Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпиx
Невольників
Тарас Шевченко, «Марія»

Настільки любив свій народ, що прирік власну душу на поневіряння й муки. Не міг упокоїтися в царстві праведних, хоч, як ніхто, заслужив його стражданнями й муками. Обрав для неї неспокій, аж доки не побачить омріяної «вольної нової сім’ї», де його, вірив, згадають «незлим тихим словом». Тому в свідомості українства великий його поет-пророк Тарас Шевченко вічно живий. Адже Кобзар ототожнив душу народу зі своєю душею, поєднав долю народу з власною долею. Поет ні на хвилиночку не залишав і не лишає України, а живе в свідомості українства й творить духовну ауру свого народу на хвилі проблем і тривог України всіх часів.
Своїм щирим словом Шевченко намагався достукатися до глибини серця кожного, осудити все погане, насамперед, неправду, духовну убогість, зрадництво, незлагоду й підступ, просив у Бога, щоб почули люди його слово:

Молюся, Господи, молюсь:
Внуши їм уст моїх глаголи.
Шевченко не жив власним життям – він весь був перейнятий думами й надіями свого народу, болем його соціальної кривди й національної несвободи. Його непокоїла безпорадність темного, неосвіченого народу. Поет розумів, що багато страждань українців йдуть саме від їхньої пригнобленості, залежності від сильного й жорстокого поневолювача. Бачив також і відсутність чесних і мудрих провідників, які би показали народові вихід із неволі. Болісно роздумував він з цього приводу:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
Шевченко сам був таким апостолом-учителем свого народу, хотів поруч себе бачити вірних учнів-послідовників. Але ж слово Вчителя доходить до свідомості тоді, коли люди готові слухати, сприймати й розуміти. Шевченко готував народ до сприймання правди, до плекання її в своїх душах, був предтечею духовного воскресіння народу і його будителем – саме в цьому бачив смисл свого життя.
Великий Кобзар розумів силу свого непробудженого народу, бачив обраність його вищими силами як морального прикладу для інших народів, розумів його щиросердну правдивість, миролюбність, невичерпність талантів, наспівну красу багатої мови. Навкруги бачив райські краєвиди й благодатну землю. Вважав природним, що так обдарована Богом нація мусила б мати щастя, жити в злагоді, мирі й достатку, навчати цього інші народи. Натомість, бачив навкруг ворожнечу, неправду, неволю, коли «народ замучений мовчить».
Поет розумів антихристиянську, антигуманну сутність такого становища, неприродну для України й українців. Тому в своїх творах возвеличував духовність, моральну красу свого народу, придушеного волею несправедливих обставин. Але й у самих людях, передусім, багатих, спостерігав Кобзар немало суєти, неправди й несправедливості щодо «найменшого брата», поневаженого й убогого. Багато «землячків», вислуговуючись перед владою, ошукували селян, збагачувалися їхнім коштом, зневажали своє, національне, забували його. Для Шевченка було це все одно, що забути рідну матір. «Хто матір забуває, того Бог карає», – був переконаний поет. Тому дуже багато пристрасних закликів він посилав таким людям. Гарячим болем перейнятий крик-осторога з його душі: «Схаменіться! Будьте люде! Бо лихо вам буде!»

Раз у раз у поетичних візіях великого Кобзаря постають картини землі, на яку вже зійшла Божа правда, яка процвіла «рожевим крином». Там для людини простелилися широкі шляхи, прозріли незрячі, там ниви забуяли хлібом, а люди наповнилися щастям. Але найчастіше все це приходить до поета лише в снах або видіннях майбутнього. Тільки там його душа знаходила забуття від гіркої життєвої правди. У поемі «Сон» бачить він, як блакитно-зелена, вмита росою, постає «вся країна, повита красою». А в коротенькому однойменному вірші умістив Шевченко безмір материнського щастя: її син, що коло нього під копою, годуючи, задрімала, вже дорослий, жонатий. Та головне – «уже не панський, а на волі, і на своїм веселім полі свою таки пшеницю жнуть».
День, натомість, нагадує поетові сповнену видіннями нічну темінь. Тут вирує карнавал пороків:
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи!

Під тином опухла з голоду дитина вмирає, бо «мати пшеницю на панщині жне». Це жахливі картини життя неправедного, якому не мало би бути місця на землі, це вид оскверненого Божого образу.
І не треба думати, що малював поет тільки тогочасні сюжети. Ні, в них закодована й узагальнена вічна неправда в потворних її проявах, у новій личині, що її сьогодні прибрала людська кривда. Наша дійсність ще страшніша, тому що чинять люди зло не тільки від важких умов кріпацтва. Віл-інфікована молодь без ідеалів і без мети, дикі несамовиті крики й скоки, замість мелодійної української пісні й вишуканого танцю, переповнені сиротинці, блукаючі бездоглядні підлітки, і вершина нелюдського вчинку – забуті матерями діти в ящиках від сміття чи місцях загального користування. Це апокаліпсис, те ж саме зло бездуховності, яке набуло просто іншого, ще страшнішого виразу в нових умовах, це той же осквернений нами Божий лик.
Пристрасно-болюче закликає поет кожного поглянути нелукавим оком на все, що заподіює людина людині, заглянути собі «в саму душу глибоко-глибоко», над убогими зглянутися, допомогти їм, побрататися. Тоді б усміхнулася Україна – «заплакана мати». Адже ми всі на цім світі: і олігархи, і бідні, «і царята, і старчата – Адамові діти», всіх рівними сотворив Бог і навчав жити по правді.
Мотиви правди й братолюбֹ’я – найголосніші у поезії Тараса Шевченка, бо звернені у вічність, як лист нащадкам, ще «ненародженим, в Україні і не в Україні сущим». Він є найвищим виявом моральних засад великого гуманіста всіх віків і народів у художньому вияві його національного світогляду. Не випадково до своїх творів поет часто обирав епіграфи з вічної книги – Біблії. У багатьох випадках це не тільки заклики, а й погроза видивами Апокаліпсису, що його будуть мати люди за неправдиве життя, за зневагу до знедолених. Найвиразніше висловлені ці думки в поемі-стогоні, посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим...» людям, які жили, живуть і житимуть «в Україні і не в Україні...»

Гаму почуттів, якими переповнена поема, міг породити лише великий біль великого серця патріота України, її сина. Часом здається: напруги, що породила ці слова, душа звичайної людини не змогла би пережити. Міра болю тут не має ваги. Поет ніби всього себе в цей біль переливає, сам стає рядками свого твору. В ньому моління, картання, повчання, осуд, заклик, осторога. Так любляча мати звертається до неслухняних дітей, коли бачить фатальні наслідки їхньої недоброї поведінки, відчуває те, чого не зрять її недалекі розумом діти, а зарадити не може.
Важко перелічити, скільки життєтворчих для нації проблем порушує Шевченко в цьому творі, але можна й потрібно серцем відчути їх вагу і біль. Написати в одну ніч такий твір могла тільки людина, для якої ці питання були сутністю її самої, яка жила ними, хворіла ними. За це Бог послав їй Слово, яке вмістило пекучі думи, звільнило хоч на хвилю поета від болю за свій народ, за його майбутнє. Бачив його як пророк, і, як в усіх пророків, слово його було до часу «голосом волаючого в пустелі». Але велика правда дала йому вічне тривання. Воно стало часткою народу й пішло з ним, як сказав би Іван Франко, «у мандрівку століть», возвеличило «малих отих рабів німих», стало на сторожі їхньої долі.
Вся мудрість життя постає з рядків Шевченкового слова. Поет розкрив сучасникам і нащадкам діяння їхніх славних предків, оспівав і прославив високу мораль захисників нації, дух справедливості й побратимства. Він навчав пізнавати мудрість, плекати її у власній хаті, де «своя правда, і сила, і воля», благав брататися, любити ближнього, бо це значить – шанувати самого Бога. Хто чинить по-іншому – слова його «лож єсть».

Її відчують і зрозуміють серцем «немудрі» скривджені, не сприймуть лжі, прозріють, і встане брат на брата. Тоді «потече сторіками кров у синє море...» Поетові ясно ввижаються наслідки багаторічної кривди, він жахається Божого гніву, який накличе на люд безум братовбивчої національної незгоди.
Велика, вічна вага й значення Кобзаревих слів для наших сучасників. Але важко зрозуміти, чому й сьогодні багато людей їх не чують, а коли чують, то не прислухаються серцем. І тут уже на обставини важко кивати. Поет кликав кожного зродити в собі бажання правди. Вона дасть душевні сили для боротьби зі злом насамперед у своїй душі, збудить внутрішню потребу стати людиною – образом Божим, а не «гнилою колодою по світу валятись».
Допоки Шевченкового слова не прочитаємо, не минаючи «ніже коми, ніже тії титли», – не стане наш народ мудрим, гідним поваги серед світової спільноти, а ми ще довго будемо в роздорі й незгоді звертатися з благанням до Бога Шевченковими словами: «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли». Бог у серці кожного з нас – учив Кобзар – у власному серці й шукаймо правди цих почуттів. Без цього будемо ще довго блукати манівцями світових доріг, мандрувати «на чужину шукати доброго добра, добра святого – волі, волі...», а повертатися знов і знов у свою розвалену хату з чужим розумом.
Прочитаймо ж поетове слово! Візьмімо його правду в своє серце, і вона увійде в наше життя, а значить – у долю України. Тоді настане духовна свобода її народу. Кобзареве слово навчить кожного «неложними устами сказати правду». Недарма ж гласить Вічна книга, яку добре знав Шевченко: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас».
Кожного року українці всього світу відзначають Шевченківські дні. Відзначають завжди і в українському Чикаго, і цим завжди займається УККА, відзначили і цього разу, але людей у залі було зовсім небагато. Чому? Мабуть, недостатньо було інформації, бо це вперше, коли так мало людей прийшло на це знаменне свято. На таке свято навіть запрошувати не потрібно, люди самі повинні приходити, щоб віддати шану Кобзареві. Це повинно бути обов’язком для кожного українця. А, може, причина в іншому? Може, наше молоде покоління вже не є настільки патріотичним і не шанує наші традиції? Перші емігранти старалися побудувати церкви, школи, проводили всі українські свята і не дивуймося, що вони іноді критикують нас, новоприбулих. Болісно було відчувати майже порожній концертний зал школи Шопена. Сумно було на душі від того, що люди приїхали  з Нью-Джерсі, щоб заспівати для емігрантів пісні на слова Великого Кобзаря, відчути єдність духу українців, а, врешті, мабуть, розчарувалися.
Ансамбль «Fata Morgana» був створений у 1987році. Музикантам: Ігореві Шабловському, Богданові Михайлишину, Олексієві Керекеші велика подяка за те, що створюють пісні на поезію Шевченка, що стараються поширювати їх, шанують поезію Кобзаря.
І, все-таки, свято відбулося. Від УККА зі вступним словом про значення Тараса Шевченка для української нації виступила Надія Ільків. Прикрасили його наші наймолодші артисти-учні школи українознавства при церкві св. Йосифа Обручника. Марія Коваль, Іринка Коваль, Андріана Мельничук, Софія Худик підготували танець «Рушник Тарасові». Разом зі своєю вчителькою Лесею Бакун діти зіграли сцену з поеми «Катерина». Дуже гарно продекламував вірш Шевченка «Розрита могила» Богдан Мендюк, видно, що хлопчик має артистичні здібності і тонко відчуває поезію. Щасливі батьки тішились своїм сином. На святі були присутні священики: отець парох Микола Бурядник, отець парох Богдан Налисник, отець парох Ярослав Мендюк, о. Михайло Мельник. Наші священики завжди підтримують українську громаду. Спонсорами заходу стали українські фінансові установи - Кредитівка “Самопоміч” та MB Financial Bank.
Шановні українці! Чого ми будемо варті, коли не будемо шанувати своїх героїв, своїх поетів, свої традиції? За нас цього ніхто робити не буде. Тільки тоді, коли кожний із нас стане кращим, кращим стане і наш весь народ, а, значить, і наша Україна. Про це мріяв наш Кобзар. Виконуймо Його Заповіт, бо інакше наші надії на краще життя для нашої України дійсно стануть примарними, як «Fata Morgana», що означає «міраж».