сім’ї – батьки, а не діти – на противагу американським сім’ям, у яких ситуація часто складається навпаки.

Переклад газети “Час і Події”
Автор: Мерилін Ведж
Джерело: Psychology Today