15 січня виповнюється 45 років від дня відходу у вічність відомого українського та американського художника Давида Бурлюка (1882 – 1967) який половину свого життя прожив в еміграції у США. На еміграції у Чехословаччині під час «хрущовської відлиги» опинилася і його молодша сестра Людмила Кузнєцова-Бурлюк – випускниця Санкт-Петербурзької академії мистецтв, яка доживала віку у родині сестри Мар’яни Фіалової-Бурлюк у Празі.

Давид Давидович та його дружина Марія Никифорівна Бурлюки підтримували регулярний письмовий зв’язок із чеськими родичами і двічі у 1956 та 1965 роках гостювали у них.
Нещодавно родина пані Ольги Фіалової передала до Фундації ім. Давида Бурлюка кілька листів подружжя Бурлюків зі свого родинного архіву. Два з них, де висвітлюються деякі непересічні реалії життя митця за кілька років до смерті, пропонуються увазі читачів тижневика «Час і Події».

Mary Burliuk Art Galleries
Hampton Bays, Long Island, NY
USA
27 листопада 1963 року
Люба Людонько – друже єдиний з 1897 по 1907 рік!
Наші імена – Володі, моє і твоє – не забуті. Ми там – в історії світового мистецтва! Все більше книг згадують про нас. Наразі 9.45 вечора. Ми далеко від нашої оселі і за 100 миль від Нью-Йорку (2,5 години потягом). Тихо-тихо. Після моїх хвороб – з 4 березня по листопад – у  квітні не міг працювати; з Різдва Христового по 4 квітня – Флорида. Потім у Джанети (їхній будинок за 60 миль від нас). І з травня – тут, у нашому домі.
Моя виставка у Нью-Йорку зі 7-го січня 1964 року у галереї «АСА». З цією галереєю я працюю з 1941 року. Нині там уже третє керівництво – племінник уже померлого Барона та його вдова.
Помер М. М. Асєєв. Померла Н. Н. Іванівська – моя співучениця в Казані (зими 1899-1900 та 1901-1902 рр.) Залишилися Преклонська та Овсяников. Всі мертві. З Росією листування здохло.
Я мав на два роки (1962-63) контракт з Елою Йофе. Завтра ми підписуємо контракт на 1964-65 рр. Цей контракт дозволяє не думати про продажі – ними завідує Ела. Ми маємо можливість друкувати.
Цього року сидимо вдома. Мені у липні виповнюється (як Толстому!) 82 роки.
Ми були занепокоєні твоєю, Людмило, хворобою – серце-серце…
Сьогодні я писав з 4-ї ранку до 9-ї вечора! Спав 2 години. Пишу завжди при електричному світлі – тепер дні такі короткі.
Маруся відтерла кольдкремом мою ліву руку від зеленої фарби і наразі 10 година вечора – ми йдемо спати.
Любов і вітання тобі, любій Янусі, маестро В’ячеславу, професорові Володі та Олі.
Давид
28 листопада 1963 року

Люба, мила Людонько!
Твого листа від 12 листопада отримали тиждень тому. П’ять місяців опали сухим листом, і вітер з Атлантичного океану відносить його до лісу, що через дорогу, або в наш 11-акровий парк, де на стежинках сирої землі видно сліди диких козуль. Вони приходять пити до корита.
Купання диких пташок – я їх годую ось уже сім років. З вікна їдальні та зимової студії Бурлюка бачу своїх літунів та їхню невдоволеність – кидають насіння на землю. І бачу їх задоволення літати, літати... Стукають крилами в дзеркальне скло, де стоїть жовте шовкове крісло для Бурлюка. Ми його придбали з Давидком 27 квітня ц. р., коли хвороба почала дозволяти дихати геніальному Бурлюку. Він не міг від кашлю, що не припинявся ні вдень ні вночі, ані спати, ані їсти. Пив лише молоко, і так продовжувалося до липня місяця... Втратив 30 фунтів ваги. Весь квітень ми прожили у Миколки, дружина якого лікар, і це допомогло мені не відчувати самотності, відчаю. Жані і вночі приходила слухати пульс, адже серце ослабло від запалення легень, від корейської інфлуенци та бронхіту.
Ми приїхали до Флориди 25 грудня 1962 року. Зима була холодна, і епідемія звалила старих людей; шпиталі були переповнені. У січні тут бувають вітри, а в будинках – протяги, і тато Бурлюк захворів у лютому.
Кожного квітня 27-го числа ми з Давидком вирішили купляти великому Бурлюкові нове «золоте крісло». Бурлюк сидить у ньому, читаючи те, що його цікавить, або я та тато дивимося (я на стільці, зробленому сином Давидком 33 роки тому), як гасне вечірня зоря, переходячи з оранжевої в яскраво-червону, прогнозуючи на ранок вітер.
У нашому домі тепло і затишно. У трьох верхніх кімнатах ніхто не живе, і тому на сходах спущений трап. Там влітку мешкає Жані та гарненька моя онука Маруся (донька Миколи). Вона цієї весни закінчує гімназію і їде до університету восени 1964 року. Маруся полюбляє кататися верхи на конях, керує автомобілем, танцює і блискуче навчається. Характер – ангельський. Це я помітила давно: з якою любов’ю вона ставиться до усіх Давидкових дітей, яких п’ятеро. Троє ідуть до школи, а маленькій Лілі 4,5 рочків, Алісі буде три 7 січня 1964 року. Внучата мої усі гарні і люблять школу. Давидко чудовий, дбайливий батько.
Бурлюк почав сьогодні працювати (писати) о 9 годині ранку. З перервами він зайнятий мистецтвом весь час. Якщо тепло і немає вітру, то Бурлюк гуляє навколо дому чи ходить по стежках – тоді і я йду з ним. До села на пошту за 1,75 милі я ходжу не кожного дня.
У нашому маєтку ми з Бурлюком почали 23 рік... Я дуже любила Михальове, його далечінь, що кликала з кожного високого старовинного вікна. Палац був побудований для Анни Іоанівни, а тепер з моїх верхніх вікон видно затоки та Атлантичний. У мене з Бурлюком різноманітних харчів – гори. У Михалеві їжі не було, ні за що було її купити. Мистецтво Бурлюка не було нікому потрібним. І до сих пір в Росії його «зберігають» у підвалах музеїв. «Яка сила скалічила твою невизнану міць?»
Наразі передані до друку мої записи «1931 рік», загалом, 500 примірників – для бібліотек та милих друзів і знайомих.
Твої малюнки надішлемо в СРСР до музеїв та подаруємо тут у приватні колекції.
Ти все про гроші та незадоволена «великим Бурлюком», а я його бережу і кохаю все своє життя. Його мистецтво й майстерність піднялися нині на ніким не перевершену висоту. Його малюнки людей, його моря, квіти, Італія, Африка, Франція, Австралія, Фіджі, Японія, Бонін, Росія, Париж, Капрі, Позітано – там Бурлюк писав чотири сезони.
Любов, вітання усім рідним,
Маруся

Підготував Олександр Капітоненко,
голова Фундації ім. Давида Бурлюка
м. Суми