Ім’я найвидатнішого українського композитора сучасності, автора легендарної «Мелодії», відоме не лише меломанам. Мирославові Михайловичу Скорику вдалося здійснити неймовірне – популяризувати класичну музику у зовсім нетолерантні для неї часи.

Композитор є не лише видатним митцем, але й людиною з надзвичайною біографією. Його родинні зв’язки зі Соломією Крушельницькою, знайомства з найвідомішими композиторами, музикантами, режисерами сучасності, та навіть те, що Ватикан профінансував постановку його опери «Мойсей», що стало унікальним випадком підтримки Церквою світського проекту – все це дає чимало тем для журналістських розпитувань. Тому важко було визначитися одразу, на чому зосередитися в розмові з композитором – запитати хотілося так багато! Однак, умови інтерв’ю, яке здійснювалося через Skype під час перебування композитора в місті Чарльстон, серйозно обмежували мене у часі. Встигли, як то кажуть, «пройтися по верхівках». Залишається сподівання, що українське Чикаго не пастиме задніх, порівняно з іншими культурними осередками українства Америки, і запросить найближчим часом маестро до нашого міста, де буде можливість послухати і поспілкуватися з Мирославом Михайловичем безпосередньо.
Пане Мирославе, розкажіть про вашу співпрацю з діаспорою і про те, коли ви приїжджаєте в Америку: як часто, на які саме концерти?
Я давно вже співпрацюю і часто буваю в Сполучених Штатах. А в 90-х затримався тут на кілька років. Ні, ми давали концерти, багато виступали. В мене є багато друзів з України, які тут вже осіли. Це, наприклад, Олег Криса, Микола Сук, Юрій Мазуркевич. Я мав багато виступів, передусім, в Українському Домі в Нью-Йорку.
А чому, незважаючи на такий успіх, ви, все-таки, повернулись тоді в Україну?
Ну, бачите, бути композитором за кордоном – важко. Ще виконавцем – це легше. А якщо ти композитор, ти ж пов’язаний вже зі своїм корінням, зі своїми слухачами. І треба багато часу, щоб завоювати якесь визнання. Тим більше, тут є свої композитори. А в мене були гарні пропозиції вдома. Тому я повернувся в Україну.
А мої поїздки до Америки почалися, коли я приїхав на запрошення Вірка Балея, композитора українського походження з Лас-Вегаса. Він був таким ентузіастом, знаходив якісь гроші і запрошував українських композиторів, і мене зокрема. А також він замовляв нам твори і виконував у Лас-Вегасі.
Це був джаз, блюз?
Ні, це були серйозні твори. Я написав скрипковий концерт, прем’єра якого була у Лас-Вегасі. Виконував його Олег Криса. Також він грав мою сонату на одному з фестивалів, яку також мені замовили. Та й тепер у Штатах є багато наших музикантів. Наприклад, Соломія Сорока, яка нещодавно давала концерт у Нью-Йорку в Українському Домі з моїми творами. Крім того, я подружився з композиторами тут і музичним відділом університету в місті Чарльстон, із Південної Кароліни. Я, своєю чергою, організовую фестивалі у Києві, Львові, запрошую гостей з інших країн. Робив у Львові десь у році 1993-му фестиваль «Музика української діаспори».
Наскільки знайомі вам музиканти-українці, які живуть зараз в Америці, є відомими і популярними в теперішній американській музичній індустрії?
Ну, як кому вдасться. Наприклад, Олег Криса є завідуючим скрипкового факультету в музичному коледжі на півночі штату Нью-Йорк. Юрій Мазуркевич завідує кафедрою скрипки у Бостоні. Це є дуже вагомі посади.
Українську діаспору в Америці ви вже знаєте понад 20 років і можете сказати, як вона змінилася за цей час. Чи вловлюєте ви це, скажімо, у сприйнятті ваших виступів глядачами 90-х років і сьогодення?
Безперечно, що теперішня публіка є заробітчанською здебільшого. Але є також багато інтелігенції, і їхні діти вже цікавляться музикою. Також багато буває американців. До речі, ми досить часто виступали перед американською публікою і мали дуже гарні відгуки в пресі. В мене є такі публікації з газети Washington Post, де постійний критик, дуже серйозний, власне, написав, що він не знав української музики, але був дуже захоплений. Вона йому так сподобалась, що він докладе всіх зусиль, щоб вивчити українську музику.
Що ви можете сказати про Чикаго? Ви колись тут виступали?
У Чикаго в нас теж були власні концерти. Любко Крушельницький організовував дуже гарні концерти в  музеї (UIMA - від ред.). Слухачів було багато. Кілька років тому він переїхав у Нью-Йорк.
От ви живете поміж двома світами. Якщо взяти до уваги Україну і Америку, де більш питома класична музика теперішня, сучасна?
Зараз, на жаль, в Україні і в світі популярна «попса» – ця музика якась дуже агресивна. І вона, як би то сказати, нав’язується в засобах масової інформації. Весь час звучить по радіо, на телебаченні, але вона є досить низького рівня. Але ви знаєте, все ж таки така серйозна класична музика і в Україні, і тут, в Америці, має свою публіку, яка розуміється, яка приходить. Вона не є такою розрекламованою, але має свого слухача.
Але можна сказати, що ці слухачі, здебільшого, складаються з представників музичних кіл?
Ні. Якраз багато є просто шанувальників класичної музики.
А чи можна вірити в те, що зараз оцей період кітчу перейде? Все ж буває хвилеподібним у культурі.
Мені здається, що такі хвилеподібні процеси спостерігалися і раніше. В один час музика була дуже авангардною, експериментальною. Але зараз, бачите, відійшла в минуле. І пішло, власне, більше до такої старої, класичної музики, але вже на новому етапі.
Чи вдавалися, чи будете вдаватися до використання якихось сучасних технологій? Чи хочете попробувати електронну музику зробити?
Ці всі електронні засоби, комп’ютери і так далі – це більш така «друкарська машинка». Ідеї повинні залишитися більш вагомими. Електронна музика, різні види звучання – тільки допомагають. Але вони не можуть замінити музичної суті, що стосується відповідних мелодій. Люди хочуть чути душею, а не тільки розумом.
То ви захоплювались експериментами в музиці?
Ну, були якісь захоплення, але я, все ж таки, повернувся до класики. Я не захоплювався музикою Шенберга, Веберна чи інших таких експериментаторів. Все ж таки, провідними композиторами для мене були такі, як Барток, Стравінський, Шостакович, Прокоф’єв, сучасні композитори 20 сторіччя, які виросли і продовжили класичну лінію.
Мирославе Михайловичу, от ви кажете, зараз багато дешевої всюдисущої попси, і ви в цьому середовищі теж мимоволі перебуваєте. Як ви рятуєтеся від музичного «сміття» при композуванні, коли придумуєте отой рефрен, з якого виросте майбутня музика?
Чому середовище засмічене, бо це стало бізнесом. Легка музика стала бізнесом. Тому є багато людей, які «прилипають» до цього. Наприклад, в Україні вже майже нема професійних композиторів, які писали би, власне, ось цю попсу. Пише, хто завгодно: попсовиті співаки, пишуть музиканти, які грають, навіть режисери. А на комп’ютері можна легко щось скласти, причому, там є дуже багато вторинного, нема оригінальних мелодій. Там одразу можна сказати: «те звідси, а те звідти». Ця музика просто фоном проходить, для мене вона фактично не існує.
Вона на вас не впливає?
Вона впливає, безперечно. Але є такий момент відторгнення тієї музики. А щоб написати гарну музику, то треба багато вчитися. Це тяжка професія. Треба знати різну класичну музику, і тоді виробляється професіоналізм. Я пишу, головним чином, камерно-інструментальну музику, симфонічну. Але в молодості певний час я писав і гарні пісні, які були в свій час дуже популярними. Зараз тим займатися безнадійно. Тому що це є свій світ, зі своїми законами. І навіть, якщо я напишу ідеальну пісню, я не зможу її пробити, тому що там свої люди, які не допустять цього.
А процес компонування музики є більш інтелектуальним чи більш емоційним? Тобто, ви музику пишете серцем, чи, все ж таки, розумом?
Безперечно, пишу з емоцій. Але, щоб їх реалізувати, треба мати дуже гарну професійну підготовку. Щоб зробити це так, як належить. Музика має свої закони, і їх треба знати. Окрім того, в кожного, хто досягав успіху, має бути якийсь свій талант музичний. Це також треба брати до уваги.
Зараз дуже популярне таке поняття, як кавер-версія…
Я не знаю що це.
Для прикладу, є дуже відомий твір, скажімо гурту «Queen», і якісь музиканти вже пізніше виконують цю ж пісню, але в своєму стилі. Тобто, вони використовують уже хіт. Чи хотіли б ви, чи дозволили б, щоб хтось зробив кавер-версії на ваші найвідоміші твори?
Я маю повно таких аранжувань іншими людьми. Ось та «Мелодія» є, здається, в 50 варіантах. Більше того, я і сам часто таким займаюсь. У мене є дуже багато аранжувань творів, написаних, наприклад, для фортепіано. А я роблю для великого оркестру. Або ж, ви знаєте такий твір Паганіні «Каприз», написаний для скрипки соло? Я працював дуже довго, але таки зробив його для великого симфонічного оркестру. Там присутні елементи й джазу, але дуже так обережно. І ці аранжування зараз стали досить популярними, часто виконуються. На YouTube можете знайти різні мої твори: камерні, фортепіанні. Я прослухав нещодавно, як іспанський диригент зробив обробку «Мелодії» для хору, солістів і симфонічного оркестру. То вийшла якась кантата навіть. Я займаюсь також аранжуванням творів інших композиторів. Але я не видаю їх за власні.
Я читала, ви не очікували, що «Мелодія» стане такою популярною.
Ніхто не може знати, яка музика стане популярною. Вона також не одразу стала відомою. Це була тема, як то кажуть, soundtrack до одного радянського фільму, трохи політично заангажованого («Високий перевал», 1981 рік – від ред.). Але режисер був дуже гарний – Володимир Денисенко, досить відомий. Нам тоді поставили такі умови, що ні він, ні я не могли відмовитися. Він – від реалізації того фільму, а я – від написання музики. Різні були причини. І мені дали завдання: ця музика мала договорювати те, що не можна було сказати у фільмі. Я думаю, це було причиною того, що я дійсно довго працював над нею, допоки знайшов таке вираження в музиці думок, почуттів, переживань... І стала вона популярною, тому що розповідає про нерозказане.
А чим ви тоді жили, коли ви її писали? Чим «живилися»?
Я – професіонал. Є завдання, я стараюся його виконати. Як вийде, так вийде. Тут вийшло. Я спочатку зробив аранжування для скрипки і фортепіано. А потім вона вже звучала в різних варіантах. Нещодавно нас запросили у Ватикан. То якраз зробили новий ремонт церкви Софії, яку Йосип Сліпий побудував. Восени того року було відкриття і посвячення. І я їздив туди з оркестром, хором. Ми там виконували «Мелодію». Виявилося, що це улюблений твір Патріарха Святослава Шевчука. Він її послухав і попросив ще раз зіграти, повторити. Це було дуже гарно. Це був концерт в італійській церкві. Спочатку хор співав у церкві Софії. А наступного дня відбувся концерт на Площі Республіки. Там ми вже виконували твори українських класичних композиторів – Гнатишина, Бортнянського, Березовського, мої твори там також звучали.
А що Шевчук сказав про «Мелодію»?
Він сказав, що цей твір виражає українську душу, і під час перебування в Бразилії «Мелодія» надихала його на повернення додому.
Це не перша ваша історія з Ватиканом. Наскільки мені відомо, Римо-Католицька Церква проспонсорувала вашу оперу «Мойсей».
Так, це було. Постановка опери вимагає багатьох фінансових затрат. Вона була присвячена сторіччю Львівського державного академічного театру опери та балету імені С. Крушельницької, то його директор Тадей Едер замовив мені оперу «Мойсей». За порадою Любомира Гузара ми звернулися до Папи Іоанна Павла II. Гузар був на аудієнції в Папи, показав лист, і сталося, як то кажуть, чудо. І потім, коли Іоанн був в Україні, приїхав до оперного театру. Але він дуже був зайнятий, не міг зайти в театр, ми підійшли до нього – директор, я і головний виконавець «Мойсея» – і він нас благословив і подарував нам персні.
А коли Папа Римський до вас звертався, розмовляв українською?
Так.
І що він сказав?
Він благословив нас. То було коротко, і він дуже добре говорив українською.
У вас такі спогади, така біографія. Мало того, що ви – родич Соломії Крушельницької, внучатий племінник. Згадаймо навчання в Людкевича, аспірантуру у Кабалевського, зустрічі з Лятошинським, співпрацю з Параджановим над «Тінями забутих предків»… Чи плануєте писати мемуари?
Я би хотів, але є дуже зайнятим. Мене попросили бути художнім керівником Київської опери (Національна опера України ім. Тараса Шевченка – від ред.), і так вийшло, що другий рік працюю на цій посаді.
Тобто, це тільки брак часу? Чи могли б ви наговорити, скажімо, на диктофон?
Я переконався, що диктофон нічого не передає. Я хотів би просто сісти і написати.
Тому ще це – спогади. У мене є досвід. Я написав кілька статей-спогадів. Правда, деякі мене критикували, бо я пишу з гумором, вказуючи різні життєві деталі. Наприклад, згадував, як Людкевич постійно потайки длубався у носі (сміється), а його вдова образилася.
Я знаю, що ви були малим, коли Соломія Крушельницька виступала на оперній сцені, але ви ж пам’ятаєте Соломію Крушельницьку? Якою вона була?
Я її бачив тільки після війни, десь в 1945-му році. Мені було 7-8 років. Тому що в 47 році нас вивезли в Сибір, мою сім’ю. А вона ще прожила 5 років. Але я пам’ятаю її концерти. Пам’ятаю, як вона виглядала: така сива, немолода.
Вона була вродливою жінкою?
Ну, так. Але їй вже було в 47 році десь понад 70 років. І вона не хотіла би вже співати, тому що голос вже був не таким. Але була професором консерваторії і за радянськими законами – зобов’язана – раз на півріччя давати концерт.
І, взагалі, вона фактично порекомендувала батькам, щоб віддати мене в музичну школу, бо виявила, що слух я мав абсолютний. І вже наступного дня з першого класу звичайної школи я перейшов в музичну, спеціалізовану.
Ви згадали свою теперішню посаду. Національній опері часто закидали, що вона не розвивається в сучасному напрямку, крім вашого і ще кількох творів більше нічого не виконується, не беруться до виконання твори сучасних композиторів.
Так є. Але зрушити цей механізм дуже важко. Поставити нову оперу – це великі кошти. Міністерство не дасть необхідних коштів. Опера має певну дотацію від міністерства і також програму фінансування, яку вона повинна сама реалізовувати, добирати кошти. Керівник театру зацікавлений ставити те, на що будуть ходити глядачі. Тому, власне, йде рутина: «Кармен», «Спляча красуня», «Лускунчик», виконуються опери Верді, Пучіні. Новим операм «пробитися» дуже важко. Часто публіка нового не сприймає, не відвідує спектаклі, і театр має збитки. А треба платити гроші музикантам і всьому театру. Я намагаюся щось нове робити, але дуже важко. Я поставив досить сучасний балет «Перехрестя», також – обробку «Капризу» для оркестру, мені вдалося зробити це балетом.
«Перехрестя» – сучасний, авангардний балет, поставлений Раду Поклітару. Музика – моя; сцена, оркестр – Національної опери, а група балетна – «Київ модерн-балет», керівником якого і є Раду. Це дійсно сучасна хореографія. І він знайшов мою музику і запропонував мені зробити таку річ.
А над чим ви зараз працюєте?
Я дуже не люблю це запитання. Буває, скажеш, над чим працюєш, то чомусь воно не виходить, не раз переконувався. От приклад: мене колись давно просили дати інтерв’ю якійсь газеті. Надрукували мій портрет, і був підпис: «Це буде симфонія!» З тих пір я не написав жодної симфонії, а вже минуло майже 30 років. У мене є симфонічні поеми, концерти для скрипки, віолончелі, фортепіано, сюїти. Тобто, багато всього, а симфоній нема.
Зараз прийнято багато критикувати освіту в Україні. На вашу думку, на якому рівні українська музична освіта тепер?
Ну, все ж таки, музичне виховання в радянські часи було на високому рівні. Тому що музика не є ідейно заангажованою. Такого не було ніде в світі, що музикант повинен був вчитися 7 років у звичайній музичній школі або 10 – у спеціалізованій, потім – у музучилищі, консерваторії, потім ще в аспірантурі – за всі ці роки навчання можна чогось навчитися. А зараз трошки гірше, бо нав’язують так звану Болонську систему, яка абсолютно нам не підходить, бо вона може знищити всі здобутки.
Автор висловлює подяку п. Вірі Боднарук та п. Володимирові Винницькому за допомогу в організації інтерв’ю.