Українські осередки на тлі зденаціоналізованої столиці

Перебуваючи в Києві у суворі, засніжені, морозні дні листопада-грудня 2012 р., я шукала у столиці України... Україну. Так, так – Україну. Шукала прояви української культури та її осередки. Шукала зустрічей із митцями, літераторами, музикантами, співаками, які зберігають нашу культуру, наше слово, пісню завдяки своїй власній національній свідомості, переконанням.

	Олесь Харченко – соліст капели ім. Ревуцького, 1971 р.

На щастя – я їх знаходила і продовжую знаходити. А на нещастя – занотую це між іншим – зовнішній Київ втратив свою національну ознаку. Став космополітичним, глобалізованим завдяки, перш за все, мавпуванню безглуздої, непотрібної нікому західно-американської реклами з її культом розкоші та розваг. Завдяки тому, що всі українські заклади та крамниці на Хрещатику та в усьому столичному центрі знищені, а їх приміщення займають банки та дорогі бутики з цінами, розрахованими на гаманці олігархів. Тому – порожні. Недоступні, чужі. І навіть центральна міська ялинка, яка встановлена біля консерваторії ім. П. І. Чайковського – теж синтетична, мертва, придбана в минулому році за мільйони і покрита стандартною електричною сіткою вогників а-ля USA. Не гріє. Не тішить і не приваблює ні дітлахів, ні дорослих. Бо чужа!
А зараз про «Goodnews». Про добре, про те, що тішить і ціпко тримає в Києві ось уже третій місяць моєї вкотре продовженої відпустки. Українське середовище і українське мистецтво, український дух знайшла я і в Музеї Івана Гончара, і в музеї літератури, і в Українському домі (попри те, що це уже власне не український, тобто, не державний Дім, а належить чинному президентові), і де нещодавно показали своє мистецтво декілька національних академічних творчих колективів, і в улюбленому клубі при Київському міському будинку вчителя «Співуча родина», і... (маю намір пізніше розповісти про ці українські острівці та концертно-театральний Київ пізніше). До слова, завдяки рекомендаціям саме «Співучої родини», змогла неодноразово побувати на службі Божій у справжньому духовному центрі – Українській автокефальній церкві святих Бориса і Гліба, яка розташована майже на околиці Києва – наТеремках-2. Настоятель церкви – отець Юрій Бойко, до слова, – улюблений учень патріарха Мстислава (навчався у Баунд-Бруку), народний депутат ІV скликання. Його проповіді – прості та зрозумілі – захоплюють оцінками реального життя, пропагуванням справжніх християнських та загальнолюдських цінностей. Парафіяни линуть сюди зі всього Києва, завдячуючи пануючій тут особливій неформальній щиросердечній демократичній атмосфері, а ще – завдяки високопрофесійному церковному хору (регент – Михайло Варенюк). У складі хору співаки-професіонали: широковідомий народний артист України, лауреат Шевченківської премії, в минулому – керівник та співак славнозвісного квартету «Явір» та ансамблю «Фавор» – Олесь Харченко, заслужена артистка України – Тетяна Борковська з хору ім. Верьовки, заслужений артист ансамблю Збройних сил України – Олександр Марчук, заслужений артист України – Петро Максимович із квартету «Гетьман», Василь Пудченко – соліст чоловічої капели ім. Л. Ревуцького, лауреат міжнародних конкурсів, солістка Київського театру опери та балету для дітей – Тамара Ходакова, актриса Національного академічного театру ім. Івана Франка – Ольга Цимбаліст та інші. Справжнє суцвіття, чи не так? Власне в цьому – одна з причин, чому ця церква стала рідною і привабливою для багатьох вірних їй парафіян.
Ця передмова необхідна була для того, щоб стати тлом різдвяної розповіді про те, хто, коли і як відновив традицію колядки у Києві ще в радянські часи – у 60-і роки. У трапезній церкви, стіни якої оздоблені не тільки іконами під рушниками, звернула увагу на фото під склом групи хлопців та дівчат в українських зимових строях зі Звіздою (Зіркою), яка є атрибутикою колядників. Про історію унікального історичного фото 1969 року розповів мені її власник і один із учасників тієї групи – народний артист України, учасник нинішнього церковного хору.

Ватага колядників з різдвяними атрибутами. Київ, 1969 р.	Настоятель церкви отець Юрій Бойко та соліст хору Олесь Харченко

Церква святих Бориса і Гліба (зліва). Київ	Колядники 2013 р. готуються до візитів. Справа наліво: Олесь Харченко, Василь Пудченко, Михайло Варенюк

	Перші колядники Києва, 1969 р.

Олесь Харченко: «Ми, студенти, починали коляду з візитів до педагогів студії ім. Верьовки і продовжуємо донині, ставши сивочолими».
Передаю цікаву, як на мене, ексклюзивну розповідь Олеся Миколайовича Харченка вам, шановні читачі, у якості різдвяного дарунка. Отож, цінну сторінку історії нашої духовної культури судилося занотувати саме часописові «Час і Події». Ось ця розповідь:
«У 1964 році 17-річним юнаком я вступив до 2-річної учбової студії хору ім. Григорія Верьовки. Нас було 16 студійців, які пройшли конкурс у 46 осіб на одне місце. Нашими педагогами були люди, які вчили нас не тільки мистецтву вокалу, музики, а й прищеплювали любов до українського слова, української культури, звичаїв. Це директор студії – Яків Міщенко, педагог вокалу – Станіслав Павлюченко (нині хор народної пісні Київського університету культури і мистецтв має його ім’я), Юлія Кроткевич та ін. Дочка Якова Міщенка – Наталя Яківна – теж наш педагог, була дружиною знаменитого актора – Дмитра Мілютенка. У неї виникла ідея, щоби учні студії привітали їхню родину з новим, 1965 роком.

Олесь Харченко – народний артист України, лауреат Національної премії ім. Шевченка під час інтерв’ю біля історичного фото. Київ, грудень 2012 р.

І ось пізнього вечора 31 грудня 1964 року з десяток студійців, одягнувши народні строї з гардеробу хору ім. Верьовки, завітали до родини Мілютенків, що жили на Печерську. Проспівали тоді в їхній квартирі одну-єдину колядку «Добрий вечір тобі, пане господарю», обережно змінивши оригінальні слова «Син Божий народився» на «Рік новий народився», а також – кілька народних пісень. З цього візиту почалося те, що знайшло продовження. Власне відновлення – всупереч тодішній атеїстичній ідеології – традиції колядування. Подальшу історію можна описати наступним чином: з 1967 року, уже по закінченні студії при хорі ім. Верьовки, – продовжує Олесь Миколайович, – я почав працювати в Державній заслуженій капелі бандуристів. Наступного року, в час Різдва, мене запросила до Львова у гості родина Чайків. Володимира Чайка – народна артистка України, відомий педагог, а тоді – ведуча солістка Львівської опери та балету, а Яків Чайка – художник, голова Львівського відділення Спілки художників України. За кілька днів по тому повезли вони мене в село Гребенів – нині це курорт у Сколівському районі Львівської області. Їхня задумка – показати ритуал хорового колядування, яке там зберігалося, і якому жодна влада не перешкоджала.
І ось після вечірньої служби Божої в місцевій церкві 6 січня 1968 р., коли зійшла зоря, ми вийшли надвір. Ватага колядників зі свічкою та Звіздою співали колядки одну за одною. На другому горбі інша ватага йшла назустріч першій. А коли зустрілися, то почали співати з’єднаним хором: «Бог предвічний», «У Віфлеємі», «Небо і земля». Все це вразило надзвичайно. Це свято стало неочікуваним відкриттям для мене, своєрідним катарсисом.
Приїхавши до Києва, захоплено розповів про все, що почув і побачив у Гребеневі у Святвечір Іванові Макаровичу Гончареві.
Думаю, що ваші читачі в Чикаго знають це ім’я знаменитого етнографа, збирача українських старожитностей, на базі приватних збірок якого засновано і діє нині Український центр народної культури «Музей Івана Гончара».
Іван Макарович запропонував тоді зробити подібне в Києві. І ось під Новий рік, 31 грудня 1969 р., зібралася ватага, яку ви бачите на цьому фото. Тут і син Івана Гончара – Петро – у ролі Маланки, співачка Марічка Холодна – дружина поета-дисидента Миколи Холодного, художниця Валентина Бірюкович – нині відома в Україні та діаспорі тим, що пише ікони, художник Олександр Дубровський – нині священик нашої церкви святих Бориса і Гліба, і, звичайно, я зі своєю дружиною, солісткою хору ім. Верьовки заслуженою артисткою України – Валентиною Харченко. Іван Гончар запропонував використати раритетні українські строї зі своєї унікальної колекції.
Одягнені в його ошатні, барвисті строї, наша ватага пішла до відомих митців, літераторів, знаючи їхню, скажімо, внутрішню прихильність до українства. Колядували у народної артистки Ольги Кусенко, письменників Олеся Гончара та Михайла Стельмаха, знаменитого народного артиста Бориса Гмирі. Саме він вразив нас до глибини душі. Візит до нього був особливим. Виявилося, що він знав більше колядок, ніж ми, і чудово їх співав. Запитував нас: «А таку колядку знаєте?», «А ще цю?» – і з ентузіазмом їх виконував. Його дім запам’ятався справжнім храмом українського мистецтва.
У наступні роки я залучав до гурту колядників лише професійних артистів-співаків. Згодом участь у наших колядах брала Ніна Матвієнко, яка закінчила студію двома роками пізніше. До речі, Ніну і її майбутнього чоловіка Петра Гончара я і познайомив. Як і раніше, колядували у «відомих та знаменитих».
Через років п’ять ми наважилися співати колядки уже в різдвяні дні. І нас було вже дві ватаги: наша збірна співаків-професіоналів та відомий хор української пісні «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка.

	Солісти хору церкви святих Бориса і Гліба, грудень 2012 р.

Пам’ятаю, в середині 70-х років колядували в родині Василя Цвіркуна та Ліни Костенко. На жаль, не вели повної хроніки всіх відвідин.
Звичайно, в ті роки, згідно з оцінкою відповідних органів, ми мали клеймо націоналістів. Адже прізвища Івана Гончара та Леопольда Ященка були у них «на листі». Але Бог милував від жорстоких переслідувань.
У наші часи (мається на увазі роки незалежності України – авт.) продовжуємо традицію колядування. Відвідували навіть народних депутатів. Під час таких відвідин ми ще й пізнавали один одного, проявляли себе на тему – «хто є хто». Були, наприклад, у депутатів Володимира Яворівського, Павла Мовчана, Юрія Оробця, Юрія Єханурова та ін.; продовжували відвідувати літераторів: Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Віктора Кордуна та багатьох інших відомих людей.
У різдвяні дні 2013-го чекають на нас народний артист, актор театру ім. Франка, свободівець Богдан Бенюк, письменники-видавці брати Капранови, композитор Леся Дичко.
Я з радістю шлю найщиріші вітання з Різдвом Христовим та Новим роком нашим землякам у Чикаго, українцям всієї діаспори, адже з квартетом «Явір» ми у свій час зустрічалися з багатьма з вас в Америці та Канаді і вже тоді поріднилися. Нехай наш український рід славить увесь світ!»
Від автора:
Мені довелося почути кілька колядок – своєрідну репетицію тріо у складі: Олеся Харченка, Михайла Варенюка, Василя Пудченка (див. фото). Необхідно віддати належне Олесеві Харченку. Народна традиція колядування саме в Києві підтримується завдяки його ініціативі, ентузіазму та безпосередній організації. Той запал, який він отримав ще в далекому 1968 році у селі Гребенів на Прикарпатті, не згас до сьогодні. Олесь Миколайович також екіпірує свою міні-ватагу колядників зимовим одягом – свитками. Пишається однією з них – реліквією, подарованою колись Володимирою Чайкою. Свитку виготовила відома народна майстриня Марія Кульчицька. Вона була учасницею світових виставок у Парижі та Монреалі (подібні свитки, виготовлені цією майстринею, мали лише Михайло Стельмах та Дмитро Гнатюк).
А підтримання народних традицій ой як потрібне сьогодні, бо Україна ніби є, і ніби її немає. Це правда, що є українська культура, є українські митці усіх жанрів, є добропорядні українці, є народ, але нині ніби все в підпіллі, загнане в шпарини. На поверхні тим часом – інші обличчя, інша ідеологія. У новорічному концерті, що відбудеться в палаці «Україна», не анонсовано жодного учасника, який би уособлював високе мистецтво, українське мистецтво. Тому, чим більше у світ виходить істинного – тим краще.
А на закінчення своєї розповіді-спогадів Олесь Миколайович проспівав (очевидно, не без натяку) одну зі своїх ключових пісень останніх часів, яка звучить нині на сценах, яка ввійшла до компакт-диска Олеся Харченка та Валентини Харченко – «Усе любов’ю зміряне до дна...» Не стільки слова пісні, скільки притаманні співакові (тенору) душевність, емоційність, внутрішня переконаність, гарний голос збентежили, спонукали серйозно задуматися над прийняттям рішень. Ця пісня – звернення до нас усіх – українців закордоння (слова і музика львів’янина Теодора Кукурузи):
Повертайтесь до рідних осель, українці,
З всього світу найкраще несіть.
Ви потрібні Вкраїні – не ваші гостинці,
Рідну землю разом збережіть!

Київ, 25 грудня 2012 р.
Фото з архіву Олеся Харченка та автора